Радості і болі рідної землі (Деякі аспекти прози Тодося Осьмачки)
Микола Скорський
Доля випала йому гірка, на початку 20-х років Тодось Осьмачка відвертим протестантизмом поставив себе за рамки офіційної радянської ідеології і змушений був у роки другої світової війни емігрувати за кордон. І хоч на чужій землі не дістав він душевної рівноваги, проте позбувся тих пут, які стримували вільну думку письменника.
Багатьом, хто знав Т. Осьмачку від його першої збірки «Круча» і до поеми «Поет» та п'ятої книги «Із-під світу», здавалося, що народжений він для поезії. Коли заходилося про осягнення його багатолітнього творчого подвигу, то й творився передусім образ поета — «одного із основників і яскравих творців пореволюційної доби нашої поезії, багатої на мистецькі ідеї, осяги й трагічні ситуації».
Тим часом у Т. Осьмачки, як це й було в інших поетів, настала пора, коли рамки поетичних форм робилися вже затісними.
Коли і як виник у Т. Осьмачки намір спробувати себе в прозі, сказати важко, але відомо, що у Львові, не полишаючи роботи над «Поетом», він інтенсивно працював над повістю «Старший боярин». На конкурсі «Українського видавництва» в березні 1944 року її рукопис (а також роман І. Багряного «Тигролови») дістав найвищу нагороду. Правда, побачив він світ лише через два роки в Німеччині у видавництві «Промінь» за редакцією Г. Костюка.
Перехід Т. Осьмачки до «нової віри» не повів за собою помітної стильової перебудови: автор першої повісті залишався, як кажуть, стояти обома ногами в поезії. У стильовій манері «Старшого боярина» добре простежуються ліризм розповіді, образна символіка, казкові видіння, звучать пісенні мотиви. Можна з захопленням спостерігати за тим, як майстерно письменник нанизус, ніби намистинки, думку за думкою, з головою поринаючи в лірико-романтичну стихію. Після сумних мотивів безнадії, часто й розпачу в збірках поезій 20-30-х років повість стала першою книгою автора, де не було «пекла і де його талант дав зливу райдужного світла, гармонії, фантастики, нагадуючи чимось Гоголя в його українськім повістях».
У свій час про неї докладно писав відомий дослідник творчості Т. Осьмачки Юрій Шерех (див. «Дцвослово» № 1 за 1995 р.), отже, я висловлюю свої міркування, які стосуються окремих проблем твору.
У задумі «Старшого боярина» простежується прагнення письменника якоюсь мірою доторкнутися і окремих соціальних проблем (національне відродження України, молоде покоління українців і формування патріотичних почуттів, суспільні процеси в українському селі на початку XX століття), правда, здійснюючи його художнє втілення частіше символіко-романтичними засобами. Герої Т. Осьмачки ніби відособлені від життя, виповнені романтичними уявленнями про світ, про дійсність.
Образ головного героя повісті був близьким письменникові і за віком, і за розумінням тогочасних суспільних проблем. В його свідомості склався в основному консервативний селянський світогляд, проте, як і частина сільської інтелігенції, котрій були затісними такі світоглядні рамки, Гордій шукав чогось нового, ближчого до реальних вимог життя. У цих шуканнях він часто спирався на авторитет Володимира Винниченка, поділяючи його думку про необхідність спілкування з міським робочим людом, аби «відняти у поміщиків землю» для незалежного українського селянства, сприймаючи його заклик в усіх діяннях «бути чесним з собою».
Тема «Інтелігенція і Винниченко» у првісті не випадкова: автор був прихильним до Винниченка як письменника і політичного діяча. Своє розуміння творчості визначного майстра та його політичних переконань Т. Осьмачка виклав у шостому розділі твору в дискусії Гордія Лундика з отцем Діяковським, відвівши останньому роль опонента. Загалом позитивно ставлячись до соціал-демократичних переконань Винниченка, Т. Осьмачка устами Діяковського не схвалював ідеалізації сільської бідноти як реальної сили суспільних процесів та соціальних перетворень.
Герої Осьмачки жили в той період, коли в українському суспільстві посилилося прагнення народу до боротьби за свою національну самобутність і соціальну рівність. Правда, письменник не ставить перед собою завдання конкретного соціального аналізу, отже, й передбачення наступних подій. В той же час автор не міг не висловити свого ставлення до ролі й місця української інтелігенції в тодішніх суспільних процесах. Ось чому й з'явилися в «Старшому боярині» розділи про діяльність таємного братства «Перший курінь вільних українців» на чолі з... отцем Діяковським. Мета товариства полягала в тому, щоб «у самому зародку вирвати в столипінської реформи жало, скерованого просто в серце самостійності нашої Батьківщини». Братчики діяли в дусі Кармелюкових побратимів — силою віднімали на своїй землі гроші в поміщиків і передавали їх безземельним селянам, перетворюючи таким чином все населення в маєткове.
Чому письменник висунув такий спосіб розв'язання тогочасних соціальних конфліктів, сказати важко, тим більше, що історія не зафіксувала подібних організованих виступів на початку другого десятиріччя XX століття. Утопічна мрія автора? Схоже, що так. Але ж Гордій Лундик — рупор авторських ідей, не поділяючи тактики розбою братчиків, досить швидко порвав з товаристом. Отже, питання, як кажуть, залишається відкритим.
Критика загалом сприйняла «Старшого боярина» зі щирим захопленням, зарахувавши повість до тих написаних в еміграції творів, які виділялися справді українським національним стилем, відчутно збагатили тогочасну літературу.
Але при всьому цьому, на думку того ж Ю. Шереха, вона лише наблизилася до того, аби стати епохою в історії нашої літератури: «Надто вона позараціональна, суб'єктивна, кров'ю душі поетової написана. З цього погляду радше вона буде тільки поштовхом до шукання української національної прози».
Нині, майже через півстоліття з дня виходу повісті в світ, її «позараціональність» стає відчутнішою — і саме в «соціологічних» розділах: письменник, можна сказати, часом довільно трактував суспільно-політичне життя другого десятиріччя XX ст. До того ж ці розділи своїм художнім рівнем помітно поступаються іншим: автор нерідко вдається до прямолінійного викладу думки, менш вибагливий у доборі образотворчих засобів і, таким чином, втрачає той «високий штиль», яким почав свою розповідь.
«Кров'ю поетової душі» написані й повісті «План до двору» та «Ротонда душогубців». Поява цих творів Т. Осьмачки засвідчила потребу знову повернутися до теми радянського лихоліття, аби глибоко осмислити і об'єктивно відтворити суспільні процеси в Україні кінця 20-х та першої половини 30-х років, які навіки закарбувалися в свідомості письменника.
Якщо перший прозовий твір Т. Осьмачки «Старший боярин» написано у лірико-романтичному ключі, то повісті «План до двору» і «Ротонда душогубців» викривальним пафосом та відчутною автобіографічною основою стали ближче до поеми «Поет» і якоюсь мірою продовжували її, розвиваючи головні мотиви. Ці повісті стали часткою художнього літопису українського села того періоду, коли примусова колективізація, страшний голод та масові репресії руйнували його фізично і морально.
Тему повісті «План до двору», видану 1951 року в Торонто, підказав Т. Осьмачці В. Винниченко. В одному з листів (автор його наводить у передмові до твору) він радив розповісти «формою повісті або роману про штучний голод на Україні, викликаний більшовицькою владою та верхівкою комуністично? партії». Писався твір через двадцять років після зображуваних подій.
У сюжеті повісті виділилася, власне, одна лінія — нескладна і характерна для того часу історія переслідування владою патріотично настроєного сільського вчителя-українця Івана Нерадька. Трактований як неблагонадійний за «націоналістичні переконання» Нерадько був звільнений з посади та заарештований як «польський шпигун і буржуазний агент». Конфлікт головного героя з владою закінчився трагічно — Нерадько помстився начальникові ДПУ за вчинені на селі злочини. Цей факт помсти письменник підносить до рівня громадського вчинку — як символ відплати України своїм гнобителям за наругу. Але образ Нерадька став у повісті своєрідною авторською призмою, крізь яку переломлюються тогочасні події і передусім — шалене нагнітання темпів колективізації, буквальне розорення села репресивними заходами влади. Через те письменник часто перемежовує розповідь тужливими, нерадісними, а то й нестримними роздумами головного героя авторськими відступами-роздумами.
Аби читач дістав відповіді на всі «чому», письменник веде його до середовища тих, хто утверджував сталінську волю на місцях — посланців-«двадцятип'ятитисячників». Сталін велів посилати на Україну таких партійних, які не були переобтяжені «пережитками капіталістичного минулого» і, певна річ, позбавлені вірусу «украінського буржуазного націоналізму». Перед нами два типи таких посланців — голова колгоспу та начальник районного відділу ДПУ. На совісті першого — зневажливе ставлення до людей, відверте знущання над ними. Другий — один із тих «солдатів революції», які склали велику сталінську армію репресантів. Трагедію українського села Т. Осьмачка вбачає ще й в тім, що його рвали на шмаття і власні «висуванці» — ті сільські люмпени, старші і молодші, котрі віддано слугували владі і натворили чимало зла. Цими «помічниками» виступають комсомольці-активісти, рухами яких хахлови і тюріни руйнували, розкуркулювали тих, кому доводили «план до двору» (покарання неймовірно високими податками). Шкода лише, що ці постаті переважно безіменні, позбавлені індивідуальних характерів і, таким чимом, не розкривають глибини самого явища, характерного для більшовицько-тоталітарної системи...
Публіцистичний ключ в якому написано «План до двору», дозволив письменникові вільніше, розкутіше, чесно і відверто, спираючись на власне розуміння історичних закономірностей, повести розмову про один із трагічних періодів історії України. Саме ця висока публіцистична загостреність повісті, чітка соціальна позиція автора і дала підстави В. Винниченку в одному з листів до автора сказати: «Я вважаю її дуже цінною, і було б дуже добре, коли б її видати на чужих мовах».
У руслі поставлених у «Плані до двору» проблем написана і повість «Ротонда душогубців» (1956) — ті ж 30-ті роки, те ж свавілля влади, той же головний герой — український інтелігент-патріот, але тепер вже письменник Іван Брус, якому немає місця в суспільстві тоталітарного режиму. На новий твір Т. Осьмачка покладав великі надії. Своєрідна презентація твору відбулася в Едмонтоні в грудні 1956 року на вечорі в Кейванів— друзів письменника. Автор прочитав присутнім четверту главу. Склад товариства, яке тут зібралося, був надто неоднорідним, і дехто відверто висловив своє негативне ставлення до прочитаного та й в цілому до переконань Т. Осьмачки.
Сподіваючись на об'єктивну критику, Т. Осьмачка вирішив видати повість англійською мовою. Книжка вийшла, але критика на неї не відгукнулася. Причиною мовчання стало в основному те, що автор у ролі комуністичної верхівки та керівництва каральними органами вивів по суті лише євреїв. Треба визнати, що авторська позиція тут не мала під собою тривкого грунту; біля партійного і державного керма, як відомо, стояло чимало й українців, котрі вірно слугували тодішньому режимові. Одним із обвинувачень Т. Осьмачці в історичній необ'єктивності стала також його критика діяльності Центральної Ради та Симона Петлюри, висловлена у повісті лікарем Чудєєвим.
Загалом же «Ротонда душогубців» — твір, якому порівняно з попередніми повістями, нелегко було і тоді, і сьогодні обминати гострі кути критики. Чи знайшов Т. Осьмачка ту міру художнього осмислення подій і фактів, яка задовольняла б і звичайного, і прискіпливого читача, отже, відповідала б вимогам як історичної, так і художньої правди?
Час дії у повісті — перша половина 30-х років. Але у відступах-спогадах, коли йдеться про історію родини головного героя Івана Бруса та життя українського села напередодні колективізації, автор переноситься і в 20-ті роки. «Ширшими стали географічні рамки твору — крім села Куцівки та Києва, в розповіді фігурує і Москва, бо саме там зав'язується дія твору. По суті письменник продовжує тут розвивати свій задум, накреслений частково в «Старшому бояринові» і конкретизований вже у «Плані до двору», — показати московську імперську політику як головне джерело, головну причину бід українського села та всієї України.
На фоні розгортання колективізації Т. Осьмачка зробив спробу відтворити образ того, хто став її натхненником, хто, зрештою, виявився організатором винищення українського села, — створити образ Сталіна. Письменник, зрозуміло, мав власне бачення цієї своєрідної історичної постаті, власне розуміння її місця і ролі в суспільному житті новоствореної держави — Радянського Союзу. Він добре відчував тони і півтони, світло і тіні, характер нового «вождя народів», розумів далекий приціл його політики, проте не ставив перед собою завдання створити об'ємний, аналітичний художній образ.
Звідси і головний характеротворчий засіб письменника — відвертий, прямолінійний шарж, навіть гротеск з відчутним виключно негативним авторським ставленням до персонажа.
Сталін виступає в повісті у парі з Єжовим — тодішнім наркомом внутрішніх справ. Цей тандем тут не випадковий: генсек умів тягнути каштани з вогню руками своїх підлеглих. В оцінці автора Єжов — тінь Сталіна, живе втілення його ідеї «соціальної профілактики» суспільства. За наказом генсека, наголошує автор, той відбирав для проведення колективізації на Україні катів — досвідчених тюремних катів, які мали скласти кістяк армії посланих у села «тисячників». Письменник вдався тут до надто прозорої метафори: примусова колективізація була нічим іншим, як своєрідним катуванням народу. На цій метафорі тримаєтіся і весь образ Сталіна, замислений автором як замаскований комуністичною ідеєю кат власного народу.
У сюжеті повісті образу Сталіна відведено порівняно небагато місця, тому й відчувається прагнення автора зосередитися якнайбільше на ідейних постулатах «вождя». Віддаючи належне письменникові у цьому прагненні, не можна не зауважити, що в певному нагромадженні автором сталінських ідей не все співвідноситься з історичною логікою, не все вкладається у свідомість нормальної людини. Можливо, Т. Осьмачка, творячи відверто сатиричний образ Сталіна, мав намір наголосити на іншому: чи взагалі була якась нормальна логіка в діях Сталіна? У всякому разі часом буває нелегко розібратися в тому, що відповідає дійсності, а що є, так би мовити, авторською медитацією на задану тему. Але маємо переконання в головному: Т. Осьмачка прагнув створити образ Сталіна саме таким, який би в уяві зарубіжного читача (в Україні повість, зрозуміло, не могла публікуватися) постав без ореолу «геніального вождя українського народу».
Душу письменника чи не найбільше шматували ті людці, які несли українському селянинові розцяцьковане сталінськими посулами ярмо нової кріпосницької неволі. З них Т. Осьмачка виліпив узагальнений образ чекіста Парцюні, колишнього ката харківської тюрми, присланого із Кремля на Україну в «найворохобніщі місця поглиблювати революцію» — колективізувати непокірне селянство. Парцюні були страшними для нормального суспільства своєю психологією зверхності керівної еліти над «масами». Є в міркуваннях чекіста немало від абсурду, але мав той абсурд і свої коріння. Загалом же сатиричний образ Парцюні можна сприймати по-різному — і бачити його певну заданість, певну плакатність, і в той же час солідаризуватися з автором у його прагненні створити образ-символ зла з його багатоликим політичним обличчям.
Безкомпромісним борцем з цим злом і став у повісті її головний герой Іван Брус — представник тієї частини української інтелігенції, яка віддавала свій розум і свої сили на здійснення ідеї закономірності власного шляху України в її історичному поступі. Образ Бруса письменник розгортає у двох площинах — в роздумах та конкретних діях героя, відповідно до ситуацій, що складалися в якісь періоди його життя.
Та особливий інтерес викликають роздуми Бруса: в них часто відчутно проступає позиція самого автора в оцінці політичних, морально-етичних та інших гострих соціальних проблем (людина і право, становище України в умовах тоталітарного більшовицького режиму, доктрина комунізму та реалії життя). Здебільшого вона не суперечить оцінкам певних суспільних явищ, які сьогодні вже переосмислені і утвердилися в світі.
У «Ротонді душогубців», порівняно з попередніми повістями, чи не найбільше відчувається злиття героя й автора — і не лише в ідейних позиціях, але й в головних етапах їх життєвого шляху, в методах боротьби. Т. Осьмачка-письменник відверто не сприймав імперської політики Москви по відношенню до України, глибоко переживав трагедію сколективізованого села, а в ньому й трагедію батьків та родичів, не «пускав» до своїх віршів ні романтики революції, ні романтики «соціалістичних буднів». Над ним постійно висів дамоклів меч арешту і таки впав на його голову — довелося звідати катівень Лук'янівської тюрми. Саме тут почалася боротьба опального поета з чекістами за те, щоб, не зрадивши власних переконань, вижити й вибратися на волю.
Такі ж стежки простелив автор і своєму героєві. Іван Брус, відчуваючи неминучість арешту, вирішив готувати себе до того дня — використати проти «душогубських сил» іншу, «не випробувану революціями» силу — слабість, хворобу, використати божевілля. І коли той день настав, він кинув виклик своєму ворогові. Розпочався психологічний двобій зі слідчим НКВД Парцюнею — двобій ідеологій, несумісних моралей, двобій характерів. У ньому не могло бути «нічиєї»: хтось повинен виграти, а хтось — програти. «Божевілля» дозволило Брусові не тільки кидати прямо в вічі «ідейному» катові Парцюні свої обвинувачення, але й маневрувати — часом «добровільно» сприймати усі вимоги чекістів, аби дезорієнтувати їх. Це нагадувало смертельну гру кота з мишею, в якій «котом» виступав... в'язень. Брус виграв двобій з чекістами — його визнали божевільним і відправили до психіатричної лікарні на обстеження. А попереду — невідомість автора.
Повість не переобтяжена дійовими особами. В її сюжеті задіяні головним чином персонажі, які уособлюють певні соціальні групи українського суспільства — сільський трудовий люд (Овсій Брус, Шелестян), «актив» місцевої влади (завшколою Маздигін, Мадес Брус), міська інтелігенція (лікарі Олена Щеглова, Чудєєв). В сукупності вони і дають читачеві уявлення про соціальні конфлікти, характерні для України 30-х років, зокрема про нелегку долю села. Доля багатьох героїв повісті склалася трагічно. Таким був час, і автор його показав.
Т. Осьмачка був живим свідком багатьох суспільних катаклізмів, і саме ця обставина надавала його повістям відчутного автобіографізму. Якщо в «Старшому бояринові» він лише вгадується в образі молодого вчителя Лундика, то в «Плані до двору» стає відчутнішим, а в «Ротонді душогубців», на чому наголошував сам автор, яскраво вираженим.
Повісті Т. Осьмачки критики з української діаспори оцінювали по-різному: більше і докладніше писали про «Старшого боярина», підносячи твір до високого рівня української національної прози середини XX сторіччя, менше і стриманіше — про «План до двору» та «Ротонду душогубців». Чому менше і стриманіше про дві останні? Дбаючи про максимальну їх змістову насиченість, прагнучи надати творам якнайбільшої викривальної сили, Т. Осьмачка не завжди залишався уважним до досконалості їх художньої форми. І цим був «грішний» не тільки він. Л. Рудницький, аналізуючи в огляді української еміграційної прози «Література з місією» твори про радянське лихоліття Т. Осьмачки, І. Багряного, Олени Звичайної, М. Млакавого та деяких інших авторів, мав цілковиті підстави зауважити: «Естетичний рівень не однаково у всіх високий. Інколи, за високим смаком творчості У. Самчука та кращих творів І. Багряного, надибуємо журналістський спосіб викладу, надмірну емоційність, брак психологічного умотивування персонажів тощо». Правда, при цьому він віддавав належне їх вірності життєвій правді, усвідомленню «своєї ролі — пробудників сумління світу, носіїв правди».
Українська радянська критика з відомих причин не могла свого часу об'єктивно оцінити повісті Т. Осьмачки. Нині ж можна послатися лише на загальні зауваження окремих дослідників. Тож осмислення творчого доробку Т. Осьмачки-прозаїка ще тільки починається, і нові відкриття — попереду.
Л-ра: Дивослово. – 1995. – № 5-6. – С. 53-56.
Твори
Критика
