Прекрасне, гартоване в боротьбі
В. Брюгген
У сучасній українській прозі рисами незаперечної самобутності вирізняється творчість Павла Загребельного. Це один з активних і плодовитих письменників, які своєю художньою практикою засвідчують тематичне, жанрове, стильове збагачення нашої літератури. Глибоке усвідомлення сучасних мистецьких завдань означає рішучу відмову од усього, що здатне завести літературний корабель на мілину безкрилої описовості й примітивної ілюстративності, що підміняє самостійне людинознавче дослідження парадом бездумних маріонеток.
Павло Загребельний виявляє органічне усвідомлення ролі художнього слова як форми духовного спілкування з читачем, як засобу шукати й знаходити спільників-однодумців — звідси його довіра до читацької інтуїції, пристрасне обстоювання своїх думок, щире й відверте розкриття суперечностей власної душі, відраза до наївних повчань і до нав’язування читачеві рецептурних висновків.
Можна визначити дві основні групи книжок або два напрямки в творчості Павла Загребельного: соціально-психологічний роман з глибоким проникненням у внутрішній світ сучасника, з постановкою гострих морально-етичних проблем («Спека», «День для прийдешнього») і психологічно-пригодницький твір, де нерідко дія переноситься на міжнародну арену («Європа 45», «Європа. Захід», «Шепіт»). Трохи осібно в творчому набутку П. Загребельного стоїть повість «Дума про невмирущого», яку ми б назвали героїко-романтичною поемою в прозі. Від перших книг письменника — збірок новел «Степові квіти», «Учитель», «Новели морського узбережжя» — простелився шлях творчого зростання, і можна твердити, що літературний хист Павла Загребельного найповніше розкрився в епічній прозі, в його романах і повістях.
Там, де автор свідомо віддає перевагу пригодницькому елементу, маємо ефектно розвинену низку епізодів, точно знайдені емоційні акценти, вдало використані прийоми загострення дії, обігравання несподіваного. Це закономірність жанру, коли дія виступає головним чинником у створенні художнього образу. Там, де письменника цікавлять передусім етапи внутрішнього розвитку характерів, де на перший план висуваються складні соціальні й морально-психологічні проблеми, на його палітрі з’являються інші фарби. П. Загребельний демонструє тонке володіння комплексом художніх засобів, що дозволяють максимально наблизити, «укрупнити» людське обличчя, дати його переконливий і незастиглий у часі й просторі «відбиток».
Письменник нерідко зводить у герці полярні сили, діаметрально протилежні погляди й життєві інтереси — це надає оповіді особливої гостроти. Однак це не спрощення задуму, не схематичне протиставлення добра і зла. Битва ідей у сучасному світі триває, вона не тільки не вщухає, а й набуває нових і ускладнених форм. П. Загребельний прагне віднайти, вилучити провідні лінії цього двобою, звести персонажів у пристрасному поєдинку, коли оголено найтонший нерв їхнього духовного життя.
Художня тканина, в котру огортається ота загальна провідна тема, дуже різниться залежно від жанрових особливостей твору, від настанов сюжету й проблематики. Для ранніх повістей Павла Загребельного — «Марево», «Там, де співають жайворонки», «Долина довгих снів» — характерна мінлива дія й насиченість підкреслено ефектними епізодами.
Та навіть у такій, поспіль пригодницькій повісті, як «Марево», виразно виступає стихія-народного життя й колоритна реалістична деталь. Дія творів П. Загребельного часто переноситься в чужоземні країни, і слід віддати належне письменникові: він дуже дбайливо й скрупульозно вивчає нові умови, щедро і, здебільшого, тактовно насичує сторінки яскравими етнографічними подробицями, відтворює типо»ї риси побуту, історії, національної культури народу, серед якого доводитьсі жити й діяти героям книги.
У повісті «Марево» група радянських фахівців приїздить до Ірану. Шахський уряд запросив професора Григорія Микитовича, його асистентку Еллу й перекладача Олега Трубачова допомогти в боротьбі проти епідемії тифу. Побудована за всіма правилами пригодницького жанру, насичена карколомними подіями, що самі по собі здатні підтримувати незмінну читацьку увагу, повість «Марево» має, так би мовити, подвійне навантаження. Чи не найцікавіші і найцінніші з пізнавального погляду сторінки, де йдеться про конкретні умови діяльності фахівців, про їхні взаємини з місцевим населенням, про перешкоди, що виникають на шляху виконавців благородної місії.
Зрештою, питання про те, як і чому виникає в пустелі фантастичне марево, що наводить жах на тубільців, виявляється другорядним. Шпигун-місіонер. басмачі, прикордонники — все це орнаментальна прикраса дії, головний зміст якої полягає в утвердженні непідробної романтики благородної та цілеспрямованої праці людей. Так розсуваються рамки пригодницької молодіжної повісті, вона стимулює активне й самостійне думання читача, природно підводить його до розуміння найдорожчого — людської гідності й сили духу, витривалості й винахідливості в досягненні поставленої мети.
Зовсім в іншій тональності написано «Думу про невмирущого», іншої життєвої оболонки набирає тема героїчного й прекрасного. Образ радянського воїна, українського хлопця Андрія Коваленка оповитий баладною свіжістю й чистотою. П. Загребельний гармонійно поєднує в повісті романтизовані риси незборимого героя з суворою, майже документальною точністю обстановки. Поневіряння Андрія у фашистському полоні, його незмінна жага до активних дій і до загартування ослаблих духом виростають у символ народної нескореності. Зворушлива історія кохання Андрія й Каті відновлює в нашій пам’яті найпрекрасніші хвилини тих тривожних днів, коли над життям нависала смерть, коли почуття витримували перевірку на істинність і спогад про кохану був найдорожчим талісманом на курних дорогах війни.
Всі муки, всі нелюдські катування пройшов Андрій — і добровільно віддав себе в руки смерті, рятуючи від загибелі бойового польського побратима, з яким звела його доля в концтаборі. Сильно звучить фінал твору, ліричне звернення автора до матері героя:
«Будете згадувати свого сина вранці, як сходить сонце, і в безсонні ночі, в горі і в радості, взимку й повесні, поки й живі будете ви журитися за своїм сином — єдиною дитиною і проклинатимете війну. І ще будете ви тужити й нарікати на долю за те, що не поклала вона вашому синові під голову пахучого снопа пшениці, не постелила йому в боки білих, м’яких снігів, не заквітчала йому могили червоною калиною. Бо пропав ваш син Андрій безвісти.
Чи ж безвісти?»
* * *
Серйозна критика нерідко обходить авантюрний роман, як жанр «низький і другорядний». Даремно. Було б корисно вивчити механізм його впливу на психологію читача. Цей вплив існує і в тому випадку, коли твір написано з єдиною метою: розважати і приголомшувати. Коли кинуто за борт пізнавальність. Коли герої схожі на постаті з плакатів: «Дотримуйся правил вуличного руху!»
А є пригодницька література іншого гатунку. Кількісно менша, якісно вища. Вона не цурається особистості персонажів і шукає свій ключ до кожного. На реактивних крилах сюжету вона несе вантаж непідробних людських почуттів. У складному мереживі інтриги заплітає цікаві думки і важливі ідеї. Вона перекладає на емоціональну мову факти історії, тлумачить їх і тим
визначає власну пізнавальну роль і впливовість. Що дивного, коли найчастіше такі твори вторгаються в сферу політики? В ту велику, складну, незмінно хвилюючу сферу людської діяльності, що стала в наш час близькою кожному. З міністерських кулуарів політика вийшла на простори континентів; народи відчули кровну зацікавленість у діях керівників. Висока політика входить під кожний дах: з нею пов'язані найістотніші проблеми життя. Ось що пояснює і пекучий інтерес до творів, які висвітлюють шляхи й методи дипломатії, сторінки воєн, урядових струсів і криз; які вихоплюють з присмерку часу постаті державних діячів і відновлюють перед нами кроки історії, чия луна ще не стихла в свідомості покоління.
На бібліотечних полицях не залежуються романи «Європа 45» та «Європа. Захід». Справа не лише в захоплюючих рейдах, які проводить на території фашистської Німеччини та окупованих країн інтернаціональний партизанський загін. Низка цікавих пригод, життєві перипетії учасників загону розгортаються на досить широкому історико-документальному тлі. Ми бачимо в ньому два плани. Найзагальніший — викликає довіру до обстановки, в якій письменник змушує діяти своїх геооїв. Його утворюють точні, конкретні замальовки різних місцевостей, насичені живими й виразними деталями, зроблені економно, експресивно.
Другий план — конкретніший, «людський» — визначає художня інтерпретація фактів і подій другої світової війни та використання документального матеріалу з життя окремих історичних осіб.
П. Загребельний описує дворушницьку поведінку Черчілля, котрий зволікав з відкриттям другого фронту, вів таємні переговори з державами «осі». Епізоди, що розповідають про місію майора Монтегю, який подався розшукувати листи Черчілля до Муссоліні, — одні з найбільш» цікавих. З неослабною увагою читаються сторінки, присвячені грандіозній валютній афері гітлерівців, безславному фіналу дуче Італії Муссоліні. Пригодницький елемент цих сюжетних ліній здобуває переконливе історичне забарвлення. Виходить той міцний сплав художньої вигадки і вірогідності, в якому посилюється роль кожної складової частини, від чого він набирає найбільшої життєздатності.
Виняткове значення має архітектоніка багатопланового епічного твору. Споруда, в якій косо покладено фундамент або стіни, скоро завалиться. Стрункість і пропорційність будови милують око і обіцяють їй довге життя. Сюжетно-композиційне вирішення роману можна уподібнити до шахової партії. Неприємно, коли недосвідчена людина хоче здатися гросмейстером. Вона нервується й хаотично пересуває фігури. Ми бачимо невиправдані ходи; дратує нас брак суворого плану і туманність кінцевої мети. Від безладдя й метушні на шахівниці на нас нападають позіхи.
Павло Загребельний розігрує шахову партію майстерно. Чимала кількість персонажів не давить, не пригнічує читача. Вони не навалюються сірою масою: знайомство з кожним запам’ятовується. В романі «Європа 45» немає сюжетних ліній, що повисають у безповітряному просторі. Вони міцно сплетені, доповнюють і збагачують одна одну, логічно розвиваються і логічно зводяться до єдиного центра під куполом белетристичної будови.
Письменник малює інтернаціональну єдність різношерстого колективу, згуртованого спільною ненавистю до фашизму і мрією про світлий день перемоги. В горнилі тяжких випробувань загартовується дружба і воля до боротьби, ми спостерігаємо еволюцію душевного стану і світовідчуття окремих героїв. Ширшає, поглиблюється кругозір француза Ріго, американця Вернера, німця Корна... їхня політична свідомість підноситься на вищий щабель. Хоча ці постаті мають ознаки певної одноплановості, заданої суми деяких абстрактних рис. Француз — легковажний, скептичний, байдужий до політики, для нього і в полоні жіноча спідниця заступає світ. Англієць — гордовитий і самовпевнений. Американець — щирий, грубуватий, веселий. Італієць — розчулений і сентиментальний. З його вуст не сходять вигуки на зразок: «О, моя бідна мама! Ах, коли б мене побачила моя дорога мама!» Автор так і не довів Піппо Бенедетті до зустрічі з мамою, яку той ніжно любив. Уже в романі «Європа. Захід», наприкінці війни, Піппо добувається до своєї Генуї, але вуличний карнавал і дівчина Клодіна відволікають йогс думки від рідної домівки. А невдовзі Піппо гине в монастирі, де сховалися закамуфльовані есесівці.
Маленький загін зазнає ще деяких людських втрат. Однак загалом шлях його нагадує тріумфальний. Ось тут, на жаль, П. Загребельний не відхиляється від узвичаєних стежок пригодницького твору. Ворог видається злою темною, але досить тупуватою та інертною масою. Дурити його не так важко. Після перших успіхів загону стає зрозуміло, що істотних змін у цьому напрямку не буде, і ми вже без подиву знайомимось із блискучими операціями партизанів на підземному заводі і на ракетних майданчиках. Ми відчуваємо магічну руку провидіння і вже не хвилюємося за долю героїв. А краще б похвилювались.
Друга умовність, якої автор теж не подолав повною мірою, стосується вже специфіки даного твору. Радянський лейтенант Скиба, цілком природно, виступає ідейним наставником, арбітром і суддею в своєму строкатому колективі. Це визнають поступово всі члени загону. І ми не без задоволення вслухаємось у суперечки, в жвавий обмін думками. Зазначимо принагідно, що П. Загребельний будує діалогічну розмову вельми вправно, розцвічує в соковитим, барвистим і дотепним словом. Ми добре розуміємо становище Михайла Скиби: не можна не вчити чужинців, коли, наприклад, поляк Дулькевич ніяк не позбудеться дурних звичок парламентського балакуна. І Скиба вчить охоче і щедро. Він пускає в хід увесь свій запас популярних знань і разом з автором переступас межу, що відокремлює творчу винахідливість у суперечці від шкільного уроку. Політична освіта зарубіжних друзів — річ серйозна, проте не можна забувати й про читача. А йому інколи спадає на думку: чи не краще було б залишити поза рамками твору ту чи ту «дискусійну» балачку, а натомість більше показати героїв у живому спілкуванні?
Подеколи здається штучним нахил багатьох партизанів до вишуканої, галантної філософської бесіди. Вона може тривати або й розпочатися в зовсім невідповідний момент, коли чекаєш практичних дій, коли обстановка вимагає іншого від людини. Оця словесна вуаль часом відриває персонажів од грішної землі.
А втім, бойові побратими з партизанського загону лишають слід у душі, і приємно зустріти їх знову на сторінках роману «Європа. Захід». Школа війни не минула марно для них. Вони стали мудріші, вони житимуть віднині в ім’я утвердження миру й радості на землі. Оце глибоке переконання, вистраждане під спалахами воєнної грози, зберігає кожний, хоч доля й розвела їх тепер, ніби прагнучи швидше розвіяти ілюзію солідарності. Дарма!
Дух братерства не гине: зустрічаючись у нових умовах, товариші по зброї не втрачають почуття ліктя. Як і раніше, вони ладні виступити поруч — на боротьбу з фашистськими недобитками, на розчистку звалищ минулої війни.
Роман «Європа. Захід» монолітніший порівняно з першим. Тут досягнуто кращої відповідності форми і змісту, мотивація вчинків стала глибша і природніше. Хоча подеколи й сюди привноситься штучний елемент «пожвавлення» дії, й без того насиченої та динамічної. Така надмірно екзотична історія немовляти, дочки загиблих Гейнца Корна і Дорис, або постать сліпого боксера Макса Кауля... Ці персонажі не мають характеру художньої обов’язковості.
Історико-документальне тло роману «Європа. Захід» стає ширше, рельєфніше.
Дилогія Павла Загребельного — один із серйозних здобутків сучасної української прози. Вона засвідчує зростання і художньої майстерності письменника в жанрі широкого, багатопланового епічного полотна.
* * *
Перші післявоєнні роки. Молоде поповнення інститутських аудиторій, яке ще не скинуло військових гімнастьорок. Навчання майбутніх металургів і життя індустріального велетня, що ритмічно дихає вдень і вночі, турботи й мрії, радощі й переживання студентів, їхні самостійні кроки на виробництві, «призвичаювання» (кожного — по-своєму) до умов мирного життя — про це роман Павла Загребельного «Спека».
Палкі суперечки друзів, невеликі, на перший погляд, розбіжності у вдачах і звичках, коли навіть неприємні риси камуфлюються милою студентською безпосередністю, призведуть згодом до рішучого розриву Степана Патлатого з товаришами по інституту. Бо оголиться жалюгідне егоцентричне нутро Степана, єдине його прагнення зручніше, спокійніше влаштуватись у житті.
І тривожно замислиться Іван Шаптала: як ступила людина, така звична й «своя», на шлях підлоти? Як обійшли цю людину увагою в давні часи? Яка ціна благодушності, що її ми нерідко виявляємо до близьких?..
Для книжки характерна художня монолітність, хоч авторові слід зробити принаймні два закиди: деякі сторінки відчутно псує певна риторична багатослівність, а діалоги нерідко ускладнені, втрачають живі розмовні інтонації.
Наша література дедалі повніше відбиває процес духовного збагачення народу в останнє десятиріччя, утвердження людської особистості як первинного начала могутнього суспільного поступу. Новими нюансами наснажується гуманістичний зміст кращих творів. Нової художньої плоті набирає ідея високої громадянської відповідальності кожної людини, ідея нерозривної єдності її особистих і громадських інтересів.
Чи міг зберегти свою душевну рівновагу Данило Брайко, один із героїв роману Павла Загребельного «День для прийдешнього»? Так, варто лише було йому підтримати за звичкою свого шефа Кукулика. Ніхто б не дорікав Брайкові. Та настала в його житті хвилина, коли здобутий такою ціною спокій став би для нього найгіршим неспокоєм. Бо не може він більше платити за спокій відмовою від власної думки, бо надто висока ціна власної гідності. Не відразу усвідомлює це травмований гірким минулим Брайко, але потім уже ніщо не завадить йому рішуче протистояти владній і несправедливій волі Кукулика.
Дуже сучасна книга «День для прийдешнього» — сучасна не за формальними ознаками дії, а за всією атмосферою твору, за логікою сюжету й характерів. У невеличкому, на перший погляд, епізоді, що стався в стінах інституту житла, своєрідно відбилося оздоровлення громадського життя країни, його подальша демократизація. Без цього були б неможливі ні духовне одужання Брайка, ані перемога творчих сил у сутичці із застарілим бюрократичним штампом.
Для директора Кукулика задуманий ним конкурс на кращий архітектурний проект — лише зручна вивіска «передового керівника», засіб утвердження власного авторитету. «Творчий» підхід Кукулика до справи обмежується непохитним переконанням, що йому, як завжди, вдасться продиктувати свою волю, зібрати голоси за «потрібний» проект. Нехай цей проект нікуди не годиться, нехай щонайменше відповідає він потребам загального добра... Прірва між інтересами громадськими й особистими анітрохи не бентежить Кукулика, він звик не помічати її.
То разючіший предметний урок, який дало йому засідання конкурсної комісії. Що вельми приваблює в романі П. Загребельного: урок цей не містить нічого дидактичного, «сконструйованого», заздалегідь розміркованого... Або, точніше, урок цей випливає з усією невідворотністю з самого ходу подій, з логічного й емоційного вияву характерів, як і належить справді художньому творові. Так мусить бути, а інакше було б порушення життєвої правди, — ось найістотніше читацьке відчуття, ось реальний і значний здобуток письменника.
Настійні шукання Павла Загребельного в галузі художньої форми невід’ємні від освоєння нових шарів життєвого матеріалу. Еволюція стилю Павла Загребельного очевидна — від романтично забарвленої багатослівної стихії творів, де переважали пригодницькі елементи, письменник переходить до лапідарнішої (і місткішої!) форми реалістичного письма, яскравим прикладом якої став роман «День для прийдешнього».
Ця конденсованість, ущільнення художньої структури книжки допомагають якнайповніше виявити самобутні риси творчого стилю письменника, рельєфніше підкреслити виграшні деталі обстановки й, напружені моменти психологічних зрушень у свідомості героїв. П. Загребельний зводить струнку композиційну будову, точно зваживши співвідношення її окремих частин. Його характеристики персонажів мають об’ємну глибину й перспективу, бо складаються з різнопланових елементів, які доповнюють один одного. Наприклад дуже вдало вжито прийом ретроспекції. Стиль письменника збагатився виразним струменем прихованої іронії.
У нас багато книжок пишеться про сучасність. Це стверджується в анотаціях. Однак мало хто вміє про сучасність писати по-сучасному. Павло Загребельний це вміє. Справа не в зовнішніх ознаках стилю, не в химерній вигадливості форми, не в демонструванні поверхової ерудиції (чим захоплюються деякі, надто початкуючі автори). П. Загребельний по-сучасному мислить, відкидаючи норми й догм» застарілих шаблонів. У виборі життєвих конфліктів і в їхньому розв’язанні, в осягненні людської натури та її рушійних стимулів, у розкутості й природності суджень, у динаміці й експресії зображення виявляється тонке розуміння сучасних вимог до мистецтва, як і готовність повно скористатися з нових можливостей доби, краще відповісти на її запити.
Однією з найважливіших потреб нашого творчого життя є рішуча індивідуалізація, глибинне урізноманітненню художніх стилів (взагалі то потреба незмінна й постійна), і невдоволений цим може бути хіба що свідомий ремісник від літератури, який з усіх показників творчості найбільше полюбляє кількісний. Павло Загребельний досліджує сучасне життя, духовний світ людини у всеозброєнні зрілої художньої майстерності.
Л-ра: Дніпро. – 1967. – № 5. – С. 145-150.
Твори
Критика
