Пристрасна позиція, невтомний пошук (До 60-річчя з дня народження Павла Загребельного)
Віталій Дончик
Кожного справжнього митця завжди можна розпізнати серед інших, і його самобутність визначають не лише свій почерк, манера, стиль, а передусім — своєрідне світосприйняття, власна концепція людини і світу, які й зумовлюють усі оті стильові особливості.
Намагаючись коротко, кількома словами схарактеризувати ідейно-естетичну, художньо-філософську концепцію Павла Загребельного, не можемо оминути таких понять, як людська й громадянська активність, творчий пошук, пристрасна відданість улюбленій справі.
Особливий творчий характер Загребельного-письменника, його мистецьку самовідданість і багатогранність, невтомність його пера відзначають поспіль усі, хто писав про нього.
Василь Земляк у статті до п’ятдесятиріччя П. Загребельного, кажучи про потік критичних суджень, що «не встигав за... роботящістю» письменника, зазначав: «Павло Загребельний — людина високої дисципліни, просто дивовижно! працездатності, повсякчасного творчого неспокою...»
А ось недавнє судження критики. Строгий на оцінку, стриманий у захопленнях Леонід Новиченко сказав: «Скільки свіжого, не схожого на звичайне і знайоме — при всій своїй ексцентричності, часом надмірній — вніс... у нашу літературу невтомний Павло Загребельний».
Життєвий шлях письменника — типовий, схожий на той, що простелився усім іншим літераторам повоєнного призову, і водночас, звичайно, багато в чому і своєрідний, неповторно-індивідуальний. Це — досвід, життєві випробування, біографія саме його, Павла Загребельного, вони й визначали творчу й людську особистість романіста, самобутність його прози.
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 року. На суворі роки, коли по селах ще тривали класові бої, коли закладались індустріальні основи соціалізму, здійснювалися колективізація, культурна революція, припало дитинство письменника, який виріс в одному з мальовничих куточків України, де сходяться три області — Полтавська, Кіровоградська, Дніпропетровська, — в селі Солошиному Кобеляцького району на Полтавщині. «Мені й зараз сняться ті стежки з дитинства, згадуються, — розповідає П. Загребельний. — Найдорожчі спогади, хоч скільки потім було подій, припадають на перші шістнадцять років життя. У всіх творах — моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські».
Щойно була закінчена десятирічка — налетіла війна, і вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Він був не по літах високий, і зріст, як пише один із дослідників творчості прозаїка, став останнім його аргументом, коли просив у військкоматі послати його на фронт.
Коротко воєнна біографія письменника вкладається в таку довідку. Був курсантом 2-го Київського артучилища. Брав участь в обороні Києва. В серпні 1941 р. поранений. Після госпіталю закінчив Харківське училище протитанкової артилерії. Поривався знову на фронт — і незабаром уже воював у Брянських лісах. У серпні 1942 р., тяжко поранений у груди, попав у фашистський полон. До лютого 1945 р. перебував у гітлерівських концтаборах, пройшовши через тортури, через вигарти втеч. Останні місяці війни партизанив на Рейні. Потім був офіцером зв'язку Радянської військової місії в американській та англійській зонах окупації Німеччини.
На цей час, коли вже стільки тяжкого й складного випало на долю майбутнього письменника, коли вже стільки всотав його досвід, ввібрала й пережила його душа, йому самому було лише... двадцять один рік.
З 1946 року — він у рідних краях, навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951 р.) — десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з дедалі інтенсивнішою й помітнішою для загалу письменницькою працею. В 1961—1963 рр. П. Загребельний очолював «Літературну газету» (яка тоді здобула і свою нову назву — «Літературна Україна»), виявивши на цій посаді гостре чуття сучасності, творчу сміливість, винахідливу ініціативу.
Наступні десятиліття характерні тим, що за цей час було написано вісімнадцять романів, п'єси, кіносценарії, повісті, критичні статті, які принесли письменникові не лише серйозний творчий успіх, а й безумовний суспільний авторитет. 1974 року його романи «Первоміст» і «Смерть у Києві» відзначено Державною премією УРСР імені Т. Г. Шевченка, в 1980 р. він став лауреатом Державної премії СРСР (за роман «Розгін»), 3 1979 року Павло Загребельний — перший секретар правління Спілки письменників України. Він також секретар Спілки письменників СРСР, Голова Комітету по Державних преміях Української РСР ім. Т. Г. Шевченка. На XXVI з'їзді Комуністичної партії України обраний членом ЦК. Він депутат Верховної Ради СРСР, його удостоєно високих урядових нагород.
Успіхи і визнання прийшли не самі по собі — вони стали наслідком напруженої творчої й громадської діяльності письменника, який свій талант тримає в щоденному режимі наполегливої праці, творчої ненастанності, енергійного втручання в життя.
Після кількох перших книжок, видрукуваних протягом 1953—1956 рр., Павло Загребельний опублікував збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повість «Дума про невмирущого» (1957), перші романи «Європа-45» (19595, «Європа. Захід» (1961) і «Спека» (1960). Цей доробок привернув увагу критики і читачів, поставив письменника в ряд активно діючих і активно, рід книжки до книжки, зростаючих прозаїків.
У збірках П. Загребельного «Учитель» і «Новели морського узбережжя» з погляду сьогоднішнього дослідника є чимало цікавого: і в їхніх типових, прикметних для тогочасного літературного процесу штрихах та деталях, і в певних ознаках, що далі розвинуться й стануть тою чи тою мірою характерними для творчого почерку Павла Загребельного.
Із загально-типового привертає увагу прагнення письменника зображувати простих, скромних, непомітних героїв-трудівників, відтворювати конкретність повсякдення, виявляти у звичайному значне і поетичне. Однойменна новела із збірки «Учитель» починалася так: «Я чув цю історію вночі, під тихий шелест літнього дощу.
Ми сиділи на критій веранді станції Зелений Гай, що стоїть на 1088 кілометрі автостради Москва — Сімферополь, і розмовляли про найнезначніші речі, про які звичайно говорять подорожні, малознайомі люди».
У більшості оповідань, зокрема книжки «Новели морського узбережжя», місцем дії виступає не столиця, не велике місто, а провінція, містечко з притаманними йому ритмом і способом життя. Героями П. Загребельного виступали механік Порубай («Вулиця Леніна»), інженери, бригадири, виконроби з будівництва віддаленої від столиці Полинівки («В розлуці»), міліціонер Кияниця, що серед товаришів мав славу людини відчайдушно-відважної, а у взаєминах із жінками не міг перебороти мовчанкуватої боязкості й нерішучості («Кого шукаєш уночі — зустрінеш вдень»); зовні непоказний двигуніст Федя, у якого, на відміну од «здоровенного кучерявого парубія» Максяри, — щира й добра душа («На теплій землі»); самотній учитель-фронтовик Федір Петрович Кириченко, чиє тепле, сердечне ставлення до бездоглядної дівчинки-шестикласниці «Ірки-Борьки» розтоплює лід її відчуженості («Ірка-Борька»); вчитель музики, згодом директор музучилища Григорій Матвійович — людина надзвичайно віддана своєму обов'язку, з мужнім і добрим характером («Учитель»)...
Так Павло Загребельний поширював коло «скромних і рядових» героїв, серед яких широко знана Маланія Чобітько із «Соняшників» О. Гончара, швачка Оля, яка «стоїть на своєму маленькому посту, такому маленькому, що й не помічає її ніхто» («На Батийовій горі» І. Сенченка) та інші, — коло героїв-трудівників, творців матеріальних і духовних цінностей, до глибшого й правдивішого зображення яких наша проза приступала дедалі впевненіше.
У новелістиці і романах про Європу 40-х років прозаїк шукав свій стиль, і хоч досягти справжньої й виразно нової художньої якості йому тоді ще не пощастило, та в цілому не можна було не помітити жваве, легке перо письменника, його зірке око, вільність, свободу його художньої мови, що яскраво виявились уже в «Думі про невмирущого», вигадливість, винахідливість у самій побудові, організації художньої структури, що засвідчив роман «Спека».
«Думі про невмирущого» сам автор дав підзаголовок «Історія недокінченого життя». Критика відразу ж відзначила, що твір написаний на одному подиху. Життєвий та емоційний матеріал, що послужив основою повісті, був близький власному воєнному досвідові автора, і вже цим були зумовлені її кращі якості. Передусім її відзначає особлива атмосфера лірико-особистісної забарвленості, що природно відтіняє пафос подвигу українського вісімнадцятилітнього юнака Андрія Коваленка, який добровольцем пішов на фронт (раніше, ніж йому дозволяли його роки), воював відважно, був двічі поранений, попав у полон, з гідністю пройшов через нелюдські випробування.
Повість не випадково названа думою. У ряді її місць виникає особлива «думна», урочиста, стривожена інтонація, зокрема в прямих звертаннях автора до героїв («Вісімнадцять років тому мати народила його в полі, біля чумацької могили, під копою пшениці. Чи знала ти, мамо, як важко буде твоєму синові, твоїй дитині?»). Особливо сильно звучить таке звертання у фіналі «Думи про невмирущого».
У героєві повісті підкоряли мужність і не гучна, не в словах, глибока любов до Батьківщини, — все це подано як риси цілого молодого покоління.
Природністю, невимушеністю розповіді, в якій неодмінно чується авторська присутність, вибухами лірико-романтичної, а то й лірико-патетичної стихії позначений і роман П. Загребельного «Спека», яким, можна вважати, завершувався етап «первісного» нагромадження прозаїком «творчого капіталу».
«Спека» — твір про виробництво, на робітничу тему, В ньому є по-справжньому поетичні описи нелегкої праці сталеварів, порушуються деякі виробничі проблеми, змальовано кілька цікавих характерів — інженерів Шаптали й Василя Онуфрієнка, сталевара Твердохліба — «Петра великого».
Образ начальника доменного цеху Івана Котова не належить до головних у романі, але він, ідеї, вкладені в нього автором, западають у пам'ять. Це не «скромний гвинтик», не рефлектуючий споглядач, — наголошує прозаїк, полемізуючи з різними тенденціями у змалюванні героя. В Котові (хоч і зображений він більше описово, ніж зсередини) приваблюють робоча гордість, незалежність думки, непримиренність до пустодзвонів та шукачів легкого життя, переконаність у тому, що тільки праця і ніщо інше — ніякі посади й звання — визначає справжню цінність людини.
Переважна більшість прозових творів 60-х, зокрема присвячених сучасності, ставили в центр уваги проблеми особистості, проблеми її ролі в суспільстві, активності її соціальної дії і її морально-духовного потенціалу. Це був найчастіше аналітико-психологічний, лірико-психологічний роман, який приніс цілий ряд оригінальних характерів, образів людей, що проходять через моральні й психологічні випробування, зіштовхуються в драматичних конфліктах, стоять на різних соціально-етичних позиціях. Незаперечним було і пожвавлення суто художніх пошуків у тодішній прозі.
Опублікований 1964 року роман П. Загребельного «День для прийдешнього» наочно й «зримо» демонстрував усі ці позитивні прикмети літературного процесу й чимало прикмет індивідуального зростання письменника. Тут відтворено гострий і цікавий конфлікт, життєва основа й злободенність якого не підлягали жодному сумніву, привернуто увагу до безперечно важливої й наболілої суспільної проблеми, тут влучно змальовано ряд позитивних, негативних і суперечливих персонажів (деякі з них примітні не тільки як типи, а й як живі, індивідуально виразні характери, — саме це критика, здається, недостатньо поцінувала тоді).
Майстерно збудовано сюжет твору. Хоч П. Загребельний і зізнався, що про сюжет він не думає ніколи («Головне для роману — людський характер. Візьміть цей характер, штовхайте його поперед себе — сюжет виникне сам по собі»), в цьому романі, при всій природності й «самовільності» розгортання й зчеплення подій і вчинків, психологічних борінь, сповна виявилося ще й уміння автора досягати напруження, чергувати його з «паузами», «вставками» й «перебивками».
Нарешті, початок і кінець успіху «Дня для прийдешнього» — сама його розповідь, багата інтонаційно і інформаційно, дотепна, іронічна, інтелектуальна й таке інше. Вже говорилося про розповідний хист П. Загребельного, в романі «День для прийдешнього» він розкривається дуже органічно і на повну силу, твір тим самим робив істотний внесок у розвиток в українській прозі іронічної і умовної стильових течій.
Головна колізія в романі — вибір членами жюрі серед багатьох поданих під девізами проектів найкращого. Розгортається розмова, з одного боку, про принциповість позиції ученого, самостійність мислення, пристрасне відстоювання правоти і, з другого, про безпринципність, демагогію, боязкість власної думки, байдужість до загальної справи тощо.
Головні герої роману — духовно красиві, чесні в своїх намірах і рішеннях і, головне, багато в чому нові, свіжі, не схожі на своїх літературних попередників.
Заступника директора Брайка вважають мовчазним, тихим, боязким. Але його людські «резерви», його суть як людини й громадянина не могли не розкритися в загостреному моральному конфлікті, і показано це в творі без жодних силувань з боку автора, природно й закономірно.
Образ, який активно «заповнює собою» роман, вносить у нього енергію, бурхливість, іронію й дотепність, — це образ Івана Діжі. Він сміливо й свідомо воює за правду й чесність у мистецтві, але, сумніви, внутрішні боріння знайомі і йому.
Найщасливіший і найцільніший у романі — Володя Пушкар. Він змальований зі щирим авторським захопленням. Це — один з тих образів робітників, які ми не завжди записуємо до здобутків «робітничої» теми. Ми в таких випадках розглядаємо суто «виробничі» твори, а тим часом і бульдозерист Левко Брага з «Тронки» О. Гончара, і майстер Черемашко («Людина живе двічі» Ю. Шовкопляса), і майстер ремісничого училища Сніп («Вогник далеко в степу» Григора Тютюнника) і ряд інших помітних і прикметних образів прийшли до нас не з романів, що звуться «робітничими». Такий і водій вантажного автопарку, автор кращого проекту «Сонце для всіх» Володя Пушкар. У багатьох своїх рисах це типовий юнак 60-х років, студент-вечірник, здібний, духовно чистий, цілеспрямований.
«Зривання масок» — так найстисліше можна схарактеризувати художній метод, застосовуваний П. Загребельним щодо зображення негативних персонажів — Кукулика, Кошарного, Жеребила та інших. І серед них — блискуче, послідовно-вбивчо, з усіх боків розкривається передовсім директор інституту Житла Василь Васильович Кукулик.
Розгорнута перед нами історія переконливо показала невипадковість змальованого типу, що «виростав, мов культура злоякісного грибка, посіяного в лабораторній пробірці на сприятливе поживне середовище». Щоб розгледіти причини й коріння явища, процес формування отого «поживного середовища», письменник з інтересом аналітика простежує шлях сільського хлопця Васька з Гайворонщини, його соціальні й психологічні метаморфози.
За довгі роки «керування» архітектурою Кукулик опанував лише мистецтво триматися на поверхні. «Знання свої він розгубив, зате досконало вивчив науку службової балістики, тобто вміння завжди поціляти в саму серцевину справи, завжди бути «на рівні», не відставати від епохи, вгадувати її бажання й вимоги. Про нього казали там, де розв'язувалося питання про призначення того чи того керівника: «Ума не обширного, але керівник незамінимий». Роки «метушливого попадання в ногу з епохою» не тільки вивітрили з нього рештки професійного підходу до справи, — він став активно не приймати нічого талановитого, яскравого, свіжого, затверджував та просував «лише посередні проекти. Сірі будинки, сірі квартали, сірі райони, сірий ритм».
Окреслюючи суспільну та людську фізіономію Кошарного, молодої людини з витонченою тактикою пристосуванства, прозаїк випереджав довгу низку пробивних «діляг», що з'являться в літературі 70-х років. В ньому точно виявлено агресивну бездуховну суть, войовниче верхоглядство при вищій освіті, вміння напускати довкола себе загадкового туманцю та застосовувати цілу систему прийомів поводження — від багатозначних натяків, видавлювання на устах, «мов пасти з тюбика», усмішки до відвертих погроз. Ось характерна деталь: догоджаючи Кукулику, він умів «зітхати, умів саркастично посміхатися, коли йшлося про якісь талановиті проекти».
Один шлях чи засіб викриття у «Дні для прийдешнього» сучасних негативних типів вельми прикметний: це викриття культурою, виявлення їхнього внутрішнього, духовного, а часто й зовнішнього безкультур'я. До речі, М. Стельмах, О. Гончар остаточний присуд негативним характерам часто виносять ім’ям краси, народного звичаю, творчості. П. Загребельний здійснює своє художнє викриття таких типів за допомогою критеріїв культури, інтелігентності, переводячи його із теренів соціальних у психологічні.
Осердя проблематики роману — розмова з приводу внутрішньої відповідальності людини за те, що робиться довкола, утвердження її соціальної активності, діяльності позиції і нещадна критика бездумно-виконавської психології, механістичного, безликого, не оживленого власною мислю думання, боязкості нового, духовної, професійної, всілякої іншої інерції.
П. Загребельний зірко встановлює пряму залежність між поширеними стереотипами: «Я не можу взяти на себе відповідальність» (автор в'їдливо тут же й коментує: «Не можеш, то й не бери, хто просить!») — і розпливчастим, але магічним «ми»: «Ми не дозволимо», «Ми не маємо на це права, нас поставив народ, ми виконуємо його волю» і т. ін. Оце «ми» та ще «є така думка» прозаїк піддає пильному й різнобічному аналізові в творі.
Багатогранний зміст роману диктував таку ж і форму — не одновимірну, а багатошарову, розмаїту. Вільний і навіть «бурхливий» за стилем твір П. Загребельного полемізував із пасивним «фотографуванням», натомість демонструючи активне втручання в життя, інтенсивне освоєння позитивного досвіду сучасності і наступ проти всіляких аномалій суспільного побуту — і ця «енергійність» змісту всіляко зумовлювала і енергійність форми, помножувала її зображувальні та емоційні ресурси (впадали в око насиченість тканини «додатковою» інформацією, чергування кількох стильових планів — від іронічно-сатиричного до ніжно-ліричного тощо).
Коли читачі «Дня для прийдешнього» натрапляли в ньому на численні згадки про далеке минуле Києва, звернення до його історії, до отого «маленького клаптика землі», на якому «розташувався «Верхній Город» Ярослава Мудрого дев'ятсот років тому», вони не могли ще тоді знати, що в романі поволі формувалися зародки й сходи роману нового — «Диво», який з'явився 1968 року. Однак у час між 1964 і 1968 роками, між виходом «Дня для прийдешнього» і «Дивом», перо П. Загребельного не відпочивало: вийшли ще два романи — «Шепіт» (1966) і «Добрий диявол» (1967), за сценаріями письменника були поставлені фільми «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966). Крім того, тоді ж П. Загребельний створив п'єсу «Хто за, хто проти?», в основу якої покладено роман «День для прийдешнього».
«Шепіт» та «Добрий диявол» були присвячені нелегкій службі радянських прикордонників. Проте саме романом «Диво» у прозі Павла Загребельного розпочинався великий і серйозний, що стане в ній постійним, тематично-проблемний напрямок — художнє дослідження духовно-історичних витоків нашого народу, його сучасності.
«Диво» дивувало самим зверненням письменника, що вже, здавалось, назавжди визначив себе як романіст сучасної теми, сучасних проблем і сучасної форми, до далекої історії. Воно дивувало і своєю незвичайною, несподіваною побудовою, отим, можна сказати, зухвалим схрещенням часів, віддалених століттями. Але в другій половині 60-х років одною з прикмет літературного процесу якраз і було те, що зламувались глухі перегородки між темами сучасності й історії, розгорталася розмова про духовні й моральні джерела людини, нове й старе в національному характері, ставлення до минулого, спадкоємність поколінь...
Критики, захоплено зустрівши роман («Літературна Україна» опублікувала статтю Л. Новиченка, яка закінчувалася словами про те, що поява «Дива» є фактом помітним і втішним, який засвідчує «ненастанність шукань», «триваючий рух творчих ідей», дальше розширення обріїв нашого сучасного роману»), в один голос заявляли як про найбільшу удачу роману — образ Сивоока.
Доля героя розкрита змалечку й до смерті, він показаний у розвитку, внутрішньому зростанні. Здавалося б, такий далекий час зображено в романі, а ми постійно опиняємося навдивовиж близько, зовсім віч-на-віч із привабливим, лобатим, натхненним і талановитим своїм пращуром, слов'янином, що будував Софію Київську, — живим і не «модернізованим». Автор роману дуже влучно визначив свою художню мету, «надзавдання», взявши за епіграф вірш Б. Брехта: «Хто звів семибрамні Фіни? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?»
Як значне мистецьке відкриття критика розцінила в романі образ київського князя Ярослава, мудрого державця, своєрідної і непересічної людини, з ім'ям якої історія пов'язує справу зміцнення і об'єднання Русі, зміцнення й розбудову «стольного града» Києва. Саме навколо образів Ярослава і Сивоока розгортаються в «Диві» найголовніші події, висловлюються домінантні ідеї, сповнюється філософсько-етичним змістом сам твір.
«Незвично кладеш», — каже Ярослав в одному епізоді, спостерігаючи за роботою над фресками Сивоока. (До речі, про сам цей процес — і звичайний, і незвичний, «сивооківський» — П. Загребельний розповідає з притаманною йому докладністю й точністю). «Ото тільки й мистецтво, як незвичне, — відповідає Сивоок. — ...Владі миле усталене, вона тяжіє до зоднаковіння всього на світі, бо тільки тоді сподіватися може на непохитність. А краса — лише в неоднаковості».
Романіст слушно наголошує на класовому характері розуміння Ярославом Мудрим мистецтва й релігії, на його прагненні перетворити все це лише на знаряддя утвердження своєї влади.
Сивоок — гордий і волелюбний вихідець із низів — не дав притлумити свій природний хист релігійно-християнським канонам і догматам, розірвав усі ланцюги, які могли скувати його творчий геній, і тим піднявся над віками. П. Загребельний допоміг нам подивитися на славнозвісний шедевр як на плід творчості нашого далекого предка-слов’янина, представника широких народних мас.
Багатий ідейно-психологічний зміст роману, різні розгалуження основної його проблематики зосереджуються, звичайно, не лише в образах Сивоока і Ярослава. Тут чимало різноманітних постатей другого й третього плану, і більшість по-справжньому цікава, чи не в кожному знайдено живу рисочку характеру. Завдяки їм віддалена епоха зображується в романі в своїй конкретній і «матеріальній» плоті (дід Родим, молодий стрілець Лучук, підступний медовар Ситник — суцільне втілення зла, купець Кокора, щирий Сивооків товариш грузин Гюргій, Коснятин та інші. Серед помітних героїв-сучасників, створених українськими прозаїками в 60-ті роки, з повним правом перебувають і вчені-історики Гордій Отава та його син Борис, — вони реалізують в романі ідею спадкоємності мистецтва як «дива» і як боротьби, як протесту проти ланцюгів несвободи, проти зла, всього негідного людини, і як виразника всього життєтворчого, як ланки, що єднає часи.
«Диво» — роман талановитий, новаторський. Він істотно поповнював ідейно-естетичні, образно-філософські, концептуальні пошуки історичної прози, даючи приклад активно сучасного, етично-духовного прочитання й освоєння минулого. У «Диві», як уже відзначалося, помітно збагатилася зображувальна культура письма П. Загребельного, прийоми й засоби реалістично-психологічного розкриття характерів. Збагатилася й сама прозова мова романіста. Вгадуємо тут П. Загребельного і по його пристрасті «просвіщати» читача, щедро відводити для цієї мети цілі сторінки.
У відомій літературно-критичній статті «Спроба автокоментаря» П. Загребельний писав: «Мені хотілося не просто показати часи Ярослава Мудрого, не просто зробити спробу реконструкції епохи, не просто відтворити процес будівництва Софійського собору аж до вигадування автора сеї великої споруди, імені якого, як і безлічі інших дорогих для нас імен, історія, на жаль, не донесла до наших часів. Ішлося про більше. Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його».
Почавши з «Дива», письменник створює цикл історичних романів про Київську Русь — «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973) і цикл своєрідних історико-біографічних романів — «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980) і «Я, Богдан» (1983). Вони принесли справжній і великий успіх П. Загребельному, здобули широку читацьку популярність.
Праця письменника в історичному романі виявилася корисною й плідною для всього жанру, в якому було «розхитано» усталені канони, зрушено жорстку регламентованість. Додамо до цього постійний і енергійний пафос сучасних завдань і осмислень в художньому відтворенні історії. Романи П. Загребельного ніби знімають «межові» стовпи між історією й сучасністю, і завдячуємо цим їхньому загостреному етичному пафосу, аналітико-дослідницькому прицілові, полемічності проблем і характерів.
У «Первомості» письменник не просто стверджує вікодавність і вічність патріотичних почуттів людини, він хоче, щоб ми, читачі, побачили, діткнулися їхніх найглибших коренів, першовитоків, прагне показати, звідки беруть початок оті основоположні, субстанціональні риси, що ними упродовж історії володіє трудовий народ. Так само йдеться й про «родовід» бездуховного утилітаризму та прагматизму, демагогії, інших темних плям людського життя, іноді ловиш себе на думці, що П. Загребельний ставив собі за мету дослідити: а якими були кошарні, кучмієнки, кукулики в ті «мостищанські» часи, які їхні початки? Звертає увагу, що образи героїв, їхні імена, при всій їхній конкретності, все ж мають виразний узагальнено-алегоричний чи й символічний зміст, це справді ніби казкові персонажі, певною мірою «маски», що уособлюють начала добра і зла.
У романі «Смерть у Києві», зображуючи діяльність князя Юрія Долгорукого, П. Загребельний пішов плідним і логічним шляхом знімання всіляких емоційних нашарувань у літописах, шляхом аналізу, зіставлення, осмислення самих фактів історії. А вони були за Юрія Долгорукого, що, як пише в передмові до роману автор, «був одним із перших, хто здружував з руським народом і його історичних сусідів: волзьких болгар, угро-фінські племена, що мешкали в межиріччях Волги й Оки, половців, торків, чорних клобуків».
Безумовне зростання майстерності П. Загребельного — історичного романіста, глибина й виваженість сучасної концепції впадають в око в романах «Євпраксія» і «Роксолана», цих розповідях про долі, покалічені своїм жорстоким часом, антигуманізмом тогочасного суспільства.
Концепція роману — це випробування людської гідності в умовах щоденної витонченої «експлуатації духу» і вихід із цього випробування з перемогою, з честю, з невтраченим «почуттям вітчизни» (В. Фащенко). Такий художній висновок містить і трагічна історія Роксолани.
У своєму післяслові до «Роксолани» автор застерігає, що написав роман не лише задля того, щоб відтворити саму цю легендарну біографію, хоч, звичайно, вона не може не зацікавлювати сама по собі. Він запитує: «А може, слід, нарешті, поєднати історію цієї жінки з історією її народу, з'єднати те, що було так жорстоко й несправедливо роз'єднано, бо зведена докупи доля окремої особи і цілого народу набуває нового виміру».
Роксолана, пише П. Загребельний, майже сорок років потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу — це, безумовно, було її тріумфом. І все ж кінцевий підсумок її життя — трагічний крах усіх надій і ілюзій. Убивство ворогами сина Баязира і його дітей остаточно перекреслило те, що вона вимріювала й вистраждувала.
Так, Євпраксія і Роксолана вели боротьбу за свою особистість, свою гідність, свою долю і, духовно вивищуючись у ній, здобули перемогу. Це стало можливим тому, що їхню боротьбу живила любов до рідної землі, надія на неї, — це було тим «порогом», який уберіг їхні особистості, не дав їм бути поглинутими чужорідним оточенням.
Та, здобуваючи духовну перемогу, ці жінки не були переможницями в житті. Євпраксія, бунтуючи серцем, виявилася здатною на мужній спалах, після якого, зболена й спустошена, повертається перед самою смертю на рідну землю. Роксолана розумом, усіма можливими силами й засобами веде щоденну, багатолітню, духовно виснажливу боротьбу, звертаючи погляди в бік України, з постійною думою про допомогу їй і від неї. Але обидві жінки не мали головного, що могло б їхнім діям надати справді історичного масштабу, піднести їх на верхів'я слави, зробити їхню долю щасливою — не мали, через об'єктивні, трагічні для них обставини, невіддільного зв'язку, повсякчасної індукції зі своїм народом. їхня боротьба — індивідуально-особистісна, без опори й коріння в народі.
Дві сфери — історію і психологію, два начала — народне й особистісне, два крила — людини-державця, творця подій і людини з усім своїм неповторним, сокровенним індивідуальним світом П. Загребельний поєднав у своєму найгрунтовнішому і, сказати б, найнатхненнішому історичному романі «Я, Богдан», що має підзаголовок «Сповідь у славі». Якщо врахувати, що Хмельницький зображався уже в багатьох і багатьох творах, що їхнє пізнавальне значення було задовільним, що авторові нового роману недостатньо було лише «поглиблювати», «уточнювати», обмежуватися тільки свіжим індивідуальним «прочитанням» відомого, — то зрозуміло: необхідний був твір принципово новий, концептуально сміливий, емоційно наснажений, який розбудив би, розбурхав читацьку думку й почуття.
Ми багато останнім часом говоримо й пишемо про історичну пам'ять, бо усвідомлюємо її величезну будівну, творчу роль у вихованні нової людини, її світоглядних і моральних основ. Література кінця 60-х і 70-х років проникливо побачила в ній і предмет, і проблему, і своє «знаряддя». «Я, Богдан» з його основним і наскрізним пафосом — вагомий щодо цього приклад.
У статті про Т. Г. Шевченка «Прочитайте туй славу» («Літературна Україна», 1984, 8 березня) П. Загребельний зауважив: «Шабля і слово — це споконвічна зброя українського народу... Козак Мамай — шабля на дереві, а в руках бандура... Усі великі українці були поетами: полководець Хмельницький, філософ Сковорода, письменник Шевченко... Хмельницький був не тільки великий гетьман, а й великий поет».
Характер Богдана, що розкривається в романі, — багатогранний, але звертає увагу наголошення в ньому саме оцих «домінантних» рис: державна мудрість, талант полководця і любов до пісні, слова, краси, — до поетичного начала і здатність до великої любові.
В. Фащенко у книжці «Павло Загребельний» (1984) зазначає, що досі Хмельницького зображували передусім у вчинках і діалогах, які передавали зміст подій, автор же роману-сповіді «запрагнув сміливо й невідступно видивитися на збурену душу Богдана, явивши могутньою фантазією його думи-муки, думи-захвати і думи-осяяння».
І в них, слушно підкреслює критик, — «пекучі проблеми, розпросторені з XVII ст. в усі часи: народ і особа, влада і свобода, розум і гідність, єдність і рівність, справедливість і кохання».
Головне ж — окреслений у романі багатовимірний образ народу. Здавалось би, виразко особистісний, монологічний, психологічний характер твору П. Загребельного значно поменшує його «панорамні» можливості. Але ж український народ в його величі й красі, в злетах і поразках, у прагненні до дружби з іншими народами, з російським народом-братом, у своєму слові і пісні, у своїх соціальних й інших суперечностях вимальовується в романі сильно, різнохарактерно, в русі. Тут і наскрізний динамізм розгортання подій, і калейдоскоп виразних людських фізіономій, глибина проникнення в суть подій і людей, тут масштаб справді епічний. Це «конденсована епопея»: в особистості «вміщується» історія, в героєві — народ.
Важлива роль у цьому історико-психологічному романі випадає не тільки документальному матеріалу, а й документам «фольклорним» — народним переказам, думам, пісням, легендам, бувальщинам. Як згустки народної оцінки, народної думки, з'являються в романі пісні про Хмельницького й Хмельниччину, про життя і любов.
Одне слово, Богдан, який охоплює поглядом не тільки свої дії і вчинки, не тільки свій час, свою боротьбу за національне визволення українського народу, за вікопомну ухвалу Переяславської Ради, а й їхні історичні наслідки, який осмислює себе реально і себе в славі, після смерті своєї, і який полемізує з тим, як іноді його розмальовано в портретах і оцінено (зокрема, і в писаннях різних істориків давніх часів, і в сучасних історичних романах) — такий Богдан Хмельницький і мав бути зображений, тобто історичний і сьогоднішній водночас. Образ полководця і вождя українського народу народжений на перехресті кількох образів, один з яких доносять літописи, інший — народна дума і пісня, ще інший — з'являється внаслідок соціально-психологічних заглиблень в історію письменника-сучасника, ще інший — відтворює бронзова постать на коні з булавою біля Софії.
Протягом 70-х років Павло Загребельний, працюючи над історичними романами, водночас не полишав і сучасних тем. Наслідком його художнього освоєння сучасності стали три романи з робітничого життя «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Намилена трава» (1974), роман «Розгін» (1976), предметом зображення якого виступають учені, наука, НТР, і веселий сучасно-бурлескний «сільський» роман «Левине серце» (1979).
У кожному з них — свої відкриття, свої пошуки й знахідки. Всі вони високо оцінені критикою й читачами.
Відкриттям трилогії «З погляду вічності» є його головний образ — молодий робітник-трубопрокатник Дмитро Череда, він же й оповідач — дотепний, іронічний, не байдужий до всього, що діється довкола. У статті «Роздуми про труднощі найважчої із тем» П. Загребельний застерігає, що в «літературі головне не ієрархія посад, а ієрархія особистостей», і наполягає на яскравих особистостях, неповторних індивідуальностях, масштабності цих особистостей. Ось те, вважає письменник, що треба «знаходити у величезних колективах будов, заводів» і що має відчутно піднести рівень робітничих романів і повістей.
Читач роману «З погляду вічності» вже з перших сторінок відчуває, що перед ним індивідуальність, особистість безсумнівна. Декому видалася «розвеселеною», а то й «пустомельною» розповідь Дмитра Череди (хоч пристрасть до іронічного «плетіння словес» є у вдачі юнака). Та ж у цілому про посутність монологу двадцятирічного трубопрокатника, при всій його дотепно-іронічній формі, можна було судити з проблем, які ввійшли в твір, а їх справді чимало і охоплювали вони коло найсерйозніше: людина і праця, людина і обов'язок, творчість і ремісництво, пошук і закостенілість.
Як і в інших «монороманах» П. Загребельного, основна постать, якій віддається, безумовно, переважна увага, не перешкоджає письменникові змалювати ряд «хороших і різних» (і не тільки хороших, а й «поганих» і так само різних) персонажів. Крім молоді, в трилогії, зокрема в її першому романі, добре виписані і батько Дмитра — Череда-старший, що все життя віддав заводові і тепер, і «бог прокатки» Чемерис, і батько Шляхтича з його героїчною і драматичною воєнною долею...
Хоч би про які сторони життєдіяльності героя йшлося в трилогії: чи про його працю, чи кохання, чи суперечку між ним та інженером Держикраєм, яка є, по суті, сутичкою людяного, одухотвореного світосприймання із ідеями технократизму, раціоналістичної бездушності, чи про його зарубіжні враження й спостереження, викладені в романі-репортажі «Намилена трава», — нам цікаво стежити за розповіддю Дмитра Череди, приємно розпізнавати новий своєрідний характер, оточений особливою атмосферою духовності й неудаваного, неповерхового інтелектуалізму.
Те, що в трилогії «З погляду вічності» ніби «розносилося» по окремих романах («виробничому», «психологічно-драматичному», «політичному»), мало конденсуватися й синтезуватися, сполучивши «простір і інтимність» (вислів М. Слуцкіса), у широкому епічному і активно особистісному водночас творі П. Загребельного «Розгін», про який багато написано і українською і всесоюзною критикою.
Змальований у ньому образ академіка-кібернетика Петра Карналя — це художньо своєрідний і переконливий образ людини-творця, активної особистості, яку визначає «сума духовності й героїки». В цьому образі письменник, за його власними словами, хотів показати людину, яка «зуміла зберегти й примножити духовні цінності радянського характеру», людину, в якій повною мірою відбився наш час, біографія покоління воїнів — захисників Батьківщини. Гадаю, що досить точно «вхопив» істотну особливість героя й роману в цілому один із читачів, зауваживши: «Адже всім нам так потрібні книжки, які б не просто знайомили з ще однією житейською або сімейною історією, з ще одним, хай навіть гострим і драматичним конфліктом, що потряс наукову лабораторію, відділ інституту чи заводський цех, але які давали б глибокий зріз епохи в її зв'язках з минулим і устремлінням у майбутнє». Роман мав поєднати в своєму зображенні науку, мораль, філософію, а ще працю, поезію і історію, і це йому вдалося.
«Хай поряд з літературою факту розвивається також велика література художнього вимислу, художньої уяви — адже вона виборола це право за дві з половиною тисячі рокіз писемної цивілізації», — писав П. Загребельний 1976 року, ніби упереджуючи появу свого власного, заснованого на бурхливій фантазії, примхливій грі уяви, прикметного знайомим уже артистизмом вільної, розкутої, але тепер ще й щедро гумористичної оповіді роману «Левине серце».
Найпомітніша постать у ньому, чия індивідуальність не просто своєрідно «забарвлює» чи «підсвічує» розповідь, а є домінуючим компонентом у всій образній будові, — це оповідач. Він тут повноправний герой, він же і творець усього цього сміховинного дійства.
В основі розповіді «Левиного серця» — село Карпів Яр, що його з ініціативи охочих до перейменувань ентузіастів назвали Світлоярськом, а тепер, завдяки авторові й романові, ми знатимемо його як Веселоярськ. Жваво й дотепно розповідає автор про його перейменування й перенесення, про сучасне й історію, про різних людей, їхні клопоти. Важливо при цьому те, що автор, крім, так би мовити, нейтральної інформації, порушує чимало питань, які, дарма що поставлені у не зовсім «серйозній» формі, мають свій гострий і актуальний сенс.
Симпатично-усміхнено (в окремих випадках — і любовно-лірично, і серйозно) окреслені тут привабливі образи, особливо жінок — матері Левенця, передової доярки, якій «лишився тільки Гриша та ще дояркування... Робота, робота, робота...», і голови сільради Зіньки Федорівни, і наполегливої зоотехнічки Дашуні Порубай, і агронома тітки Лисички й інших. Чи не найбільше тут мовиться про Гришу Левенця. Це — хороший, чесний і тямковитий, дуже скромний, сором'язливий хлопець-комбайнер.
Справжніми відкриттями стали типи, на зразок Самуся, який дотримується «принципу»: «Моє діло посіяти, а вже зійде чи не зійде, то ваша турбота... Все правильно», чи дядько Обеліск, для якого не було в житті проблем, зате були гасла, згідно з якими все можна «знищити як клас» і на честь перемоги «водрузить обеліск», чи постійний авторів «порадник» і «коментатор», «доктор ерудичних наук» Варфоломій Кнурець — «пристрій для запам'ятовування», який виявився таким безмовним і розгубленим при «зустрічі» з живим життям, землею...
Роман сповнюють іронія і самоіронія, гумор, сміх, пародія, парадокси, кпини, шарж, гротеск... Своїми особливими шляхами ведуть вони автора до узагальнень і дгють підстави визначити жанр твору як гуморо-сатиричний роман. Зрідка автор вдається і до іншої, серйозної і поетичної, інтонації: «...Дніпро — як мова. Мово наша і Ріко наша!.. — Невичерпна, вічна, молода, як весняне листя». Або: «За те, яким ти сьогодні є, часом треба бути вдячним минулому і не боятися вклонятись йому. Вклонитися отій солом'яній хаті, і пасіці, і вітрякові, і отим тихим оселям, і житам на пагорбах, і хрещатому барвінку обабіч твердо втоптаної стежки».
«Левине серце» — твір оригінальний, не схожий, як це не раз зауважували критики, на жоден з інших творів романіста. І саме він, до речі, так виразно підкреслив ідейно-естетичну, етично-моральну, стильову єдність і цілісність прози Павла Загребельного з її домінантами, з її вірою в невичерпні можливості і самобутність людської особистості, пафосом викриття духовної «усередненості», іронією, прагненням безпосереднього контакту з читачем та ін. В ньому різними гранями й барвами заграв український народний, національний характер, і те, що багато його рис і рисочок береться на сміх — свідчення неодновимірного, діалектичного його змалювання. Роман щедрий — його іскристим сміхом, його і колючою, і добросердою іронією, його словом по-справжньому розкошуєш.
Особистість — слово, що часто фігурує в критичних виступах, та й у самій прозі П. Загребельного. Це невід'ємне й дуже природне в його письменницькому, творчому світі поняття: духовно розвинена особистість — як мета і як засіб нашого комуністичного будівництва.
Коли йдеться про особистість у літературі, важливе значення має її здатність до руху, розвитку. Рух таланту і особистості П. Загребельного від перших оповідань і романів не тільки зримо стрімкий і переконливий, він позначений постійною їхньою взаємодією, взаємозбагаченням, щодалі повнішим виявленням особистості в таланті.
Про романи П. Загребельного — видатне явище в нашій прозі — сьогодні пишуть багато. Визначено їхні ідейно-естетичні домінанти, індивідуальні особливості, схарактеризовано принципові риси стилю.
А проте рухливість, змінність цього творчого світу, самої письменницької особистості П. Загребельного залишають ще багато недопроявленоґо, «не до дослідженого», вхопленого лише приблизно, в цілому, в загальних рисах. Гадаю, що аж ніяк не ювілейний інастрій спонукав Василя Земляка у статті до п'ятдесятиріччя П. Загребельного казати так: «Письменник начебто добре відомий нам і в той же час загадковий. Що ж, загадковість має витати над кожним справжнім письменником, а надто прозаїком такого широкого діапазону».
Мало, наприклад, розглянуто питання: П. Загребельний — критик, дослідник сучасного літературного процесу, аналітик, літературознавець. Його критика, зокрема зібрана в книжці «Неложними устами» (1981), — жива й жвава, пристрасна, спостережлива, точна, цікава. Вона щедра на думки, афоризми, полеміку...
Павло Загребельний — письменник незвичайної, незрівнянної працездатності. Від 1960-го року по 1980-й він написав тільки романів шістнадцять. Зараз читачі обмінюються враженнями з приводу нового твору прозаїка «Південний комфорт». Це — ще одне звернення до нашої сучасності.
Письменник знов підтверджує конкретно й зримо: він у постійному русі, в ненастанних творчих пошуках, у чутливо-нервових реакціях на сьогоднішній світ, на його радощі, болі й тривоги, він сміливий і незапобігливий у дослідженні сучасності. Його заповідь — рух і пристрасть, неспокій і пошук, і праця, праця, праця. Вони і пояснюють природу тих успіхів і звершень, яких досяг Павло Загребельний як письменник, як трудівник і творець української культури. Своє шістдесятиліття він зустрічає не лише в розквіті таланту, сповнений сил і натхнення, а й наснажений широкою й щирою читацькою пошаною й любов'ю.
Л-ра: УМЛШ. – 1984. – № 8. – С. 3-11.
Твори
Критика
