Специфіка жанру твору Павла Загребельного «Кларнети ніжності»

УДК 821.161.2-09

Н.І. Заверталюк,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української літератури
Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

З метою визначення жанрової своєрідності твору П. Загребельного «Кларнети ніжності» розглядаються його жанрово-стильові домінанти: життєвий матеріал, що осмислюється письменником, і характер його реалізації (розвиток фабульних ліній, мотиви love story, специфіка нарації, хронотопічні координати, біографізм і мемуарний вимір зображеного).

Ключові слова: фабула, інтертекстуальність, хронотоп, психологізм, епос, поезія, романне мислення, есе, синкретизм.

С целью определения жанрового своеобразия произведения П. Загребельного «Кларнеты неж­ности» рассматриваются его жанрово-стилистические доминанты: жизненный материал, который осмысливает писатель, и характер его реализации (развитие фабульных линий, мотивы love story, специфика нарации, хронотопические координаты, биографизм и мемуарные элементы).

Ключевые слова: фабула, интертекстуальность, хронотоп, психологизм, эпос, поэзия, ро­манное мышление, эссе, синкретизм.

The article deals with the problem of genre specificity of Pavlo Zagrebelny's composition “The Clarinets of Tenderness”. Genre and style dominants like a life material comprehended by the writer and the character of its realization (the fable lines progress, the love story motives, the narrative peculiarities, the chronotope coordinates, the biographical elements and the memoir dimension of depicted story) are investigated with a view to define the genre of “The Clarinets of Tenderness”.

Key words: fable, intertextuality, chronotope, psychologism, epos, poetry, novelistic thinking, essay, syncretism.

В українській літературі ХХ ст. авторів художніх біографій митців цікавили передусім постаті письменників ХІХ - поч. ХХ ст., чи не найбільше Т. Шевченка, Марко Вовчок, І. Франка. Від цієї традиції відійшов П. Загребельний у своїй книзі «Кларнети ніжності» (1979). Його відступ від традицій не лише в тому, що він оповідає про людину, яку знав особисто за її життя - Павла Тичину, а й у виборі ракурсу життєвих, більше того, особистих, перипетій долі поета (свідком яких він не був), до того ж таких, про які в ті часи не прийнято було писати - про кохання видатних людей. Існувало й певне етичне пра­вило: про особисте життя «видатних» писати лише через 60 років після їхньої смерті. При­кладом може бути і ставлення до публікації в середині 30-х років ХХ ст. літературознавцем Іллею Стебуном «Листів» М. Коцюбинського до О. Аплаксіної (датованих 1904 -1913 ро­ками). Тоді це викликало серйозний протест дітей М. Коцюбинського і не тільки: «...не­приязно и осуждающе встречена она была в отдельных официальных литературных кру­гах партийно-филистерской критики» [8, с. 43]. Книгу більше не перевидавали, хоча те пер­ше видання 1939 р. (як і публікація в журналі «Радянське літературознавство» в 1938 р.) чи­тачами було зустрінуте з великим інтересом. Повторне їх видання було здійснено в 1999 р.

Поява таких книг завжди викликала інтерес. Як, наприклад, «Майстер залізної троян­ди» М. Бажана про Ю. Яновського чи повість-есе «Тричі мені являлася любов» Р. Горака. Останнім часом ця тема знаходить досить активну реалізацію у формі сучасного біографіч­ного роману, зокрема у творчості С. Процюка. Серед кращих книг 2012 р., названих учасни­ками опитування редакцією «Української літературної газети», роман молодого прозаїка із Донецька Барбари Редінг «Безумці. З історії кохання Михайла Коцюбинського та Олексан­дри Аплаксіної» (К.: Академвидав, 2012). У ній авторка психологічно тонко теж заторкнула делікатну тему - інтимного життя М. Коцюбинського, його таємної любові - стосунків з О. Аплаксіною (секрети, таємниці інтимного «я» людини, що багато років приховувалися).

У «Кларнетах ніжності» П. Загребельного в межах спогадів героя-поета, який є й од­ним із оповідачів, постає його love story, у структурі якої кілька сюжетних ліній, безпосе­редньо пов'язаних з біографією поета. Окремі згадки про жанр цього твору наявні в літе­ратурознавчих працях, але цільного аналітичного розгляду його жанрової природи на сьо­годні немає. Це й зумовило вибір теми цієї статті, завдання визначити специфіку жанрово- родової сутності «Кларнетів ніжності» П. Загребельного, що заявлена вже у заголовку як вказівки на характер почуття, його художньої реалізації.

Передбачаючи можливу неоднозначність визначення жанру його «Кларнетів ніжнос­ті», П. Загребельний висловив власну думку з цього приводу безпосередньо у творі - у своєрідному вступі, який можна розглядати і як лаконічну авторську передмову, і як міні-рецензію, і як звернення до читача, що зорієнтовує, зокрема літературознавця, на розду­ми над цим питанням. «Як це назвати? Повість-дослідження? Занадто прозаїчно. Малень­кий роман? Фантазія на тему однієї трагедії? Претензійно. Коли б я, скажімо, був компози­тором, то назвав би це сонатою для скрипки й кларнета. На жаль, я не композитор. То як же визначити жанр цієї речі? Не знаю, не знаю» [2, с. 5]. Проголошуючи дещо скептично, дещо іронічно своє ставлення до можливої відповіді, автор ніби запрошує до гри «відгадай - роз­гадай». Таке відчуття посилюється й наведенням після категоричної авторської заяви («не знаю, не знаю») цитати із вірша П. Тичини «Не Зевс, не Пан...» із збірки «Сонячні кларне­ти»: «Не Зевс, не Пан, не Голуб Дух, - / Лиш Сонячні Кларнети. / У танці я, ритмічний рух, / В безсмертнім - всі планети. / Я був - не Я. Лиш мрія, сон. / Навколо - дзвонні звуки, / І піть­ми творчої хітон, / І благовісні руки» [2, с. 5], зміст яких і по сьогодні розшифровується не­однозначно. На перший погляд, ці рядки Поета не пов'язані ні з попередніми роздумами- запитаннями автора книги «Кларнети ніжності», ні з її назвою та змістом. Але саме в їх кон­тексті оприявнюється ще одна, інша, інтерпретація висловленої поетом тези.

Л. Новиченко, якому не можна відмовити ні в глибинному прочитанні поезії П. Ти­чини, ні в аналітичності її розгляду, визначав вірш «Не Зевс, не Пан...» як «найменш ясний думкою», хоча й зараховував його до «програмних». На його переконання, у цьому вірші репрезентована «лише гармонійна музика одвічного руху світів» [5. с. 26], тобто Л. Новиченко акцентує увагу на філософській сутності свідомості поета. При цьому він підкреслює, що поет «далекий від свідомого ствердження філософського матеріалізму» і «проблема космосу ще стоїть перед ним <...>, як «релігійна проблема» [5, с. 27]. У 80-х роках минулого століття О. Губар [1, с. 47] і Н. Костенко [3, с. 33] вбачали в тріаді «Не Зевс, не Пан, не Голуб Дух...» заперечення релігійних концепцій, прояв атеїзму поета.

Усупереч Л. Новиченку, який не сприймав твердження своїх попередників про «пан­теїзм» як філософську основу вірша «Не Зевс, не Пан…» («… пантеїзму, по суті, не було у ві­ршах Тичини.» [5, с. 27]), В. Стус трактував цю поезію як вияв «пантеїстичного рівня самовизначення поета», як «прочування, передчуття» себе і світу» [9, с. 13]. Ця думка В. Стуса знайшла своє продовження в праці І. Ольшанського «Павло Тичина: таїна життя і творчості» (2005), де стверджується, що витоки ідеї «прочування» себе «в початковій фразі Євангелії від св.. Івана: „Споконвіку було Слово, і Слово в Бога було і Бог було Слово” <...>. Сама ідея Бого-Звука (АУМ у східних доктринах) як Першооснови творення Всесвіту, виразна осанна всемогутності Творця, що дав життя і рух усьому живому, є основною ідеєю вірша» [6, с. 7]. П. Загребельний інтерпретацію вірша П. Тичини як вираз «прочування себе» реалізував у розвитку теми кохання, а процитована строфа із вірша «Не Зевс, не Пан…» стала своєрідним заспівом до неї, теми «прочування» поетом себе у плині власного життя, у сфері кохання і природи. Саме завдяки такому її змісту в спогаді про втрату коханої, яким завершується ситуація зустрічі двох, що йде відразу за цитатою й починається експресивною фразою як виразом упізнавання, своєрідного представлення героя-оповідача («Тичина? Пан Павло? Невже ж?» [2, с. 5]), і включає в себе сповнені любові й ніжності деталі портрета героїні через його сприйняття («губенята», «сизокриле голуб'я», «крихка постать, як весняний льодок»), актуалізуються у творі П. Загребельного філософські концепти - людина, життя і смерть, невловимість людського почуття, їх «нерозгаданість». Вони осягаються в межах психологічно інтимного виміру кохання. І чи не найглибинніше в розвитку фабульної лінії, заявленої на початку твору, що розгортається як love story. Виокремивши останню як самостійну оповідь на початку книги «Кларнети ніжності», П. Загребельний неодноразово повертався до по­статі її героїні в наступних «історіях», згадках про неї й почуття ніжності, «пам'ять ніжності», що звучала, на переконання прозаїка, в поезії Тичини «як вища гармонія людяності», у по­езії, присвяченій його першому коханню і в останні роки його життя, коханню, яке він спроектовував на світ і яким живилося його прочування світу.

Та перша згадка у вступній частині «Кларнетів ніжності» про зустріч з (тоді ще майбут­ньою) коханою переривається лірично-трагічним відступом про втрату і кохання, і коханої: «Втрачено навіки. І ту їхню першу зустріч, і весну, і ніжність…» [1, с. 5]. Ці два почуття - ра­дості, світла кохання і печалі-втрати - визначають зміст історії кохання Поета, структуру опо­віді твору П. Загребельного та її тональність. У них і код до іншого прочитання рядків вірша П. Тичини «Не Зевс, не Пан...»: «У танці я <...>. Я був - не Я. Лиш мрія. сон» - як вираження спалаху кохання. А образ «дзвонні звуки» на тлі образу «пітьми творчої хітон» та у зв'язку із сакральним образом «благовісні руки» (у тексті П. Загребельного останній повторюєть­ся кілька разів) посилює вираз відчуття фатальної втрати. У П. Загребельного цей мотив ак­туалізовано через антитетичні характеристики дівчини, репрезентовані на опозицію життя/ смерть і співвіднесення кларнета й скрипки.

Частина книги П. Загребельного, яка й виділяється як love story (за наявності в ній і біо­графічного матеріалу з життя Поета в його спогадах про дитинство, навчання в духовних закладах та інституті, праці в журналі), є опоетизованою оповіддю камерного характеру, змінної тональності, оповіддю на два голоси (як у музиці) - Поета і його коханої. Їхній діалог у межах спогаду Поета та його поезії являє єдність слова й музики. Залучення поетичних тек­стів П. Тичини (алюзії, ремінісценції, цитати) актуалізує почуттєвий рівень художнього від­творення щастя кохання і мук його втрати. До тих двох голосів - Поета та його коханої - до­дається третій голос - епічного оповідача, автора, який веде сюжетну лінію життя Поета, за­лучаючи матеріал його біографії та щоденника.

Поетизації вираження внутрішнього стану героя підпорядковані також ремінісценції з новел М. Коцюбинського («Intermezzo» і «Лялечка»), згадки устами героїв поезій найвідо- міших співців кохання. Звичні образи натхненниць Високої Поезії, згадані ними («Беатріче в Данте, Лаура в Петрарки, Смаглява леді сонетів у Шекспіра, Незнайомка в Блока» [2, с. 37]), скорельовані на запитання П. Загребельного: де ж початки «найбільшого Поета нового часу П. Тичини?» Він шукав відповідь на нього в поезіях (добре відомих і тих, що зберігалися в архівах), щоденнику письменника, у спогадах про нього сучасників, з яких теж чимало ци­тував. І відповів на нього, відтворивши почуття в живій плоті, в образі реального й симво­лічного кохання, в конкретному образі дівчини (з ім'ям і біографією, голосом, але без пріз­вища), піднесеного до символічних образів Музи Поета, його Мадонни, Музики, його Сон­ця, його Весни.

Навівши потаємне визнання П. Тичини з його щоденника: «За винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а на­впаки, я їх з землі відводив» [2, с. 26], П. Загребельний розшифровує: Весна - це Наталя і робить її героїнею свого повістування про кохання Поета. «Так, ми називатимемо її не тіль­ки Наталкою, скрипочкою, але й Весною», - повідомляє автор, підтверджуючи свій вибір строфою із вірша Тичини, що починається словами: «Десь надходила весна. - Я сказав їй: ти весна!» [2, с. 26]. За концепцією кохання П. Загребельного, всі інші жінки, які були в житті П. Тичини, крім Наталі - не кохання. «Про жодну жінку Поет упродовж свого життя більше не скаже „кохана”» [2, с. 37], - зауважує автор. У «Кларнетах ніжності» він називає ще трьох (усі реальні особи), але, за його трактуванням, Інна і Поліна Коновал - «перша любов», «лю­бов літературна» [2, с. 35]; Лідія Папарук, Лідія Петрівна - у ті роки його юності - «малень­ка Лідусь», яка «через багато років стане його дружиною» [2, с. 39], - «хранителька його пе- нат, його генія» [2, с. 41]. Тобто, у творі П. Загребельного маємо традиційне для української філософії кохання розмежування понять кохання/любов. Саме в характеристиці Наталі у творі П. Загребельного використано з поезій П. Тичини ті емоційні означення, які, за автор­ським відчуттям, і передають не стан - а таємницю серця й душі Поета («сміх її перламут­ровий, погляд яблуневоцвітний», «ясна неуявлено», «ясний первоцвіт» тощо).

Поезією П. Тичини у вираженні кохання Поета й Наталки в книзі «Кларнети ніжності» навіяні зіставлення-протиставлення Кларнет і Скрипка, Вічність і Смерть. Вони реалізовані в тонко сконструйованих взаємохарактеристиках, авторських емоційних констатаціях, роз­думах. Для героя Наталя - «скрипка, скрипочка, скрипченятко» (в основі цих образів захоп­лення поета музикою як біографічна деталь і як ознака його сприйняття почуття, що під­креслено і в авторській характеристиці Поета у фіналі: «Музика для нього була в ніжності; бо що може бути вище за музику сердець» [2, с. 45]); «Наталя-Наталочка», «зірка», «ангел милосердя й кротості». В її устах для нього ті ж образні оцінки, але з більшим акцентуван­ням у їх системі філософсько-етичних ознак: ангел, доброта, краса, зірка. Авторські характе­ристики Поета й Дівчини теж будуються на музичних образах - паралелях, антитезах («роз­ложисте staccato і лагідне legato кларнета» - «ніжно-несміливе аріозо скрипки» [2, с. 34]), що розгортають змістовно парадигми ніжності («Кларнет мріяв про ніжність, тужив за ніж­ністю...» [2, с. 38]).

В оповіді про кохання органічно перехрещуються три промені зору: автора, Поета й ге­роїні (Наталі-Весни). Ведучими в ній є два голоси - Він і Вона. Він приземлює себе до зем­ного, побутового, навіть часом комічного, але опоетизовує, сакралізує її. Вона ж підносить його до морально-етичних величин - тепла, доброти. Краси. Для нього Вона - всі світи. Для неї - він для світу. Її устами автор репрезентує Поета у сферу природних стихій - Води (океану), Землі, Неба, Вітру, Сонця. «Спитай у поля, спитай у неба, спитай у сонця, спитай у вітру», - звертається героїня за доказом істинності свого пророкування: «Я благословляю тебе на велике! Ти, як син божий, маєш сповнити предначертане» [2, с. 33]. Автор возвели­чує обох, возвеличує Кохання.

Поетична історія кохання в «Кларнетах ніжності» П. Загребельного і є основою жанру love story. Кохання Поета і Наталі в ній постає в космічних вимірах. Воно світ і світло, життя і вічність, краса і воля. У ньому, як і в природі, сенс гармонійного. Зображення стану приро­ди є емоційним супроводом вираження настрою, почуттів закоханих («а там бори, і тиша, й спокій» [2, с. 21]; «вільні-вільні у природі» [2, с. 24]; «Мадонну свою звав Природою. Була для нього веснінням, зеленінням, прокиданням од сну, самим життям» [2, с. 38]). В опозиції до гармонії природи й Кохання у книзі П. Загребельного реалії соціального хаосу: барикади і демонстрації, революція і громадянська війна, війна вітчизняна. Показово, що їхнє руйнів­не начало розгорнуте в тій же площині трагічного, що й втрата коханої. У початковому роз­думі автора про жанр «Кларнетів ніжності» трагічне акцентується як одна з його рис. Опо­відь про Поета і Наталю обрамлена повідомленням про втрату коханої. Звістка про її смерть (як реакція на останній лист від неї) дана поруч із словами про смерть матері Поета і спро­ектована на кульмінаційне визначення: «осиротілий навіки» [2, с. 39]. Далі в наведеному «спогаді з майбутнього» - слова Поета про смерть Інни Коновал. У межах цього дискурсу багаторозгалужене вираження передчуття трагічного, констатація соціально-трагічного («А смертей же, смертей по всій Росії» [2, с. 16]), узагальнення стосовно епохи («століття починалося смертями»), проекція на майбутнє відносно часу героя («вмер він восени» [2, с. 19] (П.Г. Тичина помер 16 вересня 1967 р.).

Образ «падаючої зірки» в зауваженні щодо втрат у мистецтві слова на початку ХХ ст. (чітко конкретизованому) амбівалентний. У контексті спогадів про В. Самійленка (Сивень­кого), В. Елланського (Блакитного), М. Коцюбинського і його похорон він зберігає свій мі­фологічний зміст і одночасно є образом-символом таланту, смерть якого веде до порожне­чі, звідси й глибина переживань - аж до жаху, зафіксована у фразі: «Зірки падали навколо нього, аж ставало страшно» [1, с. 19]. Спроектованість теми кохання на це масштабне тло - культури початку ХХ ст., як і соціуму в цілому (лаконічне, але документально виважене) - є ознакою романного мислення, як і філософічність інтерпретації мотиву кохання, рисою від­повідного епічного жанру.

Від констатації смерті Інни розгортається в «Кларнетах ніжності» наступна фабульна лінія взаємовідносин поета із жінками: Поет і сестри Коновал (Інна і Поля). Вона лаконічніша за попередню (хронологічно - у реальності - в її межах мала б бути лінія Поет і Наталка), теж розквітчана записами із щоденника П. Тичини, цитатами з його поезій. Серед останніх і сумовито-елегійний вірш «Там чути дзвін в бору ялин…» з авторською приміткою «З фон­дів музею-квартири П.Г. Тичини» [2, с. 36]^[I], наскрізним у якому є «надгробний болісний мо­тив» прощання з «коханою, любою». При цьому автор наголошує, що («перший сум, перше ридання» [2, с. 36]) пов'язані з Наталею, коханою. І надалі він неодноразово звертається до її образу, ведучи його до фіналу твору, вмотивовуючи таким чином тезу: «Слово „кохана” він (Поет - Н. З.) адресував лише Наталці». На її закріплення у сприйнятті читача П. Загребельний знову і знову звертається до поезії П. Тичини, наголошуючи, що вірші «Зоставайся, ніч настала», «О суму, смутку, скільки суму...» (1918) і «Я кличу тебе» (1965, за два роки до смерті Поета), з яких цитує строфи, - таки про Наталю.

Лінія Поет - Лідія Петрівна Папарук започаткована в межах розповіді про Наталю, розгортається паралельно до неї (час юної Ліди, Лідусі і Поета періоду «Сонячних кларне­тів», «Плугу», «Вітру з України»), виокреслюючись у самостійну. Деталі, ситуаційні епізоди в зображенні стосунків Павла-студента, співробітника журналу, з юною Лідою, яке теж мож­на виділити в окрему самостійну оповідь, оприявнюють насамперед його братерське став­лення до неї. Характеризуючи їх, автор зауважує, що в родині Папарук він «став, мов свій. І за сина, і за брата» [2, с. 39], там йому плідно і легко працювалося як поету, там і його друзів зустрічали «за накритим столом» [2, с. 40]. Подружнє життя Павла Григоровича Тичини і Лі­дії Петрівни Папарук не є об'єктом розгорнутого художнього осмислення в книзі «Кларнети ніжності». Автор обрав афористичне означення її ролі в його житті, наведене вище: «хранителька його пенат», що асоціативно репрезентовано на мотив родинного, домашнього вог­нища, на образ його берегині. Розкриттю цього його змісту підпорядковані окремі згадки з життя П. Тичини напередодні та в перші дні війни, його творчої праці.

Усі сюжетні лінії біографічно насичені. Важливим компонентом біографізму «Кларне­тів ніжності» є своєрідно організований часопростір. Факти, події, які обирає для художньо­го відтворення П. Загребельний із світу особистого, інтимного життя Поета співвіднесені за власне авторською системою просторово-часових координат. У перших епізодах «Кларне­тів ніжності» хронотоп підпорядкований виявленню не тільки внутрішнього почуття Поета, а його душі. З одного боку, Добрянка, де розквітло кохання Павла і Наталі (вулиці, кімната Наталі), а з другого, розімкнений простір - у світ природи й людського життя (бори, буди­нок В. Самійленка, місця (рідні) в розповідях кожного із закоханих. Індивідуальний час ге­роїв, означений конкретно-емпірично (точне датування подій, що стосується й інших подій в житті поета), або й опосередковано емоційно в спогаді героя. Індивідуальний час героя межує з історичним. Останній позначений лаконічно в розмовах-діалогах героїв про соці­альні й політичні події, авторських зауваженнях, у наведених автором цитатах із щоденни­ка й поезій героя «Кларнетів ніжності». Таким чином вибудовується відповідний соціаль­ний топос. Час кохання Поета і Наталі означений з опорою на цитати саме з щоденника і по­езії, - 1914 - 1915 роки. Калейдоскопічно згадано окремі події «до» і «після», аж до відхо­ду з життя Поета (і не у хронологічній послідовності, а за логікою почуття). Така часова орга­нізація повістування висуває в епіцентр сюжету твору мотив пам'яті, пам'яті Поета з її здат­ністю перебувати одночасно в кількох часових площинах і навіть світах. Але в цих парамет­рах особливою тональністю, психологізмом виділяється тема, метафорично означена в за­головку - «кларнети ніжності».

Тема ніжності Кохання, у розвитку якої в центральну позицію через пам'ять героя ви­сунуто не перше юнацьке почуття Тичини і не те зріле, яке з'єднало його до кінця життя з Лідією Петрівною. А те таємниче і, може, містичне, що примусило подивитися на світ по-іншому і народило, за П. Загребельним, поезії про дівчину Весну, а її втрата - високу ліри­ку реквієму. Деякі з тих віршів, як виявилося пізніше, коли було знайдено в особистому ар­хіві М. Жука (вчителя П. Тичини в чернігівській семінарії) рукопис «Панахидних співів», поет включив до його циклу.

Усі персонажі «Кларнетів ніжності» - реальні особи. Сумнів у декого викликає лише образ Наталки. Можливо, через ту незвичайну ніжність, таємничість вираження «Я» Пое­та. С. Тельнюк, письменник і літературознавець, у своїй книзі «Неодцвітаюча весно моя...», «романі-есе про Поета і його Дружину», заперечує реальність Наталки: «Треба ще довести, що насправді вона була, ота Наталка» [10, с. 79]. І додавав, що ім'я Наталка, згадане в що­деннику Тичини 10 березня 1922 р., «стосується не коханої, як інтерпретовано Загребельним, а сестри Павла Григоровича, яка довго хворіла і померла двадцятирічною 1922 року» [10, с. 92]. У П. Загребельного згадки про Наталю з кількох щоденникових записів 1922 року (27 квітня, 7 березня, 10 березня), більшість із них мають початкову, до дати, заувагу: «Спо­гад з майбутнього», при цьому звернуто увагу й на виправлення рукою Тичини. Зіставля­ючи реалії, П. Загребельний підкреслює, що кохання Поета до Наталки спалахнуло навес­ні, що «смертельно хвора», вона «вмре ще цієї осені, за місяць після смерті його матусі» [2, с. 29]. Як відомо, мати П. Тичини померла 5 жовтня 1915 р., час дії (кохання Поета і Наталки) у «Кларнетах ніжності» весна - осінь 1915 р. І з Наталею, її смертю П. Загребельний пов'язав мотив втрати кохання. С. Тельнюк про оспівану в «Кларнетах ніжності» Наталю пише: «Це - чудова, талановита, мов „срібнотканий сон”, фантазія» [10, с. 92]. А якщо це й так?! Адже перед нами художній твір оригінального жанру.

В. Панченко жанр «Кларнетів ніжності» П. Загребельного визначає як «повість» [7], С. Лущик - «повість-дослідження» [4, с. 45], І. Ольшанський - як «есе» [6, с. 90]. Кожен з них має рацію. «Кларнети ніжності» - твір синкретичний у жанровому відношенні. У ньому на­явні елементи й опоетизованої оповіді камерного характеру, і біографічні реалії, і риси ме­муарного стилю, і вкраплення романного мислення, що скорельовані на вираз глибини по­чуття, пам'яті про нього, єдність поетичного й епічного. Та, головне, твір дійсно цікавий, сповнений поезії П. Тичини, оприявнює велич кохання.

Список використаних джерел

1. Губар О. Павло Тичина / О. Губар. - К.: Радян. письменник, 1981. - 258 с.
2. Загребельний П. Кларнети ніжності / П. Загребельний // Неложними устами. - К.: Ра- дян. письменник, 1981. - С. 3 - 49.
3. Костенко Н. Поетика Павла Тичини / Наталія Костенко. - К.: Вища школа, 1982. - 258 с.
4. Лущик С. «Панахидні співи» - доля рукопису / С. Лущик // Тичина Павло. Панахидні співи / упор. С. Лущик. - Одеса: Хайтех, 1993. - С. 35 - 48.
5. Новиченко Л. Поезія і революція / Л. Новиченко. - К.: Дніпро, 1968. - 280 с.
6. Ольшанський І. Таїна життя і творчості / І. Ольшанський. - Луцьк: Терен, 2005. - 138 с.
7. Панченко В. «В Нюсі я довго любив Полю...» / В. Панченко // Літературна Україна. - 1997. - 18 вересня.
8. Стебун И. История одной потаенной любви // Илья Стебун. История одной потаен­ной любви. - Донецк: ООО «Лебедь», 1999. - С. 6-44.
9. Стус В. Феномен доби (сходження на Голгофу слави) // Василь Стус. - К.: Т-во «Знан­ня» України, 1993. - 96 с.
10. Тельнюк С. «Неодцвітаюча весно моя.» / С. Тельнюк. - К.: Радян. письменник, 1991. - 336 с.
11. Тичина П. Панахидні співи / П. Тичина. - Одеса: Хайтех, 1993. - С. 7-33.

Одержано 12.09.2013.