Лінгвопрагматика мовостилю Павла Загребельного

Наталія Голікова

25 серпня 2014 року прихильники творчості Павла Загребельного відзначили 90-ліття від дня народження митця. П'ять років Україна прожила без письменника, який відійшов у ві­чність, залишивши у спадок неоціненні романи, повісті, опо­відання, кіносценарії, статті, рецензії.

Проза Павла Загребельного - це джерело широкого спектру мовно-виражальних засобів: оказіоналізмів, літературно-ху­дожніх антропонімів (Т. Б. Гриценко, Т. Г. Юрченко), контекстуальних фразеологізмів (В. М. Білоноженко, І. С. Гнатюк), експресивних одиниць (В. А. Чабаненко), стилістичної синоні­міки (Л. П. Дітківська, Л. О. Родніна) тощо.

Твори письменника, як і мова всієї художньої літерату­ри, - традиційний об'єкт для досліджень в аспекті рівневої стилістики. Сучасна наука, розвиваючись у тісному зв'язку з новітніми напрямами мовознавства, на думку С. Я. Єрмоленко, виявляє «слабкі місця рівневої стилістики, [...] прагне до синтетичного, узагальнювального аналізу, до виходу в коло проблем «мова і культура», «мова і людина», «мова і ситуація спілкування».

Вибір лінгвопрагматичного аспекта в дослідженні мовостилю Павла Загребельного умотивований таким теоретичним положенням: лінгвістична прагматика, наголошуючи на інтерактивності учасників спілкування - мовця й адресата, розглядає вплив мовних засобів на особистісне спілкування й на складни­ки комунікативної ситуації. Взаємодія письменника з численни­ми адресатами, опосередкована текстом, позбавлена реальних комунікативних чинників, зокрема темпоральної та локальної фіксації тощо. Попри відсутність безпосереднього контакту між автором і читачами, комунікативний вплив адресанта на адреса­тів є вочевидь результативним: якщо письменник глибоко знає мову, індивідуалізує та увиразнює мовні засоби, то й викликає певне ставлення до текстів і їхню оцінку читачами.

На нашу думку, лінгвопрагматичний аналіз романістики Павла Загребельного потрібно починати з творів про сучасність. Хоч письменник - автор багатьох історичних романів, якими за­хоплювалися читачі за його життя, якими будуть зачитуватися небайдужі до історії свого народу прийдешні покоління україн­ців, більш зрозумілий сучасникам письменника щодо його гро­мадянської позиції, висловленої в творах про «близьку історію». Саме романи про радянську дійсність, про державотворення са­мостійної України спонукають читачів по-своєму, з опертям на власний досвід і знання оцінювати мовне втілення цих подій.

Виявити прагматичний потенціал мови письменника до­помагає лінгвостилістичний аналіз тексту, адже категорія стилістичної маркованості пов'язана з потенційною здатніс­тю мовних одиниць виступати у функції стилістем, коли на лінійно-синтаксичному рівні відбуваються контекстуально зумовлені семантичні процеси, що їх розшифровує читач. Наприклад, у романі «Зло» («День для прийдешнього»), кри­тикуючи «хрущовську забудову всієї країни примітивними п'ятиповерхівками», П. Загребельний використовує потенцій­ні можливості синтаксису. Це нанизані в одному реченні ак­тивні синоніми-стилістеми, що утворюють стилістичну фігуру (ампліфікація або градація): Ще думай, ще, думай активно, посилено, цілеспрямовано, енергійно; Хотіла вберегти хоч її. Вберегти на майбутнє, надалі, на все життя, назавжди...; ...щоб потім гігантським скоком допастися до своєї жертви і з жахним муркотом терзати її , шматувати , нищити ; Вона мовчить, пригноблена гуком, гамором, скреготом міста тощо.

Нанизування контекстуальних синонімів - помітна риса мовостилю прозаїка. Спочатку воно сприймається як цілісне утворення, що динамізує зміст речення. Ланцюжок семантично близьких слів читач декодує: до основного значення додаються контекстуально-семантичні (конвенційні) компоненти, «наро­щуються» прагматичні (неконвенційні), народжуються індивідуальні смисли. Так контекстуально маркована мовна одини­ця (чи одиниці) трансформується в прагмему - мисленнєвий образ, «узагальнену модель прагматичного акту, закріплену за певною ситуацією» (Ф. С. Бацевич). У проекції на мову прози П. Загребельного комунікативна ситуація - це прочитання тво­ру, а прагматичний акт - це сукупність стратегій опосередкова­ного спілкування читачів з автором, які забезпечують не лише стилістично, а й прагматично і контекстуально марковані оди­ниці, що оптимізують письменницьку інтенцію. Отже, осмис­лення адресатами стилістично навантажених лінгвальних оди­ниць у контексті схематично можна представити так: лексема (лексеми) → стилістема → прагмема.

Семантика і прагматика - найважливіші ознаки значення, межу між якими провести дуже складно. Адже, на перший погляд, читач сприймає лише зміст написаного тексту, а втім він як реципієнт постійно оцінює цей зміст і його компонен­ти, аналізує вчинки і спілкування персонажів, часом змінюючи своє ставлення до змісту прочитаного (це буває тоді, коли твір кілька разів перечитується).

Оскільки семантичні та прагматичні правила породження висловлення діють одночасно, простежимо відповідне мар­кування стилістем у романах П. Загребельного. Наприклад, у реченні Коли думав, завжди виходило складніше, гнучкіше, дотепніше, ліпше («Зло») виділені лексеми розглядаємо як контекстуальні синоніми, об'єднані спільною семою ‘висо­кий ступінь ознаки'. Зміст висловлення поглиблюється через відповідні індивідуально-оцінні асоціації, пов'язані з таким мікроконтекстом: Як тільки починав говорити, крім встав­них слів і різних «е-гм», ніколи нічого не міг вимовити. Диво! Читач домислює авторський підтекст приблизно так: герой (Дементій Хомич)хвилюється,привселюдновінкращедумає,ніж висловлюється, це його дивує і, можливо, засмучує (дратує, бентежить) тощо. Породжувані прагматичні смисли у свідо­мості адресатів-читачів можуть бути доповнені, уточнені.

У багатьох мікроконтекстах роману «Зло» синонімічні лан­цюжки є дієвим авторським прийомом для виявлення власного ставлення до кого-небудь або чого-небудь, глибоких переживань та не завжди позитивних емоцій письменника. Так, у мікрокон-тексті І сержанти з автоматами обабіч колони, тільки десь попереду один-єдиний офіцер, справжній офіцер, «кадровик», як гордо величали себе всі ті, хто уцілів і не потрапив ні в по­лон, ні на окуповану територію, ні в штрафний батальйон, ні під слідство, ні під пильне око СМЕРШа наявний виразний прагматичний зміст - негативне ставлення до офіцерів, полоне­них у воєнні роки. Прагматичними компонентами значень кон­текстуальних синонімів уважаємо такі смислові відтінки: ‘гор­довитість', ‘зверхність', ‘презирливе ставлення до полонених'.

Важливий художньо-стилістичний засіб репрезентації світобачення Павла Загребельного - контекстуальні антоні­ми. Наявність у двох мовних знаків - антонімів - відношен­ня протилежності зазвичай не обмежується тією кореляцією, що об'єктивно закріплена в свідомості мовців. Протиставлен­ня часто виникають у контексті, де слова вживаються в переносних значеннях. Так, у романі «Безслідний Лукас» виділені контекстуальні антоніми створюють опозицію на основі інте­гральної семи ‘результат дії', що в лексичних значеннях слів репрезентована протиставленими диференційними семами ‘перемога' - ‘поразка': ...а в мене тільки вічні терзання: ви­граємо чи програємо, переможемо чи прогоримо… У реченні Голос у неї був соковитий, владний, зовсім не те, що жебонін­ня містера Ора неважко впізнати мовні синоніми, що змінили в художньому творі свою первинну функцію й розвинули кон­текстуальну протилежність на основі актуалізації родової семи ‘ступінь вияву опредметненої дії'. Результат контекстуального перетворення - утворення опозитивної пари голос - жебонін­ня. А в уривку з діалогу Коли ви маєте на увазі мене,... то я продаю не свій мозок, а тільки м'язи, тобто я не вчений, а звичайнийспортивний тренер спостерігаємо дві пари контек­стуальних антонімів: мозок - м'язи і вчений - тренер. Цікаво, що в обох парах лексем-антонімів наявні диференційні семи, які визначають полярні точки родового поняття ‘ступінь осві­ченості'.

Привертає увагу читача й назва твору - оксиморон «Безслід­ний Лукас», яку адресат не може розшифрувати без ознайом­лення з усім текстом твору. Заголовок є першою комунікатив­ною перешкодою, що виникає в опосередкованому спілкуванні автора й читача.

Так, Лукас - це ім'я людини, яка, пересуваючись у просторі (основний зміст), виконуючи якусь роботу (вторинний зміст), зазвичай залишає після себе реальний слід чи результат певної діяльності, як і будь-яка інша людина. Однак автор наділив Лукаса атрибутом ‘безслідний', що ставить під сумнів реальність самого юнака, який не може жити, творити, не залишаючи «слідів». Ана­ліз заголовка підштовхує читача до виявлення інших його смис­лових, найперше прагматичних, відтінків, пов'язаних із комуніка­тивними завданнями адресанта. Послуговуючись антонімічними засобами, автор привертає увагу читача до початкового та прикін­цевого речення твору: Лукаса переслідувало відчуття, ніби за ним стежать і Його шукали довго. На перший погляд, змісти кон­струкцій близькі, однак у романі вони послужили своєрідною протиставно-смисловою рамкою, у межах якої розгортаються всі події - від нашого знайомства з головним героєм на початку твору до його зникнення у фіналі: Лукаса не було. Не було слідів. Нічого. Загальна семантична структура кінцівки твору прозора, але в кожного читача вона викликає низку запитань на кшталт: «Лукас зник?», «Він утік?», «Сховався?», «Його немає серед живих?» тощо. Залишаючи їх без відповіді, автор-адресант, на нашу думку, дає можливість адресатам самостійно домислити долю героя.

Контекстуальні антоніми в романі «Безслідний Лукас» вико­нують різні комунікативні завдання. Наприклад, нанизуючи три антонімічні пари в одному реченні Лукас дивився на нього і не міг збагнути, чи він товстий, чи тонкий, високий чи низький, примітний чи сірий, як замазка, письменник, з одного боку, намалював портрет цілком ординарної, «середньої» людини, а з іншого - зацікавив читача долею персонажа, примушуючи його створювати у власній уяві образ конкретного чоловіка із загалом невиразними параметрами фізичного тіла.

Павло Загребельний у художній прозі вдається до оригі­нальних стилістем-антонімів. Якщо в романі «Безслідний Лу­кас» найвлучніше «вистрілюють» контекстуальні антоніми, то в романі «Зло» автор досягає мети, актуалізуючи загальномовні протиставлення, метафоризує їх у контексті та наділяє глибо­ким філософським змістом. Наприклад: ...ми хочемо споруди­ти район майбутнього, квартал, у якому житимуть люди не вчорашнього, а завтрашнього дня; Є закон життя: беремо, щоб віддавати; Попереду слава, позаду - ганьба. Слави не діс­талося, сьорбай ганьбу і не затуляй рота. Не затуляй! тощо.

Як відомо, протиставлення понять відображає складну мисленнєву діяльність людини, яка поляризує багато фактів довкілля: земля - небо, зима - літо, день - ніч, вогонь - вода, говорити - мовчати, сміятися - плакати, холодний - гарячий, добре - погано тощо. Мабуть, тому вжиті в такому самому контексті узвичаєні (узуальні) антоніми по-особливому його увиразнюють. Напри­клад: Я вже дзвонила всім-всім! Я написала вчора листи до всіх, до всіх, хто знав покійного Косар-Косаревича і кому він зробив так багато добра. І ніхто, ніхто не допоміг! У стилістичному зна­ченні дейктичних лексем, що утворюють антонімічну пару всі - ніхто, на перший план виходить інтегральна сема ‘об'єднання, спільність' (ідеться про людей, які знали Косар-Косаревича); релевантну диференційну сему ‘роз'єднання, протиставлення' засвідчує значення займенника ніхто. Але в контексті вона ней­тралізується через однакову денотативну співвіднесеність обох лексем: всі і ніхто - це ті самі люди. Префікс (частка) ні- в слові ніхто не так заперечує когось, як «перекреслює», «знищує» все те позитивне, що було в житті персонажів, узагальнено названих вказівними словами всі - ніхто. Такі антоніми, без сумніву, ви­кликають в адресатів-читачів низку прагматичних асоціацій на кшталт ‘зрадництво', ‘підступність', ‘зневіра', ‘розпач від того, що сталося' тощо. Вони можуть бути узагальнені в понятті «зло», що є лейтмотивом усього роману Павла Загребельного.

Крім синонімів та антонімів, характерних для ідіостилю письменника, спеціального лінгвостилістичного й лінгвопрагматичного аналізу потребують й інші мовні засоби романістики Павла Загребельного: фонетичні стилістеми, авторські новотвори, метафори, літературно-художні антропоніми, по­втори, парні сполучення слів, етикетні формули, специфічні синтаксичні конструкції тощо. Так, письменник у жодному творі не поскупився на оказіональні назви, що завжди виникають на вістрі загострених почуттів - від кохання до ненависті. На жаль, новотвори Павла Загребельного зазвичай далеко не оптиміс­тичні. Авторськими неологізмами «засипаний» роман «Зло», у якому вони найвлучніші, найточніше характеризують тих, хто мріяв «про нові прекрасні будови, що символізують щасливе майбуття» радянських людей. На нашу думку, з-поміж оказіоналізмів, зафіксованих у цьому творі, стилістично маркованими є різноструктурні семантико-дериваційні неолексеми (шпаргалкоскладальник, листоскладальник, імпресіоністи-гігієністи, лікарепоклонник, вітаміноїд, таблеткопоглинач, міськкрадівця, актики-пактики, твориво, хвалощі, пере-пере-перевірка, чепухо-логія, єрундознавство, наглити, окарикатурити, розгромадянити тощо) та літературно-художні антропоніми (Балабуха, Гопка­ло, Жеребило, Жеребилов-Жеребокобилов-Жереборябокобилов, Діжа, Косар-Косаревич, Кукулик, Кукулик-Кукуличок, Мухобій, Рахуба, Скарга, Танюся-Тетяночка-Таїтяночка тощо).

Не змінилося ставлення письменника до суспільного життя, яке він спостерігав у самостійній Україні. Останні твори Пав­ла Загребельного (романи «Брухт», «Стовпотворіння», повість «Гола душа» тощо) теж насичені оказіоналізмами негативно­го змісту. Наприклад, у романі «Брухт» неологізми характери­зують дії можновладців різного соціального статусу: плутократи, дідократи, геронтократи, економістики, юристики, менеджментики, банкірики, академаша, телекамероносець, телебрех-група, телебрехуністи, дармократія, дурнократія, напатріотили, поавантюрничати, висвинячуватися, єрундація, обнімація, цілувація, циндрення, збараніння, підлотствування, інсульт-привіт тощо. В афіксальному словотворі оказіоналізмів Павла Загребельний, без сумніву, неперевершений майстер. Знаючи, відчуваючи всі тонкощі рідної мови, пись­менник постійно розкидав і свої зірочки на її зоряному небі. І хоч у прозі митця вони здебільшого позбавлені ліричності, ніжності, як того прагне серце кожного справжнього українця, однак «пропікають до кісток», бо в такий спосіб автор - патрі­от і свідомий громадянин - намагався розбудити національну совість, душу і дух свого народу.