Душа і пам’ять
М. Слабошпицький
Перечитую книжки Віктора Близнеця, які він дарував мені відразу ж після виходу, і з кожної фрази чую його тихий голбс. А в пам’яті оживає Вікторове обличчя із трохи ніяковим, майже дитячим усміхом. Раніше мені часто думалося, що я добре знаю його. Аж до того дня, коли Близнеця не стало. Так, незрідка наші враження про людей бувають поверхово полегшеними і зручно схематичними. Скажімо, помисливий і вразливий Віктор довго видавався мені невпевненим в «усному жанрі». Є люди з оригінальними й глибокими думками, свіжим поглядом на світ, однак ми навіть не підозрюємо в них того, бо вони не можуть чи не прагнуть продемонструвати їх на велелюдних зібраннях, вийшовши на високу трибуну. Чи, буває, навіть і почавши щось розповідати, несподівано губляться, втрачають деталі, їхня думка потрапляє в тупики алогічності, і тоді промовці видушують у слухачів немилосердний позіх. Значно впевненіше такі люди почуваються перед аркушем чистого паперу, аніж перед очікувальними поглядами залу: слова у них стають слухняними, деталі влучними, думка крилатою, і вони з дивовижною внутрішньою розкутістю виповідають усе, що мають виповісти.
От і гадалося, що, Близнець належить саме до таких яскраво виражених інтровертів. До цього враження схиляли і його тихий голос, і сором’язний усміх, і природна стриманість, і особливо те, як він сторонився усяких трибун, зборів і засідань. Віктор важко сходився з новими людьми, ніколи не намагався підтримувати випадкові розмови. Вже згодом зрозумілося, що його постійна індиферентність чи неуважність - це просто колосальна самозосередженість, концентрація уваги на тому, про що він тоді думав, чим жив, що писав, і варто було йому заговорити саме про те, як його одразу ж «проривало». Виявилося, що Близнець - оповідач, яких мало. Виявилося, що він - оратор (досі не можу забути його блискучий виступ на одному з тодішніх літературних зібрань, коли Близнець яскраво схарактеризував «цього довгов’язого підлітка – школу»).
Він був людиною в собі. Такі не прагнуть будь-що сподобатися, не клопочуться тим, аби створити про себе вигідне враження. Знаю одного чоловіка, якого особливо недолюблював Близнець. Той чоловік, коли його бачили вперше (і не більше п’яти хвилин!), міг видатися найдостойнішим учнем Цицерона і гігантом ерудиції, хоч за душею в нього - десяток крилатих латинських висловів, визубрених ще в студентські літа, і кілька історій з популярних тоді телепередач «Очевидне-неймовірне», засвоєних під час трапез. Він душив слухача своїм неймовірним апломбом, як потужним інтелектуальним полем.
Близнець якось звернув мою увагу на нього, дотепно спародіювавши цю невмирущу хлестаковщину (а дехто категорично стверджував, що Віктор позбавлений почуття гумору!). Тихий, задумливий і толерантний він раптово ставав зовсім іншою людиною, аніж його знали. Артистичний, зугарний на замашне слово, тонко іронічний...
Рідке бували в нього такі хвилини, але - бували. І тоді він імпровізував усні пародійні новели, вигадливо насичуючи їх комічними ефектами, гротескуючи характери колег - дійових осіб своїх імпровізацій. Досить згадати чуті нами багатьма в ірпінському Будинку творчості новели - власне, цілий вінок новел - про зарубіжні гастролі одного нашого поета, який скаржиться, що за кордоном його буцімто знають і поважають більше, аніж удома. Шкода, що ніхто не записав усі ті натхненні імпровізації на магнітофонну плівку, а тому потроху вивітрюються з пам’яті інтонації веселого Близнецевого голосу, курйозні подробиці, оригінальні сюжетні ходи, а отже, і його людська індивідуальність.
Ми - марнотратники. Живемо поруч з такою людиною і безпечно собі думаємо, що вона буде вічно, що нічого клопотатися тим, аби від неї щось не загубилося, щоб не тільки ми, а й хтось інший згодом порозкошував душею в тому жартома створеному художником світі. Оця безпечність та ще елементарні лінощі і спричиняють багато таких утрат. І від письменника врешті-решт лишаються тільки його тексти. А те, що наблизило б людський образ автора, вдихнуло б у нього неповторну індивідуальність, даленіє і даленіє за межу пам'яті, відходячи разом з авторовими сучасниками. І тоді нащадкам може видатися такою нудною історія нашої літератури, їм буде дуже важко повірити, що вона творилася справді реальними, справді живими людьми. Бо ж, як відомо, найменше довір’я викликають канонізовані до зодноманітнення біографії письменників. А якщо додати до цього ще й незрідка спрощені чи спотворені інтерпретаторами тексти, прокоментовані на рівні загальних місць штибу: «письменник охоче вдається до...», то в свідомості читачів лишається так мало отого реального автора. Мемуаристика, есеїстика, епістолярія, літературні щоденники нині у нас не в пошані; губиться маса істотних прикмет часу, подробиць характерів, ота неповторність людських реакцій на різні події і зустрічі. Зрештою, ця думка належить не мені, а Вікторові, бо він неодноразово повторював: у наші книжки входить лише дещиця з того, що нас оточує, ми вельми неохочі до фіксації матеріалу без його літературного «оформлення»; нам, мовляв, подавай тільки те, яке негайно стане повістями чи оповіданнями.
Такі совісні в усьому люди буквально світяться етичною чистотою і невимовно страждають од прикрої недосконалості світу. Віктор Близнець майже хворобливо реагував на літературний цинізм багатьох своїх колег, дратувався їхнім енергійним діляжництвом, а також сумними супутниками наших творчих буднів - двома правдами: однією - з трибуни, а другою - в кулуарах. До такого життя Віктор не міг і не хотів пристосовуватися.
Він був не просто книжником, а справді талановитим читачем. Хоч би яка зустріч із ним пригадалася, неодмінно при тім спливають його слова про ту чи ту книжку. То він носився, як з Біблією, з романом Меші Селімовича «Дервіш і смерть», то я бачив у нього,в руках «Дон Кіхота», він пояснював: оце ще раз перечитую... А при тому якось навів слова Сервантеса з прологу до роману, в яких говоритеся що деякі автори нафаршировують свої книжки розлогими цитаціями з Аристотеля, Платона і всього сонму філософів, чим захоплюють читачів, бо створюють у такий спосіб враження людей освічених і красномовних. Сказав, що це місце з «Дон Кіхота» він часто згадує при читанні наших критиків.
Гадаю, мало хто з українських письменників так добре знав сучасну літературу, як Близнець. Він завжди уважно стежив за тим помітним, що в ній з'являлося. Віктор, мабуть, один із перших читав «Марусю Чурай» Ліни Костенко й щиро дивувався: чому ж мовчать критики - ніби у нас щороку з'являються такі романи! В Ірпені я часто заставав його то за новою книжкою Віктора Міняйла чи Павла Загребельного, то за писанням листа Миколі Вінграновському (прочитав його дивовижне оповідання «Гусенятко»).
Час, що минув після його смерті, став цілою літературною епохою. Вона не тільки явила нових літературних, кумирів, а й показала, як швидко старіють - ідеологічно, естетично, стилістично - багато тих творів, які при своїй появі у світ, здавалося, були найновішим словом нашого письменства (принаймні, в цьому нас енергійно переконувала критика), а чимало їх узагалі перенесено до літературного мавзолею і до них звертатимуться хіба лише історики письменства.
Віктор написав порівняно небагато. Такі його повісті, як «Землянка», «Мовчун», — не тільки сторінки з біографії покоління, до якого належав сам автор, а й матеріал до трагічного сюжету українського народу у війні. Але, мабуть, найкраще з усього, що він створив, це «Звук павутинки», «Земля світлячків» та «Женя і Синько». Тут йому вдалося створити особливий художній світ, що посильно тільки справді митцеві. Саме цими творами Близнець, гадаю, вже вписав своє ім’я в історію національної літератури.
Пам’ятаю, як іронізували над ним у видавництвах, коли Близнець приносив туди відрецензований рукопис. Усі знали, що його «закрита», рецензія - це неодмінно десять-п’ятнадцять сторінок, це скрупульозність і доскіпливість. Рідко люди так сумлінно ставляться до тієї чорнової роботи, вважаючи: закрита рецензія на те й закрита, щоб не вирізнятися якимись особливими літературними достоїнствами. Якби чиїсь дбайливі руки взяли та й упорядкували збірку таких видавничих рецензій Близнеця (а написав він їх багато), ми мали б дуже цікаву книжку про літературу. Книжку пристрасного, доброзичливого І вимогливого читача. Тобто - справді талановитого.
Наскільки пам’ятається, писалося Близнецеві повільно й важко. По кілька разів переробляв кожну річ і постійно скаржився на брак уяви. І тільки повість «Звук павутинки», за розповідями самого Віктора, вихлюпнулася з нього на одному подиху. Але готувався автор до неї довго. Казав, що стояла в задумах кілька років.
Він кохався в незачовганому слові, вибирав його вимогливо і дбайливо, щоб кожне було справді на своєму місці, щоб якнайточніше передавало суть того, що говорить автор. Тому й лишився одним із найвибагливіших стилістів у нашій прозі.
Останніми роками Близнець готувався до нової роботи, на яку покладав величезні надії. Він задумав історичний роман з часів Київської Русі. Одним з етапів її вважав переказ для дітей і коментар «Повісті минулих літ». Тоді було прочитано десятки книжок з історії і текстології давньоруської літератури, укладено спеціальний словничок лексичних раритетів, які він збирався використати в романі, творячи мовний колорит далекої епохи.
Той роман прочитати нам уже не судилося, написати його Близнець не встиг.
...Мені часто згадується його по-хлоп’ячому тендітна постава серед гурту дітлахів, Близнець веде їх на річку Ірпінь. Вони уважно слухають якусь чергову історію, що її Віктор придумує тут же, на ходу, виводить дітей до річки, стають усі при березі. Діти, мов заворожені, дивляться на нього, а він розповідає, розповідає...
То було в останню осінь його життя. Ніхто не знав, що вона для нього - остання.
У ньому завжди жила гостра, пам'ять з далекого дитинства, що випало на війну. Близнець розповів про те в оповіданні «Людина в снігах»:
Неймовірна, приголомшлива картина стоїть перед моїми очима. Я й зараз прокидаюся вночі і чую: луною розлягаються постріли над снігами, сухо б’є кулемет, біжить, задихаючись, фашист із вівчаркою, а маленька постать тане, тане в глибоких снігах, поволі щезае за білим обрієм. Усе це викликає в мені тривогу, таке хвилювання і напруження, наче все те відбувалося вчора, а не в далекому сорок третьому...
Не для дитячих очей, не для дитячої душі те видовище: фашисти стріляють і стріляють у людину, можливо, військовополоненого. А він, виснажений утомою, падає, знову встає і біжить, біжить у рятівні білі сніги, і, здається, йому додає сил погляд хлопчини, який закликає все на світі, щоб в утікача вистачило духу порятуватися від смерті.
Зараз, коли падаю стомлений, коли думаю - край моїм силам, чую: довга луна, над снігами, і біжить людина, біжить за обрій, одна серед крижаних заметів. Це неможливо, це неймовірно, однак часто наша перемога там, за крайнім гребенем...
Л-ра: Дивослово. – 2003. – № 4. – С. 67-69.
Твори
Критика
