З чарівної країни дитинства (Пам’яті письменника Віктора Семеновича Близнеця)
В. Маковецький
Думаючи про таке явище в українській дитячій літературі, яким була в ній творчість В.С. Близнеця, починаєш розуміти, наскільки тугими на вухо зробив нас застійний час. Перегодовані повчальністю й нікчемною бравадою, ми поринули в читання фантастики і детективів; попит виплодив масу низькопробних публікацій, і хоча в цих кучугурах і брилах книги Віктора Близнеця пробили своє нешироке річище, напитися з його чистого струмка небагато хто встиг.
З Віктором ми потоваришували наприкінці п’ятдесятих, коли разом працювали в республіканській газеті «Комсомольское знамя», він після навчання в університеті, а я після військової служби. Близнеці прихистили мене бездомного в своєму крихітному однокімнатному помешканні в Києві, біля нинішнього цирку; спав у них на розкладачці, напівзасунутій під стіл. Пізніше, захворівши, я переїхав до Криму, і Віктор надсилав мені з теплими написами всі книги, що в нього виходили друком. На своїй улюбленій «Звук павутинки» він написав слова, що змусили мене усміхнутися; «Моєму вчителеві і другу». Вчителеві?!
Розмов про літературу в нас вистачало, з моїх рук він уперше познайомився з Олександром Гріном; але про будь-яке вчительство з мого боку не могло бути й мови. Мені самому треба було в нього вчитися. Написав же він це, треба думати, радіючи виходу книги, жартома. Звісно, в такі хвилини автор ладен обійняти весь світ. Та таким і був його характер — веселий, щедрий.
Було, приїдеш до Києва, зайдеш до нього — він дивиться, і посмішка від вуха до вуха, от-от зарегоче, ніби ти цирковий клоун і неодмінно щось такеньке зараз утнеш. А ти ще й рота на встиг розтулити. Хіба можна не посміхнутися назустріч такій радості? Простягає руку. «Ну, здоров був!» — «Здоров!» — А рука у Віктора була зовсім не письменницька, при невисокому його зрості несподівано міцна й велика, доброго селянського ліплення рука. Та й увесь він був напрочуд ладний і гожий — ясним чолом, ледь прикритим темною гривкою, поглядом веселих темно-карих очей, сміхотливими товстими губами. Коли йому в розмові щось не подобалося, він опускав очі долу і починав сердито посапувати, ніби трохи задихуватися, а потім коротко, дуже вагомо заперечував або, найчастіше, не встряваючи в суперечку, хапав за рукав: «Гаразд, все це дрібниці життя. Розкажи краще, як там у вас у Криму риба ловиться!» І знову весело блищать, іскрять сміхом темно-карі очі.
Віктор Близнець народився 10 квітня 1933 року в степовому селі Володимирівці Кіровоградської області в родині колгоспника. Після невимовно важкого дитинства, після окупації, повоєнної розрухи — все, що було потім, попри всі труднощі, зриви, нестачі, сприймалося ним радісно й святково як безперервний рух до щастя. Ми частенько з ним сперечалися про несталість, негаразди життя і про те, чи доживуть наші діти до світлого майбутнього.
Воістину віра в майбутнє була в нього непорушною. Ця віра живила його творчість. А написав він не так уже й мало. Почавши з оповідань для дітей, він до кінця залишався вірним своєму спрямуванню, але вік його читачів міг бути найрізноманітнішим, від молодшого шкільного в «Ойойковому гнізді», в «Жені й Синьку», «Землі світлячків», «Звуку павутинки» — до змужнілого юнацького, якому були адресовані, «Мовчун», «Древляни», «В ту холодну зиму, або птах помсти Симург», «Вибух», роман «Підземні барикади». Властивість же всіх його творів була така, що їх охоче читали й дорослі, причому з великою користю для себе, тому що Близнецю вдавалося проникнути в духовний світ дитини, в її фантазії, як мало кому з сучасних письменників. Недарма Олесь Гончар, чуйний і вимогливий майстер, порівняв Близнецеву книгу «Звук павутинки» з «Маленьким принцем» Антуана де Сент-Екзюпері.
Особливе місце у Віктора Близнеця посідає його вільний переклад з давньоруської на сучасну українську мову епосу, що являє для нас головне джерело знань про життя далеких наших предків, — «Повість минулих літ». Ця робота оцінена критикою як найвище його досягнення. Згоден, це письменницький подвиг. Проте мене більше зворушують Близнецеві книги для дітей, його світосприйняття, що відбилося в «Звуку павутинки» на першій сторінці в словах: «Присвячую цю книгу трав’яним коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які відкриває нам дитинство».
На сьомий з’їзд письменників України у квітні 1981 року я їхав з рукописом, який хотів показати Віктору, і з надією грунтовно з ним поговорити. Дуже за ним скучив.
І раптом у Києві ця чорна звістка: Близнеця нема серед живих. Наклав на себе руки! Досі не можу заспокоїтися. Знову і знову намагаюся розгадати причини, що штовхнули Віктора на цей страшний крок. Та, звичайно, що б не вийшло на передній план — чи то побутові негаразди, як це намагався пояснити наш старий знайомий, однокурсник Віктора Борис Олійник, перший, до кого я кинувся в Києві з розпитуваннями, чи то раптове і нищівне розчарування в суспільних ідеалах, чи просто дика втома, — усе це буде лише наближенням до істини. Вважаю, проте, відіграла свою чорну роль і його поїздка у Душанбе, до республіки, що межує з Афганістаном. Його запросили на ювілей таджицької літератури, він їхав на свято, а там, у народу, єдинокровного з афганським, уже і в прямому и переносному значенні, кровоточила душа, — надто вразливий Віктор захворів цією величезною бідою. Хворий він повернувся до Києва, за кілька днів до письменницького з’їзду, на якому мав робити доповідь по дитячій літературі...
Він починав трудовий шлях у російській газеті, потім, перейшовши до видавництва «Молодь», без жодних ускладнень переключився на українську, — обидві ці мови були для нього рідними. І не лише тому, що батько його був білорус, а мати українка. Про позицію Віктора Близнеця найкраще свідчить його остання богатирська праця — переклад, точніше переказ Повісті минулих літ, де, крім усього іншого, яскраво відбито, до яких бід і спустошень призводили Київську Русь князівські усобиці й чвари. Можна сказати, ця робота була його останнім напуттям і заповітом.
Мене турбує доля Близнецевих книг. Ось, наприклад, уривок із незакінченої його повісті «Хлопчик і тінь». Багатодітна родина Годованчиків обідає на подвір’ї, на чистому повітрі. Над селом пролітає літак. «Всі з картоплею в роті на хвилинку притихли. Задерли голови і разом з батьком та матір’ю задивилися вгору, міркуючи: куди ж він летить? На Чернігів, а чи, може, в саму Москву?
Ось тут хтось із малих Голованчиків, за звичаєм, ізронив перше слово:
Ба, не спиняється. Летить і летить. Ану як зараз візьме та щось скине на землю.
У великому ящику.
Не в ящику. Вони скидають у бумажних мішках.
Ну, хай буде в мішку. І просто над нашим селом.
А ми як чкурнемо туди!..
Гуртом!
І знайдемо парашут з мішком.
І розв’яжемо.
А в мішку!..
Пряники!
Дурний — чоботи.
Чоботи продамо і купимо пальта. Всім, всім пальта.
Ні, і пальта продамо. Купимо велосипед. Краще велосипед.
Велосипед, ура!
І покатаємося.
А я за рулем!
А я на сідлі!
А я на рамі!
А я на передньому колесі!
І тут на весь двір чути: трісь ложкою! І батькове грізне:
Хто на передньому колесі? Ти? — батько Годованчик гнівно глипнув на замурзаного сина. — Скільки я вчив: не сідай на колесо, не сідай, чуєш! Погнеш, обірвеш крило! Сідай на раму, на багажник сідай, а ти?!»
Ну, як їх не полюбити, цих Годованчиків! Усі вони мрійники і фантазери — старі й малі.
Таким був і сам Віктор Близнець. Понад усе він любив дітей і природу. Його надії на близьке світле майбутнє не справдилися. Але його книги світяться любов’ю до людей — і дай їм Боже довгого життя. Хай світять! Що б не стало з нами, правда вічна, і ми ніколи не прилинемо її шукати.
Л-ра: Київ. – 1998. – № 1-2. – С. 129-132.
Твори
Критика
