Сила пам’яті (Штрихи до портрета Віктора Близнеця)
В. Панченко
Горьківські слова про те, що для дітей треба писати так само, як для дорослих, тільки ще краще, давно стали популярним афоризмом, оскільки в них закладена важлива — і може, певною мірою парадоксальна — творча істина. Талант письменника, який пише передусім для юних читачів, полягає в органічному вмінні вести розповідь без «дорослої» поблажливості, без панібратства у ставленні автора до своїх героїв: потрібна максимальна довіра до них, готовність до співпереживання, до розмови на рівних. Сучасна українська дитяча література на такі таланти вельми багата. До них належить і Віктор Близнець, один з найпроникливіших у сьогоднішній нашій прозі дослідників психології підлітків.
У його творах виразно бачиться досвід того покоління, чиє дитинство було захмарене воєнним лихоліттям. Тих, хто звідав горе гітлерівської окупації, згодом назвуть коротко й разюче точно: «діти війни», а в літературі з'являться імена письменників — Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, Г. Світличної, М. Вінграновського, для яких тема понівеченої світанкової пори життя буде часткою особистої долі, джерелом нестихаючого болю й гніву.
Сам В. Близнець віч-на-віч зіткнувся з фашизмом тоді, коли зачумлені ідеєю світового панування завойовники прийшли в рідне село майбутнього письменника — в край Юрія Яновського, компаніївські степи на Кіровоградщині. З низки подробиць, що стрічаються, зокрема, в повістях «Древляни», «Старий дзвоник», видно, що, оповідаючи про ті страшні роки, В. Близнець найчастіше черпає матеріал з криниці власної пам'яті, пишучи про особисто побачене, почуте, пережите, — його твори мають у собі ту частку автобіографічності, яка дає змогу в окремій людській долі бачити й показувати загальні риси часу. Певно, що переважна більшість з написаного Віктором Близнецем з'явилася із обов'язку пам'яті, із совісті пам'яті, кажучи дуже точними й глибокими словами Платона Воронька. Так, як ліричному героєві новели прозаїка «Людина в снігах» необхідна пам'ять про хлопця, що важив життям, переступив через межу витривалості й відчайдушності, але не підкорився фашистам, — так, переконує В. Близнець багатьма своїми творами, нам украй потрібна пам'ять про те, чим жив і що пережив народ: без неї немає справжньої духовності. Мабуть, розумінням цієї істини зумовлене й те, що письменник переклав на сучасну українську мову славнозвісну «Повість временних літ», адресуючи свою роботу і дорослим і юним.
Віктор Близнець пише і про світ захоплень та пригод сучасних хлопчиків та дівчаток, порушуючи в ряді творів дуже важливі проблеми, що хвилюють сьогодні батьків і вчителів. Про це, зрештою, говорив і сам В. Близнець в інтерв'ю кореспондентові «Літературної України», наголошуючи, що «коли поставити всі книжки поруч (а їх у Віктора Близнеіля українською мовою вийшло понад десяток. — В. П.), вони повинні бути внутрішньо пов'язані». Цю лінію внутрішнього зв'язку прозаїк визначає так: «Повість «Вибух» виникла тому, що я хотів простежити, де й коли, за яких умов міг скластися такий тип молодого комісара, як Мамай з «Древлян». «Вибух» повинен іти перед «Древлянами», наче пролог. За «Древлянами» має йти повість «Старий дзвоник». У тих же «Древлянах» є образ матері, який перекидає своєрідний місточок до «Мовчуна».
З'являється, отже, цілком зрозуміла спокуса розглянути творчість Віктора Близнеця, виходячи не з послідовності появи повісті, оповідання, роману, а з тих внутрішніх «зчеплень», які існують між творами.
НАТХНЕНІ БОРОТЬБОЮ
У липні 1973 року в «Літературній Україні» була надрукована стаття письменника «Розгорялося полум'я», в якій він розповів про героїчну історію підпільної друкарні «Маня», де в грізну пору 1908 року миколаївські робітники випускали нелегальну більшовицьку газету. Та публікація стала конспектом майбутнього роману, що дістав назву «Підземні барикади» (1977).
Роман В. Близнеця «Підземні барикади» дає можливість пересвідчитися, яка велич і сила характерів, духу стоїть за лаконічними рядками дослідження. Чотири номери більшовицької газети «Борьба» — це наполегливе змагання з царською охранкою, із хмарами її агентів, це перевершування звичайних людських можливостей: кілька місяців революціонери, не виходячи з підземелля, без сонця й тепла, переборюючи голод і хвороби, за неймовірно короткий строк на примітивних верстатах віддрукували «Борьбу» майже двадцятитисячним тиражем!..
РОМАНТИКИ РЕВОЛЮЦІЇ
Авторові «Підземних барикад», либонь, особливо вдавалися ті твори, в яких поштовхом до фантазії слугує документ, невигадана, почута з чиїхось вуст історія. Звичайно, цілком у дусі сьогочасних літературних віянь, письменник подеколи свідомо вдається і до «містифікацій», імітуючи документ, причому роблячи це з великою мірою достовірності, як, наприклад, у романі про миколаївських підпільників, «З батькових оповідок» — зазначить В. Близнець у підзаголовку повісті «Древляни» (1967), яка разом із повістю «Вибух» (1979) становить свого роду дилогію, в якій хоч і немає спільних героїв, зате київський гімназист Петя Галайченко допомагає нам краще збагнути, з кого і як виростали такі романтики революції, як юний комісар Мамай із «Древлян».
Час, коли відбуваються події, описані в повісті «Вибух», можна визначити досить точно. З одного боку — це 12 березня 1918 року, з другого — початок липня того ж року, коли ліві есери вбили німецького посла Мірбаха, спровокувавши контрреволюційний заколот. Однак, розпочавшись на вулицях московських, дія незабаром переноситься на вулиці київські — їх «ритми» тієї грізної, складної пори письменник намагався оживити з усією можливою виразністю.
У подіях, зображуваних В. Близнецем, багато було і від грандіозного фарсу, і від трагедії.
Петя Галайченко виявився причетним і до вибуху саморобної бомби, кинутої відчайдушним терористом під ноги головнокомандуючому німецькими військами Ейхгорна, і до випуску революційних прокламацій, які він допомагав друкувати в підвальчику чоботаря Мирона Самійловича, який уміє бачити «крізь черевики... що в людини в голові сидить». Ми швидко проймаємося симпатією до «застудженого, голодного і в хмарах поезії» хлопчини з Козятина. Він ще напівдитина, йому хочеться маминої ласки, і він часто подумки розмовляє з матір'ю, яка зосталася в рідному, але далекому від Петі містечку, радиться з нею, читає її добрі і стривожені листи, відкриваючись перед нами не тільки з своєю дитячою вразливістю, беззахисністю, а й витримкою та терплячістю, гідних мужчини. Сторінки повісті в такі моменти зворушують непідробною правдою людських почуттів, що відтворюються письменником точно й делікатно.
Сумлінний реаліст, В. Близнець не пропускає у своєму юному героєві ні його розвихрено-романтичної мрійливості, що йде від захоплення поезією Олеся Вороного, Саші Чорного, Бальмонта, ні прямолінійної категоричності суджень, що межує інколи з фрондерством, і це вміння з різних боків обстежити зображуваний характер ще більше зміцнює довіру читача. Як літературний герой Петя Галайченко привабливий своєю самовідданістю, по-юнацькому пристрасним, милим і трішки сентиментальним коханням до 26-річної терористки Софії, красуні з таємничою замкнутістю і втомою на блідому обличчі. Оце усепоглинаюче почуття, а також бажання моментальних революційних змін і просто незагартованість, туманність уявлень про справжню більшовицьку роботу змусили Петю з бомбою в руках іти на видиму смерть, іти випробовувати долю (щоправда, вона виявилася прихильною до хлопця), — В. Близнець мотивує вчинки героя переконливо й грунтовно.
Хто вони — люди, які захопили Петю своєю відчайдушною жертовністю, свідомим зреченням життя заради «виправлення історії» за допомогою терористичних акцій? У поведінці, жестах, репліках Софії, Бориса та їхніх спільників В. Близнець постійно підкреслює якусь надривну, викличну хоробрість, схильність до манірних ритуалів і головне — не позбавлене презирства й бридливості ставлення до тих, кого Петя називає народом. Чого більше в повісті: осуду цих одірваних од широких мас бомбометальників чи співчуття, жалю, що йде від розуміння трагедії терористів-одиночок, що, будучи на цілі десятиріччя вирвані царською каторгою з революційної боротьби, прийшли в 1918-й рік із застарілими народовольницькими методами, які об'єктивно заважали пролетаріату в його боротьбі, тим паче, що й «приціл» у терористів-есерів виявився серйозно збитим. У повісті переважає письменницький осуд, але добре, що це почуття не змусило В. Близнеця малювати Софію й Бориса однією лише фарбою: без трагедійної ноти повість була б біднішою, менш правдивою.
Від захоплення терористами до розчарування їхніми методами й людськими рисами, до сердечної переконаності у справедливості й гуманістичності революційної боротьби робітників — такий шлях Петі Галайченка під пером В. Близнеця цілком закономірний.
Вибух бомби під ногами Ейхгорна зруйнував ілюзії хлопчика, а також звів його із скромною, принциповою, хороброю людиною — Парфеном. В. Близнець старанно готував саме таку переорієнтацію свого героя. Прозріння Петі Галайченка драматичне, болісне, тим більше, що йому довелося прощатися з першим коханням.
Наприкінці повісті Петя Галайченко уже загартований боєць — хоч і зовсім ще юний він літами. Зрештою, як видно із уже наведених вище слів В. Близнеця, він і задумувався письменником як безпосередній попередник героїв повісті «Древляни», зокрема — хороброго, осяяного романтикою творення нового світу комісара Мамая.
Між повістями «Вибух» і «Древляни» десяток років, тож не дивно, що відмінні вони до певної міри і стилем. У «Древлянах» виразно відчувається усміхнена романтика Юрія Яновського, його знаменитих «Вершників», розпочатих написаною в дусі давньоруських творінь картиною бою в полі під Компаніївкою. Мабуть, та обставина, що брати Половці зійшлися в поєдинку в степах, які для самого В. Близнеця були рідними, сходженими змалку, не могла зоставити молодого прозаїка байдужим. У повісті «Древляни» — особливо в описах боїв — витає дух легендарності, романтичної піднесеності, а вчорашній шахтар із посіченим антрацитом обличчям, червоноармієць Гарба змальований взагалі як баладний герой.
Можна припустити, що «Вершники» стимулювали творчу сміливість В. Близнеця, і він збудував свій твір з новел, притч, ризикуючи часом його цільністю, зате не без підстав розраховуючи на більшу просторову й часову масштабність зображуваних подій, на те, щоб уже самими композиційними засобами контрастно виділити головне. Повість увібрала багато: і життя українського селянського роду, очоленого «самодержцем» Хомою Гавриловичем; і долю одного з цього роду — підлітка Санька, якому після парафіяльної школи судилося за півдня освоїти «біблію лісорубства», а потім стати червоним командиром; і картини боїв революційного полку, в якому комісаром — хлопчина неповних 18-ти літ, сором'язливий і хоробрий Мамай, що вміє запалювати бійців на героїчні вчинки; і підступи «неубієнних» Чмирів; і одіссею вірності Килини, дружини Санька; і її поневіряння у роки Великої Вітчизняної війни.
Треба сказати, що Мамай з'являється тільки в кількох епізодах, але вже з того, як слухають бійці свого юного комісара, дивуючись і захоплюючись його вмінням «кресати бусурманів», з того, як час од часу осявається обличчя Мамая доброю хлоп'ячою усмішкою (щербатою — бо звідав уже юнак і гайдамацький полон, і катування); з готовності комісара творити революцію весело й відчайдушно, з його думки про те, що лихе слово принижує людину, а добре — ростить їй крила, — з усього цього видно натуру одухотворену, благородну й чисту. Є в Мамаєві щось від Чубенка з «Вершників».
Ця думка становить ідейно-тематичне ядро повісті «Древляни», конкретне ж втілення вона здобуває у вчинках, думах і почуваннях персонажів, серед яких найбільше уваги приділено Санькові, нащадкові древлянського роду. В ньому живе невтоленна жага справедливості, що народилася із вихованого змалку співчуття до чужого болю, до чужої біди. Це почуття змусило хлопчину мовчки заприсягтися підтримувати в усьому доброго і безпорадного Полушку, воно допомогло йому не спокуситися хитрими обіцянками Бобринського, який хотів улестити Санька, щоб ще нещадніше визискувати лісорубів. Мине якийсь час — і Санько, вже командир червоноармійської роти, попавши в полон до біляків, вислуховуватиме «інтелігентські» балачки денікінського офіцера Прилєснова.
У життєвих випробуваннях Санько гартується як боєць революції. Він стає, мов той символічний ванчес, вічний брус, просмолене дерево, яке колись сам заготовляв з лісорубами: воно з часом не втрачає своєї міці, навпаки, — стає ще тривкішим. Розмовляючи з Килиною після її довгих блукань по Україні, Санько скаже слова, зміст яких глибоко усвідомлений ним: «Людська історія тільки починається».
Санько і його побратими у фіналі повісті готуються до боїв за Перекоп. «На колісниці від'їжджає рік дев'ятнадцятий» — той самий «клятий і ніжний дев'ятнадцятий рік», який обіцяв героям Юрія Яновського «далину великих боїв». Ось ще один перегук, який разом з багатьма іншими свідчить про те, що творче становлення письменника мало коли обходиться без засвоєння досвіду попередників, що літературна традиція тільки тоді і є традицією, коли вона живе в нових творах, збагачується новим художнім досвідом.
ДІТИ ВІЙНИ
Болюча тема «діти і війна» як одна із граней грандіозної теми «людина і зброя» посіла в літературі для дітей важливе місце завдяки творам М. Шолохова, Ю. Яновського, Л. Смілянського, Григора Тютюнника, В. Козька, Т. Пулатова, М. Вінграновського, Ч. Айтматова, В. Близнеця. Вона непроминуща для нашого письменства, бо пов'язана з духовним досвідом цілого покоління, з історією і пам'яттю народу. Пам'ять же людська невичерпна, вона здатна виносити з минулого те, що вкрай потрібне для сучасників. Пам'ятати минуле — це вбирати в себе животворні запаси духовних сил, виявлені народом у грізні роки. Пам'ятати про дітей на війні — про цих маленьких носіїв великої духовності — означає перейматися їхніми стражданнями, болями, радостями, їхнім благородством, почуттям людської солідарності.
Пам'ять у нашій літературі в останнє десятиріччя дедалі частіше й глибше осмислюється як категорія етична, яку письменники ставлять у спільний ряд із совістю, людяністю, ширше — духовністю. В цьому виявилася одна із закономірностей розвитку сучасної літератури, в якій проблематика соціально-етичного змісту відчутно загострилася.
Пам'ять про минуле виховує у своїх учнів Олександр Іванович Козур, герой повісті В. Близнеця «Старий дзвоник» (1976). Він добре розуміє: не можна допустити, щоб сьогодні наші щасливі, забезпечені діти нічого не знали про ті лихоліття, які випали чотири десятиліття тому на долю «лісових гаврошів» — хлопчиків і дівчаток із спалених сіл. Старий дзвоник-реліквія, що лунає кожного вересня з високого порога школи, — це нагадування про трагедії часів війни. Думка про виховну силу пам'яті увиразнюється вже тією обставиною, що погляд у минуле звернений із дня нинішнього. І задля нього. Ті знедолені діти з білоруського села воєнної пори для автора повісті не тільки об'єкт співчуття — вони викликають ще й захоплення. Скільки у них кмітливості, яку недитячу терплячість і людяність виявили вони, пройшовши крізь жахи війни. Дивлячись в очі своїх «лісових гаврошів», на їхні «тонкі, блідуваті, в зелених прожилках руки», які з клаптів старих газет робили зошити, бо зголодніли не тільки за хлібом, а й за наукою, Козур, тоді ще зовсім юний учитель, думає вже не тільки про прибитих горем хлопчиків і дівчаток. Він думає про народ: «Цей народ не можна вбити. Цей народ усе переживе, усе найстрашніше».
Зрештою, це та думка, яка визначає пафос усієї «воєнної» прози. Пронизує вона й такі повісті В. Близнеця, як «Землянка» (1966), «Мовчун» (1971), «В ту холодну зиму, або птиця помсти Сімург» (1979). Крім того, в цих творах можна знайти подробиці, фрагменти сюжетних ліній, що споріднюють їх. «Старий дзвоник» може сприйматися як своєрідне Продовження «Древлян»: історія батька ліричного героя багато в чому повторює історію Санька й Килини (до речі, з незначними відхиленнями викладена вона і в «Землянці»; саме ці повторення I дають підставу думати, що В. Близнець використав невигадані факти конкретних біографій). У «Землянці» є згадка про невловимого партизана Калашника, говорять про нього й герої повісті «В ту холодну зиму».
І все ж дистанція в часі написання кожної з повістей позначилася на їх стилі. У пізніших творах В. Близнець суворіший, стриманіший; в одному інтерв'ю він навіть зізнався, що, пишучи «Мовчуна», свідомо йшов на реалістичну суворість художньої манери, ставлячи перед собою завдання обходитися мінімумом тропів. А от «Землянка» в стильовому плані близька до «Древлян» (I то не дивно, бо ж вона безпосередньо передувала цьому творові). Тут В. Близнець часом вдається до прийомів романтичної, «монументальної» прози. У всякому разі, читаючи в одному з епізодів ранньої повісті письменника фразу «зітхала українська мати, ворочаючись на лежаку», мимоволі згадуєш Довженкові оповідання, написані в роки війни.
Тема дитинства на війні у творчості В. Близнеця починає свій родовід з повісті «Паруси над степом» (1965). Тепер вона здається мовби конспектом кількох наступних творів письменника: зустрінемо в ній суворого сторожа колгоспного саду Гарбу, колишнього відчайдушного червоноармійця (згадаймо «Древлян»); старий скупердяга Хміль, по суті, продовжить себе у Кудимові із «Землянки»; збережеться в Близнецевих повістях другої половини 60-х років і той ледь усміхнений, піднесено-романтичний тон, що, як уже мовилося, ріднить його з Ю. Яновським.
Звичайно, не все в першому великому творі В. Близнеця сягає художнього рівня, здобутого прозаїком у пізніші роки. І все ж у «Парусах над степом» є якась особлива свіжість, життєрадісна енергія, що йде від духовної окриленості героїв твору, від їхньої постійної спрямованості у майбутнє, до тієї вабливої мрії, яка веде цю хоробру, гарячу юнь на подвиги.
Роком пізніше з'явилася «Землянка». В цій повісті є непідробна правда полум'яних літ, українське село, яке пережило окупацію і тільки-тільки береться господарювати, радіючи близькій перемозі і усвідомлюючи, крізь які страхітливі випробування пройшли люди. «Цю війну, людоньки, дай бог за сто літ вихаркать», — каже одна із селянок, перебираючи в руках грудку землі, начинену залізом. А на передньому плані у В. Близнеця, звичайно ж, підлітки, діти війни. Вони співають почуті від солдатів пісні, грають у страшні ігри (стріляють з автомата по вцілілому снарядові), калічаться, Допомагають, як можуть, матерям, і ждуть, ждуть з фронту батьків. Багато в чому вони залишаються дітьми, але є в них і рання дорослість, і не витравлена війною сердечність. Ось двоє підлітків, Олесь і Вовка, згадують знущання гітлерівців над людьми і гадають про те, як помстяться фашистам наші. «Спалять усю Германію і попіл розвіють, щоб чуму не розносили?» — запитує Олесь, сподіваючись, певно, на ствердну відповідь друга. Але посерйознілий Вовка судить інакше: «Там теж діти... і сироти є... їх не чіпатимуть. Все, що стріляє, зламають на цурки, дадуть кожному плуг, молоток і накажуть німчурі: оріть, кляті, сійте, живіть собі тихо, на чуже не зазіхайте, бо ще раз рипнетесь — амба!» Не бажання помсти живе в дитячому серці, а вистраждане жадання тиші, миру; ще граючись знайденою в степових вибалках зброєю, Вовка разом з тим виголошує їй вирок.
«Землянка» — твір певною мірою пригодницький: підлітки вистежують поліцая Федьку, розкривають злі хитрощі його батька, старого Кудима. Щоправда, тут далеко не кожний сюжетний хід достатньо вмотивований. Скажімо, для села не є таємницею, що Федько — фашистський посіпака; що він продав партизанів. То як же бригадир Оксана Троян вірить у вигадки старого Кудима про «втечу» Федька до партизанів, дає підводу, щоб він забрав звідкись нібито вбитого сина, а хитрий Кудим привозить натомість у домовині... півсотні курчат, після чого влаштовує фіктивні похорони (знову-таки, як йому вдалося це на очах у всього села?). Зрештою, відчувається, що В. Близнець не знав, що йому робити з Кудимом далі, тож незабаром цього жорстокого лиходія спіткала смерть.
Певна літературна недосвідченість, отже, далася взнаки в «Землянці». Коло героїв у цьому творі досить широке, здається, це одна з «найзаселеніших» повістей В. Близнеця. Пізніше прозаїк різко зменшує кількість персонажів у своїх творах, зосереджуючи увагу на поглибленому дослідженні ситуацій і характерів, психології людини.
Найбільший художній ефект це дало у повісті «Мовчун», чи не найвідомішому творі В. Близнеця. Моральні колізії тут загострено до краю. На плечі Сашка Кубанка лягла подвійна ноша: голод і холод окупаційного часу, а також зрада матері, яка прийняла недолугого, хвальковитого п'яничку, барабанщика Грицана Петровича.
На фронті воює Сашків батько, і хлопчина, який любить його всім своїм щирим і відданим серцем, не може спокійно дивитися, як мати після чергового примирення з нікчемою Грицаном повертає обличчям до стіни фотографію Кубенка-старшого. В. Близнець, здається, ні в чому не схибив, пишучи про драму в родині, де зникають лад і затишок. Безвольну, не особливо пристосовану до буденного селянського життя Єву, Сашкову матір, яку добродушний, мовчкуватий Мирон Кубенко беріг від тяжкої роботи і всіляких житейських труднощів, мучить совість, їй не дає спокою пам'ять про чоловіка, і вона жахається своїх вчинків, клянеться, що прожене раз і назавжди самовпевненого й цинічного барабанщика, але кожного разу поступається своїм сумлінням, а усвідомлення свого безсилля озлоблює жінку настільки, що вона, дедалі більше заходячи у безвихідь, зганяє накипілу злість на ні в чому не винному синові, б'є його, говорить брутальні й несправедливі слова, проклинаючи війну, себе і все на світі.
Сашко карає матір мовчанням. Він, звичайно ж, вдався у батька, перейнявши від нього терплячість, доброту, якусь особливу душевну надійність. Голод і холод — це не найстрашніше, що звідав Сашко, Його пече сором за матір, але, чуючи одного разу від дядька Лавра недобрі слова про неї, хлопчина, не дослухавши, іде з двору: болить душа за найближчу людину. Звідав Сашко й материні поштурхани та лайки, а от коли Єва, щоб зняти з своєї душі бодай якусь частку провини, із злими слізьми кидає синові, що вона зійшлася з Гринем заради нього, Сашко не витримує і вперше каже матері: «Брешеш!» Стерпів образи, запотиличники, а неправди не зніс, і тим самим відібрав у Єви останній шанс на самовиправдання.
Сашко втікає з дому, ховається в скирті старої соломи у сніжному полі. Кожен його жест, вчинок, порух серця В. Близнець змальовує так, що ніби бачиш цього перемерзлого хлопчину, якого війна багато чого навчила.
Сашко, цей мовчазний і суворий суддя своєї матері, аж заходиться від стриманої радості, коли бачить її, безпорадну, в степу: Єва шукає сина. В. Близнець був би лиш резонером, якби не помітив цього природного поруху душі свого маленького героя. «До неї, до неї хотілося: Сашко збагнув, що хочеться йому до матері й хочеться давно, тільки він боїться собі признатися». Проте він тут же осмикує себе думкою про батька, а трохи згодом радість хлопчика й зовсім згасає. Він розуміє, що мати кинулася шукати його тільки тому, що наближаються наші війська, а з ними і чоловік її, батько Сашка — Мирон Кубенко.
В. Близнець не шукає для своїх героїв легких шляхів. Єва ще зустрінеться з Мироном, і Сашко, коли батько запропонує йому піти разом ловити рибу, вперше «злегка осміхнеться». Але — і востаннє, бо ж постійно бачитиме злякані очі матері, яка ходитиме слідом за чоловіком, боячись, що він почує правду. А провівши його, знову прийме Гриня. Мирон Кубенко здогадається про зраду дружини, і, вже вбитому, надійде йому на фронт лист од сина, в скупих словах якого — крик душі дитини, яка і благає допомоги, і боїться завдати батькові болю, і соромиться своїх слів, на які нелегко було зважитися. Розмаїття почуттів, перипетії складних людських взаємин В. Близнець відтворює з великим хистом, глибиною й переконливістю.
Написана десять років тому, повість «Мовчун» засвідчила, що В. Близнеця приваблюють підлітки, здатні виявити в найскладніших ситуаціях неабияку силу духу і людяність. В цьому розумінні Павлик із повісті «В ту холодну зиму, або птиця помсти Сімург» — рідний брат Сашка Кубенка.
Ідеться в творі про матір і її сина Павлика, прикутого до ліжка ще з передвоєнного часу; про ту любов і ненависть, що живуть і в серці молодої жінки, яка заради щастя дитини змогла затамувати щойно народжене почуття до безмежно доброго сільського дивака Черкеса, і в хороброму серці підлітка, який єдину свою зброю — силу духу й ненависті до фашистів — зумів використати сповна. Його мужність, несхитна віра в перемогу запалювали інших людей і вели їх на подвиг. Думка про невмирущість героїчного в народі становить одну з глибинних ідей твору.
Як і Ч. Айтматов у «Ранніх журавлях», Гр. Тютюнник у «Климку», В. Близнець у своїй повісті наголошує на тому, що вистояти в сувору годину народові допомогло незнищенне почуття солідарності. У статті «Діти війни і книги про них» письменник писав: «Війна не озлобила наші серця. Ні, навпаки! Смертельна загроза, яка нависла тоді над нами всіма, пробудила в людях невичерпні сили добра: чуття ліктя, кревності, готовності будь-кому допомогти в біді. Тільки так можна було вижити й вистояти!».
Можна побачити зв'язок з багатьма попередніми творами В. Близнеця про дітей на війні і його оповідання «Брати Бугаєнки», хоч воно написане на іншому матеріалі. Конфліктом, типажем героїв твір цей навряд чи помітний в сьогоднішній нашій прозі, тим паче, що письменник аж занадто прямолінійно «довіряє» добряку Яші Бугаєнку, селянинові з походження, а тепер робітникові, свої думки про те, що матеріальний пересит стає сьогодні серйозним випробуванням. А от для творчості самого В. Близнеця це оповідання, здається, знаменне. Адже тут діють ті, чиє дитинство минало воєнної пори, тільки цього разу письменник зазирнув у сьогоднішнє життя тих, кому він віддав стільки любові й уваги. І побачив, що сліпе поклоніння добру, речам неминуче веде до духовної примітивізації, відчужує людей. Звідси — біль і сум'яття, яким сповнене оповідання.
Можливо, саме з цього твору починалася для В. Близнеця нова тема, новий творчий рубіж?
КРАХ «ГЕНЕРАЛА» БЕНА
У тому, як бринить на легкому вересневому вітрі срібна павутинка, як у ранковому вікні примхливо грає сонячний промінь, як під вагою росини хилиться до землі тоненька травинка, — у всьому цьому дитячий слух і зір здатні вловити щось небувале, казкове. В. Близнець добре розумівся на такій схильності дитини опоетизовувати найзвичайніші речі, умів показувати світ, сприйнятий зачарованими очима. Сам письменник говорив про те, що йому хотілося поєднати в своїх творах побутове з казковим. Підстави для цього він знаходив, як бачимо, в самій психології дитини, для якої фантастичний і реальний світи ще різко не розмежовані.
Елемент казковості особливо помітний у творах В. Близнеця останнього часу. В найперших оповіданнях прозаїка, що склали книжечку «Ойойкове гніздо» (1963), він був значно меншим: в них дотепно і не без моралі розповідалися веселі, часом курйозні історії, учасниками яких були, зазвичай, діти-дошкільнята. Той, хто читав у дитинстві Близнецеві оповідання «Як я став чемпіоном» або «Як гуси з'їли свитку», той, я переконаний, запам'ятає їх назавжди, склавши добру ціну письменницькій вигадливості, умінню відтворювати світ пригод малечі захопливо й цікаво.
Це вміння не зраджувало В. Близнецеві ніколи: ні годі, коли народжувався один із кращих в українській прозі творів для дітей «Звук павутинки» (1969), ні коли з-під пера письменника з'являлися химерні образи повісті-казки «Земля світлячків» (1978). Перший із цих творів виконано на такій щирій, пронизливій ноті світлої печалі, так органічно злилися в ньому дитяча зачарованість світом усього живого, що оточує нас, і туга прощання з дитинством, із дорогою людиною, що повість прозвучала справді як одкровення.
Хлопчик Льонька, герой твору, — фантазер. Вигаданий сріблястий чоловічок для нього такий же реальний, як і чорна пір'їна, умить перетворена дитячою уявою на піратське судно. Льонька не знає нудьги, бо кожен його крок — це пізнання чогось невідомого, це зачудування природою. Недаремно ж «Звук павутинки» присвячено «коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці — найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві». В. Близнець точно й ненав'язливо передає ось цю дитячу жадобу пізнання, що супроводжується формуванням досить чіткого етичного кодексу дитини. «Для чого вбивати живе?» — рішуче запитує Льонька, лаючи себе за того метелика, якого він мимохіть засушив у коробці. У хлопчика виробляється недвозначне ставлення до жорстокого Глипи, який знущається над старим, сумирним конем Бакуном, незаконно ловить вершами колгоспну рибу. Емоційна основа уявлень Льоньки про добро і зло — співчутливість, жалісливість у ставленні до слабкого, безневинного, безпорадного. Це ті риси, для формування яких необхідне задушевне спілкування з царством «братів наших менших», — така логіка повісті. Більше того, здатність будувати свої стосунки з природою, так би мовити, на паритетних началах для В. Близнеця є гарантією повноцінності людської душі.
Усе відчуте й пережите тобою має бути поділене з іншими: дитяча душа не терпить самотності. Льоньчиним другом стає Адам, молодий учений-атомник, який приїздить у село... помирати від білокрів’я. Його смерть — поки що найболючіша драма для хлопчика, якому відкривається — як велика несправедливість природи — таємниця минущості людського життя. Він переживає її разом з напіввигаданою, напівреальною Ніною, дівчинкою з дитинства, про існування якої знали лише двоє — Льонька й Адам. Вона є мовби уособленням того казково-чарівного, що супроводжує людину на зорі її віку. Сама Ніна наприкінці печально скаже Льоньці, що, коли люди дорослішають, вони забувають про це, про павукове радіо, що його колись разом слухали. (Як у «Маленькому принцові» А. Сент-Екзюпері: «Усі дорослі спершу були дітьми, тільки мало хто з них про те пам’ятає»). А ось Адам — не забував. Тільки ж його вже нема серед них...
Письменник свідомий того, наскільки це відповідальна в людському житті пора — дитинство. «Нам багато чого слід повчитися у дитини», — загострюючи думку, скаже він в останньому своєму інтерв’ю.
Акорд прощання у фіналі повісті звучить оптимістично, світло. Життя для юного героя не вичерпується скорботою; воно лиш пробуджує в ньому нові вразливі струни, звучання яких Льонька візьме у свою дорослість; в його серці житиме частка душі Адама.
В. Близнець не з тих письменників, у творах яких панує атмосфера бездумних веселощів, пустеньке сміхошонство; він не боїться зачепити серце читача нотою смутку, розуміючи, як ризиковано йти в життя з уявленням, що колір його — всуціль рожевий. Зрештою, вершини радості приступні тому, хто здатен сягнути глибин страждання.
Завдання дитячої літератури — бути вихователькою почуттів — В. Близнець розумів не спрощено, бо світ дитини відкривався йому багатьма гранями, і письменник гаряче відстоює право юної людини на самобутність, йому чужий шаблон у такій тонкій справі, як виховання. Має рацію М. Слабошпицький, коли пише про полемічну спрямованість творів В. Близнеця проти «педагогічного ригоризму, проти так званих профорієнтаційних оповідань і повістей з їхньою надмірно гіпертрофованою дидактичністю».
Можливо, найбільшою мірою це стосується повісті «Женя і Синько» (1974). Різних педагогічних принципів дотримуються сухувата причіплива вчителька малювання Ізольда Марківна, яка не робить «поправки» на те, що її вихованці — діти, і хворий серцем, утомлений адміністративними обов'язками історик (він же — директор школи) Петро Максимович, чиї уроки захоплюють учнів. Про Ізольду Марківну в повісті мовиться в іронічному тоні, а от пов'язані з нею проблеми вельми серйозні за своєю суттю. «Прісними», холодними словами вчителька здатна вбити в дітях відчуття прекрасного. Можливо, в розправі над туями, яку вчинив збитошний п'ятикласник Бен із своєю компанією, є провина і вчительки малювання? У всякому разі думка про необхідність виховувати в дітях почуття любові й поваги до живого, до світу природи — одна з найдорожчих письменникові.
На передній план В. Близнець виводить двох підлітків —Женю та Андрія Кущолоба, прозваного Беном. Настільки різні родини, в яких ростуть герої, настільки несхожі й самі діти. В. Близнець аж надмірно «повчальний», коли, звівши двох персонажів, по суті, ставить на терези ті умови, в яких вони виховуються. Більше пощастило Жені: в неї лагідна мати, добросердечний батько. Через те й дівчинка росте чулою, справедливою, найсокровеннішими своїми таємницями ділячись із добрим чортиком Синьком. Бен же — некерований бешкетник, у якому гору беруть «руйнацькі інстинкти». В. Близнець прагне дослідити: як, чому Андрій Кущолоб став «генералом» Беном, де коріння його немилосердності. Відповідь, звичайно ж, неоднозначна. Бенові батьки — у вічних відрядженнях, а дідусь Андрон, на якого залишено хлопчика, не в силі дати раду онукові, і той знущається над ним. Замість казок Бен змалечку чує з дідових вуст бувальщини й небилиці, котрі, як і побачене в кінофільмах про Чінгачгука й Фантомаса, тут же «впроваджує» в своє неспокійне життя. Позначився на його поведінці і вплив Вадьки Кадухи, на якого багато хто вже безнадійно махнув рукою.
Після невдалої спроби викрасти з парку поставлений на постамент танк «генерал» Бен залишається без армії, яка розпалася. Його все більше тягне в товариство Жені Жабульки, перед якою він нітиться. Чи змінилося щось у ньому? Чи поменшало «руйнацьких інстинктів»? Так, схоже, що Бен розчаровується у своєму «геройстві», хоч сам процес певної переорієнтації підлітка
В. Близнець полишає осторонь, обмежуючись кількома натяками. Важливо, однак, уже те, що впокорюють Бена не фізична сила, не погрози, докори чи нудні повчання, а доброта Жені та її матері. Хіба не аргумент це на користь «позитивних імпульсів» у вихованні?
В. Близнець вірить у цілющу силу людської доброти. Його симпатії віддано тим героям, в етичному кодексі яких на цільному місці — людяність, готовність відгукнутися на чуже горе, вступити в двобій із черствістю, душевним примітивізмом, жорстокістю.
Тепер, коли творчість письменника постає у своїй несподіваній завершеності, уява прагне продовжити її хоч би до тих меж, які бачаться з вершини уже створеного Віктором Близнецем. В останні роки перед ним з особливою виразністю відкривалися обшири вітчизняної історії — і він дбайливо перекладав для сучасного читача «Повість временних літ», захоплюючись красою й силою цього безсмертного творіння. Можливо, хтось із літописців мав стати героєм його власного твору, а робота над перекладом була свого роду підступом до художньої реалізації історичних тем? Серед вічних приваб для письменника була народна творчість — і він міркував про те, які багаті можливості для творчого переосмислення таїть у собі відома казка про Оха... Такі горизонти творчості тим більш принадливі, що Віктор Близнець — один із найтонших знавців українського слова. Не «словникові холодини», а живе пульсування іскристої, багатої на барви й тони мови чується в його творах. До цього духовного надбання народу письменник ставився з повагою і щирим схилянням.
Один з улюблених Довженкових героїв говорить у «Поемі про море», що читача завжди хвилює «душа художника... тобто талант і любов». Твори Віктора Близнеця, безперечно, наснажені тією силою пристрасної любові до людини, ім'я якій - талант; в них світиться душа добротворча, чиста, життєрадісна.
Л-ра: УМЛШ. – 1982. – № 3. – С. 8-18.
Твори
Критика
