«Пеппі Довгапанчоха» у театрі ім. Магара: казка із відсиланням до «синьої чуми»

Преамбула: цю рецензію я писала в рамках конкурсу на кращу студентську рецензію від Запорізького театрального товариства. А він, у свою чергу, проводився в рамках фестивалю «Січеславна 2017». До речі, вистава, про яку я писала отримала Гран-прі «Надія Січеславни». (А я — перше місце від Запорізького театрального товариства)

Запорізький театр ім. Магара. Скандинавська казка про Пеппі. Я, дев’ятнадцятирічна пані. І моє Воно – плутане і дещо «важке» сприйняття казки.
Отже…!
Оповита гумором повість про гіперактивну-зараз-і-просто-невиховану-тоді Пеппі Довгупанчоху, що належить перу Астрід Ліндгрен, тлумачить підґрунтя норову маленької дівчинки. Без батьків, проте із дитинством, грошима та двома ̶с̶т̶в̶о̶л̶а̶м̶и̶ друзями, вона вирішує жити і грузнути у пустощах, бо нащо потрібне дитинство, як не на це? Режисером-постановником історії про безпосереднє дівча стала Тетяна Лещова, художником-постановником — Надія Дворянкіна, а танцювальними па опікувалася Тамара Боброва. Умовно цільовою аудиторією позначили дітей, але анархістське нутро пересилило!

Образ Пеппі втілила молода актриса Поліна Чувашова. Не вбачайте у моєму «молода» ейджистський відголосок, проте юна актриса органічно виглядає у ролі відчайдушної дитини. Вистава містила момент, коли Пеппі з’їла чарівну цукерку-еліксир антидорослішання. Так от, мені здається перед виставою Пеппі-Чувашова з’їла щось на кшталт цього смаколика. Гутаперчева акторка втискувалася у свою компактну віллу «Хованка», пурхала сценою в пошуках нової порції пригод, засинала в чудернацьких позах і безцеремонно хропіла прямо перед глядачем! Словом, з її рухів зчитувалася «дитинність» тлінної оболонки та безсмертної душі.

Олена Бодарєва та Михайло Савицький, що зіграли Аніку і Томмі, вразили лінгвальною складовою гри. Відповідно до причесаного образу дітей, що є гордістю середньостатистичних батьків, вони промовляли репліки дуже «sugary», як кажуть англомовні. У кожній фразі акторів чулася вимуштрувана інтонація, що родом із першого новорічного «утреніка» в дитячому садку. І рухи такі неквапливі, і шкарпеточки до коліна в Савицького-Томмі, і платтячко у клітинку в Бодарєвої-Аніки – всюди просвічувалася правильність.

Можливо, такий підхід читачі окреслять дещо святенницьким, проте казка без моралі – як Запоріжжя без заводів. «Пеппі Довгапанчоха» - не та сітуейшн. Тут мораль вбачаю! Для цього виокремлю два ключових моменти вистави. Серед яких перша сцена, коли замальовується безтурботне життя Пеппі, перерване трагедією – смертю батьків. Мізансцена: білі пухнасті хмарки на екрані, біле, наче божественне проміння, що освітлює лики героїв – Пеппі та її батьків. Подружжя одягнені в білі одежі - тут для мене очевидне відсилання до савану та ритуального змісту білого кольору в контексті деяких культур, зокрема азіатських. З неквапливого танцю, що нагадав мені контемп, дізнаємося історію головної героїні - не обтяжену наддраматизацією, проте вписану в дещо сакралізовані рамки. Рішення Тамари Бобрової обґрунтоване: у теорії танцю філософія контемпу полягає у тому, аби почути свій істинний голос, і тому, аби його відлуння досягло інших. За Ремарком, кричати можна і мовчки, у виставі про Пеппі – кричати танцюючи.

«Пеппі Довгапанчоха» у театрі ім. Магара: казка із відсиланням до «синьої чуми»
У часи десакралізації смерті особливо цінний такий трепетний, м’який підхід до зображення людських страждань (а тут передаємо вітання, а також «уклін» медіапродукції про «звірячі вбивства» та загалом засобам масової комунікації, що смакують смерті!)

Другий момент – відчай Пеппі та її бесіда із духом батька. Перш за все, реципієнтом історії про Пеппі є дитина, із її крихким душевним устроєм і пластичністю розуму під вагою масових віянь. Маленька дівчинка, якою б моторною не була, відчуває природній потяг – сховатися під затишним батьківським крилом від житейських бурь (хоча сама ще той буревій!). Це її «хочу до тата» я суб’єктивно-впевнено віднесла до думок головної героїні про самогубство. Актуально, бо зараз набирають обертів флешмоби self-harm, ігри «синій кит» та а-ля «шкодь-себе-аби-показати-цим-недолугим-«предкам». Пеппі ж транслює на цьому тлі райдужні смисли: про цінність життя, про сім’ю, про «кожен фініш, що по суті старт».

По-новому заграли шкільні епізоди історії Ліндгрен. Образи «махрових» вчителів, втілені Людмилою Кіркоровою-Попудренко, Галиною Астаф’євою та Вікторією Середою, - то квінтесенція правильності, добропорядності, нормативного підходу до особистості у найгіршому сенсі. Нога в ногу, пучок в пучок на голові – акторки навіть «дивувалися» в унісон, немов запрограмовані. Від тих інтонацій шкіра вкривалася пухирцями. Вчительки-акторки органічно пересадили тогочасну скандинавську освітню систему на український пострадянський ґрунт, тому їхній посил так легко «зчитався»: тремор оволодівав актрисами, коли Пеппі порушувала старожитню, випробувану часом дисципліну, чинні інтонації чергувалися із роздратованим напівкриком, диктаторська хода змушувала здригатися! А ще яскравим епізодом стало застосування таблички «Мені соромно», такій собі символ влади: діти читали і читали, і знову читали надпис слухняно-причесаним голосом. Так знайомо! Але ж інклюзивна освіта, індивідуальний підхід, проєвропейський вектор. Принаймні, так кажуть.

І всю цю благодать ледь не знівелював епізод про цирк, в якому директор цирку (Олександрп Прокіп) викликав глядачів на поєдинок із силачем Дужим Адольфом (Анатолій Руденко). Інтерактив, не інакше. Хлопчик із зали, який викликався, «заламав» Дужого, і взагалі активно та насолоджуючись бив актора. Споглядати за сим було відверто неприємно, хоча зал був зворушений, і аплодував також. Батьківська любов сліпа, еге ж?
Маркувати вистави за призначенням справа невдячна, тому раджу на Пеппі по-запорізьки подивитися дорослим.