«Любов у стилі бароко»: абсурдно-талановита вистава із бджілками, Суперменом та лайкою!
Сьогодні я розкажу вам про одну із найпомпезніших прем’єр поточного театрального сезону (який добігає кінця) у моєму рідному Запоріжжі. Про комедію на дві дії «Любов у стилі бароко» у театрі ім.Магара. Вистава належить «перу» режисера-постановника театру - Віктору Попову. В основі таркатої вистави – п’єса «Коханий нелюб» Ярослава Стельмаха.
«Любов у стилі бароко» - історія про Графа - безтурботного парубка, авантюриста і представника «золотої молоді». З дитинства він пізнав принадності заможного життя, що досі його ваблять. Супровідним безтурботності явищем стала кричуща безвідповідальність парубка. Тут ми наближаємося до композиційної зав’язки вистави – зустрічі Х, що покликана змінити гульвісу і парубка моторного, і хлопця хоть куди…Одного дня на хороми Графа насувається буря – дівчина Оляна, родом з його дитинства. Колись батьки молодих уклали заповіт, відповідно до якого вони мають одружитися, а в разі відмови зі сторони Графа – усі статки та маєток переходять до рук юної панночки. Та Граф зовсім не готовий покинути парубоцьке життя, до того ж, Оляна закарбувалася у його пам’яті як гидке каченя і розбещене дівчисько. Як повернеться історія: відплатою і тріумфом Оляни чи несподіваним потягом юнців одного до одної (чи навпаки)?
Мізансцена призводить до певного розгублення: три парубки у стилі «пані вже лягли і просЮть» розташувалися на імпровізованому ложі зі стосу м’яких подушок прямо на підлозі королівських покоїв. Компанія подібна до трійнят і складається з Графа у виконанні Дмитра Клопота та Куща і Шумицького, образи яких створили Михайло Савицький і Денис Астаф’єв. Згодом гультіпаки, втомлені від неробства, постають у всій самурайській красі, осягаючи на очах у глядачів дзен традиційної самурайської медитаціі. Бачимо, що вдягнені парубки у повсякденний для японських бійців одяг: кімоно, хакама та хаорі. Зліва від самураїв з українськими іменами – оркестр, позаду – пересувний двоповерховий театр.
Дійство відбувається у королівських покоях, що складаються з двох поверхів: на першому Граф із почетом, імпровізований театр, що складається з оркестру і співаків. На другому згодом оселилася Оляна зі служницею. Канонічно і по-вертепному: знизу знаходиться царство Ірода (розбещеного Графа з його ледарством), піднімаємося сходами і на другому поверсі бачимо таку собі святу Діву Марію-Оляну.
Органічно доповнюють дійство композиції Вівальді, Баха, Гейдна та Персела, виконані оркестром театру. Панує атмосфера величності у контексті буденності: повсякденні проблеми чудернацько оформлюються кращими зразками музичного мистецтва.
Перша картина відбувається у світлій затишній вітальні палацу.Проте поперемінно із веселю вакханалією контрастують розряди грому й шум зливи за вікном, що ніби є провісниками змін у бутті господаря маєтку.
Наступна картина гостро відрізняється за сценографією: у віддалених, темних, холодних закутках палацу графський слуга Степан приймає змоклих під дощем Оляну з її служницею Ярисею. Голод, холод, напівморок, звук краплі, що лунко падає на мармурову підлогу, – все це символізує покірливість ударам долі та невпевненість Оляни у возз’єднанні з Графом, до якого ще з дитинства вона перейнялася глибоким почуттям. А ця «лунка» крапля – ніби сльоза меланхолічної панночки.
Щодо мінусів: на мою думку, технічне оснащення театру, зокрема освітлювальні апарати, потребують оновлення. Хотілося би бачити більший контраст між сценами в напівмороці, що є задумом режисера, вочевидь, і «світлими», зрозумілими сценами, яким наліт загадковості не притаманний.
Барокова мода тут представлена помпезно: придворний театр Графа убрався у традиційні туалети. Чоловіки у пишних перуках, шовкових панчохах, краватками у вигляді величезних бантів. Жінки – у сукнях в бароковому стилі – з мереживної парчі, розкішного шовку. Віяла, муфти, пояси, пряжки, корсети, рукавички та інші дрібнички завершили величні образи.
Оляну і Ярисю, емансипованих дівчат у брючних костюмах, у другому акті затягнуло у вир великого стилю бароко. В такому одязі можна пересуватися виключно плавно і урочисто, що дуже доречно виглядало в контексті вистави, бо панночка Оляна протягом першого акту пережила трансформацію, покинувши думки про свою неповноцінність і графову королівську довершеність. Родзинкою вистави (одначе не єдиною) стала поява вірного слуги на ім’я Степан у костюмі супергероя коміксів Супермена.
Балетмейстер-постановник Тетяна Астаф’єва та плоди її праці – наступний пазл. Від нехитрих танків бджілок і танцювального втілення морської історії (для мене цей танець був відсилкою до «Русалоньки» Андерсена, а також до давньоримських міфів про Нептуна) вона перейшла до помпезних традиційних для бароко танцювальних композицій. Витонченість жестів, символізм у рухах панували у виконанні старовинного французького танцю гавот.
Олена Бодарєва, що створила образ Оляни, органічно переходить з вишуканої мови, якою муштрували її під час навчання, до несподіваної лайки із бароковою, простонародною синонімікою. Здавалося б, безхребетна графиня, створена актрисою, нарешті виявляє внутрішню силу (Давнє зло пробудилося!) Завдяки майстерності акторки статичність, тендітність і крихкість, що начебто є неодмінними атрибутами жінки у контексті патріархального суспільства, поступаються силі, уїдливим реплікам, океану сарказму та прямолінійності.
Катерина Стаценко (Ярися) втілила образ такого собі Диявола на плечі Оляни. Акторка передала образ неотесаної, а тому надто сексуалізованої служниці-авантюристки похитуванням та випинанням усіх відповідних принад.
Дмитро Клопот (Граф) намагався передати «численність роздумів» свого героя. Актор «пив» із завзяттям, модерував компанією пияків, проте навіть у моменти п’янства зберігав свій «королівський початок». Він пересувався виключно з прямою поставою, піднятою аж до стелі головою, зверхньо позирав на таких самих пияк, як він. Актор тонко відчув, «прощупав» цей зародок королівської гідності у своєму героєві. Відчувалася «порода», приналежність до великого роду: у манірності, гордій поставі, плавних рухах, дещо гидливому ставленні до слуг-гультіпаїв.
Олег Котеньов, що виконав роль Степана, верткого та авантюрного слуги Графа, нагадав Шельменка-денщика. Актор створив образ римського Амура чи грецького Ерота: буквально пурхає над сценою і танцює переможний танок із незмінною посмішкою щоразу, як черговий пункт плану «Закохати Графа» виконаний.
Слід зазначити, що режисер-постановник театру Віктор Попов пропонує глядачам «загадки», вводячи у виставу німих героїв, що живуть окремо від сюжету, поперемінно з’являються на сцені, а після себе залишають шлейф загадковості. І на цей раз сценою проходжувалася загадкова пані у чорному, неначе повітряному вбранні. У ті моменти, коли герої все ж зустрічали її, тваринний страх оволодівав ними, бо ховалися не тільки під ковдру, а також у валізу. Хто ж вона?
Це Пандемія (епідемія) або просто Чума. Мені здається, існує зв’язок Чума-бароко-Граф. Перший аргумент – наприкінці п’ятидесятих років сімнадцятого століття у Південній Іспанії, у часи буяння чуми, існувала версія, що ця хвороба була послана місту, як божественне покарання за його гріхи: розпусту, бездіяльність, лінь, особливо це стосувалося заможних людей. Це також було часом час заборони на театральні постановки комедійного жанру. Нічого не нагадує? Це ж нам всім знайомий Граф з його розпустою, брехнею і придворним театром, який підтримував тенденцію порожнього дозвілля. Другий аргумент - на згадку про страшні часи і в якості своєрідного оберега на майбутнє після кожної хвилі епідемії з'являлися в європейських містах «чумні стовпи» або «чумні колони». Одна з найвідоміших подібних споруд знаходиться в самому центрі Відня на вулиці. Вона не схожа на інші «чумні колони». Віденський стовп став, по суті, провісником нового стилю - стилю бароко.
Для мене цей режисерський хід є надзвичайно цікавим. Думаю, якщо після перегляду вистави залишаються питання, що спричиняють мізковий штурм, змушують «гуглити» та перечитувати теорію з художньої культури, то вистава однозначно гідна уваги. Театр, що розвиває пошукові здібності глядача, – це новий театр, що максимально пристосований до сучасності.
Інтерпретація п’єси Стельмаха у прочитанні Віктора Попова - для мене це, перш за все, революція людської гідності, зокрема жіночої. Гендерні питання зараз на часі, а у моєму суб’єктивно-глядацькому прочитанні п’єса саме про це. Оляна знаходилася на хибному шляху мовчазної, покірної, поступливої, гнучкої панночки, навіть окреслю її желеподібною субстанцією. Друзі Графа, познайомившись із графинею особисто, миттю поквапилися доповісти йому, щоб звернув увагу на Оляну, мотивуючи тим, що вона буде «тихою, покірною, послужливою дружиною». Та її просвітлення не забарилося. Дівчина припинила думати про себе, як про зручний додаток до палко коханого нею Графа і згадала, що в неї, виявляється, є почуття власної гідності! Вочевидь, у тому місті, де вона навчалася, були наявні дисципліни на кшталт «сімейних цінностей» та «жіночної поведінки», що збили її з пантелику. Час іде, а дисципліни із присмаком «домострою» залишаються.
Всі, хто не ставляться індиферентно до суспільних процесів, театральних новацій та сміливих інтерпретацій, кому чуже моралізаторство та віджиле і старе у мистецтві, сміливо прямуйте за квитками на «Любов у стилі бароко»!
Сєда Власова
