Озброєний ніжністю
Юрій Покальчук
Утомлений калейдоскопічним перебігом подій і образів зір людини звикає до найнезвичайнішого і, кінець кінцем, навіть перестає помічати його. Поет, якому вдається зберегти безпосередність і гостроту в погляді, здатний привабити своїм словом.
Тарас Мельничук лише на виході на вищі поетичні орбіти. Але перша невеличка збірка його віршів «Несімо ніжність планеті» має в собі відчутні прикмети того, що називаємо справжньою поезією. Важко пройти байдуже повз такі рядки:
Мене сонце несе, мене вишні несуть на руках білосніжних, бо я схожий на радість, бо я схожий на сум, бо я вічно шукаю ніжності.
Певно я син калини, певно я син пшеничного колосу:
де б я не був, пізнаю Україну, мов кохану, по голосу.
Існує поезія складна і поезія проста. Існує поезія талановита і поезія сіра. Та далеко не завжди ускладненість поетичних образів є ознакою високої якості твору, його художності. Іноді це визначається не власними філософськими роздумами поета і органічною необхідністю висловити складний комплекс почуттів саме в такій формі, а просто захопленням модою на інтелектуальність і складність аж до незрозумілості. І в таких випадках часом хочеться поставити питання — а чи не голий король? Чи є взагалі поезія в цьому наборі ламаних конструкцій із словесного матеріалу?
Останнім часом особливо помітний нахил нашої поезії до інтелектуалізму. Сьогодні вона ставить питання, які раніше входили головним чином у сферу філософії. Безумовно, така поезія потрібна, ба, необхідна. Але подекуди поети захоплюються вирішенням космічних проблем і занедбують ліричне, особисте, людське, тобто те, що є одним із головних чинників поезії.
Віршам Тараса Мельничука притаманна образність — проста, прозора — і складна у своїй простоті.
Сонячні промені на засніжених Карпатах, по-дитячому розплющені очі, безмежна віра в тріумф добра над злом — ось деякі образи збірки Мельничука. Переконливе й щире «я вірю», оптимізм не декларативний, тріскучо-рекламний, а глибоко вкорінений в людині. Тут же замислення над собою, визначення свого творчого шляху та шляху громадського. І життєстверджуюча сила людини, переконаної в своїх поглядах і сповненої віри в свої сили:
Дороги, як долі, схрещуються.
Котра з них моя? Котра?
А може, дорога моя не визначена,
А може, шукаю дарма?
Тоді мені сили вистачить
Іти по дорозі, якої нема.
Емоційний світ збірки «Несімо ніжність планеті» — це сама юність з її пристрасністю захоплення і енергією поступу. Вдало поставлена молодим поетом антитеза «я — люди, всесвіт» надає його віршам переконливості і справжньої ліричності.
Хоч маршрути Мельничукової поезії ще не визначені остаточно, хоч зона його творчої дії ще обмежена і сам поет часто не спроможний вирішити ті високі питання, котрих він намагається торкнутись у своїх віршах, особисте і загальнолюдське, ліричне і філософське стоять у нього в необхідній відповідності, і попри всі вади його поезія здатна дістатись глибин людського «я».
Л-ра: Жовтень. – 1969. – № 5. – С. 154.
Твори
Критика
