Світ у тобі й поза тобою
Л. Федоровська
Заглиблення поетів у внутрішній світ людської особистості, осмислення прикмет часу, намагання зрозуміти його плин у нерозривності зв’язку минулого і майбутнього, звертання до тем крупних, масштабних породжують прагнення писати про речі завжди суттєві. Звідси у багатьох віршах не тільки художнє відтворення турбот сьогодення, а й відчуття вічності, нескороминущості особливо значних думок, почуттів, справ.
У цьому зв’язку привертає увагу збірка Ганни Світличної «Літозбір» («Дніпро», 1973), яка, по суті, є вибраним поетеси. Власне кредо самосвідомості: «Я — це ж та ріка, яку не дано переходить вдруге», — поетеса не залишає тільки для себе. Тому у її віршах живуть воістину неповторні люди. Такий, приміром, дядько Гнат, який ніяк не наважиться зламати стару клуню, бо прилетять весною птахи і стріха стане колискою для лелеченят. Дядько порає хатній клопіт і не відає, що за вдачею він поет. Так само, як і рибалка Лукич, без доброти якого холодніше стало б у світі.
Самовияв поетеси, кожне її «втридорога оплачене» слово завжди мають свою номінальну вартість. Тому якщо Ганна Світлична пише про «спокутливу муку творчості», про ті «тортури», які наївні люди красиво величають натхненням, то, значить, це і є міра її самоспалення над рядком. І коли на темному обрії знесиленої, задавненої безнадії поетеса відкриває рятівну «планету мужності», то це, мабуть, єдино вірний орієнтир у складному процесі її душевного самостановлення. Нехай в інших поетів рядок і починався з стодзвонної радості буття, а в Ганни — з короткого, як наказ до бою, «мушу!».
Дитинство, «зацьковане страховиськом собак» в роки фашистської окупації, перемерзле по погребах, замучене голодом, по війні обернулося трагедією. «У цім житті, прип’ятому до ліжка», залишився, здавалося б, самісінький біль та ще розпач безвихіддя. Але знову і знову виривалася з лабетів хвороби нескорена душа. Нехай світ з усіх боків замикався чорним холодним колом, серце вірило в існування його світлої сторони. Такою стороною стала для Ганни поезія. То був великий подвиг серця. Драматичним літописом його стала поема «Друге побачення», яка дає ключ до розуміння усієї творчості поетеси.
Поема сприймається як хвилюючий людський документ, але художнє значення твору не вичерпується цією, хай і непересічною, автобіографічністю. Не лише власний біль болить авторці, вона розповідає «ні, не про себе, а про нас, літ повоєнних покоління...». І ось з глибин пережитого та передуманого зринає афористична, мов бойовий девіз, істина:
Планета починається з порога,
Людина — із високої мети.
Присутність цієї високої мети відчувається у кожному рядку поетеси. В неї немає того симпатичного заримованого дріб’язку, що легко читається, але відразу ж і забувається. Вона не обтяжує серця «сентиментів благеньким посагом». Її вірші розтривожують не на день, адже вони «контактують» з душею читача, як то кажуть, не по дотичній. Поезії Г. Світличної мають здатність глибокого проникнення. Це якраз той випадок, коли поетичний рядок може стати важливою віхою у формуванні світогляду, у дорослому змужнінні особистості.
Адже внутрішній світ поетеси позначений високою мірою мужності і благородства. Ці почуття мають високе громадське наповнений. І коли Ганна Світлична закликає: «Навчаймось, друке, серця висоти!» — це означає не лише необхідність індивідуально-людського самовдосконалення, це й прагнення «кожну свою мить високим змістом висвітить до денця». Оця глибоко усвідомлена невід’ємність від долі народу, здатність піднятися над власним лихом й надають автобіографічним рядкам поетеси широкого соціального звучання:
Хтось дорікати буде за повтор.
А я ж таки у болях не єдина,
І мужності моєї осокор
На тричі спільних зрошено глибинах.
Мужність! Ганна Світлична любить це непоступливе, тверде слово. Мужність проймає усю творчість поетеси і виявляє себе не в категоричності моральних самонаказів, не в прямолінійності внутрішніх реакцій, а, насамперед, у роками вихованій гідності. Що з того, що лірична героїня знає хвилини слабості, вагань, безнадії? Що з того, що не чужі їй почуття розгубленості й безпомічності, муки підвищеної вразливості? Гідність — ось що суттєво відрізняє розпач мужньої людини від істерики слабкодухих, і вона, ця рятівна для особистості гідність, неодмінно супроводжує, контролює кожен душевний порух героїні.
Для поетеси справді характерне прагнення високих вчинків і слів. Їй не властиве споглядальне очікування милостей долі — «знайте, люди, це я на долонях добрих підняла своє небо вище». Сама підняла, бо вивідала в життя секрет, як зберегти «в день буденний — душі святковість». А якщо вже конче потрібним стає недвозначний моральний орієнтир, то ліричній героїні Ганни Світличної є кого покликати на допомогу.
Проти філософії міщанського «здорового глузду» повстає авторка у вірші «Наклеп». Ця тема художньо варіюється і в інших творах. Краще куля, ніж «благорозумність» зради, краще освячена вищим помислом «нерозсудливість», ніж помірковане, беззмістовне благополуччя! Ці принципи поетеса утверджує у віршах «Балада про комісара», «Час». Вона закликає жити за великим суспільно-громадським рахунком, не дозволяти собі занурюватись у задушливу, житейську суєтність, бо дрібнота у немічності злій «підступить враз — і здушить, наче ласо». Не комунальні протяги, а нестримні вітри епохи роблять погоду у поетичних володіннях Ганни Світличної.
Інтимна лірика поетеси викликає згадку про українську та російську класичну традицію. Йдеться про її стримано-благородний тон, який, не заперечуючи пристрасті, підносить її на п’єдестал чистоти. Сильна й горда натура вимальовується з щирих, довірливих рядків. Навіть коли ліричну героїню, «як човен той на мілині, тримає у лабетах неможливість», вона не нарікає на життя, на долю.
З поєднання дитинної незахищеності, безпомічності серця та зрілої самоповаги дорослої людини й бере початок отой студено-свіжий струмінь, що по-весняному тече крізь усю творчість Світличної.
«Так тихо-тихо у мені — хоч мак у тишину цю висій». З такого душевного стану починається зріле усвідомлення справжньої цінності життя, глибше розуміння вічних філософських категорій.
Л-ра: Великий світ сучасника. – Київ, 1975. – С. 75-78.
Твори
Критика
