...Лиш високим мірять (Штрихи до портрета Ганни Світличної)
Олена Никаноров
Є поети, які своєю індивідуальністю визначають творчий почерк покоління.
Їхніми іменами критики «карбують» той чи той літературний період, коли хочуть підкреслити його найхарактерніші особливості. Ганна Світлична до таких авторів не належить. Вона була непомітна на тлі молодої української поезії шістдесятих років, хоч саме тоді з'явилися її перші книжки. Повз неї йшли суперечки про призначення поета, тематичне й формальне експериментаторство, до якого охоче вдавалися її ровесники. Її не зачепили ні «космізм», ні захоплення «науковою поезією», одне слово, вона явно не потрапляла в річище найновіших творчих віянь того часу. І сама поетеса, відповідаючи на запитання кореспондента «Літературної України» (1975 р., 18 липня), тверезо оцінює свої перші книжки, своє скромне входження в літературу: «Взяти хоча б поетів одного зі мною покоління: І. Драча, М. Вінграновського, Б. Олійника... Їх висхід був раптовим і блискавичним, народження їх творчої індивідуальності не відкладалося на «потім». Воні прийшли і заговорили голосно й упевнено. А я в той час ішла немов наосліп, по волі намацуючи дорогу перед собою. Може, надто була заблукала в своїй книжковій класиці, бо ж на ній виховувалися мої смаки». Своєю першою книжкою поетеса назве четверту збірку «Дозрівання» (1969) і, певно, має рацію...
Тим часом Г. Світлична жила й писала, набуваючи не тільки професіоналізму, а й — головне — морального потенціалу, поступово формуючись як повноцінна і несуєтна в своїх стосунках із творчістю поетична особистість. Такою вона й постала перед нами у книжці вибраного «Літозбір», яка вийшла 1973 року. До неї ввійшли справді найкращі твори, написані до того часу, хоч ця книжка якоюсь мірою відбила і етапи розвитку поетеси; тут є вірші, що в них мимоволі відбилося звичайне для того періоду «середньопоетичне» мислення. Це, зокрема вірші про Ван-Гога, Паганіні, Сковороду, Хемінгуея, про яких хто тільки з молодих поетів шістдесятих років не писав, а, здається, жодного по-справжньому сильного, глибокого твору, присвяченого цим митцям, поезія так і не дала.
Збірка «Літозбір» показала, що поезія Ганни Світличної не потребує знижок на важку особисту долю авторки, що перед нами сильний характер, особистість, яка зберегла і почуття власної гідності, і велику міру оптимізму, і ту дорогоцінну якість, притаманну лиш глибоким натурам, що називається потребою духовного самовдосконалення. Це саме та якість, що дозволяє судити про творчість поетеси без награного захоплення, адже Світлична, як видно, почуває відразу до нещирої похвали, орієнтуючись на високе, велике, головне. Й на мить не сумніваєшся в тому, що ось ці рядки: «Звільняйся, душе, наче сад від листу, Від суєти і мізеру утіх, Від одежин заразливих користі, Від пелюшок похвал, тобі тісних!» і ці: «...болі, і думки свої, і дні Хотілось лиш високим мірять...» — написані не заради красного слівця.
Як влучно зауважив свого часу критик С. Широков, за всієї винятковості долі, Г. Світлична далека від бажання повчати «по праву страждання». Навпаки, повторимо, сама гостро відчуває потребу вдосконалюватись. І, як кожна небуденна особистість, буває часто невдоволена наслідками своїх моральних зусиль. В одному з найхарактерніших щодо цього віршів — «Максиму Рильському» поетеса говорить про прагнення наслідувати його життя: «О, як навчитись людяності Серця? Слабкій травині, зрослій між камінь. Як осягнути дуба височінь?». У віршах, присвячених М. Рильському, якого Г. Світлична називає своїм улюбленим поетом, учителем, особливо відчутні оті сліди навчання на «книжковій класиці», про яке зовсім даремно, як мені здається, згадала поетеса в трохи іронічному плані. Річ у тому, що не тільки напочатку, а й далі її творчість розвивалася саме в річищі класичної традиції, і чи не всі її найкращі речі породжені нею.
Зокрема це стосується її чудових поезій про кохання. Ганна Світлична створила низку справжніх перлин психологічної лірики, які не тільки гармонійністю форми, поетикою, лаконізмом, а й великою культурою почуття змушують згадати зразки класичної поезії. В тому, що це не перебільшення, можна переконатися, прочитавши вірші «Я бачу білий-білий острів...», «В палкі затоки рік торішніх...», «З-над яри...», «Згадали клени: скоро осінь...», «Це осінь, мій любий, це осінь...», «І люблю, і кляну, і плачу...», «Кричу: — Не звільняй!..», «Синій сніг», «Ця глиб і ніжності, і зору...», «Повтореносте — світу мого суть...»
Багато говорить про поета — про його душу, про його ставлення до світу — лірика кохання.
Героїня Г. Світличної сповнена вдячності життю за дароване їй щастя кохати. Як і всі, вона страждає, коли приходить розчарування. Як і всі, намагається зрозуміти, пояснити самій собі своє почуття. І от ми читаємо її сповідь. І від вірша до вірша дедалі більше переконуємося в неординарності вдачі її ліричної героїні. В її почутті нема нічого дрібного. Читача не обтяжують малоцікавими для стороннього ока подробицями. Ми навіть віддалено не уявляємо собі того, на кого спрямоване почуття. Поетеса, уникаючи зайвої конкретизації, говорить тільки про головне і має рацію.
А що ж, зрештою, головне? Справді, втрату здатності любити поетичні натури переживають як більше нещастя, ніж втрату любові коханого або коханої. Бо людину збагачує й одухотворює не так почуття, спрямоване на неї, як почуття, нею самою пережите. (Тому-то: «Ніщо недаремним було, І навіть любов без одвіту», як говорить поетеса в іншому вірші).
Отже, втрата здатності любити рівнозначна моральній смерті, ця втрата спричиняє душевну спустошеність, відчуття безглуздості існування. Такий висновок обумовлений загальною життєвою філософією ліричної героїні Світличної і поширюється на її ставлення до світу. «Безлюбовне» існування безглузде. Не любити людей і багатобарвний, багатоголосий світ, а відтак не відчувати потреби захистити добре, людяне від жорстокого, антигуманного — все одно, що не жити. Особисте наче розпросторюється на все довколишнє, пов'язуючись із ним безліччю ниток.
2.
Поезія Г. Світличної цікава й повчальна і як історія серця, яке вміє страждати так, що страждання робить його не жорстоким, а навпаки — гуманнішим. Біль не паралізує почуттів, а загострює їх, не приглушує творчих імпульсів, а дає додатковий стимул їх розвиткові. Розгубленості, безсиллю, жовчності тут протиставлено мужність і людяність. Це, звісно, не дається легко — в тяжкому подоланні відчаю, болю, гіркоти. І кожний крок у моральному розвитку, душевному вдосконаленні, і кожний сплеск творчості — то свого роду виграний бій. У цій боротьбі з життєвими обставинами, а можливо, і з собою, героїні Світличної необхідна моральне підтримка. Вона шукає і знаходить її, зокрема, у високих зразках мужності, які виявилися в найнапруженіші моменти історії нашої країни — в часи Великої Вітчизняної війни. А також — у духовній величі геніїв.
«І вже не знаю, у чиїм житті, З ким це було, з тобою чи зі мною? На барикади мужності круті Встає дзвінка поезія до бою». Це з вірша «Лесі Українці», яка особливо близька поетесі своїм душевним складом і життєстійкістю.
І, можливо, не без впливу вдачі й творчості великої поетеси зародилася й визріла та риса особистості ліричної героїні Г. Світличної, яка стала для неї найорганічнішою і багато в чому визначальною. Ця особлива риса якраз і виявляє себе в тому, що муза Світличної принципово відмовляється оспівувати страждання, а її поезія — живитися ним. Міцно вкорінився в її плоть ось цей мотив, який здається мені одним з найцінніших у поетеси: «Та знай: хто лічбу своїх літ юначих По знаках сумних розпочне вести, Той серце намарне своє позначе Зарубкою неправоти».
Ці рядки написані давно, але те саме і з такою ж самою переконаністю повторюється і в подальших віршах.
Так, цілий цикл викінчених творів можча було б укласти з віршів Світличної, сповнених суму й печалі («Розкладу на столі вечерю...», «Спомин», «Синій сніг», «А що ж збулось?..», «Згадали клени: скоро осінь...», «І холодно, і дум твоїх з-за обрію...» тощо). Але нема замилування сумом і печаллю, а тим більше — бажання зробити їх джерелом натхнення. Всі ці поезії так чи інакше відбивають шлях самоусвідомлення й самовиховання ліричної героїні. Це шлях сильної вдачею людини до своєї єдино прийнятної для неї самої суті.
Хтось у чуттях мілких, а хтось у зрадах
Злочинно губить свого неба суть:
Немає лиха — лишенько вигадують.
Нема жалю — самі його зовуть.
Світличній не випадає вигадувать лихо, її уява працює в протилежному напрямі, і в цьому є велика правда і великий сенс!
А я мовчала вперто і затято.
Спивала вікон світло голубе.
А я взяла і вигадала свято.
Тебе, моя поезіе, тебе!
То все вірші глибоко особисті, а проте в них — вагомі уроки тієї ж таки мужності, цінні для читачів її віршів. Недаремно слово «мужність» виникає в кожній критичній розвідці про поезію Світличної. Отож:
Не возлюби страждання, моє серце.
Як десь тихцем — таки підстереже.
Слова свої отруйні, як гриби,
Воно тобі так легко продиктує.
А я казку: не всує, ні, не всує
Ця трудна путь долань і боротьби...
Затамований плач. А є у Світличної ще яскравіша психологічна барва і ще гостріше виражена думка про небажання коритися лихові. Ось вона:
Пісне, посестрою любою Встань, мов криця, проти лиха.
Над бідою і над згубою Регочись, моя утіхо!
Щоби, сміхом грізно зборене, З нами лихо засміялось,..
Сміятися з біди і згуби! Це не єдиний у доробку поетеси вірш такого змісту. Прочитаймо ще один — найсильніший з усіх і найбагатший відтінками почувань. Той вірш, що, завдяки своїй безсумнівній у художній досконалості й упевненості, з якою поетеса відтворює обраний психологічний момент, сказати б, увінчує всю низку дотеперішніх поезій Світличної на відповідну, таку не байдужу для неї тему:
А що мені, мамо, лихо?
Я, мамо, сміюся, бачите
Сміються у полі мальви
Зіниченьками гарячими.—
А мати вмовляє гірко:
Та годі вже, доню, тихо!
У тебе вже, доню, сльози,
Ген сльози від того сміху.
А що мені, мамо, сльози?
Я, мамо, співаю, чуєте!
Співаю — аж зорі падають.
Луною в степах ночую…
Це твір рідкісний своїм емоційно-психологічним підгрунтям.
Пригадаймо Лесине «Щоб не плакать, я сміялась» і Гоголів «сміх крізь сльози»... Дотепне й несподіване пояснення цього психологічного феномена — сміятись тоді, коли слід би заплакати, зустрічаємо в «Автобіографії» Чарлі Чапліна. Сміх, на його погляд, — це виклик силам природи; ми сміємося, «щоб не збожеволіти». Сміх у даному випадку трактується як останній засіб самозахисту, коли ефект полегшення (катарсису) настає внаслідок «знущання» з самої трагедії, свідомого здрібнення її шляхом висміювання.
Цей надзвичайно цікавий психологічний парадокс має цілу низку різновидів художнього втілення. Один із них у давньому «Дне поэзии» (1966) Я. Гордін влучно назвав «трагічною клоунадою», зазначивши, що в російській поезії ця лінія існувала здавна: від Мятлева — через Сашу Чорного — до Олейникова і Хармса. Я. Гордін назвав усього кілька імен. Можна згадати більше.
А хіба не «клоунада» «Столбцы» М. Заболоцького? У цій книжці каскад парадоксів і нісенітниць, несумісних зіставлень, поєднань «високого» та «низького», якесь зумисне «засмічування» поезії прозаїзмами всіх видів. Це гра. Але гра, якщо розібратися, не така вже й весела. Картини, які в такий дивний спосіб подає поет, і хвилюють, і засмучують так само, як і «серйозна» поезія.
Згадаємо в цьому зв'язку і вірш С. Кірсанова «Никударики» з циклу «Больничная тетрадь». Про смерть у ньому говориться з такою невимушено легкою інтонацією, ніби йдеться про щось миле й забавне. Фантазія веде поета вбік од сумних картин, що мимоволі спливають у його уяві (місце написання циклу, як нам підказує автор,— лікарня). Підсвідоме бажання нейтралізувати гнітючу дію цих картин і визначило найоптимальнішу в цьому разі форму поетичного самовираження — форму «висміювання» трагічного.
У сучасній українській поезії не можу пригадати творів цього жанру, крім давнього Драчевого вірша «Каравелла» та ще, може, його ж «Сучасної балади-казочки», які, хоч і не належать до чистих зразків «трагічної клоунади», проте деякими виразними ознаками до неї явно наближаються.
Зате не раз зустрічаємо свідчення того, що наші поети не обійшли увагою самого психологічного явища, про яке тут ідеться. «На сірому — чорні — невидані птиці злетілись для чогось в убогій світлиці. Де клопоти сплять, де зимує покора, де дівчина вбога сміється од горя», — пише Ірина Жиленко в поемі «Цар-Колос». А ось кінцівка вірша Ліни Костенко «Якщо це вимагає пояснення»: «Людина жартує у двох випадках: Коли їй весело і коли їй смутно». І чотиривірш «Гоголь», що є так само чіткою формулою даного психологічного парадокса, цього разу прикладеною до особи великого письменника: «І сум, і жаль, і висновки повчальні. І слово, непосильне для пера. Душа пройшла всі стадії печалі. Тепер уже сміятися пора». А як цікаво Д. Павличко, в характерному для нього експресивному стилі, сказав у вірші «Страх» (притча про жінку, яка ніколи не сміялась) про те, що людина, яка не може вдатись до сміху як до свого останнього душевного резерву, стає небезпечно вразливою перед лицем потрясінь і невдач: «...Але хто не може сміятися, не витримає свого плачу. Сльоза розривається, немов граната, якщо не може Стекти сухими руслами сміху».
Втім, здається, ми надто далеко відійшли від процитованого вище вірша Г. Світлимної «А що мені, мамо, лихо...» Повертаючись до нього, згадаймо ще раз Лесю Українку, з чиєї поезії, як уже говорилося, й бере, найімовірніше, початок названа тематична лінія в творчості Світличної. Спорідненість ця стане очевидною, коли пригадаємо не тільки такі хрестоматійно відомі вірші, як «Contra spem spero» («Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні.,.») та «Як дитиною, бувало...» («Я була малою горда — Щоб не плакать, я сміялась»), а й чимало інших поезій, де відповідний мотив постає в найрозмаїтіших образних і змістових втіленнях («Мій шлях», «Якщо прийде журба...», «У чорную хмару зібралася туга моя...», вірші «Чи тільки ж блискавицями літати...» та «...Ні! я покорити її не здолаю...» з циклу «Ритми» тощо). Якщо ось ці, наприклад, рядки Лесі Українки:
...Гей, шаленая пісне!
і в кого вдалась ти така непокірна?
Дивись, я сміюсь, коли серце ридає...
(«...Ні! Я покорити її не здолаю...»)
Або пісню утни голосну, не смутну,
Щоб, мовляв, засміялося лихо...
(«Якщо прийде журба...»)
зіставити з відповідними віршами Г. Світличної, то побачимо, що вплив великої поетеси (аж до прямих ремінісценцій) безсумнівний.
Залишається тільки сказати про те, що нового внесла Світлична в цей малопоширений, але все ж відомий поезії мотив. Безперечно, серед згадуваних тут віршів її поезія «А що мені, мамо, лихо...» має своє місце і свою неповторність — змісту, інтонації, внутрішнього драматизму. Бо йдеться про своєрідний психологічний поворот у темі, про свою особливу барву в її спектрі.
Свідомо вироблений моральний принцип «долання плачу сміхом» наче перевіряється тут безпосереднім людським почуттям. Персонаж для такої «перевірки» обрано безпомильно — мати (вірш, як пам'ятаємо, має форму діалогу між дочкою і матір'ю), бо хто, як не вона, найгостріше відчує біль своєї дитини, попри всі намаання приховати й попри всі засоби притлумити його. Вона не підтримує «гри», не без підстав запідозрюючи деяку силуваність того спасенного сміху й усією гіркотою й ніжністю обіймаючи своє «шалене дитя».
Цей діалог повертає нас до реальності, або, можна ще сказати, — веде на другий поверх її — сходами, що оздоблені прикрасами з арсеналу «трагічної клоунади». Ми присутні при зіткненні «клоунади» («она виражена словами ліричної героїні) й глибокого погляду в саму серцевину переживання. Під цим поглядом крізь усі зовнішні вияви емоцій проступає суть переживання (її прояснюють для нас слова матері). Таким чином, на читача діє подвійна трагедійність ситуації: лірична героїня «висміює лихо», прагнучи катарсисного стану для себе, а цей сміх, який має морально врятувати її, найближча людина піддає сумніву й заперечує як щось зайве і непотрібне. Ось цей підсилений, подвійний драматизм переживання героїні (Світлична відкрила тут новий, досі не знаний у поезії нюанс людського почуття) незмірно поглиблює психологічну основу вірша, тим самим визначаючи його особливе місце серед тематично близьких йому творів. Це, звісно, стало можливим лише завдяки тому, що зміст його постав у довершеній естетичній формі. Водночас «А що мені, мамо, лихо...» — один з найоригінальніших і психологічно найтонших віршів Світличної, і належить він до тих поетичних коштовностей, які становлять її справжній творчий скарб.
3.
Є цілий тематичний масив у нашій поезії, який умовно назвемо поезією космічною. Космічна доба триває понад два десятиліття — мізерно мало, а між тим за цей час поезія відповідного тематичного шару пережила різні етапи розвитку — далися взнаки певні зміни в нашому самоусвідомленні, пов’язані як з досягненнями наукової думки і техніки, так і з суспільно-політичними подіями в світі. Реалістичніший, ніж це було раніше, погляд на Місце людини в природі, в космосі також не міг не відбитися в поезії.
Потрясіння від перших кроків людини в космос породило в поезії слова захоплення, глобальну романтичну образність, оптимістичні прогнози майбутнього. На такому емоційному тлі, в основному, й розгортається поетична дія у більшості відповідних творів перших років космічної ери. А сьогоднішня космічна поезія в її загальних рисах має інший колорит. Вона стала не такою, сказати б, монолітно мажорною. Вона різноманітніша за мотивами, образністю, моральними висновками, емоційними барвами. У ній звучить уся гама суперечливих почувань і роздумів, характерних для людини наших днів; зокрема, вона природно вбирає в себе морально-філософські зацікавлення сучасника.
На початку цієї статті йшлося про те, що а шістдесяті роки. коли з'явилнся перші книжки Г. Світличної, поетеса не сприйняла деяких поширених на той час мотивів, зокрема, не виявила цікавості до космічної теми. Вона прийшла до неї пізніше, — збірка «В сяйві крила» (1982) містить великий цикл з чотирнадцяти віршів «Тяжіння неба», — і вже, природно, у теперішніх її виявах, а зовсім не в тих, які характерні були для цієї теми тоді, коли і зміст, і поетику творів визначало захоплення успіхами в оволодінні позаземним простором, У космосі нині працюють, як працюють і на Землі, і цей новий — діловий, робочий, а не через мрію, фантазію або передчуття нових перемог — зв’язок із космосом породив багато незвичних думок, поетичних уявлень, здогадок, гіпотез. В оптимістичний хор захоплення величчю людини ввірвалися несподівано й дисонансні ноти скепсису, застереження (як, скажімо, у вірші Ліни Костенко «І місячну сонату уже створив Бетховен...»). І хіба ми не зрозуміємо й не підтримаємо цей скепсис тепер, коли дізнаємось про реальну загрозу мілітаризації космосу, збагнувши тепер з абсолютною ясністю, що й у космос люди й держави виходять із тим самим моральним потенціалом і протиборством ідей, які вони виявляють на Землі?..
Власне, саме ось цей момент — оцінки моральних принципів землян, принципів їхнього духовного буття, з якими вони вириваються за межі своєї планети як її представники, вболівання за чистоту цих принципів, зокрема в передбаченні можливої зустрічі з мешканцями далеких світів — ними разом із фантастами марять поети — і є нині одним з основних і найзначущіших моментів поетичних медитацій на космічні теми. В цьому ж річищі працює й думка Г. Світличної як авторки циклу «Тяжіння неба».
У кількох віршах циклу (першому, третьому, четвертому, п’ятому, десятому) вона в різних ліричних варіаціях виражає мрію землян зустріти в космосі розумних істот, знайти в них спільників і однодумців. Ця мрія, пам'ятаємо, з особливою силою спалахнула в період перших польотів космічних кораблів, коли космос почав здаватися зовсім близьким. А невдовзі, разом із цим реальним кроком у космічне безмежжя, з'явилося й протилежне відчуття — безкінечно далеких, важко доступних відстаней і сумнів у можливості зустрічі з живим життям поза нашою планетою.
На цілісінький світ — одні,— складають ліричний сюжет названих віршів циклу Г. Світличної. В одному з них лірична героїня веде розмову з персоніфікованим Космосом, і ця розмова найяскравіше в циклі виражає ідею і прагнення всезагальної, всесвітньої гармонії, яка можлива лише за умови прийняття єдиних «правил гри», заснованих на доброті, людяності, справедливості. Земля, колиска життя, уявляється й колискою того досвіду й тієї моралі, які гідні поширення в космічному бутті. Землю і все, що на ній відбувається, нинішні поети особливо гостро уявляють як окремішній світ, загублений у безмежжі:
Пливе Земля, моє маленьке диво,
Мій чарівний, співучий мій Орфей.
Із вантажами наших бід і слав,
З містами, космодромами й хрестами,
З чуткими прикордонними стовпами,
В трагічному переблиску заграв.
Світ, чия доля багато в чому залежить від самих землян. І саме у цій точці космічна тема найчастіше зливається із суто земною антивоєнною темою. Поети малюють жахливі картини спустошеної внаслідок ядерної катастрофи, а до цього квітучої, прекрасної в своєму голубому серпанку планети. Це — погляд «з космосу», який дала художникам саме наша доба, а точніше — останні десятиліття, такою ж мірою знаменні гігантськими успіхами космонавтики, як і переповнені грізними симптомами можливого самознищення цивілізації й перетворення Землі на мертве космічне тіло.
Одну з таких картин спустошеної Землі подає й Г. Світлична у вірші дев'ятому названого циклу.
Закономірно, що подібна протиприродна в суті своїй перспектива, якій шалено опираються людський розум і всі людські відчуття, в поетичних творах змальовується у формах сну, казки, фантасмагорії. Г. Світлична також скористалася прийомом сну і фантастичним образом — самотнього Демона, якого вона наділяє трагічною любов'ю до Землі. Ні, не внаслідок діяльності самої людини, читаємо між рядків цього вірша, а тільки з вини якоїсь «нечистої сили» перетворилась на схололе попелище Земля.
Поетеса розповідає нам свою сумну казку, описує страждання Демона, переповідає його інвективи на адресу «злого бога», який своїми підступами і хитрощами заподіяв такого лиха Землі і Демону, а ми весь час повертаємося думкою до щойно процитованих рядків (вони стрижневі у вірші) і всерйоз замислюємося над їхнім смислом. Наприкінці XX століття ми дійшли тієї межі, коли однією з найбільших небезпек для людства стала можливість бездумно користуватися «золотим ключиком пізнання». Раз заволодівши ним, людина не в силі випустити його з рук, а «що діять з ним» — цю науку ще не «сягнула до кінця. Необхідність зважувати моральний і суспільний сенс наукового поступу — проблема, яка гостро постала кілька десятиліть тому — в період виготовлення першої атомної бомби, і з того часу вона прискіпливо досліджується літературою. Тепер, з початком космічної ери, вона набула для людства глобального значення вибору між життям і смертю. Поети привертають увагу до цієї головної больової точки сьогоднішнього буття всіма доступними їм засобами. І Г. Світлична, розвиваючись як поетеса в напрямі розширення інтересів і поза межі особисті почувань та переживань, неминуче потрапляє в це тематичне річище.
Цикл «Тяжіння неба» у його цілісності виражає романтичну мрію про красу й гармонію всесвітнього буття. Він являє собою не виструнчену сюжетну структуру, а переплетення, повторення в різних лірично-настроєвих і образних варіаціях кількох основних думок і мотивів, незмінно пов'язаних із тими чи тими важливими сторонами буття сучасника,
4.
Як уже говорилося, тема кохання — одна з тих, у яких Ганна Світлична найсильніше виявляє свій хист. Ішлося про лірику. Та от з'явилася й поема, називається вона «Княжна» і йдеться в ній про один із яскравих моментів біографії Т.Г. Шевченка — його дружбу з Варварою Миколаївною Рєпніною. Це серйозна, помітна в доробку поетеси, проте не в усьому безсумнівна праця, й вона потребує окремої розмови. «Княжна» — не точне відтворення історичної істини, а лиш одна з можливих поетичних інтерпретацій обраної теми. Тобто маємо ще один випадок такого художнього змалювання реальних подій, у якому «поет переміг історика» (М. Цвєтаєва). То річ звичайна і, можна навіть сказати, закономірна: важко уявити собі письменника, особливо поета, який би жорстко запрограмував себе на скрупульозний документалізм, свідомо зневаживши художній домисел і можливе відхилення від правди факту в ім’я переконливості виваженої художньо-філософської ідеї. Але при цьому автор, очевидно, має бути готовий відповісти принаймні на два таких запитання. Чи справді вартий його задум тих трансформацій історичної правди, які він здійснив у своєму творі, і чи вдалося авторові при тих-таки трансформаціях створити органічно вірогідну художню гіпотезу реальності?
Саме під цим кутом зору й спробуємо подивитися на поему «Княжна», а для цього спочатку згадаймо в загальних рисах історію дружби Т. Г. Шевченка з В.М. Рєпніною.
Тарас Григорович познайомився з княжною Рєпніною 1843 року в Яготині, в маєтку її батька. Двадцятидев'ятирічний поет, на той час іще учень Академії мистецтв, подорожуючи по Україні, прибув у Яготин, щоб виконати на замовлення дві копії з портрета старого князя, й пробув тут із невеликими перервами кілька місяців. Взаємна глибока людська приязнь, яка виникла між ними в цей час, надалі підтримувалась тільки листуванням. Поет не кохав цю жінку, але, незмінно називав її своїм добрим другом, як свідчать його листи і записи в «Журнале».
На засланні не раз відчай заглядав йому в душу, особливо, коли приходила думка про те, що він, може статися, більше ніколи в житті не побачить Україну. Шевченко не соромився поділитися тяжкими переживаннями з найближчими йому людьми. Серед тих найближчих була й Варвара Миколаївна Рєпніна. А про своє перебування в Яготині він в одному з листів до неї згадує так: «Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасных воспоминаний» Протягом усіх років заслання поет не забував Рєпніної, хоч їй з 1850 року й було заборонено листуватися з ним.
У Москві після заслання Т.Г. Шевченко з'явився 10 березня 1858 р. Тут він одразу захворів. Тиждень не виходив з дому і мав би, як радили лікарі, не виходити ще деякий час. Проте не витримав «сидіння» і ввечері 17 березня попрямував не кудись, а саме до В.М. Рєпніної. І от після тривалої розлуки відбулась їхня зустріч. І виявилась вона зовсім не такою, як, певно, уявлялося обом. Про своє враження від цієї зустрічі, в якому майнула тінь несподівано виниклої взаємної відчуженості, поет того ж дня коротко записав у «Журнале»: «...Вечером втихомолку навестил давно не виданного друга моего, княжну Варвару Николаевну Репнину. Она счастливо переменилась, потолстела и как будто помолодела, и ударилась в ханжество, чего я прежде не замечал...»
Та й в очах самої Рєпніної Шевченко вже був наче не той, яким запам'ятався з часів їхніх давніх зустрічей: «Розпитувана в 1885 р. про те побачення, казала, що подробиці не заховалися в її пам'яті, але загальне вражіння було сумне. Обидвоє старалися «попасти в колишній тон», одначе десятилітнє заслання викопало між ними прірву. Княжні видалося тоді, що «Шевченко вже цілком потух». Вона помилилась, прийнявши зовнішні зміни за зміни у «внутрішньому образі» поета. Але в даному разі хочемо підкреслити саме її особисте сприйняття Т.Г. Шевченка після заслання, оскільки це, зі свого боку, дає можливість зрозуміти причину їхнього взаємного охолодження. По тому їхні стосунки самі собою перервалися.
Особливо наголошуємо на цьому, бо саме внутрішній конфлікт між Шевченком і Рєпніною, внаслідок якого їхні шляхи почали розходитися, видається найвразливішим моментом концепції їхніх взаємин у поемі «Княжна». По-перше, цей конфлікт зовсім, як мені здається, невиправдано перенесений у найперший же період знайомства, тобто якраз у період розквіту їхньої дружби. За поемою, шляхи поета і княжни розійшлися, по суті, вже в січні 1844 року, в момент від'їзду Тараса Григоровича з Яготина. Поетеса рішуче відмежувала Шевченка від Рєпніних, довільно і досить різко ствердивши негативне ставлення їх, зокрема й Варвари Миколаївни, до декабристського руху.
Декабризм — це дорогоцінна сторінка вітчизняної історії, й жодна риса, жодна деталь, що стосується цього руху чи суспільної атмосфери навколо нього, не повинна б загубитися чи бути викривленою. Якраз тут, за будь-якого задуму, художник має виявити справжній такт і чуття справедливості. Тож чи є сенс, обравши тему «Шевченко і Рєпніна», відходити від історичної правди саме в такому важливому, небуденному моменті, як їхнє не тотожне, звісно, але багато в чому спільне ставлення до декабристів, а відтак і спрощувати насправді набагато складніші й сердечніші стосунки? (Тим більше, що цей діалог суперечить одному з попередніх епізодів, де розповідається, з яким захопленням сприйняла Варвара Миколаївна написану Шевченком під час перебування в Яготині й присвячену їй поему «Тризна», де є відчутні натяки на волелюбні ідеї декабристів).
Це зробило чіткішою концепцію її твору, проте збіднило психологічно і в морально-філософському сенсі історію цієї незвичайної дружби «мужицького» поета і княжни.
Втім, тут ми, здаэться, й підійшли до розгадки причини здійснених Г. Світличною художніх трансформацій реальних подій. Так, саме погляд на цю дружбу як на взаємини скоріше Поета і Княжни, ніж реальних Т.Г. Шевченка і В.М. Рєпніної, й визначає характер оповіді, принцип творення образів у поемі, зрештою, і її ідейно-змістовий стрижень. На підкресленні протилежності становища і психології Поета і Княжни й будується сюжет з початку й до кінця. Цим зумовлена й романтизація обох постатей, а також обставин, у тих вони діють.
Романтичні образи Поета і Княжни — це єдині (якщо не рахувати епізодичної постаті хлопчика Степана) персонажі небагатої дією, зате лірично напруженої поеми. Між цими двома полярними в їхніх основних вимірах особистостями ніби весь час ведеться внутрішня полеміка. їх розділяє прірва, утворена фатальним розвитком їхніх доль, розвитком, зумовленим соціальною, класовою відмінністю між ними. Особливо все це підкреслено в загалом добре виписаній сцені останньої зустрічі, якою й завершується поема. Непереконливою видається лиш така деталь уявного діалогу:
Щось говорила (про листи, про те,
Що клопоталась... неодноразово... Зверталася до графа, до Орлова....
На жаль... все воно вийшло на пусте).
І вбік дивилась, і на ту жарінь Глузливих його слів аж паленіла.
— Ет, ласка панська — то ледачий кінь, Там, сестронько, й устанете, де сіли.
Навряд чи варто було накидати поетові цю, сказати б, нетактовність щодо Варвари Миколаївни. Адже і вона, і деякі інші, чия суть визначалась не поняттям «пан», . а поняттям «людина», зіграли відому роль у його житті.
Ця сцена, повторюємо, вибудувана відповідно до авторського задуму, в якому головне, якщо мати на увазі тлумачення взаємин героїв, — протиставлення їхньої класової суті (з цього, власне, й випливають такі особливості поеми, як її граничний драматизм і менша, порівняно з фактичною основою, насиченість різноманітними психологічними нюансами). Безперечно, підстави для такого тлумачення були, і якщо вже зазирнути до дна у суть цих взаємин, то, мабуть, саме соціальний момент і виявився (опосередковано), зрештою визначальним. Так, є в поемі прикрі «непопадання», а все-таки головне в ній вгадано.
Якщо прочитаємо поему просто як художній твір, не враховуючи його історичного підгрунтя, то матимемо всі підстави відповісти позитивно принаймні на одне із запитань, поставлених на початку цієї розмови про нього. Так, Г. Світличній загалом вдалося (за винятком згаданої суперечності у визначенні ставлення Варвари Миколаївни до декабристів) створити в поемі цілісний і органічний художній світ, добре виважений в усіх його основних компонентах.
Головнею удачею твору мені видається саме образ героїні. Щемливим і глибоким співпереживанням перейнято авторське ставлення до Княжни. Ганна Світлична ніби сама живе в подобі Варвари Рєпніної — з таким болісним співчуттям розгортає вона драму її життя.
Княжна Світличної багато в чому не схожа на справжню Варвару Рєпніну, проте як індивідуальність вона теж по-своєму цікава й колоритна. Що ж до змальованих у поемі взаємин її з Шевченком і самого образу поета, то тут художня реальність програє порівняно з реальністю фактичною, оскільки у творі вони виглядають біднішими й, сказати б, прямолінійнішими.
«Вживаючись» у переживання Рєпніної, поетеса водночас прагне показати і постать великого поета — через її просвітлене коханням бачення. Таким чином «Княжну» прочитуємо і як ще один штрих до художнього образу Кобзаря, який творився й твориться всією нашою поезією. Він, цей підкреслено романтизований образ, виявився й цього разу традиційно монументальним. Виліплений на цілком хорошому літературному рівні, він, проте, мало що додав до того, що ми вже бачили в багатьох інших поетичних творах.
Особливе місце, яке посідає Шевченко в українській літературі, більше — в історії України, диктує й особливі вимоги до шевченківської теми.
Л-ра: УМЛШ. – 1984. – 12. – С. 9-17.
Твори
Критика
