«Я вірю в нашу безконечність...» (Ганна Світлична в контексті неперервної поезії і в своїх листах… у безконечність)
Світлана Йовенко
Ми з тобою живучі й безсмертні, як усе суще на землі...
Ганна Світлична (З листа до Наталі Кашук)
Зрештою людина для буттєвого часоплину вже померла. Те, що ми бачимо, - це тільки квола інерція чи дивний механізм: трупи на незримих ниточках.
Анатолій Дністровий. Девальвація молитви
Добігає кінця XX сторіччя. Україна поповнює свій мартиролог іменами тих, хто впродовж майже половини віку являв собою цвіт і гордість її культурної скарбниці. Незворотний, природний процес. Неприродне й кричуще, що випливає з нього, - безпам’ятство живих. Апатична забудькуватість побратимів творчого цеху, амнезія нових поколінь, егоїстично зосереджених на проблемах самозвеличення і виживання. Маніакальна заполітизованість старших навіть письменницькі з’їзди перетворює на нав’язлі в зубах пережовування безплідних мітингових інвектив. Про унікальну творчу палітру, про безповоротно втрачені творчі особистості й художні світи годі й сподіватися почути! Не згадуємо про нині сущих, де вже нам піднестися до вищої справедливості - подбати про увічнення пам’яті тих, кого забрала земля. Ті, хто доживає свій вік, магнетично зосереджений кожен на своєму - на розпорошених клаптиках колись спільної ниви, а що зібрати той урожай не буде кому, що й найповніше зерно безжальний час понесе за вітром, - то вже як кому на роду написано!..
А тимчасом літературне покоління 90-х спеціалізується на новітній міфотворчості, з некрофільською насолодою залучаючи у свідки адептів агностицизму й людинофобства. Бо чим, як не зневагою до людського в людині, є позачасова теорія поезії - власне, «до-поезії» - «не як частини духовного життя людини, а як апріорної форми творчості»?.. Так, Анатолій Дністровий - молодий поет, аспірант кафедри філософії Національного аграрного університету - у такий не вельми новий спосіб обстоює свою естетичну позицію: «Нема нічого гіршого за сучасність. Паскаль писав, що справедливість породжується модою так само, як і краса. Чи не те ж відбувається з іншими ріечами, з їхніми «сенсами»? Надалі я відмовляюся розглядати сенс поезії у співвідношенні з простором і часом людського буття. Колись Бьоме сказав, що всі люди напівмертві /як фізичні одиниці/. А хіба історичні епохи не напівмертві? Те, що ми знаємо про історію, - це знання про велич людського генія /культура, релігія, наука, філософія, техніка/, а про «молекулярне», локальне історичне буття у нас майже нема відомостей. Хоча творчість блискучого історика Броделя говорить про інше: його «побутово-соціальна» модель історії досить неординарна, бо потрапляємо у дивний та екзотичний світ речей, посуду, моди, одягу, їжі. Проте й на ній позначився дух антикварної мертвизни, бо об’єкт уваги дослідника - буття зужите, непотрібне, а значить, мертве». /«Література плюс», 1999, № 1-2 /6-7/ - газета Асоціації українських письменників/.
«Гуртом і батька легше бити», чи не так? Бо коли вже в одній цитаті і Паскаль, і Бьоме, й Бродель, а напохваті ще й Вільям Джеймс з таким, на думку аспіранта, «симпатичним» посиланням на невідомого автора: «Струнний квартет Бетховена... в принципі є лише скрипом конячого хвоста і котячих нутрощів», то цілком зрозуміло, що, аби догодити постмодерністській Європі, аби їх лише почала впізнавати: «свої хлопці!», такі теоретики позачасся й рідну маму з могили викинуть!..
Зберігаймо щонайменші крихти свідчень непроминального буття поета в проминальному часі, бо саме в точних координатах епохи - пояснення реальних витоків локального поетичного світу, літературних доль, тимчасових цінностей і постійних величин.
20 квітня цього року мало б виповнитися 60 років великомучениці людського подвигу й терпіння павлоградській поетесі Ганні Світличній. З її світлих, пронизаних сонцем, вітром, грозою, духом степу й солончаків, осипаних запахущим вишневим цвітом поезій навряд чи хто з непосвячених у цю долю сказав би, що авторка понад п’ятдесят років життя провела в домовині з чотирьох стін. Що тільки диво поезії й розривало роковане їй коло самотності й безнадії. Це до її жорсткої й жорстокої реальності по праву мав би належати стогін-епіграф з Плачу Єремії, що його взяв собі до поетичної збірки «Проповідь до магми» /Київ, «Гранослов», 1998/ Анатолій Дністровий: «Він виснажив тіло моє і мою шкіру, мої кості строщив, обгородив Він мене, і мене оточив гіркотою та мукою, у темноті мене посадив, мов померлих давно...»
Втім, те, що для поетів 90-х років є «грою в бісер», ефектною позою страждальців у декоративних тогах, позичених у речників екзистенціалізму, для поколінь радянського часу було реальним випробуванням мужності - «гартуванням сталі» і... вимушеним конформізмом. Пам’ятаєте: «Гвозди бы делать из этих людей. Крепче бы не было в мире гвоздей!»? Або кредо автора «Каховки» поета Михайла Свєглова: «Нещастя повинно бути конспіративним»...
Люта війна смертним холодом погребів, що скрізь по Україні стали прихистком для дітей, бабів і згорьованих солдаток, «виснажувала тіло», викручувала суглоби холодом і вогкістю могил отим діткам, що потім стали «шістдесятниками», і виставляла нелюдську ціну за збережене від куль життя... Тільки до семи років топтало ряст своїми веселими ніжками це «дитя війни», найменоване «по-городському» Аніякою. Далі, згадувала Ганна Світлична у своєму незавершеному і, боюсь, загубленому «помічниками» романі, - шпиталі, лазарети, лікарні, вісім операцій на кістках і післяопераційні тортури на тренажерах скутих поліартритом суглобів - школа страждання, а проте й школа мужності. І де ж він її власний «Плач Єремії» / «обгородив Він мене... оточив гіркотою та мукою, у темноті мене посадив, мов померлих давно...»/? Хіба що у сповідальних, безжальних до себе самої листах до друзів. Та тих, хто серця в собі Не знайшов, аби стати їй другом, плечем підтримки й слухом безвідмовного відгуку. Тим-то й дорогоцінні ці сотні листів жаги до справжнього, повноцінного життя й стогонів самоти й відчаю у велелюдній людській пустелі.
Здавалося, вона вчилася житейського стоїцизму в усього: в протистоянні недузі Лесі Українки, в закам’янілій мужності солдатських меморіалів на перепуттях своєї висотаної війною землі, в осіннього листка, який - один! - тримався на холодних вітрах, аж поки настав час «красиво впасти»:
О, то була одвічного буття
Предивна мужність в подиху останнім:
Не згодившись з обов’язком вмирання,
Погодитись з обов’язком життя.
Безперечно, що саме поезія стала безсмертною помстою за несправедливість Долі, ув’язненої в лабета нерухомості. Цікаво, що в статті «Література як міфотворчість» молода дослідниця Олена Галета, виходячи з досвіду світового культурного простору і свободи самовираження письменників України 90-х років, так визначає місію творця у вакуумі жанрової приналежності: «Сучасні письменники - не так герої історії, як герої культури. Література не потребує спеціальної суспільної акредитації, «прописки» у суспільному /чи якомусь іншому/ бутті - вона сама є одночасно і творцем буття, і самим буттям». Та невже отак нарешті унезалежнилися духом? Тим-то в цьому ж числі /№ 1-2/ «Літератури плюс» мінливий, як ртутна кулька, і блазнювато чутливий до всіх аномалій суспільного нашого буття бубабіст О. Ірванець виспівує «Латиноамериканську величальну» на честь України-неньки і Панами-мами?!
Буття поетичного слова Ганни Світличної зневажило кордони реального світу, замкнутого саваном неможливості й приреченого на фата-моргану вабливої пустелі.
Це слово, як довге бриніння листу,
До уст полинових піднось і пий.
Воздвиження... Плинність річок урочиста.
Воздвиження... Звук золотий.
...Зітхну. Усміхнусь. Тихо вимовлю: годі.
Так стрімко летять небеса голубі!
Воздвиження - це вже пізніш у природі.
А спершу - воно в тобі.
І все-таки першопоштовхом для відкриття у собі поетичної ноти, золотим ключем, який відімкнув Ганні Світличній музику протистояння глухій недолі, була Природа. Саме їй вона завдячувала уроками і краси, і тривання.
«Перший вірш... Це та незабутня дата в біографії душі, та маленька віха, що розділяє все твоє життя на «до» і «після», є початком всіх майбутніх і сходжень, і подолань, і радості, від якої перехоплює подих, і терпкого невдоволення собою, знайомого, мабуть, кожному поетові. Це - перше збагнення себе у слові. Це - здивування від того, як ще далеко до тої справжньої твоєї всеможності.
Відтоді час у тобі починає новий відлік.
Потім буде багато віршів, і ти вже не завжди згадаєш, коли й з якого приводу /зовнішнього чи внутрішнього/ вони написані, але перші - це завжди зарубка, хай не на дереві життя, а лише на молодому пагінцеві його.
І все-таки нелегко це, як виявляється, розповісти про народження першого вірша. Простіше було б, мабуть, якби поштовхом став факт, а чи конкретна подія твого зовнішнього життя. А якщо такою подією стала просто гроза?.. Травнева, щедра, запахуща, з лункими громами над тобою, з музикою залізних ринв і відер, в які потоками лилась вода, з веселим сміхом матері, що бігла виливати цю воду на грядки, де впереміж з айстрами зелено раювала молода петрушка? А якщо була просто тиша після грози, і парування землі, і трава в райдужних краплях, що переливалися на сонці? І юність була. Це - коли все в тобі розчахнуте в ту грозу і в післягроззя, і зростає передчуття дива, яке от-от має збутися, і передчуття слова, яке от-от має прийти. Не було події - був стан душі, коли все вже біуло готове себе висловити - в словах, в сльозах, в сміхові. І, мабуть, підсвідомо чекалося на поштовх, хай найменший. Отож і прийшла та гроза 1958 року.
Чи цей початок творчого макрокосму Ганни Світличної так уже й відрізняється від уподобаної для дослідження О. Галетою планети Поезія «творчо актуального покоління 90-х?» Гадаю, розрив часів цілковито надуманий, штучний. Та й сама дослідниця визнає:
«Доки триває література, доти триває процес творчості як процес незавершений. І можливо, як незавершальний.
Література як жива міфотворчість не є ані відтворенням минулого /абсолютна консервативність/, ані створенням майбутнього /абсолютне новаторство/, а пересотворенням сучасного, котре взаємовизначає минуле і майбутнє і ними ж «взаємовизначається».
Неможливо сформулювати єдиний міф для літератури 90-х ще з однієї причини: на зміну добі аналізу, ревізії, «перереєстрації» приходить доба синтезу. Замість інвентаризації набутого відбувається процес набування /не кількісного, а екзистенційного: література, яка прагне бути/. Вона не стільки набуває чогось, скільки набувається, реалізує себе як іманентне буття. Аналіз спрямований на визначення «молекулярного рівня» літератури, відкидання зайвого, синтез - на світотворення, на втілення як перетворення словотворчості на життєтворчість» / «Література плюс», 1999, № 1-2/.
Що ж, хіба тридцять років подвигу Ганни Світличної в поезії, хіба життя, власне, самою поезією не було «життєтворчістю»?! Чому її одержиме поезією ім’я має з інвентарним номером команди молодих санітарів-могильників списуватися в не - буття?.. Бо самовпевнені підмайстри «гри в бісер» монополізували право на істину?! XX сторіччя вже знало таких нігілістів, що жонглювали значущими словами, даремно сподіваючись на те, що їх реальний зміст від того вивищиться над буденщиною. Потрібно було, щоб прийшли в, світову поезію такі «хороші й різні» романтики й революціонери, великі діти й філософи водночас, як Шарль Бодлер і Гарсіа Лорка, Поль Єлюар і Пабло Неруда, Назим Хікмет і Тадеуш Ружевич, Євген Плужник, Віслава Шимборська і Жак Превер, аби стало очевидним, що поезія «набувається», тільки «набуваючи» всього спектру життєвої палітри, і іншого шляху її творцям не дано. Називайте це ославлення поетичного Іманентним буттям чи «до-поезією» /А. Дністровий/, - сухе теоретизування не замінить особистісного втручання саме в реалії світу. Гадаю, з повним правом могла б нині сказати це молодим «ніспровергателям» небайдужа до них Ганна Світлична. Без віри в них, в їхнє дорослішання і вміння читати партитуру життя «зором серця» не народилася б ця її думка: «Я вірю в нашу безконечність... Ми з тобою живучі й безсмертні, як усе суще на землі...» /З листа до Наталі Кащук/.
Симптоматично, що непоясненне для молодого теоретика поезії 90-х зосереджується у понятті «віра».
«Те, що я називаю «сенсом поезії», є непідвладним раціоналізму, всеохоплюючому пізнанню, оскільки воно не має єдиної постійної форми, бо перебуває у перетворенні, мінливості. Об’єкт цей не слід розуміти як зриме й скінченне тло. Це радше енергетичне поле, що перебуває під різноманітними впливами, - зовнішніми, внутрішніми, психологічними, фізіологічними, - але за своєю природою залишається субстанційним... Йдеться про ту морально-етичну «бухту», де шукають собі продовження, незнищенності, бажаної самотності від бутгєвих проминань. Під вірою, також, я не розумію християнське примирення, навпаки, - це радше одержимість, потяг до неможливого, в процесі чого постає неповторний ілюзорний світ із власними смисловими зв’язками, із власними істинами».
А Дністровий залучає до ряду цих якнайглибше занурених у трансцендентне вибраних поетів, як уже повелося, модні європейські імена: Гельдерлін, Єйтс, Рільке, Тракль - творців, які, на його думку, найбільш здатні /чи єдині здатні? - С.Й./ проникнутися всім буттям, народженням, смертю...
А я сумно розмірковую над вічно актуальним Шевченковим діагнозом нашої ураженої меншовартістю свідомості: «А своєї?.. - Дасть-бі... Як німець покаже...»
Тимчасом згадаймо: віра Ганни Світличної у воскрешальну місію свого поетичного слова була феноменальною:
Хотілося вжахнутись - і прозріть,
Душа передчувала потрясіння.
І болісно сурмила у блакить
Мого чекання флейта синя.
В речах буденних і вістях газет,
В тонкій сполуці голосу і слова
Шукала скрізь я знаків і прикмет
Свойого, виждано раптового.
Оце вслухання, вдивляння, внюхування в світ, не приступний для поетів, позбавлених свободи руху, зору, повноти буття, з дивовижною загостреністю відчуттів компенсує їм глибину й всеохопність бачення. «Вночі був дощ» - це метеорологічне явище у поетичному космосі Г. Світличної - абсолютна, цілковита подія:
І сталось диво: ранком голубим
На теплій грядці зацвіли красолі.
Вони сміялись карими очима,
А брови їм взолочував пилок.
Ніким не сіяні, не саджені ніким...
Тепер я знаю, де беруться квіти:
їх, певно, юні весняні дощі
З далеких зір приносять нам на землю.
Для Ганни Світличної ті далекі зорі, як і квітка на грядці, - однаково недосяжне, а тому... однаково близьке.
Не гнітись голизною тоскною Клена шерхлого край вікна.
За Дніпром, за Сулою, за Ворсклою Розпрозорилась далина.
Світ, обмежений рамами вікна, тіснотою в’язниці, для можновладної уяви художника болісно безмежний, і саме своєю безмежністю він найбільше мучить уярмлену душу.
Та він, одначе, жадібно олюднений - цей поетичний простір Ганни Світличної. Найрідніше: батько, що чаклує над змерзлим садом, батько з поважнілим цебром у руках, з фронтовим осколком у зболілому тілі, померла молодою, але вічно жива мати, яка страхається доньчиної відчайдушної веселості й ранньої сивини, друзі - омріяні, далекі, дорогі, які, проте, не квапляться в Павлоград на затерплий у чеканні поріг. І окрема сторінка - брат, рідна душа, подарунок долі. Унікальні за глибиною почуття поезії останньої збірки Г.Світличної «За хвилину до вересня». Тільки замилування люблячих жіночих очей могло подарувати бездоганно довершені, захоплюючі рядки про красу змагання молодої чоловічої сили і сили солончаків.
Брат мій менший копає твердий солончак.
Втім, не те, мабуть слово, їй-богу, «копає», —
Гатить, врубується, лопати переломлюючи держак,
Груддя, стеблами трав пересноване, вивертає.
О, як стогне, рвучись, те правічне стебло,
Не стебло — переплетених нервів плетиво!
Брат жорстким рукавом витирає чоло.
Хоч би хвильку передиху дав собі - де там!
Мов змагається з кимось /на життя, а чи смерть?/
Мов затявся на щось /світить погляду блиск гарячий/.
Отака непіддатна - ця сива камінна твердь,
Отака непоступлива солончакова вдача!
Авторка мимоволі вдається до історичної ретроспекції:
Тут шугали татари й половчаки,
Виступала під сонцем сіль земного гіркавого поту.
Тут спресована пам’ять німує віки.
Перекопувать пам ’ять - важка робота.
І цілком органічно, з прихованою за димом братової «сатанинської «Прими» сльозою, сестра визнає жилаву мужність свого роду, саме ту, яка йде від рідної землі:
Світ, - кажу, - ще не бачив таких братів.
І від кого в тобі отака зпоуперта вдача?
То, напевне, від них. Від солончаків.
Більш немає від кого наче.
І розходяться концентричні кола світу душі поетеси, а в них бачимо дівчинку, яка «плаче дорослими слізьми» біля військкомату, оленицю, що шукає цілющі трави в терновій балці, аби загоїти рани, заподіяні лихими людьми... Світ цей впізнаваний, близький кожному і... навдивовижу святковий, бо тільки позбавлена щоденної радості людина вміє так бурхливо, по- дитячому радіти «за хвилину до вересня», «сьогодні і завжди» святу калини, горлицям, які гудуть у Присамар’ї «аж у полі сонях зацвітає, аж видніє слова первосуть», «жаркому огниву» кольорів /синьому снігу, червоним мальвам, жовтому берегу моря, рожевому цвітінню яблуні, мідноголосим шерехам саду, вогню калинових кущів і блідим естампам осені, золотому листвянограю, врубелівському вечору і синьому цвіту його бузків, і снігурям, що весело й легко злетіли на білий сад і ніби самі собою римуються з першим полиском зорі!/
Кому, як не Ганні Світличній, написати було цикл «Тяжіння неба», адже доля призначила їй це нестерпне життя поета між землею і небом, між «так» і «ні», між вірою і безнадією. Значний за обсягом цикл /14 розділів/, можливо, розпадається через брак цілісності, принаймні він став серйозним випробуванням для авторки лірично-бездоганних малих форм. На жаль, є в ньому пасажі дещо наївно-риторичні, адже саме Слово «комп’ютер» не менш, ніж «синхрофазотрон» у дебютну пору Івана Драча, відлякувало звичну українську атрибутику пасторалі душі, проте ще до Чорнобиля поетеса почула в собі бентежну пересторогу:
Кров у стінах аорти так жахно тисне. –
З-над безодні віків і трагедій Учвал несе.
Звіра й птаха цього Бережіте, покіль не пізно,
Та себе - над усе, над усе!
Як втягує нас,
як засмоктує ця безодня!
Драм і безумів атомних каламуть.
Бережіть себе, люди!
Сьогодні. Сьогодні.
Завтра може запізно буть.
Образ Демона, розбуджений молодим М. Вінграновським на початку 60-х років, приходить у поетичний світ Ганни Світличної як побратим тоскного духу вигнання у галактичній самотності.
Цей зорепад, цих білих яблунь віть...
І щось в шибках видзвонює так тоскно.
То космос при вікні моїм стоїть,
То зазирає мені в душу космос.
Тема перестороги, на мою думку, не стала творчим відкриттям чи особливим художнім здобутком Г. Світличної, проте свій «апокаліпсис» /в епоху Августа так годилося поетам писати кожному свій кінець Трої/ поетеса пройшла крізь самознищення вічних запитань з шляхетним наміром у «маковій зернині світобудови розгадать закон». Туга за матір’ю, яка давно розчинилася зоряною часткою в океані Всесвіту, одухотворює земним теплом абстрактні матерії авторських монологів. І як тут не послатися на висловлювання Гельдерліна, що «поезія й філософія - дві сусідні вершини, та поміж ними пролягає безодня»?!
Демон Г. Світличної - безпорадне дитя у своїх прокляттях нещадному Богові. До речі, майже водночас до цього класичного образу звернулася в поезії Наталка Білоцерківець, щоправда, більш ощадливо, сучасно й переконливо. А у Алеся Адамовича в «Останній пасторалі», надрукованій у ці ж, вісімдесяті роки, тема набуває і фізіологічної конкретики Апокаліпсису, і екзотики фантасмагорії. Світлична ж пішла традиційним, випробуваним шляхом:
І коли уже вигоріли океани
Всі до дна! - І водневі злягли смерчі,
І Земля - не Земля, а сновидця від горя п’яне,
Відкричала,на поміч когось звучи,
І коли відпалали уже і надра,
І пустелі, й повітря, й льодовики,
І не стало нічого - лиш попіл жахної ватри
І пронизливість холоду - на віки,
І коли відтужив уже над Землею
Зір скорботних жалобний стрій, -
Птахо, за упокій душі твоєї!
І моєї... моєї... за упокій.
/Бо таки ж упокоїлась. Імені не лишила.
Мертві рученьки вслід простягали трава й гаї.../
І тоді заломив над Землею крила
Демон - крила відчайні свої.
І заплакав.
І ось тут, власне, якраз те, що мало бути не речитативом, не риторикою, а найбільш переконливим навантаженням циклу - кульмінацією його - тобто сам «плач Демона» Ганні Світличній не вдався. Крім резонерства і безсилих земних скарг, поетеса нічого нового не змогла запропонувати мові свого героя. В Демоні немає переконливо «демонічного». Але слово - сказане. Циклу бракувало органічної поеднаності частин, логічної вмотивованості смислових «переходів», ліро-епічної «зцементованості», проте він став важливим етапом у розробці масштабної теми для поетеси, в задумах якої уже визрівав драматичний твір і вимальовувалися обриси автобіографічного роману.
Схоже, що чималим випробуванням для Ганни Світличної стала поема «Княжна». Щоб увійти в атмосферу аристократичного маєтку, поетеса здійснила подорож у Яготин, занурилася у вивчення біографічних матеріалів, щоденників Шевченка, листування княжни Рєпніної з шефом жандармів графом С. Орловим.
Метафоричний ключ, знайдений для художнього рішення долі безнадійно закоханої в поета аристократки, - зірчаста комета, яка трагічно перекреслила небо любові княжни. Знак неможливості, непризначеності, несудженості. З цього починається поема. Образ Неба, якого боїться княжна, - це «трагічний німий огром» України, що нею Шевченко не стане ділитися ні з ким. І що більше жіночих зазіхань на розуміння його місії бути самотнім пророком, то більше холодної ввічливості у відповідь на пристрасть, на «талан терпіння й любові», що більше любовних зізнань і клятв вільної душі, яка проситься в неволю кохання, то на більшу кріпацьку гординю наражається «нерівня».
Ганна Світлична доречно вводить у текст простеньку пісеньку дударика-служки Степана:
В чмуля донька - чмулівна,
В князя донька - князівна.
Що ж ти, доню, наробила - Полюбила нерівню.
Та навіть і без цієї приспівочки традиційний образ непокірного поета-мужика у тулупі й смушанці /цю байку дотепно розвінчує О. Забужко у своєму трактаті «Шевченків міф України»/ на порозі панського дому наражається на суто соціальну розв’язку колізії, мабуть таки притаманну класово заангажованій ментальності українців. Плаче у фіналі поеми все ще жива, не вбита нелюбов’ю душа княжни Рєпніної і приречено погоджується з вибором коханого - єдиної суперниці, яку визнає, бо це - сама Україна:
І уклонився. Зором вже був десь.
А де? Звідкіль їй знати. Десь неблизько.
Весь - біль. І твердь. Непримиренний - весь.
І вже за ним шляхи, як леза, блискали.
А вже за ним громадились віки,
І Канівська гора - над всім вселюдським світом.
І над потоком Вічності-ріки Стояла слава, грозами сповита.
А вже за ним ішла його любов,
Ота... поміж любовей всіх - єдина.
Аж багровіла кров з-під підошов...
Одна... І мала ймення - Україна.
Оце, так би мовити, хрестоматійне, традиційне прочитання особистої трагедії поета в любові. Як відомо, натомість реальна життєва колізія Шевченка, попри це нерівне зневажене ним кохання, - остання мрія про душевний прихисток біля немудрої міщаночки, яка розділить з ним його самотність у сільській хаті з вишневим садком при ній. Класова зумовленість психології гордої людини, що ладна залежати лише від живої Природи, але, боронь Боже, не від узвичаєного лицемірства панських покоїв, не від світських звичаїв ясновельможного панства.
Думаючи про Нього, відчуваю себе Народом, стомільйонною часткою людства Відчуваю в ту мить себе, - так Ганна Світлична визначила для себе масштаб єдино можливого звернення до образу Кобзаря. І хоч це - цілковито традиційне трактування канонізованого, іконописного читання Шевченка, все ж, така учнівська шанобливість робить більше честі, аніж вурдалацький шабаш на могилах предків скандально відомого кореспондента «Киевских ведомостей» /рубрика «Літературний ринг»/ Олеся Бузини.
... На початку сімдесятих, коли мені випало редагувати перше Вибране Ганни Світличної «Літозбір», мій, нині вже покійний шеф у видавництві «Дніпро» зажадав, аби я позамінювала скрізь у верстці Світличної ім’я Україна на безпечніше - батьківщина. Це був не перший мій «ідеологічний» скандал на видавничих теренах. Мусила писати гостру ультимативну доповідну на ім’я головного редактора, розумної дипломатичної людини Надії Лісовенко, і того разу Україну й Світличну вдалося відстояти. Тим паче, шо свідками мого емоційного «вибуху» були дванадцять редакторів, які працювали - стіл до столу - в одній кімнаті, та три завідуючих відділами. А перед тим, у 1969 році, на знак покарання за ідеологічну «сліпоту» було знято моє ім’я редактора з підписаної до друку збірки М. Вінграновського, а саму верстку розібрано й укладено завідуючим редакції В.Г. Струтинським власноруч - з менш ризикованих поезій, які не «просвічували б» реального духовного спротиву в Україні за часів перших арештів неблагонадійної інтелігенції.
«Ми на Україні хворі Україною, ми на Україні в пошуках її», - писав тоді М. Вінграновський. Симптоматично, що, оглядаючись на 60-70-ті роки, молоді теоретики «незалежної» літератури 90-х не завдають собі труду збагнути банальну вже істину: тих, хто не займається політикою, політика знаходить сама. У нашому режимі час завжди регламентував поетів жорстким вибором: бути так чи інакше в його координатах і хоч до певної міри приймати його умови, або ж бути ізгоєм, бути у вакуумі і приймати умову самоізоляції як єдиного виходу: вибору «не бути» тут і тепер. Цим останнім правом, не уповаючи на справедливість невідомого майбутнього, мало хто скористався. Для Ганни Світличної в її життєвій поневоленості «не бути» означало занадто буквальне: пропасти й для духовного життя. Вона стала нефальшивим комуністом, бо свято вірила, що подолання найважчих рубежів для них - сильних духам. Вона писала вірші й про хрестоматійних комісарів, як, до речі, через два покоління /!/ і Л. Голота /про комісарову кохану/, і Н. Білоцерківець, вона не відступалася від своєї правди в жодному слові.
У веремії метушливих днів Стаєм і многомудрі, і ощадні.
В асортименті посмішок і слів Все більше натрапляєм на парадні. .
Когось умієм в міру похвалить,
Себе умієм критикнути в міру.
Все, що боліло, кажем, відболить.
Дубіють з часом і чуття, і шкіра.
Яке банкрутство, ганьбище яке!
Розор жахливий і душі, і серця!
Судіть себе, братове, за мілке Думок і слів розміняних срібельце.
Ганна Світлична була «шістдесятницею» і за світоглядом, і за часовими координатами творчості, проте ми не зустрінемо її прізвища ані в силуваній міфології про «революційні» шістдесяті роки, ні на сторінках журналу «Сучасність», де в автобіографічній повісті-щоденнику Ірини Жиленко /Людина, яка святкує - з латини/ є простір для екзальтованих зітхань за проминулою юністю, пляшкою «Ркацителі» в сльозах біля коханого, рекрута-призовника, та стерлася до білої плями наша з Іриною зустріч неподалік від Львівської площі, коли я поспішала у клініку ортопедичного інституту, де зробили Ганні Світличній вже сьому/!/ операцію на кістках. Тоді я скаржилася на душевну глухоту письменників і просила Ірину відвідати хвору, самотність якої у велелюдній «столиці культурного життя» просто нестерпна. На превеликий жаль, в Ірини Жиленко не знайшлося часу на бодай один візит до колеги, яка почувалася чужаницею в Києві. Коли б не В. Забаштанський, Наталя Кащук та Лариса Письменна...
«Пам’ять фрагментарна» - так назвав свою книжку поезій український поет з Австралії Роман Бабовал. Мабуть, інтуїтивно, на рівні підсвідомості, де спить у багатьох із нас геній справедливості, відчуває це й Ірина Жиленко: «Оце постійне «перечитування себе в часі» розмиває межі реальності». Через це, мабуть, не пам’ятає «шістдесятниця» Ірина «шістдесятниці» Ганни, зате пригадує якусь ілюзорну розмову з «тонким і обдарованим дівчам» з глумливою /у вісімнадцять років!/ посмішечкою - Світланою Йовенко, і водночас геть не пам’ятає, що по другий бік пам’ятника Івана Франка візаві з нею, героїнею зі смолоскипом у руці, з таким самим смолоскипом стояла я і читала, освітлена палахкотінням вогнів, крамольний, як на ті часи, вірш про Жанну д’Арк. До речі, у Анатоля Шевченка, тоді редактора щорічника «Україна», за публікацію цього вірша були, як він казав, «нелюбовні» розмови з цензором. У світлі активного лукавства міфології і шістдесятих, і вже дев’яностих років я вже не дивуюся, що у повне зібрання Василя Стуса не потрапив лист до дружини, в якому міститься добра згадка про «дещо цікаве» у надісланій йому в ув’язнення Михайлиною Коцюбинською разом з книжками І. Драча та Б. Олійника збірці «Бузок у січні» Світлани Йовенко. Якби не публікація цього тексту від 15 квітня 1977 року у книжці, упорядкованій сином поета Дмитром Стусом та Юрієм Покальчуком /Василь Стус. «Вікна в позапростір». К., «Веселка», 1992/, я взагалі б не знала про те, що Стус читав мою збірку - мою! - тоді доньки «кадебіста»/!/, що само по собі симптоматично щодо мотивації й тактики послань на Колиму, - «Бузок у січні». Читав на засланні. Не знала б про його відгук у листі, хоч здогадуюсь, що «цікавими» для в’язня совісті могли бути на Колимі передовсім нотки протесту /мій цикл «Освідчення в ненависті», «Райнер-Марія Рільке», «Впівголоса»/. Не знала б і тепер, бо натомість у повному зібранні творів В. Стуса датований 5.04.77 р. зовсім інший лист дружині, цього ж взагалі немає /?!/, і важливі деталі названого мною послання, включаючи згадку про лист до «Рад.письменника», телеграму Андропову, ніби стерті невидимою рукою на перфокарті часу. Спробуй тепер догукайся до того, чиїх і кісток там немає у вічній мерзлоті, дозовись «за колимський рубіж»!.. Смішно сподіватися на ідеологічну незаангажованість і сумлінність істориків літератури за нашої узвичаєності творити чергові міфи й апокрифи для кожної нової хвилі кон’юнктури!..
Молодість Ганни Світличної припала на часи великих ілюзій, коли вона тяглася душею до поетів, що означували своїми іменами час. Пам’ятаю, як раділа й бентежилася Ганна, коли я привезла до неї в Ірпінський будинок творчості Івана Дзюбу, як сумувала, коли зрозуміла, що намарне сподівається на відвідини Євгена Гуцала, який що не день ходив стежкою з їдальні повз її лоджію на першому поверсі, та так і не зібрався на силі відвідати «каліку». Якого дива чекала від Івана Драча, що з ним разом завітав до неї в Павлоград Іван Михайлович... Як наївно вірила в допомогу голів Спілки письменників Павла Загребельного, а потім Юрія Мушкетика: йшлося про дозвіл на ділянку в Павлограді задля побудови приватного будинку. Іще марила цією «фантастикою»: дерева, а не бетон навколо, маленький садочок і альтанка-кабінет для раювання у літеплі літа... Може, лише Тарас Шевченко так марив власною хатою над Дніпром, так вимальовував її на Кос-Аралі своєю невільницькою уявою!.. Втім, то для нас уже хрестоматійні сторінки... А тут - сучасниця, закута роками у бетонну коробку проклятої «хрущоби», залежна від прагматичних, далеких від захоплення поезією «няньок» і... велелюдної пустелі, що зветься «літературний світ». Коло її спілкування звузилося до відчайного 808 у листах до Наталі Кащук, Володимира Забаштанського, до мене та Любові Голоти, до видавців і редакторів, - часто, чого гріха таїти! - в один кінець, бо марнота марнот мегаполісу брала своє і нервами, і часом, і не безкінечним /!/душевним запасом власної нашої примарної стійкості перед злигоднями життя...
Вона відчула свою непотрібність у незалежній Україні і з болем писала мені про свою занапащену віру і страх за вірші, які, мов її сироти, нікому не будуть рідні, а вона ж вклала у них своє «все»!..
Що до цих заідеологізованих творців радянської літератури новобранцям 90-х, яким нудно від серйозності попередніх поколінь, - це ж бо тільки їм - авангарду - дано відкривати світ таким, який він є насправді?! А це насправді - ось воно:
Поволі сохне акварель.
Чи знаєш ти, що ми поети, а світ готель?
Там павутиння й хробаки знавці снування навпаки...
Зашморг нещадного життя Ганни Світличної затягувався все щільніш. Гіршало здоров’я, здавалося, рештки мужності ось-ось покинуть її, у принизливій безвиході побутової безпомічності вона ладна була залишити Україну. Заради будь-якого християнського притулку десь на кінці світу в якомусь монастирі. Надія вмирає останньою. Книжна мрійниця, Ганна Світлична, ще сподівалася, що якась Мати Тереза безкорисливо схилиться над її узголів’ям з молитвою любові й прощення. А хіба й їй було що спокутувати?.. - спитаєте ви. Про це знала лише вона. І не давала собі поблажки.
Судіть безжально, болісно судіть,
Отою найпекельнішою ніччю,
Коли тернова вистраждана віть
Вам зацвіла колись уперше в січні.
Зізнанням першим, зроненим у тьмі,
Сльозою тою давньою! - на віях,
Судіть себе так тяжко, як самі,
Себе самі судити лиш умієм.
І зважилася. Зректися всього, бо світ людей, співвітчизників - рідні, чиновників, політиканів, товаришів по перу, з якими залишила її сам-на-сам доля, повертався до неї спиною...
…Час неперервний, література неперервна, хоч би як шматували її на покоління знавці (кон’юнктури вчені мужі історики і молоді егоцентрики. Пам’ять живе у «вчора» і «завтра», не визнаючи кордонів. На відстані - багаття запаленого для людей серця, вабить і зове неподоланно, магнетично.
Ой крутая круче,
кригонькою вкрита,
Серед мого серця, серед мого світу.
Там вогонь високий в ночах зацвіта.
Ти за віщо, круче, отака крута?
Ганна Світлична завжди вірила в щастя. «Високе щастя жити і чути Батьківщину у крові». Для неї «співав сад», «мов золоте вітрило», і гірко дихав бриз з далекого моря та духмяний чебрець курганів, для неї по «замислених чистих» сторінках блокнота «бродила» і «слалася», мов зелений дим, тінь лісу, для неї колосилися під золотою веселкою сонця жита і бентежна ніжність зачинала «державу серця». А вимріяна всією сирітською душею сім’я вечеряла в саду тихого лагідного світу. Він не був дистильованим - цей прекрасний світ любові, бо знав і підступність, і зраду, брутальність анонімщиків і холодну бридливість естетів, байдужість ситих і благополучних ділків од літератури і слабодухість її кревних людей для непідйомної ноші її тяжкої долі.
На синій ряст і молоду траву
Впаде так рано паморозь кошлата.
Я буду жить - чи тільки удавати,
Чи тільки уявляти, що живу?..
Вона стоїчно звикла «на паперті передзимових днів крихтинки згадок болісно збирати». Але навіть у своїй пекельній самотності жила «з людьми» «й серед людей» - і це було її щастям уповні. У ньому було все - в цьому житті: любов і ненависть, презирство і прощення, «лукавий медок порад» і кам’яна рівновага твердині її духу.
...Я зумисне поєднала на цих сторінках імена й роздуми молодих пошукувачів слави 90-х років і поетичні рядки Ганни Світличної. Будинок творчості письменників в Ірпіні був її короткочасним земним раєм, спраглою оазою людського порозуміння професіоналів літератури. Там ніби не писала, а видихала вона рядки, трепетні, як надія, у сподіванні відгуку абсолютного слуху споріднених душ.
Приходитиму знов і знов сюди,
Як ніжний серпень в сонячні сади.
Як небосхил - до ясної води,
Приходитиму знов і знов сюди.
І через рік, і через безліч літ, -
О, хай не заболить тобі мій слід
Між трав оцих, занурених в блакит
І через рік, і через безліч літ...
... А вже в саду упав останній плід.
Я тут жила б і сто, і двісті літ,
Годинників спинила б мудрий хід...
Та вже в саду упав останній плід.
От і все. Казка скінчилася. Час неперервний. Стрілка годинника наближається до кінця сторіччя. Та в новому часі «карбами сонячного серпня» у світлотінях нашої пам’яті зринає ніжний голос сильної мужньої жінки і для тих, хто вміє берегти скарби, - безсмертної доньки України.
Л-ра: Вітчизна. – 1999. – № 3-4. – С. 134-143.
Твори
Критика
