Дванадцять обручів чистилища, або місяць в кінці тунелю
Роман Скиба
Вдамся до дрібного збочення: почну схвальну рецензію з «наїзду» на Автора (хто здатен краще оцінити цей хід, як не сам Великий перверзійник Андрухович?). Отож, пане Юрію, дався Вам той читач... Всі ми його, звісно, любимо і шануємо, але чи варто так безпосередньо (навіть трішки вульгарно) розкривати перед ним карти: «...о, ні, перепрошую, це з мене раптом поперли „Рекреації", таким чином, пишемо ще раз і спочатку...»? Чи варто загравати з ним, припрошуючи до панібратства (чи то пак до співавторства — начеб Вам і справді жадалося перекласти на його плечі свої обов'язки): «То як мені тепер явити його (героя), після всього сказаного, як він повинен урешті вийти до своїх гостей...»?
Проте, наголошую, мій «наїзд» стосується лише зовнішніх ефектів.
Для того, шоб нагородити Юрія Андруховича нашим гучним «Віват!», не конче доводити, шо його четвертий роман має якісь переваги над попередніми, достатньо, що цей автор як був «крутим» прозаїком, так і залишився. На кожному колі (обручі?) його літературного буття він залишається Собою, та, оскільки двічі в одну й ту ж ріку не увійдеш, у нього завжди знаходиться, чим небаченим нас, наївних, приголомшити. Втім, якщо ви чи я до наївних і не належимо, проти правди перти все одно : «Какая глыба —этот Андрухович! Какой матерый человечише!»
Та конкретизуймося. «Дванадцять обручів» — книга вельми-превельми глибока (не поспішайте насміхатися з моєї банально сформульованої заявки: зараз настане час парадоксу)... Так от, «хто в неї пірне аж до дна» (це, як ви здогадалися, я запитував М.Т. Рильського), той опиниться в самісінькому епіцентрі чорнушного хаосу, такому собі пекельці, тимчасово ввіреному грішникам на самоврядування і госпрозрахунок. А що ви ще очікували побачити на дні? Запевняю, нема тут для вас нічого особливо незнайомого — може, риси місцевих мешканців та кути перетину колізій дещо загострені, а так майже реалізм — житуха наша з вами, так би мовити. То що ж випливає з цього? Невже штампована теза, запозичена з радянських підручників: «Писатель показывает темные стороны современного ему обшества»?.. Та що ви! Просто з цього дна і небо прозирається яскравіше — вам слід лише підвести очі — і ось вони, таємниці невідомого світу, ось він, Місяць, де живе Антонич, переселившись туди з шевченківських вишень, аби хоч іноді являтися нам справжнім ликом, а не в лубковому образі пай-хлопчика, ось вона — світляна стіна, яка кожного з нас колись запитає «хрипкуватим джазовим голосом»: «Хто Ти такий? Хто домагається бути впущеним?» Але, якщо твій час іще не прийшов, тобі належить довго і вперто летіти крізь свої обручі. Не переймайся, що вони вогненні — це полум'я очищує: «Все на краще у цьому з найкращих існувань»... А що стопи твої, попри те, як і раніше — човгають по дну, не дивуйся — закони тіла вимагають свого.
Персонажі «Обручів» не діляться на однозначно позитивних і однозначно негативних — вони взагалі не діляться: люди ж бо, а не амеби. На рідному дні всі вони, хто в міру, хто не в міру, опущені й нещасні, більшість із них куди легше надається до падлючості, аніж до високого й світлого. Що поробиш: дно є дно. Наука літати часто стає осяжною лише поза життям. І все ж чи настільки вже добре знаємо ми цих героїв і себе разом з ними?.. Хоч як упродовж перебігу сюжетної течії напрошувався на кпини австрієць Карл-Йозеф Цумбуруннен, та по його загибелі нам не просто жаль цього дивака, ми виявляємо у його портреті безліч штрихів, на які досі не звертали уваги. Може, причина в тому, шо дивимось на нього іншим зором (як і він на нас) — непоганий-таки був чоловік... Та й чому був? У нього ще все попереду... Реінкарнації у романі — явище, хоч і не фіксоване безпосередньо, як, скажімо, у Павича, але, виходячи з натяків, узаконене...
«Карл-Йозеф і незчувся як відповів:
— Я — Його Ясність, цісар Австрії, король Угорщини»...
Іноді смерть — лише смуга, шо перетинає життя, не уриваючи його. Іноді завдяки їй героєві дано зрозуміти своє призначення. Це одкровення небезпечне для нього, але така се ля ві. Пригадаймо фрагменти з історії будинку, у якому автор (чи новий український диявол Илько Варцабич?) розмістив свою «Корчму „На Місяці"»...
«Це, здається, 1915 рік»... «...у липкій від крові траві, лежить, уже провалюючись у коридори темряви і зле позіхаючи, один із них — сіроокий доброволець з незакінченою університетською освітою. Його останнім атеїстичним видінням у дедалі скляніших очах є, крім подертого на шматки неба, постать Ангела Циклонів-—того, що зганяє докупи і знову розганяє хмари над цим проклятим місцем»...
«Минає лише десяток років — і майже все повторюється: лежачи горілиць у тій самій переповненій гільзами траві, молоде світило варшавської метеорологічної школи дивиться, як і тоді, в розірвані небеса, аж поки та сама ангельська долоня не закриває ті самі сірого кольору очі. Уві сні він бачить свою мету.
Ніколи не приходьте туди, де ви одного разу вмирали».
Таке розгорнуте цитування прошу вважати ліричним відступом. До речі, про лірику. Тобто про лірика. Що не кажіть, а образ бед-боя Антонича значно симпатичніший, ніж той, статечно-стереотипний, придуманий, на думку автора, ще за життя поета його надто вже поважним оточенням, ім'я якому «Галицький театр». Правий Андрухович чи ні — а міф про класика має право і на альтернативну версію, і, можете бути певні, поетова харизма від цього аж ніяк не постраждає.
«Гляньте, що ви з нього зробили», — начебто пропонує автор, являючи нам професора Доктора, другу іпостась Дволикого, котра демонструє собою, як би мав виглядати Антонич згідно з традиційними уявленнями про нього, доживши incognito до наших днів. Хоча і цей нестерпний балакучий дідуган знає (відчуває?) більше, ніж декларує. Це ж він, не хто інший, «присадив» юну Коломею на «сфінксівські» загадки щодо дванадцяти
обручів. У тому, що під завершення роману вона збагнула таємницю Антонича (і не лише його), є і професорова заслуга.
Чи можна назвати центральними героями напівневдаху літератора Артура Пепу та його невірну дружину пані Незграбу Рому Воронич? На перший погляд, швидше ні, аніж так. Вони одні із багатьох. У душах їх — звична для дна каламуть. Проте саме їм дарується Великий Шанс — шанс Повернути Любов. То ж, може, швидше так, ніж ні? Бог їх знає... Або Варцабич.
Негідники у романі певними моментами розчулюють нас своєю жалюгідністю, а кажучи людяніше — слабкістю. Вони далекі від абсолютного зла, я б сказав — це істоти, у яких не склалося з кармою. Люмпени-убивці Душман і Шухер навряд чи пройдуть по конкурсу на монстрів. «Двоє відморозків з околиці, так собі, ніхто — грязь із под ногтєй, шалупєнь і шелупонь» — визначає їх Варцабич, а далі зізнається: «Насправді, вони лише знаряддя».
Кліпмейкер Ярчик Волшебнік куди життєздатніша сволота, хоч, за великим рахунком — ну, гоблін... Ну егоїст, ну зажера, ну за долар маму рідну продасть, не те, що якихось дєвочек Лілю і Марлену — та хто вас змушує мати з ним справу? На відстані він цілком нешкідливий, боягуз-бо і обережник. До того ж він — просто погано вихована доросла дитина. Це нещасне створіння так легко довести до істеричних сліз майже невинним фокусом — усього лиш перетворивши чесно (зауважте!) зароблені ним купюри на гівенце.
За що затойбічника, екс-чоловіка Роми Воронич, підстаркуватого мольфара-немольфара, етнографа-фольклориста, відмінника народної освіти, позбавлено вічного спокою — взагалі зрозуміло з натяжкою. Неприємний, звісно, тип, але ж не кашель його, не жовті зуби та смердючі шкарпетки вписувати йому у вину. Та й власницька пристрасть до молодої дружини — аргумент в його особистій справі не найсерйозніший: бачила ж пані Рома, за кого йшла.
Щодо пана Варцабича — той, безумовно, до слабких не належить, але і не людина ж він... Тут доречно буде, про всяк випадок, перехреститися або тричі сплюнути через ліве плече. Втім, зло його якесь невмотивоване і перемішане з таким же невмотивованим добром. Так і хочеться зацитувати самовизначення гетівського Мефістофеля, але до мене це вже зробив Булгаков, винісши рядки з «Фауста» в епіграф до «Майстра і Маргарити»... Варцабич виконує функцію Десниці Карми. Чи Шуйці її, врешті-решт.
Усім сказаним я зовсім не маю на меті дорікнути Андруховичевим героям невідповідністю до своїх ролей. Навпаки — вони настільки природно вживаються в них, що саме оперування театральними термінами тут видається святотатством. І це попри всю БАлаганність і БУфонадність тексту. «Обручівці» —складні, отже, справжні. Ті ж епітети стосуються й Автора.
Л-ра: Березіль. – 2004. – № 2. – С. 179-182.
Твори
Критика
