На «святі воскресаючого духу»
Ярина Ключковська
Поява нової публікації двох романів Юрія Андруховича «Рекреації» та «Московіада» стала поштовхом до нового сплаху активності критиків. Прозу Андруховича зокрема і модерну українську літературу взагалі, уособлену угрупуванням Бу-Ба-Бу, почали наново розглядати під найрізноманітнішими кутами зору, проголошуючи самого письменника то руйнівником рідної мови і традицій українського письменництва, то пророком, тобто втіленням українських традицій українського письменництва.
Не ставимо собі за мету глобального завдання, на зразок визначення місця романів Андруховича в українському літературному процесі чи світовому контексті. Відмежуємося навіть від спроб проаналізувати його романи як явише постмодернізму, чи постколоніалізму. чи будь-яких інших постів та ізмів. Для спрощення завдання обмежимося лише одним текстом, а саме «Рекреаціями». Вибір цей суто в дусі Андруховича, нічим особливим не мотивовано...
Не буду оригінальною, вказавши на подвійність назви роману: рекреації — це і відпочинок, «розривна», і відтворення, відновлення, відродження, воскресіння. Саме так автор визначає сюжетне осердя роману — свято, власне, не просто собі свято, а «Свято Воскресаючого Духу». Вже сама ця назва, як, зрештою, і кожна інша деталь, містить у собі ряд ілюзій, асоціацій, ремінісценцій тощо. Насамперед варто звернути увагу на час, коли писалися «Рекреації», час оксамитової революції, нескінченних мітингів, фестивалів, «Червоних Рут» та інших грандіозних акцій на тему «свято» — своєрідна ознака епохи.
Аж надто багато мовилося про воскресіння, духовну Україну та багато інших подібних речей, а тому назва свята аж ніяк не випадкова Не можна оминути увагою канцелярський епітет «Воскресаючий», суфікс якого аж кричить про русифікацію, бюрократизацію та інші явища, лінгвістичні плоди яких ми пожинаємо й досі. Чи було це слово вжито навмисно, чи випадково — про це б варто запитати самого автора. Проте дуже ймовірно, що, незважаючи на своє прагнення «подолати» мову, зруйнувати її, письменник сам став її жертвою. Цей приклад наведено для того, щоб продемонструвати постійну боротьбу між автором і мовою, полем якої є роман «Рекреації». Недарма персонажами роману є поети і люди, дотичні до них. Справді, всі чотири герої істотно відрізняються від решти населення, в них принципово інша позиція, їм доступне те, чого не мають інші. Мова не про славу, гроші, жінок — часто-густо вони позбавлені саме цього. Але вони володіють повнотою переживання, в їхньому емоційному світі все: від найвищої насолоди до повного розчарування, і ніщо для них не має кінця. Вони з тою самою пристрастю обговорюють поезію і пиво, Антонича і Біленкевича, минуле і майбутнє. Те, що вони володіють словом, дозволяє їм володіти і речами.
Варто звернути увагу на нескінченні переліки, кожен з яких зіставляє незіставлювані речі, грається звуками й поняттями, витворює нові зв’язки між словами і речами. Вони нагадують славетні Уїтменівські каталоги, які мали на меті продемонструвати екзистенційну спільність явищ світу. Проводячи паралелі лінгвістичні, автор перетворює їх на реальні, таким чином не руйнуючи мову, а глоболізуючи її, ототожнючи з дійсністю. Приміром, славнозвісний перелік учасників свята, акий не лише займає майже цілу сторінку, а й вміщує масу фонетичних забавок («Самураї, Дармограї...»), асоціацій («Юристи, Хапуги...») і просто не пов’язаних між собою явищ, які об’єднує тільки те, що вони існують у цьому світі Андруховича.
Кількість імовірних приміток до роману могла б сягнути кількості приміток до «Улісса». оскільки «Рекреації» не дають можливості розслабитися вдумливому читачеві. Перелік міжтекстуальних і позатекстових засобів не поступився б перелікові учасників самих реакрецій: ремінісценції, алюзії, цитати, автоцитати, пародія, травестія...
І як геніальний режисер-постановник свята Мацапура, автор постійно ховається серед своїж персонажів та ситуацій, лиш; натяками нагадуючи про свою високоповажну персону. Текст «Рекреацій» нагадує іграшковий палац, збудований майстром Дроссельмайєром для своїх хрещеників у «Лускунчику»: серед принців - фрейлін, лакеїв і кухарів, лебедів - дівчаток він помістив себе. Ось він зрідка визирає з-за рогу будинку й ховається знову, абсолютно не заявляючи про свої права творця цього іграшкового світу. Маг, чарівник і деміург, він запустив механізм, а тепер спостерігає збоку за творінням своїм.
«Я бачився з твоїми персонажами» — ця коротенька фразі сказана Немиричем Хомському після його вечірки в Будинку з Химерами — ні, у Віллі з Грифонами, — задає тон чи виявляє тональність цілого роману, а чи де сам твір сформував навколишня реальність. Це — істинний бубабістський карнавал у його крайньому виявленні, точці найвищого напруження, екстремумі. Фінальна сцена особливо чітко демонструє відносність демаркаційної лінії між творчістю і дійсністю: кальдеронівський принцип «життя — це сон» реалізується на межі життя й смерті. Найжорстокіше втілення дійсності виявляється всього-навсього маскарадом театром, грою.
Юрій Шевельов у «Сучасності» влучно зауважив спорідненість Андруховича з Гофманом Гайне і Гоголем. До цього переліку я б ще додала Ільфа і Петрова, Кальдерона, Антонича й українську національно-свідому періодику кінця 80-х. Вибухонебезпечні суміш усіх цих інгредієнтів, чи так пак, складників, і вихлюпнулась у «Рекреації», а слідом за ними й у «Московіаду» та «Перверзію».
Після всього цього виникає закономірне питання: для кого написано роман? Чи тільки для обмеженого кола, «тусовки», які впізнають власні вислови, шаржовані портрети друзів серед персонажів роману? Чи для ширшого кола людей, що пережили тогочасні події і знаходять серед карнавального дійства «Рекреацій» відголоски свого життя? А, може, твір розраховано на іноземців, які не мають жодного уявлення про наше, життя й життя українських поетів зокрема і які, розчулившись чи жахнувшись, поїдуть далі по світу, поширюючи неправдоподібні розповіді про Україну? Зрештою, чи не міг автор розраховувати на проголошення його генієм десь у XXIII столітті й цитування його твору в підручниках давньої історії України?
Найімовірніше, що ніхто, крім самого автора, не дасть адекватної відповіді на це питання, а сам він просто ніколи не признається. А ще ймовірніше, що відповіді на це питання взагалі не існує, бо всі вони — «філософи, економісти, екуменісти, пара- і психологи, історіософи...», а також поети, критики та й просто люди знайдуть для себе щось на цьому полі бою, де письменник і мова в процесі своєї боротьби загубили багато скарбів, фальшованих клейнодів та інших речей. Тому залишається сподіватися, що рекреації і «Рекреації» матимуть перед собою велике майбутнє, а автор не обмежиться вже досягненим і піде далі, міняючи маски, акторів і мізансцени.
Л-ра: Слово і час. – 1997. – № 11. – С. 106-109.
Твори
Критика
