«Грозовий перевал» Е. Бронте: образ Хіткліфа у соціокультурному контекті 1840-х рр.

О.І. Авраменко

Єдиний роман Е. Бронте є предметом дослідження низки англомовних літературознавців, які вивчають різноманітні аспекти його поетології, перш за все – зв’язок з традицією преромантичного та романтичного наративу, «готичність» та релігійність, міфологічність, ірраціоналізм та наявність своєрідної «метафізики кохання». Радянське і загалом марксистське літературознавство традиційно робить акцент на соціальній проблематиці твору (К. Рох, Н. Михальская). Сучасні українські дослідники називають «Грозовий перевал» «магічним плетивом реалізму та романтизму», поєднанням двох англійських літературних традицій – готичного роману та роману сімейно-побутового, перегукуючись з точкою зору російської дослідниці, яка відзначає наявність у романі «удивительного сочетания беспощадного реализма и романтической фантастики».

При цьому поза увагою дослідників залишається питання про те, що саме поєднує соціальний критицизм однієї з найвидатніших представниць «блискучої плеяди» англійських реалістів 1840-х рр. з містичною атмосферою кохання, довшого за життя, в органічну художню цілісність, що зачаровує почуття й уяву читачів вже понад півтора століття. Відповідь тут може підказати звертання до соціокультурного контексту періоду створення роману та доби, зображеної у тексті. Його породженням є образ головного героя, що являє собою персоніфікацію того демонічного струменя, який надає «Грозовому перевалу» поетикальних рис, а також є точкою перетину двох поетикальних систем – реалістичної, притаманної великій кількості прозових творів 2-ї третини XIX ст., та романтичної.

Образ смаглявого Хіткліфа – чи то цигана, чи то креола, в ранньому дитинстві нібито підібраного вітцем родини Ерншо на вулиці Ліверпуля (який у XVIII-XIX ст. був одним з найбільших центрів атлантичної работоргівлі в Європі) і прийнятого ним у родину, незважаючи на спротив останньої, потрактовується дослідниками як «демонічна фігура» - втілення сили природних стихій, могутності елементального світу, жодним чином не пов’язаного з людською етикою та мораллю, - сили, що нагадує стихійну міць героїв байронівських поем.

Видається, що подібність образу Хіткліфа до типу байронічного героя є суто зовнішньою. Незважаючи на те, що з дванадцяти характеристик, які, на думку сучасних англомовних літературознавців, визначають сутність цього літературного типу, у Хіткліфа виявляються цілих вісім, всі вони, на відміну від характеристик героїв байронівських поем, мають чітке соціально-психологічне (а, можливо, також і соціально-історичне) вмотивування; і негативне ставлення до соціальних норм та загальноприйнятних правил поведінки у товаристві, і становище парії-людини, що знаходиться поза законом, і його «темні» атрибути, зазвичай нехарактерні для героя у традиційному для XIX ст. розумінні терміна (зовнішність, поведінка, походження статків, а також відсутність поваги до рангів і привілеїв, цинізм, егоцентризм та жорстокість одинака, знехтуваного суспільством) - всі ці характеристики романтичного героя в тексті Бронте доповнюються ще однією «байронічною» рисою, що є найсуттєвішою у випадку Хіткліфа: його темним, непевним минулим і, в тому числі, його загадковим походженням.

Хіндлі неодноразово називає Хіткліфа циганом; циганом же він видається одному з двох оповідачів «Грозового Перевалу» - Локвуду. При більш детальному розгляді ця версія також не витримує критики: в роки створення роману в Англії побутувало уявлення про циганів як про народ, більша частина якого складається із жебраків та злодіїв, що мають природжену схильність до віроломства, підлоти та злодійкуватості. Хіткліф справді зовні схожий на цигана, бо має смагляву шкіру та кучеряве волосся, а історія його появи та подальшого перебування в оселі Ерншо зовні (метонімічно) нагадує історію появи циганів на Британських островах як її описує, наприклад, В. Хауітт, роботи якого сестри Бронте могли читати у доступних їм бібліотеках. Видається, проте, що Хіткліф у головних своїх особистісних характеристиках не має нічого спільного з циганами, як їх уявляли собі сучасники Е. Бронте: романістка підкреслює це багатозначною деталлю ситуації, в якій Хіндлі, що завжди узивав Хіткліфа «циганом», забороняє йому брати участь у різдвяній вечері на тій підставі, що він «почне мацати пальцями тістечка з кремом та цупити фрукти», а няня Неллі, яка знає хлопця з перших хвилин його перебування в родині, бурхливо протестує проти такого звинувачення: «Хай вже хто інший, а він нічого не чіпатиме!» (Тут і далі переклад мій. - О. А.).

Насправді Хіткліф не позбавлений певної душевної витонченості, яку авторка окреслює побіжною деталлю поведінки цього персонажа: «пропостувавши» більше доби після сутички з Хіндлі, він «не міг багато їсти», коли Неллі запропонувала йому «цілу купу смачних страв», що залишилися від різдвяної вечері. Цікаво, що так само не може їсти у цей святковий вечір Кетрін, котру Неллі спочатку запідозрила у «безсердечному егоїзмі дівчиська», що легко пробачило «образу, завдану її нещодавньому товаришеві». Ще одним підтвердженням душевної витонченості Хіткліфа та його лицарського ставлення до Кетрін, а також нероздільної духовної («елементальної», за виразом Д. ван Гент) єдності з коханою є та обставина, що йому «ніколи б не спало на думку хотіти того, чого хоче Кетрін, а думка про те, щоб заздрити Кетрін, здавалась йому дикою».

Хіткліф також позбавлений ще однієї важливої риси етнічного характеру циганів, зазначеної В. Хауіттом, - презирства до систематичної праці та абсолютної безстрашної безсоромності, а його відчайдушна «циганська мстивість» стосовно головного кривдника - Хіндлі - обмежується внутрішнім благородством на рівні майже безумовного рефлексу: саме цьому інстинктивному благородству зобов’язаний своїм порятунком маленький Гертон – син Хіндлі, скинутий п’яним батьком з висоти другого поверху. «Гірке розчарування», що відобразилося на обличчі Хіткліфа, коли він побачив нагорі п’яного безтямного Хіндлі – розчарування від того, що він сам власноруч завадив здійснитися відплаті, не спростовує головного – він інстинктивно кинувся рятувати (а не знищувати!) єдиного спадкоємця свого одвічного ворога і майбутнього господаря Грозового Перевалу, який Хіткліф поклав собі на меті зробити своїм будь-якою ціною. Зазначимо, що образи циганів в англійській літературі як до 1830-го року (В. Скотт), так і пізніше, в XX ст. (наприклад, у Д.Г. Лоуренса, у В. Вулф), позбавлені подібних характеристик, хоча й зображені з очевидною авторською симпатією.

Все вищесказане опосередковано підтверджує висловлену раніше думку про те, що образ Хіткліфа, так само як і вся художня ситуація роману, є породженням (у тому числі й у буквальному сенсі) соціокультурної ситуації Йоркширу – місцевості, де відбувається дія роману, якою вона була в останній третині XVIII - першій половині XIX ст.; як відомо, основною соціально-економічною рисою цієї ситуації на той час була інтенсивна і до 1807 р. (року прийняття парламентського акта про заборону работоргівлі) неприхована торгівля темношкірими невільниками, праця яких забезпечувала процвітання англійських власників цукрових плантацій у Вест-Індії; велика кількість родин цих власників у 1830-1840-і рр. проживала саме у Йоркширі – неподалік від Ліверпуля, що був на той час одним з найбільших морських центрів світової работоргівлі.

Загадковість походження Хіткліфа принципово відрізняється від загадковості байронічного героя; він позбавлений неприйнятних для англійців рис етнічного характеру циганів, а також наділений певною душевною витонченістю та лицарським ставленням до коханої. Видається, що ці риси зближують Хіткліфа з іншим, ніж байронічний герой чи циган, літературним типом – типом «благородного дикуна», що з’явився в англійському красному письменстві задовго до відповідних персонажів Вольтера та Ж.-Ж. Руссо – у творчості Шекспіра та Афри Бен; видається також, що ці риси «вписують» «Грозовий Перевал» у традицію англійського антиколоніалістського роману – тим більше, що соціально-історичний та літературний контекст історії кохання Хіткліфа і Кетрін є контекстом «йоркширського рабовласництва» ХVІ-ХІХ ст., а час створення роману (1840-і рр.) – періодом гострої боротьби аболіціоністів з вест-індським плантаторським господарюванням.

«Благородний дикун» у Афри Бен не може існувати без «білої володарки». Дж.А. Стівенсон, досліджуючи «технологічне» походження образу Хіткліфа (деконструюючи його образ), доводить, що Хіткліф не є єдиним центральним персонажем роману – особливо якщо врахувати, що для Хіткліфа Кетрін фактично є – фігурою, що заміщає йому матір. М. Берг вважає, що, таким чином, маючи Хіткліфову сутність до певної міри зосередженою за межами його особистості, Стівенсон здійснює одну з перших спроб постструктуралістського підходу до роману Е. Бронте. Якщо врахувати, що романістку, попри все інше, надихали також фольклорні, зокрема казкові, мотиви та традиція масової літератури 1830-1840-х рр., а також те, що більш ніж половина твору присвячена життю героя після смерті коханої, то «центральним персонажем» «Грозового Перевалу» можна назвати привид Кетрін, а також пам’ять про неї, як вона відобразилася у свідомості Хіткліфа та в оповіді Локвуда; в такому розумінні образ Хіткліфа є дійсно невід’ємною частиною образу його єдиної коханої.

Р. Нестволд, досліджуючи зв’язок образу благородного дикуна Оруноко з образом його «білої володарки» - оповідачки історії, відзначає унікальність цього образу. Подібно до героя роману Бен, Хіткліф є «принцем» - принаймні у казково-фольклорному плані: добра няня Неллі, втішаючи підлітка Хіткліфа, переконує його, що він достойний бути перевдягненим принцем інкогніто – адже батько його «міг бути китайським імператором, а мати – індійською принцесою, а самого його могли викрасти злі матроси і привезти до Англії». Так Неллі радить Хіткліфу бути самої високої думки про своє походження (адже це додасть йому відваги та гідності, щоб вистояти під напором знущань «маленького фермера» Хіндлі), а Е. Бронте замість розгорнутої у А. Бен детальної оповіді про те, як темношкірі жертви колоніального рабства дістаються берегів Суринаму, залишає читачеві ще один з небагатьох своїх авторських відбитків пальців: гротесково казкову, вигадану нянею утішну версію Хіткліфової появи на Британських островах.

Видається, що поради-натяки Неллі як одночасно доброї жінки, що жаліє малого Хіткліфа, та в той же час основного наратора роману на можливе високе (казково-королівське!) походження смаглявого знайди, а також зображення його зовнішності та наявність поряд з ним «прекрасної білої панії» Кетрін, якій закоханий Хіткліф віддано й вірно служить і яка його одночасно наставляє, навчає, плекає, сварить та оберігає від труднощів, пов’язаних з його двозначним становищем «інкогніто» - всі ці натяки, розсипані у тексті, можна, на наш погляд, розглядати як своєрідну мережу алюзій на роман Афри Бен.

Д. ван Гент, потрактовуючи роман Бронте у дусі міфологічної критики, також схильна розглядати образ Хіткліфа у нерозривному зв’язку з образом Кетрін, увівши поняття парного, подвоєного образу двох діток – хлопчика й дівчинки, які зростали як брат і сестра, що відчували одне до одного «трепетні почуття милосердя та пристрасті».

За спостереженням Д. ван Гент, ця фігура – парний, двоєдиний образ хлопчика та дівчинки – повторюється в романі тричі: перша й головна, що об’єднує Хіткліфа й Кетрін, являє собою міфологізовану романтичну історію з минулих часів; у другій половині роману вона пародіюється «фігурою» Кеті та молодшого Лінтона, сина Хіткліфа та Ізабелли Лінтон. У фіналі роману ця друга фігура змінюється парою «Кеті - Гертон», яка репрезентує більш реалістичний та прийнятний для авторської сучасності.

Ідентичність психотипу, до якого належать Хіткліф та Кетрін (психотипу демонічного за своєю елементальною природою), є максимальною, хоча вони є лише названими братом та сестрою. Дослідниця відзначає, що такий названий родинний зв’язок створює уявний імпліцитний привід розцінювати їхній союз як протиприродний та неможливий. Видається, однак, що читач має імпліцитний привід вважати, що вони є зведеними братом та сестрою – дітьми одного батька, що робить їхній союз справді трагічним та неможливим.

Очевидно, що Е. Бронте використовує символіку інцестуального мотиву, вельми поширеного в європейських літературах романтичного періоду; видається, це є ще одним свідченням тісного взаємозв’язку реалістичної та романтичної традицій, нерозривно поєднаних «темним» образом Хіткліфа у єдину художню цілісність.

Сучасні дослідники стверджують, що «Грозовий Перевал» містить також «метафізичне дослідження подвійності буття» - зокрема, «спорідненої дуалістичності душі», яка є основою метафізики кохання Хіткліфа та Кетрін. На думку Д. ван Гент, Е. Бронте протиставляє це почуття більш цивілізованому коханню третьої, «заключної» пари закоханих - «Кеті-Гертон», - коханню, позначеному характерним для авторської сучасності духом вікторіанської тенденції до пом’якшення та виправлення звичаїв.

Романтична амбівалентність образу Хіткліфа, пов’язаного з обома поколіннями закоханих, доповнюється його реалістичним аспектом, що імплікується соціально-історичним підтекстом наратива про йоркширське рабовласництво та поєднує у єдину перцептивну цілісність метафізичний план та соціальний план роману про нещодавнє минуле йоркширської глибинки.

Звідси – припущення про дуалізм тексту – водночас традиційно романтичного та суто «технологічного» двоєсвіття, спродукованого поєднанням концептуальної метафізичності роману з «сильно алегоризованим» відображенням сучасних авторці звичаїв знаних у Йоркширі дворянських родин, чиє фінансове та соціальне благополуччя було засноване на плантаторському рабовласництві – і ним же руйнувалося.

Видається, що аналіз образу Хіткліфа у розглянутих вище контекстах свідчить про наявність у художньому світі «Грозового Перевалу» так званого романтичного реалізму, що об’єднує в єдину художню цілісність шедевру Емілі Бронте регіональну соціально-економічну проблему з авторським філософським осягненням вічних цінностей та вічних основ людського буття.

Л-ра: Від бароко до постмодернізму. – Дніпропетровськ, 2011. – Вип. 15. – С. 73-79.

Біографія

Твори