14.02.2018
Івлін Во (Evelyn Waugh)
eye 665

Мотив смерті, тема кохання та проблема віри в романі Івліна Во «Повернення до Брайдсхеду»

Мотив смерті, тема кохання та проблема віри в романі Івліна Во «Повернення до Брайдсхеду»

О.С. Бойніцька

Два романи воєнного періоду творчості Івліна Во - «Перервана робота» (Work Suspended, 1941) та «Повернення до Брайдсхеду» (Brideshead Revisited, 1945) - стоять окремо у доробку письменника й істотно відрізняються від решти його романів як у змістовному, так і у стильовому відношеннях. Роман «Повернення до Брайдсхеду» починається там, де закінчується «Перервана робота»: твір відкриває картина війни. І хоча «Повернення до Брайдсхеду» - один із найзначніших і найпопулярніших романів Во - аж ніяк не можна вважати продовженням твору, написаного напередодні війни, все ж таки очевидно, що деяка спорідненість між ними існує. «Брайдсхед» наслідує ті особливості письменницької техніки, що вперше з'являються у «Перерваній роботі»: барвистий та вишуканий стиль, глибокий ліризм та емоційність оповіді, метафоричність та риторичність мови.

Крім того, як і в «Перерваній роботі», у романі «Повернення до Брайдсхеду» оповідь ведеться від першої особи, але тут письменник дещо ускладнює роль оповідача. Відомий американський дослідник творчості Івліна Во Р.М. Дейвіс цілком слушно зазначає, що у «Поверненні до Брайдсхеду» письменник бере за основу та розвиває той тип оповідача, який він вперше використовує у «Перерваній роботі». Як і Плант у «Перерваній роботі», Райдер - Я-оповідач «Брайдсхеду» - коментує та аналізує події свого минулого, змальовуючи, разом із тим, й історію свого покоління. Але між двома оповідачами існує, принаймні, дві суттєві відмінності. Перша полягає у тому, що оповідач Плант водночас є й головним персонажем, центром зображення у творі. Оповідач Райдер відіграє іншу роль: він оповідає, але оповідає здебільшого не про себе. Отже, на відміну від Планта, оповідач «Брайдсхеду» не є центральним персонажем твору, тому Р.М. Дейвіс «поділяє» Чарльза Райдера на дійову особу, яку далі в дослідженні називає «Чарльз», та на власне оповідача - «Райдера». Друга особливість, котра відрізняє оповідачів двох творів і природно витікає з першої, - в тому, що Райдер, не ставлячи себе в центр оповіді, має і реалізує можливість значно більш глибокого та різнопланового відтворення та аналізу подій. Ми, зокрема, погоджуємося з американським дослідником у тому, що оповідач «Повернення до Брайдсхеду» виходить за межі власного суб'єктивізму і створює масштабну картину британської дійсності 20-х, 30-х і частково 40-х pp.

Специфіка оповіді від першої особи обумовлює своєрідність часової орієнтації та композиції твору. Особливості часового співвідношення та розміщення частин твору є виразом певної позиції письменника відносно до своїх персонажів та до зображуваних подій, тобто, точки зору автора. Твір Во складається з прологу, трьох основних частин та епілогу. Варто відзначити симетричність архітектоніки роману: частини перша («Et in Arcadia Ego») та третя («A Twitch upon the Thread») складаються кожна з п'яти розділів, у той час як друга частина («Brideshead Deserted») містить лише три розділи і відіграє роль своєрідної інтермедії. Події викладаються ретроспективно, у формі спогадів персонажу (власне, повного назвою роману є: «Brideshead Revisited. The Sacred and Profane Memories of Captain Charles Ryder»), який під час війни потрапляє до старовинного маєтку Брайдсхед і пригадує своє минуле, тісно пов'язане з цим місцем. Саме ретроспективне викладення подій зумовлює ностальгійне й сумне забарвлення, властиве твору, посилює його драматизм. Оповідь охоплює досить широкий період часу. Так дія прологу та епілогу відбувається у 1943 р. - у теперішньому для оповідача часі; решта твору відноситься до часу минулого: події у першій та другій частинах роману відбуваються впродовж приблизно трьох років, з 1923-го по 1926-й, далі - десятирічний часовий розрив, і третя частина твору охоплює також приблизно три роки, з 1936-го по 1939-й. Тут слід зазначити, що часовий інтервал у десять років, після якого читач знову зустрічається з персонажами, підкреслює зміни, що відбулися як у зовнішньому, так і у внутрішньому світі героїв роману.

Структура твору підпорядковується головному предмету зображення, що визначає й спрямовує плин спогадів Райдера - у романі «Повернення до Брайдсхеду» оповідь здебільшого обертається навколо родини Марчмейнів. Змальовуючи драматичні колізії, письменник концентрує увагу на складних питаннях, пов'язаних із дружбою та коханням, релігією та вірою, становленням особистості, пошуком свого «я», переоцінкою життя перед обличчям смерті тощо. Цікаво звернута увагу на історичний час, на тлі якого розгортається дія роману: основні події у житті персонажів збігаються із найбільш бурхливими в соціальному, політичному, культурному відношеннях «трьохліттями». Герої першої частини «Повернення до Брайдсхеду» - Чарльз та лорд Себастьєн Флайт - починають навчання в Оксфорді в 1922 р. - році видання «Улісу» та «Безплідної землі»; отже, події цієї «оксфордської» частини роману майже цілком пронизані складною, неоднозначною атмосферою мистецтва нового часу. Події останньої частини твору відбуваються напередодні другої світової війни, у світі, немов приголомшеному передчуттям невідворотної катастрофи.

Взагалі роман «Повернення до Брайдсхеду» у контексті творчості Во можна розглядати як останній панегірик «доброї давньої Англії». Той позитивний ідеал, за яким письменник звертався в минуле століття, і який був для нього своєрідним моральним орієнтиром, тепер відживає себе. Війна остаточно розриває всі зв'язки з тим давнім минулим - «золотими днями» матінки Вікторії, і вимушує зробити повну переоцінку цінностей. У 1944 р. віце-президент Сполучених Штатів Генрі Уоллес називає наше століття «добою Звичайної Людини», а Івлін Во, слідом за ним, - «добою Хупера», за ім'ям одного з персонажів «Брайдсхеду», який стає не дуже привабливим уособленням нового покоління. Сам письменник в авторській передмові до другого видання «Повернення до Брайдсхеду» називає цей роман «панегіриком, що його прочитано над порожньою труною» і зазначає, що цей твір «пропонується молодому поколінню читачів, насамперед, як згадка про другу світову війну, а не про 20-ті та 30-ті роки, які змальовано в ньому».

Скрізь у творчості Во з'являється мотив смерті як постійне нагадування давньої істини: memento mori. Найбільш яскравого втілення цей мотив набуває саме у «Поверненні до Брайдсхеду», перша частина якого має назву «Et in Arcadia Ego», що в перекладі з латини означає: «І я в Аркадії». Аркадія, за первісним та найпростішим визначенням, є областю в Греції, «країною пастухів». В античній літературі традиційним було зображення Аркадії як певної райської країни з патріархальним, ідилічно-простим способом життя. Згодом Аркадія стає уособленням мрії про Країну Щастя. Таким чином, «І я в Аркадії» це, іншими словами, - «І я в Раю». З часом у мистецтві, зокрема в живописі доби Відродження, значення цього вислову розширюється і змінюється. На деяких картинах на тлі мирного і спокійного пасторального пейзажу художники зображують череп, і через цю деталь слова, якими вони підписують свої полотна, - Et in Arcadia Ego, - потрібно розуміти як: «І навіть в Аркадії я, Смерть, присутня». У романі «Повернення до Брайдсхеду» Івлін Во повторює цей прийом ренесансних малярів. Перша частина твору містить ностальгічні, і тому дещо ідеалізовані, спогади героя-оповідача, Чарльза Райдера, про «райське», майже безтурботне життя у «брайдсхедській Аркадії». Оповідаючи про цей щасливий період, Райдер, поміж іншим, згадує й про головну прикрасу кімнати, в якій він мешкав під час навчання в Оксфорді, - людський череп, на чільній кістці якого було виписано гасло: Et in Arcadia Ego. Молодий Чарльз через неосвіченість не відчуває похмурої іронії, що її містить ця досить дивна прикраса його письмового столу. Череп є символом смерті, а в романі Во, з'явившись майже на самому початку, він залишиться нагадуванням постійної присутності смерті - завади, навіть у найщасливіші дні. Et in Arcadia Ego є перефразованим «пам'ятай про смерть».

Загибель ідеалу, розрив із минулим, трагізм теперішнього та непевність у майбутньому яскраво втілені в центральному образі-символі роману - маєтку Брайдсхед. Цей старовинний замок, який був свідком декількох століть історії Англії, занепадає. Його історія закінчується, як закінчується історія роду, що мешкав у ньому весь цей час, як закінчується ціла епоха. Маєтки на кшталт Брайдсхеду взагалі є улюбленим символом Во, символом настільки важливим, що письменник у багатьох романах вимальовує їх майже як окремі живі образи. Такими є: Королівський Четвер - родовий маєток Пастмастерів («Занепад та руйнація»), Даутінг-хол - будинок полковника Блаунта («Мерзенна плоть»), Геттон - предмет гордощів Тоні Ласта («Жменя праху»), будинок старого Планта («Перервана робота»), Марчерс - лондонський будинок родини Марчмейнів («Повернення до Брайдсхеду»). Для Во ці величезні споруди нерідко пов'язуються з уявленням про ідеал життя, про добробут, певну захищеність та недосяжність. Ці будинки сповнені духом історії, неповторною романтикою давнини, але всі вони приречені на зруйнування, через непристосованість до сучасного життя, практичну незручність, або ж просто недоречність. Отже, руйнують будинок Планта та Марчерс (у трилогії «Меч честі» Марчмейн-хаус - це вже сучасний багатоквартирний будинок, в якому розташовано штаб особливо небезпечних операцій), занепадає Брайдсхед, «осучаснюють» Геттон та Королівський Четвер. Мотив занепаду та знищення старовинних маєтків у Во дещо співзвучний мотиву смерті людини, забарвлений почуттями втрати та суму. Багатозначна природа символу дозволяє нам розглядати «загибель» маєтків як своєрідне застереження автора, як прикмету лиха, що надходить, навіть як уособлення мотиву memento mori. Адже, наприклад, у романах «Жменя праху» й «Занепад та руйнація» зміни, що чекають на Геттон та Королівський Четвер, є призвісткою змін у житті персонажів; у «Перерваній роботі» смерть старого Планта й руйнація його будинку - дві події, що відбуваються майже одночасно на початку твору, - зумовлюють, певною мірою, подальший розвиток подій; і, нарешті, саме Брайдсхед у стані занепаду примушує Райдера згадати своє життя.

У «Поверненні до Брайдсхеду» занепад маєтку символічно збігається зі смертю лорда Марчмейна - найстарішого представника роду, батька родини. Сцена його смерті є однією з найсильніших за емоційною напруженістю та змістовною вагомістю ключових подій у романі. Старий лорд, проживши багато років у добровільному вигнанні, далеко від батьківщини, несподівано повертається до Брайдсхеду - повертається додому вмирати. Він знає напевно, що час смерті вже близько, усвідомлюють це й усі інші, хто знаходиться поруч із ним: його діти - старший син Брайдсхед, дочки Джулія та Корделія; Кара - жінка, з якою він провів усі роки свого вигнання; і, звичайно, Чарльз Райдер - незмінний свідок та дійова особа «брайдсхедської драми». Неминуча необхідність подивитися в обличчя смерті стає останнім і найбільш складним у житті лорда Марчмейна випробуванням, адже зараз він має зустрітися з тим, від кого він завади намагався втекти - з самим собою. Так зване «Королівське Ліжко», на якому вмирає лорд, перетворюється на своєрідне поле битви, де зіткнулися складні почуття та пристрасті, де йде двобій зі смертю. Смерть не визнає компромісів: або - відверте каяття та очищення, або - вічне небуття та темрява, яка так лякає лорда. У цій боротьбі відбувається переосмислення життя, ствердження його сенсу, і лорд Марчмейн, який колись разом із батьківщиною залишив і релігію, осіняє себе хрестом на знак покаяння і відтак вмирає. Смерть старого лорда стає випробуванням не лише для нього, а й для деяких інших дійових осіб драми - передусім, для Чарльза та Джулії, подальше життя яких після цього радикально змінюється. Смерть лорда Марчмейна є символічною: у ній - кінець і початок. З одного боку, це - кінець існування, кінець роду, кінець зв'язку Джулії з Чарльзом, (кінець твору, врешті-решт); з іншого - нове народження, знайдення віри, сенсу буття. Цим епізодом Во окреслює сутність одвічної діалектики: смерть є розвитком життя.

Якщо смерть лорда Марчмейна є одним із найбільш захоплюючих та суттєвих епізодів роману, то інша подія - смерть матері родини, леді Марчмейн, - навпаки, позбавлена будь-якого пафосу. Про її смерть мимохідь згадає Чарльз в розмові з Себастьєном: «Себастьєн, зараз, коли ваша мати померла,» (бо того ранку ми отримали сумну звістку), «чи не маєте ви наміру повернутися до Англії?». І хоча далі в творі ця подія майже не обговорюється, вона також є де в чому символічною. Як і смерть лорда, що збігається з занепадом родового маєтку Брайдсхед, смерть леді Марчмейн означає «загибель» іншого маєтку - Марчерса. Марчмейн-хаус збираються продати, а на його місці побудувати сучасний багатоквартирний будинок. У цей час Чарльз, у новій для нього якості архітектурного маляра, отримує своє перше професійне замовлення - намалювати Марчерс. Відтак Чарльз Райдер знаходить своє справжнє покликання, визначає свій шлях у житті. Професія, що її І. Во призначає для свого персонажа, має для письменника особливе сумне значення. Чарльз увічнює те, що має назавжди зникнути - саме ті старовинні будинки, які є вмістовищем духу «доброї давньої Англії». Отже, зі зникненням маєтків зникає і цей дух. Успіх і популярність художника Чарльза, за його власним визнанням, «у дійсності були ознакою занепаду».

Із надзвичайним натхненням виконує Чарльз своє перше замовлення. Малюючи Марчерс, він відчуває себе «людиною Відродження». Зважаючи на те, що ця робота зумовлена смертю - смертю леді Марчмейн і «смертю» власне будинку, - логічним було б назвати картину Чарльза, «осучасненого» митця Відродження, «Et in Arcadia Ego». Можна припустити, що на це й натякає письменник, коли такими трагічними подіями завершує оповідь про щасливий та яскравий «аркадійський» період у житті своїх персонажів.

Відзначена вище спорідненість між романами «Перервана робота» та «Повернення до Брайдсхеду» виявляється, між іншім, і в трактуванні теми кохання: певна схожість є і в образах деяких персонажів, і в загальній атмосфері приреченості, що нею овіяне кохання героїв обох творів. З кількох «любовних» сюжетних ліній у романі «Повернення до Брайдсхеду» найцікавішою для розгляду є головна - лінія кохання героя-оповідача Чарльза Райдера й Джулії Флайг.

Почуття між Чарльзом та Джулією виникає не відразу. Воно охоплює героїв досить несподівано, триває деякий час, а згодом переривається, подібно до того як переривається зв'язок між Джоном Плантом та Люсі Сімондс у «Перерваній роботі». Кохання героїв цих двох творів і народжується також у схожих умовах. Як і Плант, Чарльз Райдер залишає Англію і впродовж декількох років мандрує по далеких країнах у пошуках злагоди з собою: «Я подорожував Мексикою та Центральною Америкою - світом, який мав все необхідне мені; і контраст із світом парків та садиб мав оживити мене, допомогти порозумітися із самим собою». Ця подорож скидається на витечу (нагадує «гру у схованки зі своїм «я»» Джона Планта) - втечу, передусім, від самого себе, - і, звичайно, лишається майже безрезультатною. «Однак, незважаючи на усамітненість та довге вимушене життя у чужому світі, я не змінився; і маленька частина мене все ще удавала, що вона є всим мною» - зізнається Райдер, повертаючись на батьківщину. Подібно до Планта, Райдер набув «зовнішньої» популярності як митець, проте не отримав визнання «внутрішнього» - як особистість. Таке визнання йому в змозі дати лише Джулія. Отже, кохання до неї народжується в умовах душевної кризи, і знову-таки, подібно як у Планта, є способом подолання цієї кризи. Поринувши в своє кохання, Райдер не відразу помічає, що Джулія переживає кризу, можливо, ще глибшу, ніж його власна. Втім, як би там не було, саме розгубленість і самотність зближують героїв твору. В цьому й є відповідь на запитання, яке ставить сам собі Райдер: «Чому я вже вирізнив її із людства, і себе разом із нею?».

Опріч самотності та внутрішньої незлагоди, героїв єднає минуле - ностальгічні спогади про чарівну пору юнацтва. Оксфорд, Себастьєн, якого, до речі, так нагадує Джулія, і який, за словами Чарльза, «був предтечею», а також старовинний маєток Брайдсхед, що згодом стає втіленням мрії про щастя, - все це зумовлює кохання героїв. Повернутися до Брайдсхеду означає повернутися у минуле, що й намагаються зробити Чарльз із Джулією. Втім, кожен із них усвідомлює марність цієї спроби. Їх зв'язок є приреченим від початку.

Символічно кохання героїв у романі передає образ, що виникає в уяві Райдера: «І ще один образ спав мені на думку - маленька хатинка у сніговому просторі, у ній - мисливець, сам-один із упольованим хутром, олійною лампою, вогнищем; всередині сухо, затишно і тепло, а назовні останній зимовий буревій накидує снігу проти дверей. Тихо, непомітно величезна вага починає напирати на деревину; напружений засів ледь тримається; хвилина за хвилиною у темряві назовні біла брила запечатує двері, аж доки невдовзі, коли вітер стих, на крижані схили поглянуло сонце і почалася відлига, десь високо вгорі зрушиться, поїде і покотиться вниз груба маса, розростаючись, набираючи ваги, доки не здаватиметься, що падає сама гора, і маленьке, ламке і світле місце, звільнившись на мить, перетвориться на друзки і щезне, підхоплене лавиною на своєму шляху у прірву». Дедалі ясніше Райдер відчуває наближення кінця зв'язку із Джулією, він ніби бачить, як «сніг починає пересуватися на високих схилах». Нарешті, коли жахливий і неминучий розрив трапляється, це справді схоже на сніговий обвал: «Лавина зійшла, оголивши за собою гору; її останній відгомін вмер на білих схилах; в долині тихо лежав, виблискуючи на сонці, новий курган».

«Загублена пристрасть» («Thwarted passion») - так скаже Корделія про Чарльза та Джулію, і ці слова будуть найбільш простим і влучним визначенням їхнього зв'язку.

Повертаючись до порівняння двох історій кохання - у романах «Перервана робота» та «Повернення до Брайдсхеду», - відзначимо одну суттєву розбіжність. Герої обох творів шукають у коханні певного порятунку, шляху подолання внутрішньої кризи, але в кожному разі виявляється, що кохання не є цим шуканим шляхом. Однак, якщо «Перервана робота» переривається, залишивши Планта в своєрідній душевній безвиході, то роман «Повернення до Брайдсхеду» начебто пропонує можливу розв'язку. Для персонажів цього роману способом подальшого існування стає віра в Бога.

За словами Малколма Бредбері, «Повернення до Брайдсхеду» - це «перший виразно католицький роман» у творчості Івліна Во. Досить чітко визначає тему твору й сам Во в авторській передмові: «Прояв божої волі у житті групи відмінних один від одного, однак тісно пов'язаних між собою персонажів». Цією «групою відмінних один від одного персонажів» у романі є родина Марчмейнів і «тісно пов'язаний» з ними Чарльз Райдер. Марчмейни належать до католицької церкви, але вони не є давньою католицькою родиною, подібною до, наприклад, Краучбеків із трилогії «Меч честі». У такій традиційно католицькій сім'ї виховувалася лише леді Марчмейн, і це вже внаслідок її зусиль лорд Марчмейн навертається до Старої Віри, а їхні діти - Брайдсхед. Джулія, Себастьєн і Корделія - отримують католицьке виховання. Попри спільний духовний клімат, що об'єднує цю велику родину, кожен із її представників іде до віри власним шляхом - чи то прямим і безкомпромісним, чи то складним і трагічним, чи то філософськи поміркованим. «Людям випадають різні шляхи», - говорить Корделія, і в її словах практично міститься сутність релігійної проблематики роману: «Втім, сім'я не справляє враження надто послідовної у вірі, правда ж? Пішов він [лорд Марчмейн], пішов Себастьєн, пішла Джулія. Та знаєте, Бог рано чи пізно поверне їх. Цікаво, чи пам'ятаєте ви оповідання, яке матуся читала нам того вечора, коли Себастьєн утіерше напився - я маю на увазі той жахливий вечір. Панотець Браун сказав щось на кшталт - «я впіймав його (злодія) на невидимий гачок та невидиму волосінь, яка є достатньо довгою, щоб дозволити йому мандрувати світ за очі, але варто лише смикнути за цю нитку, щоб він одразу ж повернувся».

«Смикнувши за нитку» («Twitch upon the thread») - саме так і називається частина роману, в якій тісно перемережуються кохання, смерть і віра - три аспекти, що викликають особливий інтерес у зв'язку із романом Во. У цій заключній частині твору здійснюється пророцтво Корделії: Бог «повертає до себе» тих, хто віддалився від нього.

Отже, суть релігійної проблематики роману обертається навколо питань, пов'язаних із втратою, пошуком і ствердженням віри. Влучно окреслює тему твору біограф І. Во К. Сайкс: «Тема цієї книги не з тих, що припали б до смаку Роберту Г'ю Бенсону - непохитність старої віри у сім'ї, попри переслідування та інші прояви мінливої доби; це радше постійне відродження віри за найменш вірогідних, ба навіть найменш можливих для цього обставин».

А німецька дослідниця Анет Вірт, детально розглядаючи цю тему «постійного відродження віри» у романістиці Во, пропонує розподіл персонажів роману «Повернення до Брайдсхеду» по групах, «залежно від сили та сутності їхньої особистої віри». Першу групу дослідниця називає «негативним католицтвом» і відносить до неї леді Марчмейн і її старшого сина Брайдсхеда. До другої групи належать Корделія та няня Токінс. Цю групу протиставлено першій і, відповідно, названо «позитивне католицтво». До складу третьої (і останньої) групи входять ті герої, що відчувають «twitch upon the thread» («смикання за нитку»), себто католики «навернені наново». Це - Себастьєн, Джулія і лорд Марчмейн. Отже, спираючись на таке, цілком, на наш погляд, слушне, групування, спробуємо описати в загальних рисах кодекс віри деяких дійових осіб твору.

Одним із найбільш складних та суперечливих у романі є образ леді Марчмейн. Ця жінка належить до числа тих затятих католиків, які неухильно дотримуються літери церковного закону і не визнають компромісів. Її віра - це низка непорушних догм. Нерідко, керуючись добрими намірами, вона спричиняє лихо. Саме леді Марчмейн, по суті, руйнує життя свого сина Себастьєна, намагаючись будь-що прищепити йому власні поняття й погляди, в той час як головне, чого він потребує, це свободи й можливості самовизначення. Ця цілеспрямована жінка досить погано знається на людський натурі, а її віра абсолютно відірвана від реального життя.

Проте, слід відзначити, що саме леді Марчмейн навчає своїх дітей віри і навертає свого чоловіка до католицтва, причому робить це так, що релігія назавжди стає частиною їхньої свідомості. Леді Марчмейн має вольовий і сильний характер. Однак, її сила радше відштовхує, ніж приваблює оточуючих. Сила стає внутрішнім ворогом цієї героїні роману і прирікає її на самотність. Крім того, підкреслюючи складність і неоднозначність цього образу, відзначимо й те, що з часом переконання леді Марчмейн дещо похитнулися, і вона певною мірою усвідомила неадекватність своїх непоступливих поглядів. Важливо звернути увагу на той факт, що перед смертю леді Марчмейн визнає свою провину перед Чарльзом, якого вона колись намагалася використати як своєрідний засіб тиску на Себастьєна. З огляду на це, ми не можемо беззастережно погодитися з дослідницею А. Вірт, яка стверджує, що леді Марчмейн «вмирає непохитною жінкою». Очевидно, що перед смертю героїня твору Во страждає від докорів сумління.

Образ іншого представника «негативного католицтва» - лорда Брайдсхеда, навпаки, позбавлений будь-яких внутрішніх суперечностей. Це свого роду шарж, образ комічний і навіть де в чому гротесковий. Брайдсхед - уособлення догми. Як ззовні, так і зсередини, він схожий на неживу істоту. «Брайдсхед - він є чимось архаїчним, чимось, що багато століть просиділо у заваленій печері. Його обличчя - це ніби спроба ацтекського скульптора зобразити Себастьєна; він є освіченим фанатиком, церемонним варваром, закутою у сніги ламою» - такий портрет Брайдсхеда малює Ентоні Благай. «Він увесь перекручений усередині», - характеризує свого брата Себастьєн. Чарльзу Райдеру Брайдсхед нагадує «звірятко з товстошкірим рильцем, що живе у норах, впадає у сплячку і уникає світла».

Упродовж свого життя лорд Брайдсхед не зробив жодного помітного або значного вчинку. Штивний і церемонний, він відрізняється дивною спроможністю завжди створювати навколо себе атмосферу ніяковості та збентеження. Характерною рисою Брайдсхеда є його байдужість до навколишнього світу і внутрішня відмежованість від нього. Єдина справа, що по-справжньому здатна захопити його холодне серце - колекціонування сірникових коробок. І хоча цей персонаж здебільшого викликає посмішку, часом він буває доволі зловісним. На відміну від леді Марчмейн, Брайдсхед, здається, ніколи в житті не відчуває ані жодного сумніву, ані докорів сумління. Він не шукає свого власного шляху до Бога. Вважаючи власну віру ідеальною, він далебі не прираховує себе до простих смертних. Отже, не дивно, що в розмові з Брайдсхедом Райдер каже: «Знаєте, Брайді, якби мене раптом охопило бажання навернутися у католицтво, мені варто було б якихось п'ять хвилин поспілкуватися з вами, і той напад минув би». Тільки-но познайомившись із Брайдсхедом, Чарльз відчуває, що між ними пролягає безодня, і вони ніколи не зможуть порозумітися.

Повного протилежністю лорду Брайдсхеду є його молодша сестра Корделія. Образ цієї незвичайної дівчини можна вважати одним із найяскравіших жіночих образів у творчості Во взагалі. До речі, зазначимо, що головна героїня роману Телена - іще один яскравий жіночий образ, створений письменником - в цілому дуже нагадує Корделію. Отже, слушно припустити, що образ Корделії є для письменника своєрідним ідеалом. Некрасива зовні, проте чарівна і приваблива внутрішньо, розумна й дотепна, вона здатна на глибоке розуміння й щире співчуття. (Саме ім'я Корделія означає «сердечна», «щира»). Навіть дитиною вона справляє дивне враження сформованої особистості, позаяк вже тоді має незалежний погляд на світ, свою власну життєву позицію. Разом із своїми старшими братами та сестрою, Корделія виховується у досить суворому католицькому дусі, але в усій родині вона є єдиною, кому насправді вдається погодити своє життя з вірою. На противагу Брайдсхеду, віра Корделії не відірвана від реального життя. Крім того, вона розуміє, наскільки безглуздо буквально дотримуватися й сліпо підкорятися всім католицьким законам. Корделія може підсміюватися з простодушного панотця Маккея, котрий часто навідується до маєтку Брайдсхед, щоб розгрішити лорда Марчмейна перед смертю, але водночас, вона цілком серйозно ставиться до справи, яку має виконати цей священник.

Як вже зазначалося, дослідниця А. Вірт відносить Корделію до групи «позитивних католиків». Іще однією представницею цієї групи у романі «Повернення до Брайдсхеду» А. Вірт вважає няню Гокінс, виховательку всіх дітей у родині Марчмейнів. Няні Гокінс - другорядний персонаж твору, але її образ присутній у романі від початку й до самого кінця: від знайомства Райдера з нянею і до його останньої зустрічі з нею (епілог) минає близько двадцяти років. Весь цей час няня Гокінс існує майже невидимою десь на задньому плані, інколи з'являючись на сцені й зникаючи знов. Однак, цей образ є дуже важливим, оскільки його можна тлумачити, в широкому розумінні, як символ тієї духовної атмосфери, в якій існували деякі персонажі роману. Саме ця атмосфера, що її втілює образ няні Гокінс, так притягує Себастьєна, Джулію, Корделію і навіть Чарльза Райдера, які, щоразу потрапляючи до Брайдсхеду, в першу чергу, відвідують няню. І можливо, що ця духовна атмосфера, яка символічно разом із нянею Гокінс буде присутньою у романі до кінця, стане одним із головних чинників, що повернуть Себастьєна та Джулію в лоно Церкви і, зрештою, приведуть туди й Райдера.

Тему складного, часом навіть трагічного пошуку Бога письменник розвиває, оповідаючи про долю інших представників родини Марчмейнів - Джулії, Себастьєна та лорда Марчмейна. Ці персонажі проходять шляхом від віри до гріха й зневір'я, але, врешті-решт, вдруге навертаються до католицтва.

Де в чому схожу долю мають Себастьєн та його батько лорд Марчмейн. У житті кожного з них згубну роль відіграла леді Марчмейн, від якої, власне, й утікають як батько, так, у свій час, і син. Намагаючись розірвати всі зв'язки з цією владною та сильною жінкою, позбутися всього, що нагадує про неї, вони залишають навіть Англію - країну, в якій вона живе. Однак, «даної речі, що пов'язана з цією жінкою, не в змозі уникнути ані лорд, ані Себастьєн. Це - католицька віра, до якої вони навертаються завдяки саме леді Марчмейн.

Це навернення аж ніяк не є простою формальністю. Лорд Марчмейн, наприклад, хоч і припиняє відвідувати церкву, в душі назавжди лишається віруючою людиною: спокута перед смертю доводить силу його внутрішньої віри. Цікаво порівняти віру лорда з вірою Рекса Мотрема - персонажа, який також «навчався бути католиком». Рекс сприймає лише деякі суто формальні речі, що складають зовнішню сторону католицтва, абсолютно не розуміючи внутрішнього наповнення віри. Віра насправді нічого не значить для Рекса Мотрема, тому очевидно, що він ніколи не переживатиме такої складної внутрішньої боротьби, яка відбувалася у душі лорда Марчмейна перед смертю.

Що стосується Себастьєна, то його віра також є глибокою та щирою. Однак, він є людиною, яка має прийти до віри самотужки, тому всі спроби його матері силоміць навчити його обертаються справжньою трагедією. В образі цього персонажа Івлін Во відтворив особистість у момент формування. Себастьєн знаходиться на своєрідному духовному роздоріжжі, він не знає, яким шляхом іти далі, де реалізувати себе. Все його оточення є чужим для нього, і по-справжньому його ніхто не розуміє. Навіть для Чарльза Себастьєн із його способом життя, дивними взаєминами з родичами, і, нарешті, з його вірою зачищається загадкою. Абсолютне нерозуміння Себастьєн зустрічає з боку матері, і це завдає йому великого болю і остаточно зумовлює його самотність. Утікаючи від реальності, він спершу намагається продовжити дитинство, дбаючи про іграшкового ведмедика, потім починає пити. Зрозумівши, що світ ворожий до нього, Себастьєн виступає проти світу - contra mundum. Він їде у Марокко, де живе деякий час, утримуючи і доглядаючи потворного хворого німця-дезертира на ім'я Курт. «Розумієш, Чарльз,» - [пояснює Себастьєн] - «досить приємно відчувати зміну, коли, після того, як усе життя хтось доглядав за тобою, ти маєш сам доглядати за кимось. Хіба що, звичайно, треба бути таки доволі безнадійним, щоб потребувати мого догляду». У цьому піклуванні про людину, яка в інших викликає тільки огиду, - сутність віри Себастьєна.

Про його подальшу долю розповість Корделія: решту свого життя він проведе, працюючи служкою в монастирі. Корделія вважає свого брата майже святим. «Він не один такий, я бачила й інших,» - [каже вона] - «і я вірю, що всі вони близькі й дорогі Богові. [...] Ніхто не приходить до святості, минаючи страждання». Тут варто звернути увагу на ім'я персонажу: «Себастьєн» означає «величний», а також «преподобний». Взагалі Себастьєн - образ глибоко трагічний. Критика часто тлумачить його надто спрощено - як образ загайного п'яниці, в той час як у цьому персонажі найбільш виразно відтворено те, що в тій чи іншій мірі переживає майже кожний герой роману - кризу індивідуальності.

Релігійна проблематика в романі «Повернення до Брайдсхеду» складає особливий інтерес у зв'язку з образом Джулії. У певний період свого життя ця героїня поступається вірою заради кохання, точніше, нестиглого дівочого почуття. Джулія хоче вийти заміж за Рекса Мотрема, але дізнається, що він вже колись був одружений з іншою жінкою. Оскільки католицька церква не визнає розлучень, шлюб Рекса та Джулії по католицьким законам є неможливим. Отже, всупереч волі своєї матері, Джулія вінчається в протестантській церкві, нехтуючи вірою, якій її навчали з дитинства. Цей шлюб виявляється нещасливим, і згодом Джулія усвідомлює свою помилку і свій гріх. Через багато років, розповідаючи Чарльзу про своє минуле життя без віри, вона начебто сповідується. «Знаєш,» - говорить Джулія, - «мені якось не йдуть із голови всі ці речі - Смерть, Пекло, няня Гокінс та катехізис. Вони стають частиною тебе, якщо до цього змалечку привчають. [...] Гадаю, мене буде покарано за те, що я щойно вчинила. Напевне, саме тому ти і я отут отак-от разом ... частина певного плану».

Кохання до Чарльза є новим випробуванням віри Джулії. Вона розлучається з Рексом, а Райдер - зі своєю дружиною, і, здається, вже немає перешкод на шляху до їхнього щастя. Але з погляду католицтва стосунки Джулії з Чарльзом вважаються гріховними, а церковний шлюб - знов-таки неможливим. Таким чином, Джулія ще раз опиняється перед необхідністю вибирати між коханням та вірою, між Чарльзом та Богом, і цього разу вона обирає останнього. Героїня «Повернення до Брайдсхеду», спокутуючи свої гріхи і сподіваючись на прощення, відмовляється від найдорожчого, що має - свого коханого. Джулія пояснює свій вчинок: «... це може бути особиста домовленість між мною та Богом, - коли я зречуся чогось, чого прагнув щонайбільше, тоді, якою б поганою я не була, Він не відвернеться від мене в самому кінці».

Цікаво звернути увагу на те, що схожу модель покладено в основу конфлікту в романі Ґрема Ґріна «Кінець любовного зв'язку» (The End of the Affair, 1951). Героїня цього твору Capa Майлз, подібно до Джулії, дає Богові щось на взірець обітниці й також заради віри відмовляється від коханого - Моріса Бендрикса. Крім того, в романі Ґріна на перший план висувається тема пошуку, шляху до віри - тема взагалі типова для Івліна Во. Як і персонажів «Повернення до Брайдсхеду», головних героїв «Кінця любовного зв'язку» також можна умовно поділити за групами, залежно від їхнього ставлення до релігії. Так, в образі Сари уособлено уявлення Ґріна про справжню віру, яке по суті збігається з тим типом віри, який ми спостерігаємо в образах «позитивних католиків» і католиків «навернених наново» у романі Во. Представниками двох інших груп у романі «Кінець любовного зв'язку» є атеїст Річард Смітт і невіра Бендрикс, до речі, дуже схожий на агностика Райдера. Цікаво відзначити й те, що всі ці персонажі твору Ґріна, подібно до деяких персонажів Во, теж відчувають «twitch upon the thread» («смикання за нитку»), тобто, кожний по-своєму врешті-решт навертаються до віри.

Зіставляючи релігійну проблематику в творчості двох письменників, звернемо увагу на те, що в деяких інших своїх романах Ґрем Ґрін, подібно до Івліна Во, створює образи «негативних католиків» (наприклад, Айда Арнольд у романі «Брайтонський льодяник» (Brighton Rock, 1938), Луїза Скобі в романі «Суть справи» (The Heart of the Matter, 1948). А епіграфи до католицьких творів Ґріна «Кінець любовного зв'язку» [«У серці людини є місця, які ще не існують, і страждання входить у них, щоб вони змогли віднайти існування (Леон Блуа)»] та «Суть справи» [«Грішник проникає у саме серце християнства.

... Ніхто так не розуміється у сутності християнства, як грішник. Ніхто, хіба що святий. (Пегі)»] узгоджуються з проблемою віри в романі Во «Повернення до Брайдсхеду».

Адже саме через страждання приходять герої «Брайдсхеду» до справжньої віри, і саме грішника Себастьєна Корделія вважає святим.

Отже, з огляду на згадані спільні риси, ми можемо дійти висновку про принципову спорідненість і схожість у трактуванні релігійної проблематики двома значними британськими письменниками-католиками - Ґремом Ґріном та Івліном Во. Потрібно, однак, зауважити, що самі письменники мали певні розбіжності в ставленні до католицької віри взагалі: Во завжди тримався більш консервативного погляду, ніж Ґрін. Проте, в цілому, у творах як Ґріна, так і Во ми знаходимо схожі проблеми і парадоксальні шляхи їх вирішення, однаково недогматичний підхід, а також розуміння віри як складного морального кодексу і як сенсу буття.

Л-ра: Вісник КНУ. Іноземна філологія. – 2002. – Вип. 32-33. – С. 137-145.

Біографія

Твори

Критика

Читати також


Вибір редакції
up