Історія по-геллерівськи
Костянтин Вронський
Один із найцікавіших представників «чорного гумору» в сучасній літературі США — Джозеф Геллер.
Народився він 1 травня 1923 року в найстрокатішому районі Нью-Йорка — Брукліні, в родині Ісака Геллера, котрий емігрував із Росії в Америку.
Потяг до літературної творчості молодший Геллер відчув з дитинства, і ні завчасна смерть батька, коли Джозефу було п'ять років, ні Друга світова війна, коли його ледве не вбили, ні майже тридцять років поденної репортерської роботи не стали цьому на заваді.
Шалений успіх «Пастки для дурнів», першого роману майже 40-річного Геллера, перекладеного трохи не всіма європейськими мовами (зокрема й українською, 1988) при тиражі в кілька мільйонів, не викликав запаморочення в автора. Письменник, не бажаючи повторюватися, на певний час замовк. І кожен з його наступних творів — «Щось сталося» (1975), «Щире золото» (1979) і «Лише Богу відомо» (1982) — не залишився непоміченим.
Усі романи Геллера синтетичні в жанровому відношенні й допускають різні тлумачення. Гумор витримано в дусі національної сміхової традиції, коріння якої сягає фольклорних байок. Сам Геллер з цього приводу зазначає, що «свідомо намагався поєднати комічний та трагедійний ефекти, накласти дріб’язковість на катастрофічне... змусити людей реготати, а потім з жахом дивитися на те, над чим вони сміялися...»
В залежності від теми це може бути політичний, антивоєнний чи історичний романи, але, по суті, в усіх творах Геллера об’єкт — це одне й те саме суспільство у своїх різних вимірах. «Ви тільки подумайте!» — це ще одна «історія вічності»: подорож у часі від афінського суспільства періоду розквіту до сьогодення. Роман має фрагментарно-калейдоскопічну структуру: кожен з 37 розділів є окремим есе — картинами афінського, американського чи амстердамського життя, що поєднані коментарем автора і кількома «наскрізними» персонажами. Десь у середині твору читач починає розуміти, що місто-держава Афіни, Голландія середини XVII ст. і Сполучені Штати другої половини XX — одна й та сама модель людського суспільства на різних стадіях розвитку, а го-’ ловний герой роману — власне, людство.
...Відомий художник Рембрандт ван Рейн пише картину «Арістотель, що споглядає бюст Гомера». В міру того, як на полотні виникають голова, очі, вуха, античний філософ починає бачити, чути й аналізувати навколишнє життя. Арістотель, що його зобразив Рембрандт, стає зовсім іншою особистістю, ніж справжній Арістотель. Картина Рембрандта перетворюється на символ європейської культури. Вільно переміщуючись у часі та просторі і з подивом переконуючись у помилковості своїх «ранніх» (тобто прижиттєвих) висновків, філософ — а з ним і Геллер — деміфологізує людську історію. «Ви тільки подумайте!» — вигукує автор разом із героєм, проподорожувавши кілька століть і зрозумівши, що якщо людство й змінилося, то лише в гірший бік.
У романі багато історичних фактів та подій: на його сторінках ми зустрічаємо Сократа, Платона, Клеона, Перікла, родичів та друзів Рембрандта й Арістотеля. Особливо це стосується «амстердамських» розділів, які є, на нашу думку, пародією на популярний у Сполучених Штатах жанр белетризованої біографії. Розбіжності між реальністю та вигадкою у біографії Рембрандта, який марно намагається поєднувати «чисте мистецтво» з кон’юнктурними, але прибутковими підробками, перегукуються з їдким висміюванням масової культури. Учні Рембрандта, які роблять копії з його малюнків, продають їх за значно вищою ціною: імітація коштує дорожче за оригінал. Читачеві роману спадає на думку, що для того, аби себе прогодувати, Рембрандтові слід кинути свій живопис і почати робити копії з картин власних учнів, що копіюють його самого.
Портрет «Арістотеля, що споглядає бюст Гомера» після довгих блукань по Європі потрапляє до американського музею мистецтв «Метрополітен». До музею ходять юрми глядачів. Праці Арістотеля перевидаються мільйонними накладами, він стає найпопулярнішим філософом у Америці, так само як Рембрандт — наймоднішим художником. Арістотель — герой роману і персонаж Рембрандта — почувається чудово, доки не усвідомлює, що натовп цікавиться не ним, а шаленими грошами, виплаченими музеєм за портрет.
Відвідувачі зацікавлено розглядають золочену раму, пишні шати, але не звертають уваги на обличчя філософа. Невдовзі грецького філософа перестають упізнавати. Через якийсь час відвідувачі перестають ходити, і Арістотель починає страждати від самотності й розчарування. «Іноді йому хотілося розплакатися, — зазначає Геллер. — Він почувався недооціненим і все сподівався, що якась добра душа викраде його».
Збитому з пантелику читачеві роману не відразу спадає на думку, що в основу «арістотелівської» лінії роману покладено класичну, по суті, модель «роману виховання», написану з кінця й вивернуту ізсередини. Ожилий на полотні філософ спершу сприймає світ як дитина і зовсім не тямиться на тому, що відбувається навколо. Але поступово він мусить переоцінити свої «передчасні» висновки й збагнути справжній стан справ. «Він виглядає таким похмурим, — зауважує один із Рембрандтових друзів. — Гадаю, він стає дорослим. Він не розуміє, що кому слід робити. Це стародавній філософ, який шукає роботу».
Образи героїв роману швидше умовні, ніж суворо історичні. Під масками Платона, Перікла, Сократа, Рембрандта романіст виводить певні соціальні типи.
Знаходить собі місце на сторінках роману і тип марнославного кар’єриста, добре відомий читачеві попередніх творів Геллера. Але цього разу він очолює вже не військо, міністерство чи університетську кафедру, а державу. Поєднання військової та законодавчої влади в руках однієї особи призводить до катастрофічних наслідків.
«Ніхто в Афінах та Спарті, — зазначає Геллер, — не міг переконливо пояснити, чому почалася ця довга війна. Але коли вона почалась, її стали вважати закономірністю... Війна видавалася природною як сама природа». Розділи, в яких ідеться про нескінченні війни й, як наслідок, політичний та економічний занепад Афін, свідчать про суто американське осмислення Геллером парадоксів історичного прогресу. Війни та політика, за Геллером, є двома найлегшими шляхами заробити гроші, тому «війна завжди в моді». Незалежно від бажання індивіда, історія нагадує замкнене коло: кожна перемога несе в собі зародок поразки. Не випадково один із героїв роману каже: «Нам слід планувати нові завоювання: успіх поставив нас на межу поразки. Успіх завжди приводить націю на межу поразки».
Тоталітарний характер влади в Афінах багато в чому виник завдяки утопіям пізнього Платона: «Держава», «Закони» та «Політика». Суперечка Платона й Арістотеля про «освіченого монарха» в романі — це звинувачення проти абстрактних та безгрунтовних утопій, що нерідко ведуть до катастрофічних наслідків.
Викриваючи протиріччя афінської демократії («в Стародавніх Афінах родоначальниками демократії були бізнесмени», — наче мимохідь кидає автор на одній зі сторінок роману), Геллер іронізує над міфом про власну країну, яка багатьом убачається «землею обітованою». Роздуми над двохсотрічним шляхом Америки, трансформацією поняття «американської мрії» приводять письменника до дуже сумних і парадоксальних висновків. І зовсім не випадково історія життя й творчості Рембрандта стає пародією на доктрину «чесної праці» в дусі популярного на початку XX сторіччя Гораціо Елджера — автора численних романів типу «від чистильника взуття до президента».
«Гомер жебракував, Рембрандт розорився. Арістотель, який мав гроші на книжки й власну школу, не міг купити собі власного музею. Купити портрет пензля Рембрандта було не до снаги самому Рембрандтові». За ті триста років, що відділяють рембрандтівський Амстердам і сучасний Нью-Йорк, у світі мало чого змінилося, як, і по суті, за два тисячоліття, що розділяють Афіни й Голландію; в яких можна було знайти «багато чого спільного»: «крихітна та амбіційна морська нація зі своїми скрізь розкинутими монополіями й сферами впливу, здавалося, подібно до Афін перебуває в постійному конфлікті з рештою світу».
У 1982 році патріарх американської літератури Джон Гарднер випустив книжку «Про моральну літературу», в якій звинуватив сучасних американських письменників у відсутності чіткої моральної позиції. Дісталося в ній і Геллеру, і багатьом іншим. «Ви тільки подумайте» — це своєрідна відповідь на звинувачення Гарднера. «Смерть жодної людини не так важлива для людства, як література про цю смерть», стверджує Геллер. Література — це спогади, що їх бракує людству, це попередження на майбутнє. І, врешті- решт, це наша історія.
Л-ра: Всесвіт. – 1994. – № 11-12. – С. 117-124.
Произведения
Критика
- Джозеф Хеллер. Что-то случилось
- Історія по-геллерівськи
- Сквозь время: о природе интертекстуальности в романе Джозефа Хеллера «God knows»
Поділитися