Робота Р. Мартена дю Гара над романом «Сім’я Тібо»
Г. О. Піхновська
Дві пристрасті проніс Мартен дю Гар через усе своє довге життя: любов до театру і «безумовну прихильність до роману, як до літературної форми, зокрема, до великого роману». «Якби я не був ще в юності зачарований Толстим, я, без сумніву, звернувся б у першу чергу до драми», — писав він.
«Війна і мир» справила на сімнадцятирічного юнака величезне враження. його захопила глибина проникнення «у тайники чужої душі», вміння знайти ту потаємну сутність, яку ми без автора не побачили б. Потім ще не раз звертався Мартен дю Гар до цієї книги з «незмінним захопленням». «Відкриття Толстого було, безумовно, однією з найбільших подій мого юнацтва і мало сильний і тривалий вплив на моє письменницьке життя». Схильність до «великих полотен» ще більш зміцніла, коли він прочитав «Жан-Крістофа» Р. Роллана, «Мертві душі» Гоголя, твори Достоєвського, Томаса Харді, Сельми Лагерлеф.
Мартен дю Гар просто не міг собі уявити, що він може увійти в літературу інакше, ніж «через багатотомний роман». Взимку 1906 року, живучи в Африці, він склав план роману в трьох частинах «Житіє святого». У цьому творі письменник хотів показати життя священика з раннього дитинства до останніх днів. Але після вісімнадцяти місяців праці він прийшов до висновку, що роман не вдався, і вирішив не продовжувати його.
У 1909 році Мартен дю Гар почав знову писати «велику монографію однієї жінки від народження до смерті». Цей роман «Маріза» спіткала та ж доля, що й «Житіє святого».
Взимку 1920 року Мартен дю Гар, у той час вже автор романів «Становлення», «Жан Баруа» і фарсу «Заповіт дядечка Леле», повернувся до думки написати монументальний твір. В основу цього твору він хотів покласти історію двох братів, людей із зовсім різними темпераментами, «але з глибокою, хоч і невиразною схожістю», яка буває у людей однієї крові. На думку письменника, такий сюжет давав йому змогу виразити одночасно дві протилежні сторони його натури: «З одного боку — інстинктивне прагнення до незалежності, до бунту, непокірність, з другого боку — спадкова схильність до порядку, чуття міри, неприйняття крайностей».
Р. Мартен дю Гар почав цю величезну працю вже зрілим майстром, йому властивий такий метод роботи: складання найдокладнішого плану цілого твору, обдумування до найдрібніших деталей сюжетних ліній окремих розділів; деякі сцени, епізоди, образи повністю оформлялись в уяві автора вже в процесі складання плану. Пригадуючи вирішальні дні травня 1920 року, коли зароджувався задум «Сім’ї Тібо», Мартен дю Гар порівнював себе з любителем олов’яних солдатиків, що шикує у лави своє мініатюрне військо та керує великими битвами, повними несподіванок.
Коли визрівав задум нового твору, Мартен дю Гар робив помітки на окремих картках. А коли почав складати план, переніс в одну кімнату всі столи, які можна було знайти в будинку, кожному періоду в історії сім’ї Тібо відвівши окремий стіл. З ранку до вечора Мартен дю Гар ходив від одного стола до другого, перекладаючи картки; поступово папки на столах заповнювались. «Ще жодного рядка твору не було написану, проте весь він був уже перед очима».
Письменник докладно уявляв собі життя Жака, Антуана, пана Тібо, Женні, Даніеля. Він уже відчував «своєрідність їхніх облич, основні риси характерів». Здавалось, усе було готове, щоб розпочати роботу над твором. Але ще треба було вирішити питання про форму створюваного роману. Письменника знов полонила думка, яку він із відтінком добродушної іронії називав своєю «великою ідеєю». Ця «велика ідея» полягала у прагненні синтезувати драму і роман, поєднуючи переваги роману (його свободу, діапазон, різноманітність засобів і відтінків) із перевагами драматичного мистецтва (відчуття реальності завдяки тому, що ми бачимо на сцені живих людей — акторів).
Прикладом утілення в життя цієї ідеї є роман «Жан Баруа», який складається з діалогів, листів, документів та окремих ремарок. Для роману це незвична форма, проте спроба вдалась. Жорж Дюамель сказав якось Мартену дю Гару: «Для вашого «Жана Баруа» ви обрали форму, яка найбільш відповідає якщо не твору, то темпераменту автора». Мартен дю Гар сам схилявся до цієї думки, тому форму «Сім’ї Тібо» він вибрав лише після довгих вагань. «Внутрішній конфлікт тривав декілька місяців», — записав з цього приводу письменник.
Щоб позбутися сумнівів, автор зробив такий експеримент: написав два варіанти одного й того ж епізоду: перший — у формі діалогу, другий — у звичайній розповідній формі. Потім він порівняв ці два ескізи. У першому діалогізованому варіанті персонажі були, на його думку, більш живими, яскравими, виразними. Але щоб досягти цього, довелося ввести нові деталі, які нічого не давали для розвитку сюжету. Другий варіант вийшов у три-чотири рази коротшим, хоч епізод в ньому був переданий не менш повно. «Лаконізм надавав тексту насиченість, якої не було в першому варіанті». У прийнятті остаточного рішення одна обставина відіграла вирішальну роль: діалог, обмежений теперішнім часом, позбавлений тих відтінків, які надає розповіді вживання всіх дієслівних часів. Мартен дю Гар відмовився від діалогізованої форми, але це не означало, що він зовсім відкинув свою «велику ідею». Як і раніше він твердив, що письменник повинен відійти на другий план, поступившись місцем своїм героям, зображеним із такою достовірністю, «щоб вони з’явились перед читачем виразно і зримо, так само як актори перед глядачем».
Раніше, щоб досягти цього, Мартен дю Гар збирався використати діалог, тепер йому доводилось шукати інших засобів у рамках традиційної розповідної форми.
В червні 1920 року він купує в Клермоні, на відстані години їзди від Парижа, маленький будиночок — «два поверхи, чотири вікна». Письменник вважав, що йому необхідно було покинути паризьке життя., «щоб дати можливість вилупитися «Тібо». У Клермоні Мартен дю Гар знайшов усі умови для творчої праці. Він сам неодноразово говорив, що ніколи його «письменницьке життя» не було так чудово організоване, як у «клермонський період».
Мартен дю Гар вмів працювати систематично, без зривів, працездатність його була величезною. Це дало йому змогу за три роки закінчити і видати чотири перших томи «Сім’ї Тібо». У квітні 1922 року вийшов із друку «Сірий зошит», у травні цього ж року — «Виправна колонія», у жовтні 1923 року — два томи «Сонячної пори». Захоплений працею, Мартен дю Гар був байдужим до слави. Рішучість, з якою він уникав ушанувань і легкої популярності, привела до обвинувачення у відлюдності. Але «було б цілком невірним вважати Р. Мартена дю Гара мізантропом, що замкнувся в своєму творчому егоїзмі». Навпаки, його вабило життя у всіх своїх проявах, він умів і любив спостерігати, з надзвичайною проникливістю помічаючи навіть те, що часто залишається поза нашою увагою. Він був таким щирим у приватній розмові, був чудовим слухачем.
Напружена праця над створенням епопеї не заважала Мартену дю Гару слідкувати за культурним життям столиці. Кожної п’ятниці письменник приїжджав до Парижа, де залишались його дружина і дочка. З сім’єю, з друзями проводив він кінець тижня. Як і раніше, охоче відвідував театp. Інколи друзі приїжджали до нього в Клермон. На гостей завжди чекала маленька кімната. З надзвичайною теплотою згадував Мартен дю Гар щирі розмови і творчі суперечки.
Перші частини «Сім’ї Тібо» автор читав Марселю Коппе, Андре Жіду, Жоржу Дюамелю. Прослухавши «Сірий зошит» та «Виправну колонію», Гастон Галлімар «із відвертістю, що властива справжній дружбі», зробив свої критичні зауваження. Він особливо застерігав Мартена дю Гара від надмірних стилістичних шукань. «Нехай інші займаються стилістичними хитруваннями, синтаксичними дерзаннями, ганяються за оригінальними епітетами, — говорив Галлімар. — Тільки природність, безпосередність, простота нададуть твоїм романам досконалої художньої форми». Він також радив Мартену дю Гару не описувати своїх героїв «з голови до п’ят», а показувати їх у дії. «Коли вони почнуть розмовляти і діяти, читач відразу побачить їх (героїв) у всій їх складності».
Після розмови з Галлімаром Мартен дю Гар переробив дві перші частини епопеї і, за його словами, «завжди пам’ятав ці мудрі застереження».
Третя частина «Сім’ї Тібо» з’явилась у жовтні 1923 року. В наступні роки письменник працював над продовженням епопеї. Весною 1926 року вийшли з друку дві частини: в квітні — «День лікаря», а в травні — «Сестричка». Шоста частина, «Смерть батька», була опублікована в березні 1929 року.
1 січня 1931 року Мартен дю Гар потрапив в автомобільну аварію. Перебуваючи в лікарні, він знов продумує дальший розвиток роману і вирішує цілком переробити план, складений ще в 1920 році. Відмова від старого плану прирікала на знищення майже готову до друку сьому частину — «Відплиття» (на її створення пішло більше року праці), а вже готові шість частин «треба було завершити новою розв'язкою».
Що ж примусило автора «Сім’ї Тібо» зважитися «на це всеспалення»?
У своїх «Спогадах» Мартен дю Гар пояснює це рішення тим, що роман дуже розтягався, що «Відплиття» сповільнювало дію. Таке пояснення звучить не дуже переконливо, тим більше, що на тій же сторінці «Спогадів» він пише: «Мій план був ретельно продуманий...» «...Сюжет роману я зовсім не вважав вичерпаним». «Відчуття впевненості підтримувало моє натхнення».
Ці висловлювання суперечать як згаданим вище поясненням, так і самому рішенню знайти для сюжету нове русло.
У своїй творчій практиці Мартен дю Гар вважав «неможливим уявити собі сучасну людину поза суспільством, поза епохою», він «приділяв велику увагу політичним подіям, свідками яких були його герої». Та всупереч цьому письменник у своїх «Спогадах» пояснював такий важливий крок, виходячи з чисто суб’єктивних вражень. Чи не було інших, більш серйозних причин, що примусили автора «Сім’ї Тібо» відмовитись від первісного плану?
Щоб відповісти на це питання, звернемось до історії планування роману, а також до тих подій, що відбувались під час його створювання.
Листи Мартена дю Гара до музиканта П’єра Маргарітіса («братній пам’яті» якого була потім присвячена «Сім’я Тібо» і який, подібно до Антуана, помер наприкінці 1918 року у військовому госпіталі) співпадають із періодом, коли визрівав задум роману. «Книга, яку я задумав, величезний роман «Добро і зло»... уявляється мені... каскадом оповідання, сум’яттям живих істот, привабливим, як видиво самого життя». Мартен дю Гар писав другу про свої творчі плани, про сумніви і вагання, критикував свої твори. У цих листах він вів «суперечку з самим собою».
«Я відчуваю, що мене ваблять (і війна тільки посилила цю прихильність) книги ідей, твори тенденційні, філософські, соціологічні... Мене цікавлять, і я вбачаю в цьому свою позитивну рису, всі великі проблеми сучасності...».
Але далі в цьому самому листі Мартен дю Гар заперечує правомірність цієї пристрасті до тенденційних творів. «Мені здається, що моя стихія — відтворювати не ідеї, а відчуття, характери, людські істоти... Що я романіст, а зовсімі не мислитель і не соціолог, що моя справа — емоції, а не ідеї».
До цих думок письменник повертається знов і знов: «Я повинен вибрати — або одне, або друге... Чи буде це твір «ідей» чи «почуттів», йому необхідно якомога скоріше цілком віддатися».
Як видно з цих листів, письменник намагався розв’язати дилему — роман «ідей» або роман «почуттів» (так штучно поділяв він твори в той час, хоч романи Л. Толстого, які були для Мартена дю Гара свого роду еталоном, примушували взяти під сумнів таке розмежування). В одному з листів до П. Маргарітіса він писав: «Хіба «Війна і мир» не насичена, не повна аж до краю думками? Проте її не можна назвати «книгою ідей», як «Баруа»...».
В основному невдоволення романом «Жан Баруа» викликало намір «відкинути теоретичну філософію, соціологію, всіляку науковість», відмовитись від роману «ідей». Та була ще одна причина, що примусила письменника зайнятись творами, в основу яких покладено «вигадки і почуття», — це складність життя післявоєнної Франції. Газети відкривали перед ним «таку складну картину суспільного буття», що, за його словами, цілого життя спеціаліста не вистачило б, «щоб це охопити у всій його плинній мінливості».
Отже, суперечка, що її вів Мартен дю Гар «із самим собою», закінчилась на користь роману «почуттів». Безпосередня реалізація цього — роман «про двох братів», план якого було складено у травні 1920 р.
Шість перших частин «Сім’ї Тібо» написано точно за цим планом. Далі, за первісним задумом, долі героїв складаються так: Жак гине на війні, Антуан повертається додому з фронту здоровим, одружується з Женні і допомагає їй виховувати Жан-Поля, сина Жака. У Антуана і Женні народжується дочка Анн-Марі. Жан-Поль успадкував від своїх батьків палку вдачу, двадцяти років він потрапляє у скандальну історію. Слуга Антуана перехопив листи, що викривають любовний зв’язок Жан-Поля з дружиною його друга, і загрожує передати компрометуючий документ чоловіку. Жан-Поль вбиває шантажиста. «На матеріалі детективного роману» Мартен дю Гар сподівався написати «суто психологічний твір».
Письменник збирався приділити велику увагу розвитку характерів Антуана і Женні, їх складним взаємовідносинам, вихованню їх дітей. За первісним задумом автора «Сім’я Тібо» — це багатотомний роман, сімейна хроніка, насичена гострими драматичними ситуаціями. Зображенню життя тогочасної Франції і навіть подіям першої світової війни в романі відводилось незначне місце. Дія роману повинна була охопити 40 років життя героїв (з 1903 приблизно до 1943 року).
Ми зустрічаємось із героями вперше в 1903 році («Сірий зошит»), слідкуємо за їх життям протягом одного року («Виправна колонія»), потім бачимо їх в 1910 і в 1913 роках («Сонячна пора», «День лікаря», «Сестричка»). Жак загинув у 1914 році. Син Жака і Женні Жан-Поль народився в 1915 році. Отже, 20 років Жан-Полю мало бути в 1935 році.
У 1920 році, коли щойно закінчилась світова війна, мир, якого так довго чекали, здався тривким і надійним. Письменник намітив для своїх героїв бурі лише інтимного характеру, не передбачивши для них переживань іншого масштабу. Хіба міг Мартен дю Гар тоді знати, що в 1935 році, коли Жан-Поль повинен був «поринути в свої скандальні пригоди», молодь його покоління боротиметься в рядах Народного фронту проти фашистів із «Вогненних хрестів» за республіку, за демократію і що над світом нависне чорною свастикою загроза нової війни.
Через десять років після початку роботи над «Сім’єю Тібо» письменник, переглядаючи план, не міг не побачити, що події останніх років примушують узяти під сумнів спроможність продовжувати роман за старим планом, тому що поведінка героїв суперечитиме історичному розвитку країни. Отже, не автомобільна катастрофа, не перерва в роботі і не сповільнений ритм оповідання викликали перебудову «Сім’ї Тібо» — цього вимагали обставини тогочасного міжнародного життя.
Від надії на тривалий мир, від ілюзій 20-х років і сліду не залишилось. Фінансова підтримка США і Англії дала змогу німецьким монополістам за короткий строк відновити потужну військову промисловість; значно зросли домагання німецьких реваншистів. Людству загрожувала нова, ще жахливіша, ніж перша, світова війна. Небезпека: стала ще очевиднішою в 1933 році, коли Мартен дю Гар після трирічної перерви в роботі почав складати новий план продовження «Сім’ї Тібо» і підготовляти необхідні історично-документальні матеріали. Робота над створенням тритомного «Літа 1914 року» вимагала від письменника не тільки залучення величезної кількості історичних документів, а й вивчення соціалістичної літератури. Мартену дю Гару необхідно було усвідомити взаємовідносини між різними групами революціонерів, що оточували Жака в Швейцарії. Авторові «Сім’ї Тібо» багато допоміг в цьому його друг Марсель Лаллеман. Мартен дю Гар посилав йому рукописи глав «Літа 1914 року», радився з ним про світогляд деяких персонажів; чимало сумнівів викликав у автора образ Мейнестреля.
«Якби ви тільки знали.., як часто я вагаюсь, як не довіряю собі! — писав Мартен дю Гар Лаллеману. — Ніколи мені не доводилось так болюче відчувати свою обмеженість, як протягом трьох років роботи над завершенням «Сім’ї Тібо». Не покладаючись на свою інтуїцію (в питаннях світогляду він дуже часто, за його словами, «просувався навмання»), Мартен дю Гар ставився з повагою до критичних зауважень Лаллемана, вносив за його порадами значні зміни в трактовку деяких характерів, цілком переробляв глави твору. Ці переробки доводили письменника до відчаю: «Я взявся за сюжет, в якому нічого не розумію, в якому ніколи нічого не зрозумію, хіба що матиму можливість прожити ще одне життя в шкурі революціонера».
Проте ці настрої досить швидко минали, в усякому разі не заважали письменникові продовжувати роботу з великою наполегливістю.
У листопаді 1936 року вийшло з друку три томи «Літа 1914 року». Влітку 1937 року, повернувшись з подорожі по Італії, письменник почав працювати над «Епілогом». Поїздка в Швецію з приводу присудження Мартену дю Гару Нобелівської премії припинила на деякий час цю роботу. Тільки навесні 1938 року письменник повернувся до свого твору, який закінчив через рік на острові Мартініка. Війна, що почалась у вересні 1939 року, перервала сполучення між Антільськими островами і Францією. Лише в листопаді через США, Порто-Ріко, Італію дістався Мартен дю Гар на батьківщину.
У січні 1940 року, за кілька місяців до вторгнення у Францію фашистських військ, побачив світ останній том епопеї.
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1965. – Вип. 2. – С. 141-146.
Произведения
Критика
