Дискурс самооцінки в новелі Інгеборг Бахман «Кульгавий»

Дискурс самооцінки в новелі Інгеборг Бахман «Кульгавий»

В. І. Тесля

Новела Інгеборг Бахман «Кульгавий» датована приблизно 1959 роком і за життя письменниці не друкувалась. Дослідники творчості письменниці Курт Барч і Ганс Геллер лише згадують новелу в переліку творів письменниці кінця 50-х рр., дещо більше уваги приділяє їй А. Гапкемаєр, автор монографії «Рання проза Інгеборг Бахман». Проблематику новели цей австрійсько-німецький дослідник окреслив так: «Він (кульгавий — В. Т.) вигадує різні версії своєї життєвої історії, він намагається втекти в ілюзії, обман і задурювання. Він усвідомлено дає фальшиві та неправдиві довідки про себе.

Для новели «Кульгавий» характерна ослабленість фабули, вірніше, цілісної фабули тут нема. Розповідь у новелі ведеться від першої особи, герой — оператор телефонної станції, інвалід, який має скалічену ногу. Для кульгавого, який працює телефоністом, світ склався, не обіцяючи якогось руху чи змін на краще. Герой приголомшений грубою реальністю, він не здатен оволодіти життєвими благами, його внутрішній розлад з самим собою і неадекватність поведінки досягають крайнього ступеня. Світ для нього чужий і повний спокус, але кульгавий може лише висловлювати почуття глухої туги, в усіх проявах життя відкриваючи безбарвний наліт принизливості і безглуздя, які ведуть до повної деструкції і розкладу. Існування не дає скаліченому телефоністові майже нічого, крім відчуття абсурдності, руйнівності, ницості і нудьги.

Домінантним емоційним тоном його розповіді є почуття відчаю, ницість і убогість повсякденного життя боляче ранять душу безіменного телефоніста, це буття позбавлене людяності. Він фізично немічний, кволий і наївний, а навколишній світ жорстокий і раз по раз піддає його осміянню. Тому в своїй уяві кульгавий виявляється перенесеним в іншу реальність, він з почуття самозахисту вдається до містифікації.

Помітна бінарна опозиція частин: перша історія, розповідь про вигадану подорож до Франції та Іспанії, суперечить другій, де герой працює на телефонній станції. Уявне високе походження заперечується реальним, низьким соціальним статусом. Зрозуміло, чому він каже про себе неправду: це спричинене його комплексом неповноцінності, навіть свою інвалідність кульгавий намагається пояснити, як наслідок обраності у попередньому житті. Він є творцем своєрідної, іронічно поданої «агіографії», тобто вигадує чи присвоює чужі біографії і розповідає, що нібито став інвалідом внаслідок аварії, в яку потрапив з батьками під час ділової поїздки до Іспанії.

Зі світом герой знаходиться в стані дисконтакту і ворожнечі, можливість вигадувати про себе історії допомагає йому компенсувати фізичний недолік. Але його розповіді сприймаються з певною долею скепсису. Цікаво було б порівняти тенденції, що виявились у новелі «Кульгавий», з проблематикою прози іншого австрійського прозаїка Томаса Бернгарда (1931-1989). У творах названого письменника цього ж періоду «Святі три королі Святого Віта» (1955), «Свинопас» (1956) теж виникають маргінальні постаті калік, збоченців, вбивць і самогубців. Письменник любив зображувати хворобливість людини і загрозу з боку навколишнього середовища. Для таких людей нема порятунку, а є лише усвідомлення вразливості і безнадії.

Д. Затонський серед прикметних рис бернгардівської проблематики слушно назвав (враженість) фізичними недугами, недоумкуватістю, усіма прикметами соціального занепаду.

Будучи обділений природою, головний герой новели І. Бахман «Кульгавий» шукає «красивого» життя як звільнення від земного тягаря буденності. Він у своїй уяві відкриває для себе неперевершену і запаморочливу перспективу Франції та Іспанії. Австрія, яка є для героя вітчизною, і дві вказаних країни — це «свій» та «чужий» світи, які знаходяться у стані взаємодії та взаємовідштовхування. Спроба вирватися за межі ненависного замкненого і обмеженого простору є марною, це ніби «віртуальна» атака світу. Герой-інвалід займається побудовою ціннісної ієрархії різних світів, здійснює просторово-оціночне розмежування «свого», звичного і «чужого», небуденного, святкового і феєричного світу. Закордон оточує для нього особлива аура. Простір Франції та Іспанії — це позбавлений буденності locus, потрапити до нього — це значить відхилитись від звичайної траєкторії життя, перейти на «вищу» життєву орбіту, інкорпоруватись у незвичний для нього, жаданий і феєричний світ півдня Європи. Але світ кульгавого приречений на те, щоб бути банальним. Піднесене, чудесне й буденне, що є його повсякденням, у реальному житті не перетинаються, їм не судилось зустрітися. Кульгавий веде не завжди виправдану, але зрозумілу гру на підвищення свого статусу, бо прагне надати смисл своєму життю. Існування для героя позбавлене внутрішньої цілісності. Але в умотивуванні трансформації свого «я» він вдається до театральності, не відмовляється від містифікацій, які пов’язані з «прикрашанням» його біографії. Видно, що він тяжіє до мелодраматизму в описі своєї юності та вигаданої історії життя батьків.

Письменниця обдумано демонструє суперечності і протиріччя навіть у сприйнятті предметів побуту, якими оточений герой. Шезлонг, наявність якого мусить демонструвати заможність і віддаленість від праці, насправді такий старий, що загрожує розвалитися при першому ж необережному порусі. У стільця справді пізніше відпадає одна ніжка, цим самим авторка унаочнює певну спорідненість долі героя і стільця, яким він мусить користуватися.

Так само зниженою є і тематика розмов головного героя та його коханої Анни: бесіди про платню, яку директор обіцяв підвищити, посилання на те, що підвищення не відбудеться так скоро, бо очікується введення нових заходів економи. Один зі службовців, як зазначає оповідач, був звинувачений у крадіжці, і зразу ж у вдумливого читача виникає думка про паралелі з ситуацією новели «В небесах та на землі», де герой скоює подібну крадіжку чужими руками. Розповідь про те, як трамвай, котрим оповідач повертається з роботи, злегка зачепив і подряпав вантажного автомобіля, обдерши на ньому фарбу, — глухе відлуння чи бліде віддзеркалення мелодраматичної історії з першого фрагменту. Там, як відомо, герой вирушає у подорож до Франції, зазнає автомобільної аварії (насправді це вигадка) і внаслідок цієї гаданої катастрофи стає кульгавим. Насправді ж цю фізичну ваду він мав від народження.

Спостерігається дисонанс, невідповідність між бажаним і дійсним. Те, що викликає у героя почуття жалю, - це довгі смужки паперу з роздруківками нарахованої платні. Вони були для нього чимось на зразок свідоцтв про смерть надії і сподівань на краще. Ці початкові сподівання довершено передає картина природи: «Надія на те, що прийде ранок і хмарки будуть висіти одна над одною, ніби стиглі грона і з них вичавлюватимуться і струмуватимуть з небес солодощі зачарованих часів». «З них» і «з небес» — це не тавтологія, спричинена невправністю перекладача, це особливість самого тексту, який майстерно передає недорікуватість думки самого головного героя. Але, незважаючи на відсутність у героя любові до свого робочого місця, він боїться його втратити, тож безногий інвалід війни, який на нього претендує, викликає у нього почуття щирої антипатії. Цинічний культ грошей може зіграти й тут свою роль, кульгавий змушений думати про те, що він залишиться без роботи.

Що стосується опису телефонної станції, то тут її просторовість несе відбиток внутрішнього дискомфорту, відчуття скутості і тісноти. Роль героя редукована до ролі автомата, і це свідчить про руйнування людини, про загрозу антропоцентричній парадигмі.

Вплив професії телефоніста на особистість кульгавого є чисто диструктивним, вона забирає у нього час життя, мову, мрії.

В описі функцій телефоніста середини минулого століття спостерігається разючий розрив між словами і дійсністю, яку вони мусили б адекватно відобразити. Праця телефоніста була одноманітною і стомливою, вона полягала в нескінченному повторенні однотипних речень, що свідчило про гадане словесне квазівербальне спілкування, і цим вичерпувалось спілкування з клієнтами. Відбувалось «уніфікування носія інформації» (О. Ковальчук). Мова перестала бути засобом повноцінної комунікації, редукувалася до вживання двох-трьох фраз, і це є свідченням «ерозії емпіричної дійсності» (Є. Волощук). Герой почувається на своєму робочому місці істотою, що лежить у норі серед бруду і сама вона не вища за черв’яків та інших плазунів і гризунів, які мешкають у ґрунті. А вогняні коні, на яких він уві сні перестрибує через телефонні дроти, залишаються дуже далеко. Тема вогню з’являється у новелі на якусь мить і натякає на спорідненість її проблематики з проблематикою новели «Зварювальник».

Вона пов’язана також з темою відновлення роз’єднаного контакту під час ремонту лампи. Саме цей банальний ремонт дав героєві можливість познайомитися з Анною, яка стала його коханою дівчиною. Лише їй він мав нагоду викласти свої найпотаємніші думки, але дуже часто говорив замість цього банальні речі. Лише для Анни були призначені кілька вигаданих історій — про подорож Францією та Іспанією, про навчання акторській майстерності і невдале виконання ролі в театрі, коли він нібито випав з вікна другого поверху театральної декорації, де мав освідчуватися в коханні своїй обранці. Внаслідок цього падіння він нібито і став кульгавим. Тут має місце мотив вертикального сходження, підйому, «рух по вертикалі означає крок до вищого, божественного світу» (О. Ковальчук) і невідворотного падіння вниз, що можна розглядати як кару, помсту долі за беззаконні і неправомірні інтенції героя. Спостерігається та ж катастрофічна динаміка, що і у вигаданій історії подорожі — простір ніби розступається, розламується і виштовхує, викидає героя з себе. В мотиві подібної гаданої трансформації «я» виявляється і театральність, і тяжіння до мелодраматичного слова. Ідея обраності то актуалізується (роль в театрі і підйом на вершину декорації), то заперечується (мотив падіння вниз). Але герою не залишається нічого іншого, як вдаватися до личини і маски. Безкінечні балачки про вигадані обставини його життя не дають встановити, яким герой є насправді.

Він є самим собою лише в епізоді, де розповідає історію свої симпатії до маленького брудного песика, що прив’язався до нього наприкінці війни і дві доби супроводжував його через усю країну. У песика була мордочка розумніша, ніж обличчя у багатьох людей, з жалем констатує герой. Цінним у цій прив’язаності є те, що тут не спостерігається ніякого меркантильного інтересу і виявів корисливості, герой виявляється на якусь мить цілісною людиною, але лише на мить. Неоднорідність поривань кульгавого особливо помітна наприкінці, коли ми спостерігаємо зіткнення протилежних тенденцій. На початку, здавалося б, можна було констатувати, що перетворення є багаторазовими, герой мінливий, як Протей, і ці перетворення безкінечні. Але у четвертому епізоді проривається відчай як основний, домінантний емоційний тон.

У четвертому епізоді він розповідає про себе вигадану історію, що свідчить про його нелюдську жорстокість. (Тут виявляється прагнення кульгавого до унікальності: він не такий, як усі, якщо він не може бути найкращим, то нехай тоді він буде найгіршим.) Він вигадує садистську історію про скалічене ним кошеня. Мета вигаданого вчинку — помститися долі, яка змусила його бути неповноцінним, скаліченим, кульгавим, упослідженим. Дівчина відчуває, що все розказане ним, — брехня, це лише уявна компенсація за ті страждання, які переніс юнак зі скаліченою ногою. Самообмова героя є свідченням того, що це спроба «катарсису навиворіт».

Руйнівні й деструктивні сили вириваються назовні, неконтрольованою стає хаотична стихія. Позбавлене людяності, обезбожене буття мститься герою, ентропія стає домінуючою тенденцією. В уяві героя людське поглинається нелюдським, макабричне і жахливе чинять цинічний виклик добру. Але насправді для четвертого сюжету характерна подвійна топіка — історія з нібито скаліченим героєм кошеням теж є вигадкою. Герой порушує почуття міри, і тут виявляється мотив відплати за всі вигадки, яких він припустився. Таким чином, ніби «укрупняється страшний негатив світу» (В. Скуратівський), знекровлена думка кульгавого не здатна продукувати нічого, крім вигадок-збочень і брутальних речей. В цей момент крайнього, граничного ступеня дося­гає його внутрішній розлад з самим собою.

Його прагнення до людяності знаходить порятунок лише у спілкуванні з Анною, і це надає смислу його життю. Герой змучений до краю і відчуває потребу в співрозмовнику. Цю безперервну пульсацію болісної думки Д. Затонський (щоправда, стосувалося це не персонажа І. Бахман, а героя уже згадуваного вище Т. Бернгарда) визначив так: «усе це розламує черепну коробку, проривається назовні. Лавини слів, думок — уривчасті, безладні, — стрибають або складаються у фантастичні, відчутні на дотик образи, великомасштабні періоди. (...) вивергаються каскади слів і думок, погрозливо песимістичних, справді божевільних, але іноді не позбавлених якоїсь безглуздої, гарячкової логіки».

Набуття взаємності у стосунках з Анною — це ніби обіцянка здійснення того, що не збувається. Спілкування з Анною допомагає подолати самотність і перемогти двоїстість, розірваність свідомості. Л. Вітгенштейн, австрійський філософ, один з кумирів І. Бахман, висловився про подібні життєві невдачі так: «Не вимагай занадто багато і не бійся того, що твої справедливі вимоги ні до чого не приведуть». Психологічні борсання героя на цьому завершені, Анна приходить до висновку, що герой їй збрехав, коли розповідав жахливу історію з кошеням і така катастрофічна динаміка зовсім необов’язкова. Спустошеність і вичерпаність фантазії подолані, герой готовий ліпити себе заново, він знову здатен на пошук повноти і енергії буття. Світ марень і мрій залишається у минулому, герой тепер спроможний до позитивних трансформацій дійсності.

Л-ра: Мова і культура. – Київ, 2003. – Вип. 6. – Т. 6. – Ч. 2. – С. 297-302.

Биография


Произведения

Критика



Ключевые слова: Ингеборг Бахман,Ingeborg Bachmann,"Хромой",самооценка,дискурс,новеллы И. Бахман,критика на творчество Ингеборг Бахман,скачать критику,скачать бесплатно,австрийская литература 20 в

Читайте также