Чому варто бути “озброєними” в ХХІ столітті?

Kvitka Martsynyshyn

Царство комфортабельної, мирної, помірної несвободи.

ХХ століття увійшло в історію не лише як століття розвитку науки та стрімкого прогресу знань, але й як століття жорстокості людини до людини, століття революцій та воєн, масового знищення людства його ж представниками. Такі руйнівні тенденції ХХ-го століття загрожують землянам і в ХХІ столітті. Сучасне суспільство із глобальним постулатом консумування та підвищеним рівнем агресії як і у світовому масштабі так і на міжособистісному рівні потребує терапевтичного лікування у дусі гуманізму, радикального гуманізму.

Трансформація життя

ХХ століття позначене гуманістичною кризою, причиною стала зміна ієрархії цінностей, відношення матеріального і духовного в потребах і діяльності людини. Історія ХХ століття ознаменована великою кількістю подій, які повністю трансформували життя всього людства. Так, на цей період припадає низка науково-технічних та технологічних відкриттів, які змінили погляд на світ, також це час світових воєн, утворення фашистських тоталітарних режимів, час геноцидів та голодоморів, розкол світу на два табори та холодна війна між ними, руйнування колоніальних імперій та становлення нових незалежних держав [Дейвіс.Н].

“Глобальні катастрофи, світові війни, прорив у космос утвердили планетарний погляд на оточення. Глобальність новітньої світомоделі знецінила людину як автономний, завершений у собі світ. Дійсність, яка спонукає не довіряти зовнішній реальності, породжує некласичне бачення світу, постулює ідеї хаосу, випадковості” [cвітова культура, c.304]. Світ втрачає визначеність, сталість, впорядкованість, перетворюється на хаос жахливих образів. Людина – розгублена в таємничому і ворожому їй світі з його незрозумілими правилами. Саме світові війни відобразились в кризі людської особистості, як і в їх передумовах, так і в наслідках. Дослідниця Е. Золотухіна – Аболіна зазначає, що важливим джерелом моральних проблем суспільства є стрімкий техніко-технологічний та науковий розвиток, який породив велику кількість засобів, що руйнують людські життя[c. 435].

Розкриття правди війни – бруду, крові, її жахів, знищення ідеалів – все це жахає потворністю й хворобливістю буття, проте й відкриває його багатоплановість і вічні людські почуття – вірність в дружбі, любов, вміння не втратити гідність у найскладніших ситуаціях. Розпач, відчай, страх перед існуванням огортали душі тих, хто вижили в пеклі війни. Яскраво описав становище людини поствоєнних часів Е.-М. Ремарк: «…ми повернулися із фронту, молоді, ні в що не віривши, ніби шахтарі, які вибралися на поверхню з обваленої шахти. Нам хотілося піти в похід проти брехні, егоїзму, жадоби, душевного окостеніння – проти всього, що змусило нас пройти через війну. Ми були суворі й могли вірити тільки близькому товаришу або таким речам, котрі ніколи нас не підводили, – небу, тютюну, деревам, хлібу і землі. Але що ж із всього цього вийшло? Все розсипалося, просочувалось фальшивістю і забувалось. А якщо ти не вмів забувати, то тобі залишалось тільки безсилля, відчай, байдужість і алкоголь. Пішов в минуле час великих людських і навіть чисто чоловічих мрій. Панували дільці. Продажність. Злидні» [ремарк,с.51].

Людина “втраченого покоління”

Людина поствоєнних часів – це людина “втраченого покоління”. Вислів “втрачене покоління” став популярним завдяки Гертруді Стайн, це назва літературної течії, яка існувала в період між двома війнами – Першою та Другою світовою. Її слова «усі ви – втрачене покоління» [хемінгуей,с.193] вперше були звернені до молодих американських письменників-блукальців, яким (як і їй самій) творення модерної американської літератури видавалося можливим лише в Парижі. Після публікації роману Хемінгуея «Фієста» вислів «втрачене покоління» почав використовуватися для позначення певного соціально-психологічного феномену. «Втраченим» називали покоління людей, які пройшли крізь випробування світової війни і втратили не лише здоров’я, а й віру в життя та майбутнє.

Після війни такі люди часто не могли адаптуватися до мирного життя, багато хто покінчив з собою, деякі божеволіли, деякі ставали алкогольно та наркотично залежними, викинутими війною в життя без ідеалів і надії. «Наодинці зі собою не хотілося думати про це, тому що час від часу різко виникало минуле і впивалося в мене мертвими очима. Але для таких випадків існував алкоголь» [ремарк, с.9].

Cоціально-психологічний феномен «втраченого покоління» залишив свій відбиток на всіх людях і на всіх наступних поколіннях, ставши символом втраченої людини, яка намагається знайти своє місце в світі.

На думку А.Швейцера, криза культури та людини ХХ ст., що виявила себе у двох світових війнах, була викликана тим, що матеріальна сторона набагато більше розвивається ніж духовна. Під впливом науково – технологічних відкриттів, які поставили на службу людині сили природи, умови життя індивідів та суспільства загалом, зазнали радикального перетворення. Матеріальною основою кризи був розвиток ринкових відносин на базі індустріального виробництва та технічного прогресу в цілому [ 103]. Людина перетворилась на додаток верстатів і механізмів, конвеєра, технологічного процесу. Це привело до знеособлення людини, проявилося у становленні феномену масової свідомості і витіснені індивідуалізму.

Тоталітарна свідомість

З розвитком індустріального прогресу гуманістичні цінності все більше почали замінюватися корпоративною, технократичною та тоталітарною свідомістю. Саме технічний прогрес є тим фактором, який привів до світових війн та зробив їх настільки жорстокими. Cуть такої трагедії Швейцер бачить у втраті початковогово зв’язку світо- та життєствердження з етичними ідеалами. В результаті цього воля до прогрессу обмежилась прагненням лише до зовнішніх успіхів, зростанню доброботу, як простого накопичення знань та вмінь. Культура втратила своє основне призначення – сприяти духовному і моральному піднесенню людини і людства. Отже, справжня соціокультурна трансформація можлива лише тоді, коли світогляд і світо- життєствердження людини з’єднаються з етичними цінностями.

Схожої позиції дотримується К. Ясперс, дослідник вважає, що сучасне виробництво, яке породило новий тип цивілізації, індустріальне суспільство, привело до панування безособових економічних, технологічних та політичних структур над живою людською діяльністю, індивідуальним «Я» справжньої культури. В такій соціальній організації, людина з властивою їй індивідуальністю і творчим потенціалом стає стандартною деталлю соціальної машини, функціональним придатком технологічного процесу. Індивід пасивно сприймає форми життя, нав’язані йому соціумом, і перестає жити самобутнім вільним життям, що призводить до трагедійності особистісного буття, породжує безсуб’єктні соціокультурні форми: «Наслідки цієї машинізації виникають з абсолютної переваги механічної визначеності, прорахованості і надійності. Все, зв’язане з душевними переживаннями і вірою, допускається лише за умови, що воно корисне для цілей, поставлених перед машиною. Людина сама стає одним з видів сировини, що підлягає цілеспрямованій обробці. Тому той, хто раніше був субстанцією цілого і його змістом – людина, – тепер стає засобом» [истоки ист. с. 138]. Людина живе в стані глибокої незадоволеності собою, або ж відмовляється сама від себе, щоб перетворитися функціональну деталь машини : «той хто таїть в собі незадоволеність, що виявляється у вічному неспокої, постійно відчуває внутрішній розлад. Він змушений завжди носити маску, змінювати її в залежності від ситуації і людей, з якими він спілкується. Людина перестає осягати саму себе, оскільки носячи постійно маску, вона зрештою забуває хто вона є» [там, же с.145].

Хибні потреби

Німецько – американський філософ і соціолог Г. Маркузе називає сучасне суспільство «одновимірним», а розвинуту індустріальну цивілізацію – царством комфортабельної, мирної, помірної, демократичної несвободи, яка є наслідком технічного прогресу [Одномерный ч, c. 1]. Сучасне індустріальне суспільство, на думку Маркузе, досягло стадії, на якій воно вже не піддається визначенню в традиційних термінах економічних, політичних та інтелектуальних прав і свобод, і не тому, що вони втратили своє значення, але тому, що їх значимість вже не вміщається в рамки традиційних форм. Економічна свобода мала означити б свободу від економіки – від контролю з боку економічних сил і відносин, свободу від щоденної боротьби за існування і заробляння на життя, а політична – звільнення індивідів від політики, яку вони не можуть реально контролювати. Те, що ці положення звучать нереалістично, доводить не їх утопічний характер, але міць тих сил, які перешкоджають їх реалізації [c. 12].

Найбільш ефективною і стійкою формою війни проти звільнення є насадження матеріальних та інтелектуальних потреб, які закріплюють застарілі форми боротьби за існування. «Хибні» потреби, які нав’язуються індивіду в процесі його придушення, закріпляють тяжку працю, агресивність, злидні і несправедливість. Втамовуючи їх, індивід може відчувати значне задоволення, але це не те щастя, яке слід оберігати і захищати, оскільки воно сковує розвиток здатності розпізнавати справжні соціальні проблеми. Результат – ейфорія в умовах нещастя. Транспортні засоби та засоби масової комунікації, предмети домашнього ужитку, їжа та одяг, невичерпний вибір розваг та інформаційна індустрія несуть із собою приписувані відносини і звички, стійкі інтелектуальні та емоційні реакції, які прив’язують їх споживачів за допомогою принесення задоволення. Людина стала зомбованою і не діє з власної волі, вона «одновимірна», оскільки нею маніпулюють. [Одномерный ч., c. 10 – 26]. Одновимірне суспільство – це неототалітарна система, яка існує завдяки гіпнозу засобів масової інформації, які впроваджують в індивідуальну свідомість хибні потреби і культ споживання. Єдине, що люди можуть протиставити Системі – це Велика Відмова, тотальне неприйняття системи та її цінностей.

На думку П. Гуревича, людина виявляє свою сутність, унікальність, не у відповідях на ситуацію протистояння людській природі, а в беззупинному руйнуванні конфлікту з системою [куда идешь человек, с. 45]

Сучасне суспільство позначене процесами поглиблення відчуження індивіда, зростанням маргінальних кіл населення, кризою традиційних релігійних і моральних цінностей. Людина почала втрачати індивідуальність, а водночас і потребу в духовному самовдосконаленні за допомогою культури. В сучасному світі це люди, які можуть легко, без зривів, працювати разом, які змушені споживати все більше і більше, люди, чиї смаки нівельовані, люди які вважають себе вільними і незалежними, не підкореними будь-якій владі або принципам совісті, але при цьому прагнуть отримати розпорядження, робите те, чого від них чекають, які добре прилаштовані до «соціальних машин», яких можна вести без вождя, спонукати до дій без будь-якої мети, крім однієї: що-небудь виробляти, рухатись, функціонувати, кудись іти. Так, в соціальному житті людина відчуває себе іграшкою анонімних суспільних механізмів [гуревич п.с. гуман. и вера, с. 32]

1. Золотухина – Аболина Е. В. Современная этика: учеб. для вузов. – Ростов н /Д.: МарТ, 1998. – 448 с.

2. Дэвис Н. История Европы / Норман Дэвис; пер. с англ. Т.Б. Менской. – М.: ACT: Транзиткнига, 2005. – 943, [1] с: ил., 32 л. ил.

3. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: навч. посібник. Вид. 2-ге, перероб. і доп./ За ред. Проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. – Л.: Світ, 2005. – 568 с.

4. Гуревич П. Гуманизм и вера / П. Гуревич. – М.: Знание, 1990. – 64 с.

5. Гуревич П. Куда идешь человек? / П. Гуревич. – М.: Знание, 1991. – 48 с.

6. Гуревич П. Философия человека / П. Гуревич. – М.: ИФРАН, 1999. – 221с.

7. Ремарк Э.М.Три товарища / Э. М. Ремарк. – Л.: Лениздат, 1981. – 384с.

8. Ясперс К. Истоки истории и ее цель / К. Ясперс // Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991. – С.28-286.