Проза Олександра Кониського
Петро Хропко
Характеризуючи літературний рух останніх сорока років XIX ст., І. Франко згадував ім’я Кониського як письменника, що намагався відгукуватися на злобу дня, прагнув розворушити нечисленну українську інтелігенцію, значною мірою закостенілу в духовній сплячці й отупінні, навернути її кращі сили до активного громадського життя: «Се був чоловік немов створений для перехідної доби, для заповнення різних люк, «zur Bevölkerung der Wildnis» (для заповнення пустелі. — П.Х.), як каже Гейне».
Активний учасник громадівського руху, Кониський, розуміючи труднощі в розгортанні видавничої справи на Наддніпрянщині в зв’язку з постійними переслідуваннями українського слова, зробив дуже багато для розвитку західноукраїнської журналістики, а отже, й піднесення національної свідомості галицьких освічених кіл. Хоч, за оцінкою І. Франка, Кониський рівнем свого художнього обдарування стояв нижче від І. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, проте «мав у Галичині далеко більше впливу» на розвиток національної ідеї, ніж вони. Популярність Кониського забезпечувалася його винятковою працездатністю і безкомпромісністю у всіх справах, за які він брався.
До того ж оповідання, повісті, романи, поезії, публіцистичні та літературно-критичні статті Кониського друкувалися здебільшого на сторінках різноманітних львівських видань — від москвофільських («Слово», «Галичанин») до народовських («Вечорниці», «Мета», «Русалка», «Правда», «Зоря», «Діло», «Дзвінок») і навіть радикальних («Світ»), що сприяло ознайомленню з ними читачів різних політичних орієнтацій. У Галичині вийшли окремими книжками повість «Юрій Горовенко» та комедія «Порвалась нитка». Друкувався письменник і в чернівецькій «Буковині».
Літературний дебют Кониського відбувся на сторінках «Черниговских губернских ведомостей» у 1858 p., а на початку 60-х років його твори з’являлися в петербурзькій «Основі» та «Черниговском листке», а в 70-80-х роках окремими «метеликами» побачили світ деякі з них у Києві та Житомирі. Тільки в 1899-1903 pp. в Одесі та Ялті вийшло чотиритомне зібрання творів письменника, причому останніх двох книжок він уже й не побачив. У 1918-1919 роках у Полтаві було видано чотирма випусками дещо з його спадщини, 1929 р. в Києві перевидано повість «Юрій Горовенко», а потім упродовж понад п’ятдесяти років твори письменника не друкувалися й не досліджувалися, отож Кониський і опинився серед «забутих» діячів нашої культури. З погляду більшовицької тоталітарної системи «провина» Кониського полягала в свідомій його праці на ниві розбудови української національної культури, хоч, зрозуміло, про це прямо не говорилося, а лицемірно акцентувалося на тенденційних виявах «буржуазно-націоналістичної ідеології».
Насправді ж проза Кониського відбиває суттєві тенденції українського суспільного життя пореформених часів і посідає помітне місце в українській літературі цієї доби. Вже в ранніх творах письменника — «Беглые» (1861), «П’яниця» (1862), «Панська воля» (1862) — правдиво розкривалася сумна доля закріпаченого селянства, а своїм яскраво виявленим антикріпосницьким спрямуванням, характерним компонуванням та прийомами художнього моделювання дійсності, орієнтацією на селянське мовлення вони примикають до реалістичної соціально-побутової течії, яка окреслилася в прозі «Основи».
«Етюдами з життя» було названо сім творів малої епічної форми з циклу «Мої давні знайомі», що друкувалися у 1875-1882 роках. Це соціально-побутові замальовки з життя представників різних соціальних верств українського суспільства, їхні своєрідні портрети. Власне, Кониський одним з перших звернув увагу на чиновництво, інтелігенцію, хуторянських підпанків, підприємців-капіталістів, люмпенів, які українськими письменниками ще майже не показувалися. Характерно, що й оповідь тут ведеться від імені освіченого хуторянина, який навчався в молодості праву, хоч у житті довелося йому «господарство править». До певної міри в образі оповідача відчуваються автобіографічні моменти, причому новим у художній організації зображуваного є й те, що оповідь ведеться ніби від двох осіб — самого очевидця й інтерпретатора подій та його помічника по господарюванню Опанаса.
Так, з етюда «Дмитро Книш» постає образ непокірного селянина (у чотиритомному зібранні твір друкувався під назвою «Протестант»), який не корився панській сваволі, з недовір’ям зустрів «волю» без землі. У своїх вчинках Дмитро керується критеріями чесності й порядності, що не подобається сільській верхівці. В етюді «Суддя Гарбуз» викривається чиновник-проноза, який, розбираючи селянські позови, примушує викликаних на суд хліборобів за харчі працювати на власній землі. Тому з колись сухореброго Гарбуз став «тілистим, огрядним, твар його червона, виголена, аж вилискується». Наживаючись на селянах, суддя цинічно виправдовує себе, посилаючись на «закон»; отож, як іронічно зауважує оповідач, «закон йому «і косить, і жне, і молотить». З етюда «Антін Калина» постає образ інтелігента-українофіла, який за культурно-освітню працю опинився на північному засланні. Це дало можливість прозаїкові змалювати гнітючі картини побуту невинних людей, які за свої переконання зносили нечувані фізичні й моральні страждання. Природно, що оповідач згадує Данте: якби великого італійця кинули хоча б на тиждень у суворі умови Півночі, під недремне око жандармів, то він «відрікся б свого «Пекла» і сказав би: «От де справжнє пекло!». Ясна річ, цей етюд звучав актуально і в зовсім недавні часи більшовицького переслідування інакомислячих.
Кониський майстерно володів прийомами іронічного зображення, свідченням цього є оповідання «І ми — люде!» (1882). В ньому у дусі щедрінської сатири викриваються ті «горе-народники», що за умов наступу політичної реакції намагаються покаятися за «гріхи» молодості, показати свою лояльність до уряду. Тепер і оповідач, і його приятель Опанас читають тільки такі часописи, як «Правительственный вестник», «Сенатские объявления», «Московские ведомости», «Киевлянин». Якщо торкаються політики, то обговорюють дії Бісмарка, становище в Туреччині, плани японського мікадо, взагалі будь-що — тільки не болючі питання життя в рідному краї. Але й такі розмови обриваються на півслові, якщо біля воріт з’явиться постать квартального.
За допомогою оповіді від першої особи письменник тонко викриває переляканого обивателя зсередини, його «не герої» особливо «хоробрі» в думках: «І мріємо собі. Гадаємо мовчки, сміливо гадаємо! Се не заказано, можна. Та воно й для самої гадки корисніш, коли чоловік держить її за зубами: там вона ніким не огуджена, не осміяна, сидить собі в теплі та в добрі, наче морква в грядці, і росте, і спіє, і виспіє гаразд... Треба буде і можна буде, ну тоді з-за зубів і пустити, вона знайде свою дорогу». Кониський уважно простежує духовну еволюцію переляканого обивателя: той згодом починає тремтіти й від того, що навіть думки можуть зрадити, отож нехай краще начальство думає, оскільки воно наставлене від Бога і царя, а нам «мовчки жити» та їх хвалити. Якщо ж уже забракне сили мовчати, то можна поспівати в церкві, «от і продереш горло і вдовольниш потребу не мовчати».
До речі, подібне самовикриття персонажів майстерно використовував В. Самійленко у віршах про бездіяльних «українофілів». Кониський для посилення ефекту викриття людей зі страху «обігрує», здавалося б, звичайні епізоди з їхнього життя, проте в контексті модельованих ситуацій вони наповнюються одвертим висміюванням негативного в суспільстві. Оскільки заборонено вести балачки, обивателі, щоб «перебити голод» на висловлення, пішли до церкви з наміром виспіватися, але й звідти їх вигнав дяк. Коли ж у неділю вдома заспівали про «порошу» і «бабу хорошу», до них присікався поліцейський: «Що се вам прийшло в голову по-українськи співати?» Страх досягає апогею, коли квартальний помітив у міщан книжечку байок Л. Глібова.
Отож, щоб вийти «у люди», здобутися на прихильність властей, українцеві потрібно, з погляду колонізаторів, позбутися всього, що єднає з власним народом, з його історією та культурою, зректися рідної мови й перейти на «общепонятный литературный язык».
В оповіданні «Народна педагогія» (1886) «народолюбець» Шумко, який всіляко декларував наміри провести своїх малолітніх дітей через школу народного виховання, зіткнувшись із справжнім життям полтавського села, занадто швидко став ганити останніми словами народ, в якого, мовляв, немає ні щирості, ні одвертості: «Ти до нього з чистим серцем, а він на тебе звірюкою дивиться; да так тільки на те й верне, як би тебе ошукати, як би з твоєї кишені витягти більш грошей!».
Комізм зображуваного досягається показом конкретних життєвих ситуацій, які розбігаються з велемовними «ідеями» петербурзького чиновника Шумкова, раніше «з діда і прадіда Шумка». Його бажання нескладне: «перелітувать непремінно в Полтавщині, надихатись рідним повітрям, напиться і самому, і дітям рідного народного духу». Розчарування було гірким, бо для селян кожний, «хто не в свитці», чужий, а звідси й ідея твору:! в. Україні немає інтелігенції, яка б захищала інтереси народу, отож і ставлення селян до «пана» цілком виправдане.
Ефект оповідання — у зображенні самої, сказати б, суті «народної педагогії», переданій через одну з дитячих забав. Гра в «злодія» своєрідно відбиває соціальні взаємини у суспільстві. Заскочений під час рубання панського лісу й зв’язаний «злодій» був приведений до «двору», де «пані» насамперед зацідила йому п’ятірнею в обличчя. «Суддя» брутально допитує «злодія», наказує відвести його до «станового», який звелів «десятникам» нагодувати винного «березовою кашею». Вражають у грі характерні, з усіма нюансами колоритні діалоги та полілоги, в яких іскриться барвисте народне слово. Справді, нова тема у творі реалізована з психологічною майстерністю.
В оповіданні «Сікутор» виведено огидну постать повітового ката, який, виконуючи вироки волосних судів, «обслуговував» усю околицю. Викриваючи мерзенність дій недолюдка, письменник вдається до прийому самохарактеристики персонажа: за чаркою горілки «сікутор» розказує про своє життя, і читачеві стає ясно, що огидні нахили ката формувалися і в бездуховності царської казарми, і на службі в «підпанка», коли сторожеві віддавалася половина зідраного «за опаш». Найстрашнішим у цій історії є те, що мерзотник хизується своєю «професією», яка гарно оплачується. Йому зовсім «не гидко» мучити людей, проливати кров, навпаки, - він із задоволенням виконує волю начальства: «Чим там гидувать?! А на війні? Там хіба так ллють? Без сього вже. не можна... Он Пілат Припонтійський звелів — так і Христову кров пролили...»
У спадщині Кониського значний тематичний комплекс складають твори про народну недолю в пореформні часи. В етюді «Хоча б була постаті дожала!» (1898) розгортається трагедія молодої селянки, яка, щоб відбути похорон передчасно померлого чоловіка, змушена була позбутися єдиного свого добра — продати телицю, якою так тішилася: «Разом поховала в одну труну і чоловіка, і надію...» Ще кілька днів по тому вдова зустрічала худобину, яка завертала у рідні ворота, та коли пастух нагримав на неї, жінка втратила будь-який інтерес до життя. А звідси — вже один крюк до самогубства. Гіркота назви твору прояснюється в репліці сусідки над тілом загиблої: «От чудна людина! — озвалася Пономариха.— Хоча б була постаті дожала...»
Аналогічне змістове навантаження несе реалістична деталь в оповіданні «За плахту» (1990). Ховаючи чоловіка, Марина заставляє попаді єдину цінну річ — вінчальну плахту, що переходила в спадок у її роду. Плахта стає в творі наскрізним образом. Марина гірко прощається з дорогою для неї реліквією, мріє викупити її, заробляючи впродовж року криваві копійки, тому таким ударом для нещасної жінки була відповідь попаді, що плахту вже продано. Довго дивилася після того Марина тупим поглядом у свою розчинену скриню, де колись зберігалася плахта. З психологічною переконливістю підводить автор читача До висновку, що нічна пожежа на попівському обійсті виникла не випадково. Піднявшись з постелі у тривожну годину, Марина говорить з байдужістю, неприродною для такої ситуації: «Добре горить! Се їй за мою плахту... То не гумно, то плахта моя горить...»
Значним досягненням реалізму Кониського є соціальна повість «Козарський ланок» (1889). Тут, як і в творах Панаса Мирного («Повія», «Лихо давнє й сьогочасне»), М. Кропивницького («Глитай, або ж Павук»), І. Карпенка-Карого («Розумний і дурень», «Сто тисяч»), Б. Грінченка («Серед темної ночі», «Під тихими вербами»), художньо досліджуються процеси розшарування селянства, розкриваються гострі суперечності між знедоленими трудівниками й жмикрутами. Повість вносить у традиційну тему новий аспект, пов’язаний насамперед з тим, що серед хижаків пореформеного періоду виступає. й загребущий піп, якому не дає спокою «спокуслива нива» (до речі, під такою назвою твір було вміщено пізніше у чотиритомнику), яка так «тісненько» пригорнулася до його поля. Думка про спокусливий козацький ланок уже давно залізна в голову попа, «просто наче її хто Гвіздком туди забив», і отець Кузьма, як і Йосип Бичок з драми М. Кропивницького, плете сіті навколо власника, нивки. Кониський, як і інші наші реалісти, показує, що хижацький задум попа реалізується за активної підтримки сільських властей та шинкаря.
У повісті примітний і інший тип глитая — підрядника Корнія Сластьона, який використовує сприятливі моменту й безсоромно обдирає громаду. За допомогою старшини, писаря, попа він здобуває в селі таку владу, що про його здирства селяни говорять тільки нишком. Саме Сластьон підказує помічникам, як подолати ненависного їм протестанта Олешка. Глитай пропонує запроторити непокірного селянина до Сибіру, обіцяє поставити громаді кілька відер горілки, щоб домогтися від затурканих селян бажаного «приговору».
Лихоманка збагачення стає об'єктом дослідження у повісті «Наввипередки» (1903 p.). Прагнення якнайшвидше нажитися за рахунок Майбутнього залізорудного промислу, «вельми запашний та спокусливий» дух грошей викликають боротьбу між колишніми гімназійними приятелями — чиновником Вороною і гірничим інженером Летючим. Конфлікт твору розгортається навколо земельної ділянки, яку кожний з конкурентів намагається у будь-який спосіб прибрати до своїх рук. У цю аферу встряє і банковий «туз», Вакуленко-Трегубенко. Хоч конфлікт розв’язується нежиттєво (високопоставлений сановник нібито захищає обдурених селян), проте викривальний пафос повісті, спрямований проти зажерливих нагромаджувачів, прямо вказував на нових хижаків, які, витісняючи дворянство, зростали в Україні. Доморощені нувориші знайшли спільну мову з іноплемінцями: виникає акціонерне товариство, очолене Лейбою Бубелем, Лазаром Врубелем, Яном Пщепшинським, Вакуленком, Летючим й іншими «істинно руськими людьми», яке бере в оренду селянські ниви і на них зводить промислові будівлі: «наче з води йдуть». Поряд з Панасом Мирним («Повія») та І. Франком (цикл «Борислав») Кониський був один з перших, хто показав українських, але зденаціоналізованих підприємців, розкрив приховані стимули й пружини їхнього стрімкого збагачення.
Кониському особливо боліли гострі проблеми, пов’язані з переслідуваннями будь-яких виявів національного пробудження, інертною байдужістю своїх краян до цих питань, незгуртованістю української інтелігенції, зумовленою заляканістю одних і манкуртизмом інших. Страдницький шлях українського інтелігента розгортається в оповіданні «Доля одного письменника» (1887). Творчо обдарований Марко Винник ще в університеті захопився вивченням народної поезії, її популяризацією. Отож «шура-буря», яка навесні 1847 р. вхопила у хижі обійми університетську молодь (йдеться про розгром Кирило-Мефодіївського братства в Києві), перервала працю юнака, відірвала од рідного народу, закинула в далеку чужину. Тільки через багато років Марко зміг повернутися в рідний край, але хворий, без моральні підтримки швидко згас. У творі не випадково згадуються імена Т. Шевченка, А. Свидницького, В. Кулика, П. Кузьменка, які все віддали на вівтар національної справи, але не були за життя оцінені навіть освіченою громадськістю. Оповідання узагальнювало характерні явища національного життя, порушувало болісні морально-етичні питання, на які й сьогодні нелегко дати відповідь.
Кониський, як і І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, Олена Пчілка, художньо досліджує участь української інтелігенції у народницькому, громадівському русі. Вже в 1873 р. він став працювати над повістю «Семен Жук і його родичі», дві частини якої були надруковані 1875 р. на сторінках львівської «Правди». Як свідчить стаття самого Кониського, опублікована тоді ж у цьому часописі, його не в усьому задовольняли образи Дашковича й Радюка в романі І. Нечуя-Левицького «Хмари» (1874). Критик волів бачити в літературі не «героїв фрази» типу Радюка, а людей, які «працюють собі тихенько, вважаючи не на чин і хрести, не на гроші, але на громадську національно-народну користь».
Таку настанову Кониський і намагається реалізувати через зображення діяльності молодого юриста Семена Жука, який після закінчення університету повернувся в рідний хутір на Чернігівщині. Семен, захоплений народницькими ідеями, намагається практично втілювати в життя теорію «малих справ». Він організовує в Жуківці позичкову касу для подання хліборобам найнеобхіднішої матеріальної підтримки, влаштовує громадські віялки, кузню, молотарку, навіть шинок. Семенові в його діяльності допомагає сестра Рися. Письменник намагається довести вагомість праці освіченого дідича, проте об’єктивно виписані реалістичні картини селянського побуту, показ злиднів трудівників, їхньої загальної затурканості, переслідування найневинніших громадських заходів молодого філантропа властями, поміщиками — все це перекреслювало той пафос, який тенденційно підносився у творі. Не випадково Рися наприкінці другої частини повісті визнає, що без забезпечення селян землею годі полегшити їхній економічний добробут, їхнє життя взагалі.
З твору природно випливало, що протиставлений Семенові Антон Джур з його неприхованими прагненнями до матеріальної вигоди, з одвертим цинізмом у ставленні до гречкосіїв, був постаттю далеко реалістичнішою, повнокровнішою, аніж Жук, хоч впадає в око й недостатня завершеність цього образу. Антон, маючи фах лікаря, не захоплюється філантропією, а заради достатків стає чиновником, і такі перипетії в його еволюції не викликають здивування, бо правдиво відбивають істотні процеси, пов’язані з виходом на суспільну арену підприємців .і підприємництва. Діяльність Жука, який має вищу юридичну освіту, але намагається знайти опору «в селі та землі», сприймається як «маніловщина», про що йому відверто каже Джур.
Оскільки в 187.6 р: рукопис третьої частини повісті загинув, Кониський через вісім років закінчив її другий варіант, в якому звернув увагу на ті події, що відбувалися впродовж 1876-1884 років. Однак ця частина і досі не опублікована. Відомо, що Панас Мирний у повісті «Лихі люди» (1877), полемічно спрямованій проти хроніки Кониського, на противагу Семенові виводить людину активної дії, революційного народника Тимофія Жука, який закликає до знищення реакційної політичної системи в Росії. Навіть з-за грат царської тюрми, куди було кинуто Тимофія, рветься на волю його мужня, енергійна пісня, стверджуючи незламність натури борця.
І. Франко виділяв цю повість з творчості Кониського, вважаючи її «найзнаменитішою», хоча й «недокінченою пробою представити інтелігента-українофіла як тип нового чоловіка». Впадає в око, що Кониський намагався показати Семена Жука як діяча, що пішов далі, ніж Радюк з роману І. Нечуя-Левицького. А Джур взагалі, як це справді було в тогочасному українському житті, представляє нову людину» що з’явилася в «вік грошей, вік егоїзму», хоч, ясна річ, повістяр осуджував таких інтелігентів, які замість праці для народу пішли на службу до гендлярів, до тих, хто вишукував нові форми його експлуатації. У ненадрукованій третій частині повісті є й такі герої, що намагалися розворушити селянство до активних дій проти економічно-політичної системи. Правда, ці нові люди (коваль Іван Бігунович та курсистка Параска Єрківна) змальовані доволі схематично.
Таким чином, повість «Семен Жук і його родичі» навіть у незавершеному вигляді зберігає пізнавальне значення для всіх, кого цікавлять ідейні змагання та художні пошуки 60-70-х років минулого століття.
Наступна повість Кониського «Юрій Горовенко» (1885) не випадково супроводжується авторською жанровою дефініцією «хроніка з смутного часу». В ній знайшли відбиття не тільки окремі історичні події похмурих 80-х років, що були в центрі уваги російського, та й не тільки російського суспільного життя, а й — через розгортання життєвої долі героя — процеси наростання незадоволення різних суспільних верств репресивними акціями царизму. Культурологічне тло повісті досить широке: автор звертає увагу (часто у формі публіцистичних констатацій) на події, пов’язані з діяльністю кирило-мефодіївців, розгортанням боротьби за знищення кріпацтва, виникненням недільних шкіл, української преси, утворенням у великих українських містах громад. Так конструюється художньо-документальна панорама суспільно-політичного життя українців, яка дає можливість краще зрозуміти формування характеру Юрія Горовенка, вибір ним життєвої позиції, його участь в ідейних змаганнях української інтелігенції.
Син збіднілого поміщика, Юрій уже під час навчання в кадетському корпусі в місті Отаві, тобто в Полтаві, багато читає, причому в його самостійний лектурі поряд з філософськими трактатами Вольтера, Руссо, Фейербаха, статтями демократів значне місце належить художнім творам Пушкіна, Міцкевича, Шевченка. Розширення культурно-освітніх обріїв юнака, формування його світогляду відбувається під опікою учителя історії Дмитра Павловича Пучки, який свого часу здобув освіту в Київському університеті, був особисто знайомим з Шевченком, Кулішем, Костомаровим. Освічений читач в образі Пучки легко впізнає
Д. П. Пильчикова, активного учасника Кирило-Мефодіївського братства, який у 60-х роках, жив і працював у Полтаві, брав активну участь у громадському житті міста.
Горовенко під впливом Пучки змінює життєву орієнтацію. Замість військової служби він обирає навчання в університеті, потім учителювання в гімназії, поєднане з культурно-освітньою діяльністю. Та недовго тривала праця молодого інтелігента, бо царські власті позбавляють його за українофільство посади, а поліція встановлює за «крамольником» нагляд, виславши вчителя в глухий закуток. Ображений переслідуваннями і знущаннями, Горовенко заявляє, що тепер боротиметься троти тиранії і сваволі зі зброєю в руках. Однак це були тільки гучні слова, така самісінька «фраза», яка раніше не подобалася Кониському в розмовах і закликах Павла Радюка. Ніяких конкретних дій новоявленого «соціаліста», «гарячого проводаря соціалізму й революції», як себе характеризує Юрій, у творі не показано. Але письменник навіть саму цю фразу героя осуджує як зраду недавній його діяльності на культурно-освітній ниві, відхід від високих ідеалів служіння рідному народові, називає його пропащим чоловіком.
І вже зовсім несподіваним у розгортанні зображуваних ситуацій, у показі еволюції героя є самогубство Горовенка, спричинене любовними ревнощами, що й дало підстави М. Драгоманову дати героєві Кониського гостру, знищувальну, але повністю виправдану характеристику: «Дурень на печі». Відомо, що навіть прихильно настроєний до Кониського львівський професор-літературознавець Омелян Огоновський не сприймав такої розв’язки конфлікту. На йому думку, Горовенко «заслужив би більшу симпатію читателя», якби виступив на рішучий герць з реакційною системою і загинув у нерівній боротьбі. Отож М. Сиваченко, прояснюючи колізії повісті, аргументовано вказував, що заяви Горовенка боротися проти уряду зброєю не відповідали уявленням письменника про ідеал діяча-українофіла, оскільки Кониський завжди був рішучим противником революційної боротьби.
І. Франко, хоч і невисоко ставив повість як художній твір, однак відзначав, що це були перші спроби «малювання певних суспільно-політичних течій серед нашої суспільності, того, що в Росії називали «ловить момент» і в чім незрівнянним майстром був Тургенєв».
Час вніс свої корективи, в залишену Кониським епічну спадщину. Деякі його твори викликають тільки історико-літературний інтерес як характерні художні пам’ятки своєї доби. Серед них можна назвати «побутовий роман» «Боротьба» (1891), роман-хроніку «Грішники» (1895), деякі оповідання й нариси. Та є в прозовому доробку й такі, твори, що зберегли й до сьогодні своє пізнавальне, виховне й естетичне значення. Без їх розуміння уявлення про літературне життя другої половини XIX ст. буде неповним. Кращі твори Кониського зараз повертаються до читача, що є ще одним доказом їхньої художньої цінності.
Л-ра: Дивослово. – 1996. – № 1. – С. 10-13.
Твори
Критика
