Проза А. Кримського і декадентство в українській літературі
Тамара Гундорова
Течії антинародні і антисуспільні, хоч проявлялися і проявляються і серед нас і старанно прищеплюються нам посторонніми дбайливими руками, на літературнім полі досі, звичайно, були зроду обтяжені прокляттям безплідності, крім мізерних зелепуг і однодневниць, не могли сплодити нічого. Мабуть, наш народний організм занадто ще свіжий і здоровий, — зауважував І. Франко в 1901 році, і це своє пересвідчення висловив і в знаменитому вірші «Декадент». З погляду суспільно-громадського утилітаризму і, зокрема, розвитку модерної української суспільності Франко, безперечно, послідовний у своєму максималістському ідеалізмі. Його могутня цивілізаційна місія, якій залишався вірним усе життя, була запрограмована на класичний гуманітарний ідеал, ідеальну державу (з «мого духу печаттю»), яку формував, послідовно виповнював, передусім, сам із себе, з власної своєї «мужичої» і «русинської» індивідуальності. Тому течії антинародні, приміром декадентство, вважав органічно чужими, як собі, так і цілій суспільності: до того ж перепоною для декадентства, очевидно, вважав і сам факт народження молодої української спільності, яка наприкінці XIX ст. скидала з себе форму «малоросійської» і розгорталася на основі суверенної модерної національної ідеології. До речі, саме остання обставина — завдання формування одноцілого національно-народного тіла української суспільності — справді зумовили приглушеність і невиразність декадентства в українській літературі і культурі.
Але було б очевидним перебільшенням говорити, що самого явища декадентства наша література загалом не знала і не переживала. Причому, окрім загальноєвропейської моди, були власні причини для його розгортання. С. Єфремов певною мірою мав рацію, коли на початку XX ст. зауважував: «...Декадентство в искусстве, в литературе — это вопрос настолько важный и прежде всего практически важный (...)». Загальновідомо, що першим «об’явом декадентизму» в українській літературі В. Щурат назвав «Зів’яле листя» Франка. Але ми не завжди усвідомлюємо і знаємо, що полеміка Франка і Щурата не закінчилася відомим Франковим: «Я єсть пролог, не епілог...» Саме незавершеність цієї полеміки прогнозував у своїй відповіді В. Щурат:
Бо декадент-поет — не фарисей,
Його пісні — душі його фермент!
Він епілог пролога! Він, ідей
Збагнувши світ, нових жде — декадентів.
Можливо, згодом цю полеміку підсумовував уже в 20-ті роки М. Хвильовий, торкаючись ще однієї сторінки новітньої поетичної дискусії, що розтяглася на ціле тридцятиліття. Згадуючи про відомі поетичні послання І. Франка і М. Вороного, Хвильовий писав, що «воронізм — об’єктивно — не тільки був здоровою громадською реакцією, а й попереджав Франка»; «попереджав» небезпекою літературного назадництва, утилітаризму і обмеженого малоросійського провінціалізму.
Не нагадуватиму тих фактів, коли «тінь» чи «сутінки» декадентства українська критика бачила в творах тих чи тих письменників. Але вже один ряд їх (Кобилянська, Фіранко, Винниченко, Хоткевич, Кримський) торкається чи не найвідоміших українських митців, а це спонукає до питання: невже всі вони так підвладні «моді»?
Що ж таке в загальному своєму вираженні декадентство? В цілому — літературний рух, який іноді сприймається як попередній чи похідний від символізму (французького насамперед), іноді — тотожний неоромантизму (особливо в літературах, які зазнали сильного впливу Ф. Ніцше, передусім у німецькій і польській). У своєму ж звульгаризованому вигляді (завдяки позитивістській інтерпретації М. Нордау) зрівняний з естетизмом та імморалізмом, а також психічним виродженням. З погляду пролетарського романтизму декадентство однозначно було прирівняне до кризових занепадницьких явищ культури кінця століття. І саме це уявлення домінує в нас і досі.
Декадентство постало передусім як певний тип умонастроїв, особлива (амбівалентна) чуттєвість, в якій дисгармонійні почування, неспокій духу, хворобливий сум, сплін, пасеїстичні настрої, еротизм, культ артистизму, краси тощо несли відсвіт ностальгії за вірою і хворобу безвір’я («Сплін і ідеал» назвав один з найбільших розділів своєї збірки «Квіти зла» (1857) Ш. Бодлер, з яким пов’язується народження декадентської чуттєвості). В декадансі, за словами Лесі Українки, «злобная апатия глубоко развращенного человека чередуется с трогательной грустью по светлому, идеалу...» Прикметною властивістю декадансу (як типу світовідчування) стало поєднання повного, «голого» безвір’я з екзальтованою вірою, жорстокості з сентиментальністю, стоїчного екстатизму з невротичною істеричністю і т. ін. Декаданс називали ще «романтикою нервів» (Г. Бар). Сам термін «декадентизм», уперше вжитий Т. Готьє (1868), був широко введений як поняття П. Бурже, а згодом перезнятий Ф. Ніцше. Став відтак поширений у цілій Європі, диференціюючись і навіть витворюючи певні свої національні різновиди. Ознайомлюючи українську суспільність з цим явищем, В. Щурат назвав свою статтю досить симптоматично: «Французький декадентизм у польській і великоруській літературі» (1896). Він же подає і вже розроблену тогочасним європейським, передусім французьким, декадентством методологію нової поетичної образності. «Поезія правдивих декадентів, — писав він, — се поезія дрібних, хвилевих настроїв, з котрих безперечно складається життя. Які бувають ті настрої, яке їх джерело — се меншої ваги. В одних поетів, як у Малларме, характер тих настроїв є чисто фізіологічний, у других, як у Бодлера, їх джерелом є нерви; в одних знову се містична гра душі, яку бачимо у Метерлінка; у других вкінці настрій є випливом релігійного одушевлення, що видно у Верлена».
У своєму суто модерному значенні (як явище мистецтва fin de scelle) декадентство якнайтісніше пов'язане із ситуацією «переоцінки цінностей». Найперше воно відбивало кризу позитивістської ідеології, зокрема основоположного для неї уявлення про безконечність і вічність органічного процесу самовідродження природи, натури, матерії, в якій окрема людська одиниця — лише «бомблик в морі матерії» (Франко), а тому зникнення її нічого не важить у світі, де росте і прогресує «людськість».
Повна залежність людини від виховання, природних задатків, впливів середовища, вроджених і набутих пристрастей, інтелектуальної віри тощо зводили її до функції середовища, одиниці, в якій біологічно і морально закладено інстинкт самозбереження цілого роду (альтруїзм).
Криза позитивістської концепції знаменувала загалом розпад цілісної світобудови, закладеної в нові часи просвітительською гуманістичною моделлю прогресу; розуму, культури, етики. Руйнування традицій, укладів, суспільних норм, звичаєвих і моральних приписів, зростання урбаністичних елементів нової психології і моралі, увага до психопатологічних явищ суспільного й артистичного життя тощо знаходить своє вираження в декадентстві. Неоднорідний, здатний вростати в різні нові художні стилі і школи, різні ідеології, декадентський тип світовідчування відбивав передусім момент зміни ідеологічної картини світу. Водночас він виявився особливо продуктивним на «моду», — декаденцію як певного роду моду, яка розмивала межі артистичності, штуки, естетики і життя. Як слушно зауважував С. Єфремов, «появились декадентские материи, декадентские прически, декадентские цвета, папиросы...».
Загалом важливо те, що декаданс не стільки явище кризи, як нового становлення. Чи не про це говорить наприкінці свого оповідання «Перші дебюти одного радикала» А. Кримський, пророкуючи долю одного із новітніх «синів віку»: «З чорної хмари ллється ясний дощ». Очевидно, як явище нової, модерної свідомості, психології і мистецтва, декадентство неминуче повинне було з’явитися і на українському грунті. Щоправда, з погляду традиційної, «простонародної», як тоді казали, української суспільності декадентство сприймалося чужим, штучним і безплідним явищем. Навіть Г. Хоткевич, який був одним з перших виразників декадентських умонастроїв в українській літературі («Поезії в прозі», «Життєві аналогії»), зауважував: «Критика, пишучи про український декаданс, не розуміла, що це підходить до французької суспільності, навіть до російської, де теж на підставі пересичення й затрачення певною частиною письменників твердої лінії буття міг проявитися декаданс, але ні в якім разі то не могло відноситися до суспільності української з її безкінечним морем селянства і парою-другою, як тоді називалося, «свідомих українців», що падали під вагою всякої праці на народній ниві». Якщо уявляти тогочасну українську суспільність «герметичною», справді, питомого грунту годі бачити. Але під кінець XIX ст. в Україні розгорталися динамічні соціальні й національні процеси, європеїзація ставала фактором не лише інтелектуального, а й буденного життя. Особливу роль відігравало також побутове, культурне й інтелектуальне «пограниччя» з російською і польською суспільністю - саме на такому «пограниччі» зароджуються й розвиваються мотиви, настрої, перейняті новизною, нестабільністю, перехідністю. Модерна свідомість зароджується в таких центрах, як Київ (ножна навіть говорити про київські джерела російського модернізму — від А. Ахматової до М. Бердяєва), Львів (приміром філософська «Школа» Твардовського, яка розвивала теорію інтенціональних психічних процесів Ф. Брентано).
Декадентський комплекс спеціально в українській літературі зароджується саме в межах традиційного для XIX ст. народництва («На розпутті» Б. Грінченка, «Великий в малім і малий у великім» О. Плюща, оповідання І. Липи, А. Кримського та ін.). Цей новий ракурс зображення (а саме — «хворобливих явищ») спонукає Б. Грінченка, одного з ідеологів неонародництва, на початку XX ст. трохи скоригувати свої принципи (по суті, народницької орієнтації) щодо переважаючої виховної, позитивної функції художньої творчості. Саме творчість Кримського спонукає думати про допустимість зображення «хворобливих явищ» при цьому сама література «должна быть не болезненной, здоровой». Аналізуючи твори Кримського, Б. Грінченко звертає увагу на одне з можливих джерел декадентської «хвороби» в творах неонародницької орієнтації. Воно занурене в критичну переоцінку національно-народницького напряму суспільно-культурного руху, який розвивався ще з часів українофільства. Певні форми й ідеали його не сприймалися вже молодшими поколіннями. Декадентська чуттєвість виростала з нігілізму «гімназистів-націоналів», хоч, як зауважував Грінченко, «ведь не мальчики же гимназисты являются создателями того направления, против которого, по справедливости, восстает автор». А отже, декадентство торкалося переоцінки народницько-національної ідеології, закладеної «старшими».
Декадентство поставало як реакція проти натуралізму і позитивізму. Природу декадансу намагався охарактеризувати з цього погляду критик «Будучності», розглядаючи реферат співробітника «Ради» Ф. Матушевського «Модернізм в українській літературі» (з відчутними тенденціями народницького плану). Розвиток декадансу, писав він, — закономірність, він «виріс на грунті зневір’я в можливість цікавого, безжурного і справедливого життя, яке задовольняло б усім потребам людини як окремої одиниці, а не гною, котрим користуються для життя інших, невідомих і далеких. Розум зап’явся позитивізмом, який не дав нічого загалу і лише зміцнив панування хижих і дужих. Ідеал рівенства, волі і братерства збанкрутувався...». Так само збанкрутувалось і позитивістське трактування мистецтва, яке зводило творчий акт до автоматизму, ремесла, ілюстрації. Натомість декаданс давав виявитися спонтанній і підсвідомій чуттєвості, знімав обмеження, які ставили людині розум, раціо, традиція і норма. Відтак подібний відхід від реальності і зосередження уваги на дисгармонії внутрішнього єства індивідуума ще зовсім не означали абсолютний аполітизм і аморалізм. Це було радше вибухом затиснутої раніше і замкнутої в підсвідомості моральної і психічної рефлексії людини в дисгармонійному світі.
«Я — продукт сучасної цивілізації, я дегенерат, я декадент, я людина fin de scelle, я неврастенік», — так представляється основний герой А. Кримського. Прикметна особливість — декадентський комплекс виростає у нього на грунті «плебейського». Реакція індивідуальності проти регресивного стримування й образи «плебейської честі» (пригадаймо, що українську націю досить часто взагалі називали «плебейською», «мужичою») в соціальному і національному плані переростає в нігілізм і дістає форму неврозу. Загалом невроз і екстатизм чи не основні стани декадентського світовідчування. Отже, плебейство-нігілізм-невроз — цей ряд характеризує розгортання нової образності в оповіданнях і повістках А. Кримського. Зведемо його до нігілізму, оскільки з проголошеним Ніцше в 1882 р. гаслом «Бог умер!» розпочинається нова епоха, яку можна загалом назвати нігілістичною. Нігілізм у цьому сенсі — це не лише протест проти усталеної «моральної будови» і загальноприйнятого «декоруму» принципів, як це здається героєві Кримського — гімназистові Петрусеві Химченку. Це й не тільки оскарження «молодими» деспотизму батьків, вихователів, відкидання моральних абсолютів, ідеалів як таких, науки, святощів національного характеру, обожнюваного народу-месії тощо. До речі, всі ці елементи позитивістської системи цінностей, якими обставлена була рація існування людини, були складовими народницької ідеології. Найперше і передусім нігілізм пов’язаний з бунтом, обстоюванням власної людської самоцінності й гідності. «Та не теля ж я, щоб мене налигували й вели навмання, куди глядя. Я людина! — борониться «нігіліст» Химченко. В суті своїй така боротьба означала заперечення метафізичної мотивації людської поведінки імперативами обов’язку, принципу, совісті, які так багато важили для народницького героя. Адже, за Д. Писарєвим, «особиста користь нових людей співпадає зі спільною користю, і їх егоїзм вбирає в себе найширшу любов до людськості». Болісний, викривлений, хворобливий процес народження власної людської самоцінності (поки що навіть на стадії неусвідомленого протесту) і стає основною темою в прозі Кримського. Мовби розпружуючись від стиску, тягара соціального й морального авторитаризму, герой Кримського виробляє адекватну модерну ментальність і виходить на сцену історичного процесу. Як зауважував М. Хайдеггер, «нігілізм — це всесвітньо-історичний рух тих народів землі, які включені в сферу впливу нового часу»; «нігілізм рухає історичне звершення, як може рухати його ще майже не розпізнаний фундаментальний процес в долі народів Заходу». Перша фаза нігілізму спостерігається в українській літературі в 70-х роках, коли виокремлюються т. зв. «українофільський» і «космополітичний» напрями самоусвідомлення. Формою самоусвідомлення і ставав нігілізм, нігілістичне ставлення до освячених традицією і офіційною політикою соціальних і національних привілеїв і норм (передусім русифікації, зневажання простолюду тощо). Однак на цьому етапі нігілізм ще не сягав метафізичних основ буття людини, національності, соціуму: Тим часом причини, які могли породжувати своєрідний «плебейський» нігілізм, в Україні зростали в силу особливого її напівколоніального становища. Це по-перше, те, що, як писалося в тогочасній «народовській» «Правді», між українським панством і народом «стіною стоїть великорущина: панство й народ то дві національності на Україні, або трохи не дві». І, по-друге, насаджувана культурна вторинність українського як такого — «українщина зосталася в мужичому в простому колориті, не шляхетніє; а час од часу ще більше принижується, втрачає людські достоїнство і шанобу, стає смішною».
Ніби перехоплюючи проблематику «українофільського» нігілізму Павла Радюка («Хмари» Нечуя-Левицького), нова фаза нігілізму під кінець XIX ст. розгортається в цілий модерністський рух, який динамізував усі процеси народження модерної української нації, включення її в «сферу впливу нового часу». Нігілізм, споріднений з декадентством, з принципу знецінювання і епатації вищих цінностей (приміром Бога, ідеалу, любові) із заперечувального, критичного переростає в спосіб нового ціннісного вибудовування світу. Декадентство власне й закріплювало початок такого модерного історичного перевертання ціннісного світу. Його загалом можна було б розглядати як процес легалізації модерної людини. Власне, така людина на українському грунті неминуче повинна була з’явитися. А отже, неминуче повинен був з’явитися і декаданс, що розчищав і формував сферу її світовідчування.
Саме в цьому плані декадентство — цілковита закономірність в українській літературі і культурі. Воно відбивало процес самореалізації, нехай і негативної, нового покоління української суспільності, зокрема демократичної інтелігенції, яка включається в простір історичного, а не міфологізованого діяння. Хоч, звичайно, тут не обійшлося і без нових, модерних міфів.
Цікаві структури і типи новонароджуваної свідомості, як вони відбилися в творчості Кримського (беремо зараз до уваги саме прозу, хоч у поезії вони, можливо, ще виразніші). Звернемо увагу передусім на критику окремих народницьких ідеологем, якою супроводиться поява; декадентських умонастроїв. Одна з них лунає з вуст новітнього «українофіла» («одного молодого национала-гимназиста, идущего «в народ» проповедовать национальную идею и объединяться с народом», за оцінкою Б. Грінченка) так: «Чом у народа немає того, що ми звемо «народним розумом?». Народницький ідеалізм, альтруїзм (один з героїв Кримського, теж гімназист, подаючи милостиню бідній жінці і не довіряючи вже своїм гуманним почуттям, до краю знервований, каже: «Це я зробив тільки з принципу. А ти — товаряка») викликають сумнів, заперечення. Вони починають заперечуватися як принципи, натомість на самому запереченні, яке має стверджувати право «я», починають вироблятися нові принципи. З принципу стримується чи доводиться до крайнощів соціальне або національне чуття. Відтак воно загострюється до хворобливості. І вчинками, і характерами починає рухати чуття, яке розростається до якоїсь позалюдської метафізичної сили (приміром «психопатія національності», нігілістичний радикалізм, сексуальна психопатія тощо). Причому цілком у дусі новітнього світовідчування екзальтоване заперечення, «сатанинське» чуття легко переходить в екзальтований містицизм (з особливим тяжінням до католицизму і властивої йому чуттєвості). Це явище можна віднести до типово декадентських.
Нігілістичній переоцінці піддаються також схеми і моделі народницької белетристики: тип героя («українофіла», скажемо так), ситуація «ходіння в народ» (в оповіданні «В народ» вона відчутно пародійована), стилістика (з її сентиментальністю, розмовним натуралізмом, публіцистичними вступами), елементи «літературності» (найчастіше орієнтація або повторення певних відомих героїв, літературних зразків) тощо. Так, за всієї незавершеності, ескізності форми відчутне в оповіданнях Кримського тяжіння до «літературщини» — старий гріховода, наприклад, переходячи на літературний стиль, намагається оформити свої рефлексії жанрово, в нотатках, а ліберал-українофіл» свою поведінку прямо «вивіряє» літературною схемою Народницького роману і т. ін. Загалом, вводячи, з одного боку, майже чисті етнографічні нотатки і, з другого, повторюючи літературні кліше, причому вони таким чином майже пародіюються, шаржуються, Кримський загалом підривав традиційний народницький дискурс. Натуралістичні ознаки стилю, в якому емпіризм і ідеологізм зливалися, були нероздільними, внаслідок свого доведення до логічного кінця, розпадаються. Це було закономірним, оскільки, як зауважував Кримський у передньому слові «До читача», «всі оповідання, котрі тут подано, всі сильно просякли авторським суб’єктивізмом, авторською особистістю...». Пізніше Леся Українка зауважувала, що подібною передмовою, як і Франко до свого «Зів’ялого листя», А. Кримський робив ведмежу послугу новітнім митцям. На цьому перехідному етапі між натуралізмом і модернізмом справді Кримський хитається поміж «Щирою правдою» і «суб’єктивізмом», так само як Франко змушений був обгрунтовувати навіть нове поняття — «об’єктивного суб’єктивізму». Декаданс власне й закріплював появу митця, який пізніше дістане почесне визнання «артиста» (саме так характеризуватиме Франко творчу манеру Стефаника, Коцюбинського, Лесі Українки).
У своїй прозі Кримський відбив розпад традиційних основ народницького світогляду. Такі ідеали, як наука, просвіта, громадська справа, пошуки істини тощо, починають сприйматися, як «розумова гімнастика» або ж сублімація сексуальності. «Старий гріховода», хоч як це парадоксально, — ідеологічний наступник народництва, ймовірне майбутнє початківця-«нігіліста» Петруся Химченка. Крайній егоїзм постає закономірним наслідком певної, довершеної й заснованої на розумі етики, людського «я», поставленого в ситуацію виживання, коли «альтруїзм» повертається на себе й на реальних, а не абстрактних людей. До цього веде сама природа, цілісність натури як такої. «Я ж бо не своєю волею родивсь на світі, мене зродила природа, вона вклала в мене певні інстинкти й бажання, — то й виходить, що я смів їх заспокоювати, хоч би вони й одхилялись від норми, хоч би вони шкодили геть усьому світові», — визнає старий гріховода. Логічним виразом боротьби інстинктів і моралі («совісті», яка так само в позитивізмі була своєрідним інстинктом) стає роздвоєння, гра, «вівісекція» своєї чи чужої душі. Епізоди з оповідання «Виривки з мемуарів старого гріховоди», зокрема спокутування задля експерименту курсистки, знущання над національними почуттями матері тощо, неврівноважені перепади садизму і сентиментальності, чуття і гри близькі до «вівісекції душі»і які проводить Роберт Грелу, герой роману «Учень» П. Бурже, якому належить значна роль у розгортанні декадентського ідеологічного комплексу. Зауважимо, що мотиви, характери і ситуації, намічені Кримським, будуть підхоплені і розгорнуті пізніше українським модернізмом, зокрема в творчості В. Винниченка.
Оскільки нігілістична критика здійснюється в оповіданнях Кримського з використанням натуралістичних структур, освоювана духовна іпостась нового героя (а він не без підстав знімається з романтичних котурнів і співвідноситься з «пересічною людиною») поки що не має адекватного вираження. Духовні порухи, жести, вся сфера духовного і морального, яка була в натуралізмі редукована до фізіологічної або психічної реакції, фіксуються і в оповіданнях Кримського через фізіологію, через натуралістичну конкретність (описи пароксизмів істерики, гризіння нігтів тощо). Декадентська чуттєва амбівалентність, раптовість взаємопереходів шаленства-екстазу-садизму-депресії, перепади «то меланхолії, то негації, то бичування» близькі й іншим героям цього періоду, наприклад «шалено-чудовно-незвичайним» чи «байдуже-шаленим» почуттям героя Ол. Плюща («Плач шаленого»). Моральне чуття таким чином зводиться до фізичного і навпаки. Розщеплення духу і тіла виливається в стражданнях і викривленнях розірваної свідомості у новітніх героїв: «Та чи правда, що я страждаю морально? Чи справді слабує в мене дух? бо, може, це попросту фізично болить і горить моє серце, моя плоть і кров?!» — запитує себе один з них. Згідно з позитивістськими уявленнями, дух виростає з натури, народжується і відроджується разом з нею або ж існує як певний ідеальний стан, який не зводиться ні до емпіричного, ні до ідеального. Пробудження духу, «я», свідомості, відповідно руйнує природну єдність духу й тіла, сприймається за хворобу тіла. На цьому виростає декадентський комлекс чуттєвості. Він набуває вигляду естетизму, імморалізму (як у творах символістсько-неоромантичного напряму) поступово, в процесі того, як Краса або Життя починають сприйматися новим синтезуючим началом, здатним зберегти втрачувану єдність світу, яку гарантував раніше позитивізм. Небезпека дегуманізації, захована в декадансі, з тим більшою силою проступає на тій фазі, коли розпад натуралістичної концепції ще не перекривається ідеальною (утопічною) естетичною гуманністю символістського плану або його естетизованою «соціальністю». Загрозу натуралістичного декадансу, скажемо так, відчула в романі А. Кримського «Андрій Лаговський» Леся Українка: «Я думаю, що коли описати докладно найкращу; найблагороднішу людину, як вона їсть, як вона жує, як вона травить і т. п., то вона може спротивитись вкрай...». Вона ж визначила й основну суть новітньої гуманістичної ситуації, що полягала зовсім не в «неестетичних сценах», фізіологічних за своїм характером, а в «трактуванні «об’єкта» тих сцен», в приниженні гідності людини, сприйнятті її просто «об’єктом» для своїх цілей. Таким чином, основа натуралістичного трактування героя переводиться Лесею Українкою із зовнішніх ознак (фізіологізму, неестетичності, занурення в глибину інстинктів, в дисгармонію людської натури) у план культури, або «нової соціальності» (такий герой «в цілій дилемі бачить тільки себе», забуваючи «Людину в «об’єкті Амалії», яку герой трактує як об’єкт свого фізіологічного задоволення). І зрештою письменниця відзначає обмеженість загалом натуралістичного способу зображення: «Се ж занадто жорстоко — виставити людину на натуралістичне позорище і дати їй «без сповіді» загинути в опінії читача...».
Декадентський нігілізм у прозі Кримського виявляється в міру того, як герої його занурюються в пустку, в ніщо, яке розгортається перед новим українським демократичним героєм, коли він починає відчувати себе не тиром, а особистістю. Це ніщо постає як відсутність середовища, духовності, культури, які можуть стати прокладкою між його моральним і фізичним буттям. Внутрішнє мовлення героїв Кримського ще суто інтроспективне, це радше говоріння «ремарками», «у дужках». Відтак духовність прямо і безпосередньо виражається через фізіологію, через «нервища». Непристосованість їх і надмірна подразливість — прямий наслідок того, що вони не можуть винести (та й не повинні) навантаження фізичної реакції організму моральною рефлексією, духовним жестом і культурним словом: Невроз — загальний домінуючий стан героїв Кримського. Так усією своєю образністю Кримський підвів читача до того, щоб показати викінченість, вичерпаність старої ідеології і художньої системи і необхідності розгортання нової (модерної). Справді, народницький дискурс, народницька ідеологія переживали наприкінці XIX ст. значну трансформацію і модернізацію. Українство потребувало й поступово виробляло адекватні модерні форми свого вираження і тим самим входило й загальноєвропейський культурний процес. І «Penfant terrible» Кримського, Петрусь Химченко, обізветься новим, «модерним» словом у Винниченкові, якого українська критика охрестила «l’enfant terrihle» української суспільності і вундеркіндом української літератури». Коло замкнулося. Декадентство було «прищеплене» українській культурі.
Л-ра: Дивослово. – 1995. – № 1. – С. 15-20.
Твори
Критика
