«Гостре терня мого ока...» (Народнопісенне слово у поезії Агатангела Кримського)
Н. Данилюк
Поезіє, супутнице моя!
Ти — теплий, животворний промінь сонця.
А. Кримський, «Заспів».
Творча спадщина Агатангела Кримського ще не дістала заслуженої оцінки.
Перша збірка «Пальмове гілля. Екзотичні поезії» (1901 р.) принесла визнання, привернула увагу І. Франка, який в огляді поезії за 1901 р. назвав її автора «високооригінальною появою в нашій літературі». До цієї частини збірки увійшли поезії, написані у 1898-1901 pp. підчас перебування у Лівані, Сирії, на Кавказі, переклади творів Г. Гейне. Згодом збірка доповнилася ще двома частинами — перекладами турецьких народних пісень, ліричними поезіями з повісті «За святим Єфремом Сіріним», циклом «Книга самоти», перекладами із давньої перської поезії, серед яких твори Фірдоусі, Авіценни, Омара Хайяма та ін.
Найцікавішими щодо використання фольклоризмів є оригінальні твори митця, переклади турецького мелосу.
Українська мова, народна пісня з дитинства були близькі авторові збірки. Народився він 3 (15) січня 1871 р. в м. Володимирі-Волинському, деякий час жив у Звенигородці на Київщині, потім провів ще три роки на Волині. В одному з листів до І. Франка від 2 (14) листопада 1891 р. Агатангел Юхимович писав: «Хоч я родом не вкраїнець (батько — білорус, мати — полька - Н. Д.), але я цілком поукраїнився, так що, напр [иклад]. звуки вкраїнської пісні доводять мене аж до сльози». Як більшість передових діячів культури тих часів, Кримський записував і досліджував народнорозмовну лексику, фольклор. Усім цим, очевидно, пояснюється активне звертання до народнопісенного слова в оригінальних і перекладних творах письменника.
Особливу настроєвість українського фольклору створює часта повторюваність у поезії слів-понять садок, хата, віконце, луг, землиця, рожа, горлиця, голубка, соловейко, вітер, сонце, зоря, що передають специфічну психологічну константу народнопоетичної творчості. Використовуються і традиційні форми опорних слів та їх образних означень; суфіксів пестливості (кониченько, вітерець, дібровиця, моріг зелененький), створюються за аналогією до них зменшувально-пестливі форми типу Лейлонька, верблюдонько. Активно вживаються прикладкові сполучення на зразок: рожа-краса, діброва-луг, дівчина-врода, листя-виноград, течія-дзюркотонька, тяжко-важка. Зустрічаються також нестягнені форми прикметників-епітетів (яснеє сонце, рідная хата, луки зеленії, вітри студенії), займенників (тії очі, свойого кониченька), діалектно-розмовні форми числівників у поєднанні із повторюваними прийменниками (на штирі на часточки), префіксальні дієслова типу ізв’ялила, підсилювальні частки (що за) тощо. Властиві також неповні синтаксичні конструкції, які широко побутують у фольклорі, як-то:
Пташку я посадовив на гілці,—
Крила-піренько пістряве.
Що за в дівчину я закохався! —
Очі й брівоньки чорняві.
XIV. «Вона моя».
Це є і прикладом типового психолого-синтаксичного паралелізму із опорними словами-поняттями пташка-дівчина:
Активно послуговується поет постійними епітетними словосполученнями, які називають явища природи, ландшафт, частини тіла людини, традиційно опоетизовувані в українському фольклорі, напр.: зелений сад, ясна зоря, темна ніченька, дібровиця зеленая, білий світ, чисте поле, синє море, білолиця (дівчина). Так, у перекладі турецької народної пісні «Ой зійди, моя зірко вечірняя!» маємо такий опис змін у добі:
Місяченько сходить, ясну ніч приводить;
Білий день світліє, над землею дніє...
У назві пісні — прихований синтаксичний паралелізм, який розкривається змістом-поезії: Ой зійди, моя зірко вечірняя! — прийди, дівчино коханая.
Зіставлення із рослинами, птахами, тваринами, властиві народній творчості, лежать в основі порівнянь, метафор («серце, як пташка», «розлука, зла гадюка»). Часто поряд із постійними засобами українського фольклору вживаються зіставлення, зумовлені східною традицією. Звертаючись до дівчини-вроди зірко, зоре, зіронько, серденько, сива горленько, милая, описуючи її біле личенько, чорні брівоньки, пишну кісоньку, поет порівнює її поставу із сарною, кізонькою:
Не злюбили мене сестри,
Що я така гарна:
Білолиця, бистроока
І струнка, як сарна.
«Інтерлюдія».
У строфі, побудованій на заперечному синтаксичному паралелізмі із ключовими словами рожа — жінка, коси, що спадають пасмами, викликають у поета асоціацію із в’юнким гіацинтом:
Ой, не білая ж то рожа:
Біла жіночка, хороша.
Гіацинт, що так навис,—
Пасма темних кіс.
XVII. «Святе кохання», «Ідилія».
Хлопця дівчина називає голубчиком, любесеньким, милесеньким, малюючи такий портрет; «постать — як у кедра», «снігове обличчя», «щоки — як гранати», «чорний вус ще темніш від ночі». Ці тропи включаються до близьких за лексикою і ритмомелодикою народній пісні строф, як-от:
А що тії очі! —
Чорнії маслини! —
Як погляне дівчинонька,
То з любові згине.
XVIII. «Нечестиве кохання».
Очевидно, поєднання таких засобів зумовлюється спільністю ідеалу краси молодого хлопця, дівчини, жінки, який існує у багатьох народів світу.
Змальовуючи Ліван-гору (із посиланням на «Пісню пісень»), поет також вдається до химерного переплетіння української народнопоетичної і східної лексики. Наприклад:
Всякі пахощі там дишуть,
Всякі овощі там спіють,
Кардамон зіллявсь із нардом,
Нард розлився із шафраном...
А з Ліван-гори дзюркоче
Прохолодний бистренр чистий...
Квилить горлиця в садочку…
«У горах ліванських», «Ідилія».
Саме про подібні «запашні» рядки можна, на нашу думку, сказати словами І. Франка: «Сірійські та кавказькі краєвиди та сцени не лише мальовані українським словом, але бачені українським оком, тим степовим оком, привиклим до широких, ясних контурів та різко зазначених обрисів. Поет ніде не губиться в орієнтальній млі, ніде не маскується в орієнтального чоловіка».
Часто в аналізованій збірці зустрічаються традиційні формули на позначення, суму, туги, викликаних віддаленістю рідної землі, палким нерозділеним коханням. Серед них такі: «Серце жалібно тріпоче, Наче пташка в полоні», «Ой піду я в луг,— Там позбудусь туг, в тихім гаї тихо загуляюся», «Не судилось нам, серденько, Бути до пари». Властиві звертання до рідної землі: «Нене-голубко! до тебе я лину: Тут я чужий-чужениця», «Кохані ясні зорі!» (частина постійного фразеологізму «на ясні зорі і на чисті води»).
За «перебільшено мінорний настрій, надмірну увагу до хворих рефлексій» картала письменника критика попередніх років. В огляді «З останніх десятиліть XIX в.» І. Франко писав, що «ескізи» Кримського «навіяні гарячою, подекуди аж неначе хворобливою любов’ю до України». Причиною цього Франко вважає «його (Кримського. — Н. Д.) чисту, як сльоза, незвичайно чутливу і гарячу душу...». Із таким розумінням можна цілком погодитися.
У збірці «Пальмове гілля» звертають на себе увагу не лише прямі запозичення народнопісенної образності, а й деякі їх видозміни форми і змісту. Наприклад: «тернові очі» — «Гостре терня мого ока», «брови, як шнурочки» — «В тебе брови — то мім шнуркуватий» («мім», за приміткою автора, — літера арабського алфавіту, що написанням подібна до вигнутої брови).
Подекуди у перекладах турецьких пісень митець замінює непоетичні для українського читача слова. Так, у строфі поезії «Любисток»
На городах та й любисток
Зелениться...
Ох, коли б нам кріпко,
кріпко, кріпко обіймиться!
вжито опоетизоване в українському фольклорі слово-поняття любисток замість часник. Гру слів «часник» — «саримсак», «коли б нам обнятися» — «саримсак», як пише у примітці автор, передано семантико-асоціативним зв’язком любисток — любитися. Такий шлях, обраний перекладачем для відтворення змісту і образності турецької поезії, можна вважати доцільним.
Отже, у збірці «Пальмове гілля. Екзотичні поезії» А. Кримський широко послуговується народнопісенними засобами виразності, які беруться переважно прямо, без трансформацій, дає нам своєрідний зразок органічного поєднання різних мовних стихій.
Л-ра: Дивослово. – 1996. – № 4. – С. 26-28.
Твори
Критика
