02-06-2020 Олександр Кониський 259

«Справі розбудження українського духу віддав свої сили і свої помисли!..»

Л. Ожоган

Так писав І. Франко про відомого письменника другої половини XIX ст. Олександра Кониського. Увесь його життєвий шлях був позначений сумлінною працею на користь національного духовного відродження. С. Єфремов, який вважав себе одним із учнів О. Кониського, стверджував, що «можна було з ним розходитися в теоретичних поглядах, але не можна було не схилятися з пошаною перед тією скарбницею невичерпаної енергії та любови до рідного краю, вічних заходів його, на користь народу призначених». Невтомна діяльність Кониського на терені культури й освіти вражала не лише його прихильників, а й непримиренних опонентів. Так. М. Драгоманов, який не раз кидав дошкульні, зневажливі слова на адресу письменника, не міг не відзначити, що «він мас добрий бік: гарячу прихильність до української національності і рухливість і працьовитість незвичайну для раси українофіла (раса ця звичайно млява і лінива!)».

Народившись на хуторі Переходовці Борзненського повіту Чернігівської губернії в зубожілій дворянській родині, Олександр Кониський дуже рано усвідомив свою українськість. Однак і дуже рано він відчув на собі свавілля шовіністичної системи Російської імперії. 13-річного підлітка виключають із чернігівської гімназії за написання українських віршів, і він змушений був повернутися до Ніжина, де продовжив навчання в дворянській повітовій школі. Ця пригода могла назавжди вбити в душі Кониського українські паростки (як це траплялося на кожному кроці серед його співвітчизників). На щастя, цього не сталося. Його змужніння припало на добу суспільних реформ кінця 50-х — початку 60-х років, на добу національного піднесення. Спостереження О. Кониського за життям народу під час подорожей по Чернігівській та Полтавській губерніях і роздуми про його долю вказали йому єдино правильний шлях — не очікувати якогось дива, а діяти. З молодечим запалом береться він разом з громадою української інтелігенції міста Полтави за відкриття недільних шкіл, включається у програму підготовки та видання підручників для народу (він видав «Українські прописи» (1862) й «Арифметику, або Щотницю» (1863), а ще написав підручники з історії, географії та права, які так і не вийшли друком, оскільки їх затримала цензура). Треба було закласти міцні підвалини для національного відродження — це усвідомлював і Олександр Кониський, і його однодумці. Такими підвалинами вони вважали освіту. Значно пізніше, на схилі літ, згадуючи свою молодість, діяльність полтавської громади, письменник виголосить: «На першому і головному місці стояла перед нами народна освіта». Саме освіта пробуджувала національну самосвідомість, розкривала народові очі на кривду... У своїх спогадах Кониський напише, і про сподівання молодих українців початку 60-х років: «Ми няли віри, що на руїнах старої крепацької Росії — нова європейська Росія не змагатиметься, не заборонятиме силою вставати з «домовини» і тому краю — що зветься Україною». Наївні, дитячі мрії... Дуже швидко вони переконаються в цьому. Валуєвський циркуляр 1863 p., нова хвиля репресій проти українського руху поховають усі їхні сподівання. Репресії торкнуться безпосередньо О. Кониського, 27-річного адвоката, письменника та журналіста (адже саме на початок 60-х років припадають перші його літературні спроби). Викривальні виступи Кониського на сторінках російського сатиричного журналу «Іскра» та українських часописів «Основа», «Слово», «Галичанин», «Русалка» були більмом ув оці для шовіністів, незважаючи на помірковано-компромісний характер публікацій. У своїх дописах, оповіданнях молодий автор, щиро вболіваючи за долю селян («Серце кров'ю обливається за бідних, темних братів, як подивишся, що з ними роблять!»), виступав з гнівним осудженням тогочасних порядків. Знайомі та друзі намагалися застерегти його. В одному з листів П. Куліш звертається до нього: «Та що Ви там усе колотите панським миром?.. Не стинайтесь із тим, не мавши за собою великої сили. Бачте, скільки наших чубатих пер «гинуло, поки панів подужали за Польщі і лучче з ними поліпшуватись, аніж битись». Дорікав молодому літератору за «гарячність», за «той язичок» Степан Ніс. «Люди ж гору обиходять»,— повчав він. Одначе безжалісна репресивна машина була вже задіяна. О. Кониського звинувачують у «присоединении к обществу украинофилов и распространении пропаганды» й у січні 1863 року без суду і слідства відправллють на заслання у Вологду, а роком пізніш — ще далі — у Тотьму. Неймовірно важкі умови спричинилися до того, що він дуже заслаб і ледь не осліп. З вдячністю Кониський згадуватиме про ту велику допомогу, яку надали йому заслані лікарі — Леон Ковальський із Кам'янця та Спиридон Солодкий із Чернігівщини. Зважаючи на недугу, його переводять у 1865 р. у Вороніж і дають дозвіл на лікування за кордоном. На шляху до Дрездена О. Кониський вперше завітав до Львова. З цього часу його контакти з Галичиною стануть систематичними і триватимуть до самої смерті. Він був одним з перших представників наддніпрянської інтелігенції, що звернув увагу на Західну Україну. Розпочавши своє творче співробітництво із галицькими часописами на початку 60-х років, Кониський невдовзі стає чи не найпопулярнішим письменником у цьому краї. На сторінках тамтешніх видань («Слово», «Галичанин», «Русалка», «Правда», «Зоря», «Світ») друкуються його численні твори — поезії, оповідання, етюди, образки, нариси, повісті, романи, публіцистичні статті, біографічні розвідки тощо. М. Грушевський, пишучи про плідну діяльність Олександра Кониського у Західній Україні, зазначав, що у 60-80-х роках «се був для щойно пробудженої й повної рутенства Галичини провідник, котрого голос вів її наперед, до поступу, ширших перспектив».

Здавалось би, навчений власним гірким досвідом, Кониський одмовиться від своїх намірів служити Україні. Але він і далі невтомно працював, наснажений Шевченковим словом. Як писав сам Олександр Кониський: «...я з щедрої Тарасової руки напився з повної чаші народних сліз; гіркі вони, і не сказати, які гіркі, зате з ними влилася в мої жили і та тиха гаряча любов до рідного краю і народу, що цілий мій вік гріє мене, духотворить, піддержувала, коли траплялося спотикнутися, і не давала мені «валятися гнилою колодою». Напевно, науковці ще не раз шукатимуть пояснення незбагненної сили поезії Т. Шевченка, яка у найскрутніші для України часи унеможливлювала чужинцям приспати мертвим сном національну самосвідомість народу. Під її впливом народжувався і мужнів не один талановитий митець. Так сталося й з О. Кониським, який своє завдання як письменника і громадського діяча вбачав у тому, аби «на національно-соціальному грунті ростити таку деревину, щоб під широкою кроною її квітчався народний добробут цілої людності України-Русі; щоб на історичній основі потканням волі, братерства і рівності горожанських прав виткати свій національно-народний омофор на цілу Україну-Русь».

Він був романтиком та ідеалістом у своїх політичних поглядах, щиро вірив у те, що можна переконати російський уряд добровільно відмовитися від імперських зазіхань на Україну. Пізніше шукатиме порозуміння з польською владою щодо майбутньої долі рідного краю. Отож як політик О. Кониський не досяг успіху. Натомість як письменник, громадський діяч він був надзвичайно популярним у тогочасному суспільному житті. Без його безпосередньої участі та підтримки не відбувалися жодна поважна справа чи захід. Так, у 1873 р. саме завдяки зусиллям Кониського у Львові було створене Товариство ім. Шевченка, яке пізніше, наприкінці 80-х pp., з його ініціативи реорганізувалося у Наукове товариство імені Шевченка. У цій справі Кониському доводилося долати нехіть та лінь своїх земляків. Згадуючи усі перипетії навколо перших томів «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», письменник зазначав: «Щирі українці віщували, що з тих «Записок», опріч повного банкрутства, нічого не вийде; а поза плечима усміхалися та глумилися, що «до наукової запомоги запрошує неук»... (Кониський не мав вищої освіти, на перешкоді стали матеріальні нестатки та хвороба очей. — Л. О.). Я став на тому, щоб знехтувати ті віщування і дорікання «неуцтвом» моїм і взятися й самому до якої праці в «Записках»... Наслідком такої праці письменника стало найгрунтовніше на той час дослідження «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя». Як справедливо зазначав І. Франко: «Сею книжкою Кониський поклав найкрасший пам'ятник і Шевченкові, і собі самому». Він встигав усюди, в той час як чимало його співвітчизників лишень оплакували безталання неньки-України. А працювати доводилося під постійним наглядом поліції, яка часто дошкуляла письменнику своїми обшуками та переслідуванням. «Майже чи не увесь час як почав я писати,— зазначав О. Кониський у 80-х роках,— мені доводиться ховатися з своїми писаннями, навіть з само невиннішими, не звертаючи жодної уваги на зміст написаного. Який вже там зміст, коли в 1869 році у мене позабирали поговорки і слова, повиписувані на карточках для словаря. Мусиш по неволі хвататися якомога швидше скінчить і подати на почту всяку роботу, яку розпочнеш, а коли чого не скінчиш — пильнуєш, де в чужому дворі переховати нескінчене, щоб дома не лишалося на ніч нічого, бо «не знаєш ні дня, ні часа в он же прийде «злодій». Звичайно ж, такі умови не могли не позначитись на художній якості творів митця. Звідси отой різкий перепад у творчості письменника, де, за слушним зауваженням В. Чередниченко, є «надзвичайно талановиті речі, а є зовсім не оброблені з художнього боку».

Сучасна письменнику критика (О. Огоновський, О. Колесса, І. Франко) цілком слушно відзначала його талант як сатирика. Дошкульно висміює Кониський новоявлених «друзів народу» типу Павла Бодька із однойменного етюда, які, прикриваючись патріотичними фразами, наживаються, збагачуються за рахунок темних, забитих селян. Промовистими є назви створюваних ними організацій — це й «обчество «мученья», і комітет «як зупинити Дніпро, щоб не втік у Туреччину», комісія «розплоджування старців і лакеїв» тощо.

Письменник широко використовує у своїй художній практиці такі засобу, як алегорія, езопівська мова — недомовлення, незакінчена думка, запитання без відповідей, замаскована авторська оцінка. Урізноманітнивши свій прозовий доробок жанром сатирично« казки, О. Кониський вдало використовує зоологічні образи для висміювання соціальних стосунків у тогочасному суспільстві. У «В'юні та щуці» через образ головного персонажа автор демонструє, як страх перед сильними світу цього паралізує будь-які поривання до кращого, іншого життя, про що свідчить фінал твору: «Нехай йому з його чистовиною! — говорить в'юнець-молодець. — Доки усіх щук не повиїмають, я туди й носа не покажу. Без гострих зубів туди на чистовину й не потикайся... нам безсильним...» Та й зашився у самий мул». Лакейство, прислужництво, паразитизм, Споживацькі ідеали осуджує прозаїк у казці «Собача правда», де змальовує життя і звичаї собачої зграї («По собачому звичаю треба жити собі тихесенько-смирнесенько, за хліб та кашу хазяїну дякувати, старців-дідів поважати, собачої старшини слухатись і не дуже багато міркувати, знати, що не нашого воно розуму діло — раю на землі шукати»). В образі собаки Рудька автор показує неприйнятність обивательської моралі. Рудько прагне вирватись із затхлої атмосфери паразитизму та байдужості: «Від чого це собаче життя таке погане?.. Чи справді воно так і треба жити, як вони, щоб нажертись по-кабанячи, виперти живіт проти сонця й кабанувати цілісінький день, нічого кращого не бажаючи, дякуючи людей за те, що годують, лякаючись усякої думки, мов чорта». Автор дошкульно висміює обивательську мораль, її обмеженість та примітивність. Загалом же морально-етичні проблеми є визначальними у малій прозі О. Кониського. Його хвилюють такі питання, як доброзичливість і егоїзм, порядність і підлість, чесність і лицемірство, вірність і зрада («І ми — люди!», «Попові груші», «Музика Павло Дрантусь», «У «тісної баби», «Питання» та ін.).

Активно розробляючи жанри малої форми, Олександр Кониський був серед тих перших, хто започаткував український роман і повість, присвячені переважно проблемам інтелігенції («Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко», «Боротьба», «Грішники» та ін.). Свідомо задекларувавши свій вибір на користь тенденційності («Художественна і естетична сторона неминуче прийдуть в свій час; а в наш час мусимо пильнувати як зуміємо — над пропагандою»,— наголошував Кониський), письменник у своїх повістях та романах пропагує позитивний тип інтелігента-українофіла, ідеалом якого є «народна освіта і народний добробут». Критики слушно вказували, що ця тенденційність значно знижувала естетичний рівень творів Кониського. Одначе не можна не відзначити, що порушені ним у повістях і романах з життя інтелігенції соціально-моральні проблеми й досі не втратили своєї актуальності. Це, зокрема, питання формування національної самосвідомості, виховання любові до рідної землі, рідного слова. Твори О. Кониського спричинили появу в українській белетристиці діяльного героя-інтелігента, який не лише розмірковує над долею народу, а й намагається практичними заходами поліпшити його становище. Дослідники не раз відзначали, що образи інтелігентів-українофілів у таких повістях, як «Світло добра і любові», «Товаришки» О. Пчілки, «Сонячний промінь», «На розпутті» Б. Грінченка беруть початок від героя хроніки Кониського «Семен Жук і його родичі». Цікаво, що навколо повісті «Семен Жук», що увійшла в історію української літератури як «недокінчена проба представити інтелігента-українофіла як тип «нового чоловіка» (І. Франко), виникла справжня детективна ситуація. Світ побачили перша і друга частини твору, тоді як третя, хоч і писав її Кониський двічі (у 1875-1876 та 1884 роках), не була опублікована. У своєму дослідженні «Про недруковану частину повісті-хроніки О. Кониського «Семен Жук і його родичі» М. Є. Сиваченко слушно вказував на причини її ненадрукування спочатку Белеєм, а потім — Василем Лукичем. При цьому вчений зазначав, що, власне, 1888 роком (тобто тоді, коли Василь Лукич мав намір видати твір Кониського повністю) «вичерпуються факти, пов'язані з літературною долею повісті «Семен Жук...». Та уважне вивчення епістолярної спадщини письменника дає змогу внести деякі доповнення й уточнення в грунтовне дослідження М. Сиваченка, а також з'ясувати ставлення самого автора до свого твору.

Як засвідчує листування Кониського, третя частина повісті потрапляє десь на початку 90-х років XIX ст. від Василя Лукича до О. Барвінського, який вирішує надрукувати твір повністю. З цією метою він звертається до О. Кониського з проханням дати дозвіл на видання й третьої частини. У відповідь на таку пропозицію той пише у серпні 1895 p.: «Прошу Вас, Друже мій! «Семена Жука» ні в якому разі не друкувати; його треба просто спалити». І далі прозаїк ознайомлює редактора «Правди» з історією третьої частини; «Та частина, що у Вас, написана була вперше р. 1875 чи 6-го, але Галицинський не довіз її до Львова і з переляку десь занапастив. Тоді, по просьбі Белея, я написав її вдруге у 1884 році». Однак Барвінського не задовольняє відмова Кониського. На якомусь етапі йому вдасться умовити письменника погодитись на друкування третьої частини після перегляду і доопрацювання її автором. «Манускрипт Жука пришліть до мене заказною бандероллю,— звертається О. Кониський в одному з листів до О. Барвінського,— я за літо поправлю усю хроніку і верну Вам так, щоб почати друкувати з 1/13 липня, а інакше друкувати не можна, вийде велика нісенітниця». Невдовзі, уже після одержання поштою третьої частини, він повідомляє Барвінського: «Жука прийняв і, перечитавши, бачу, що ледве чи вийде що. Коли спроможен буду, ліпше написати 3 ч. наново, а стару спалить, бо більше вона .нікуди не годиться» (арк. 14). Ясна річ, така відповідь не влаштовувала редактора «Правди», оскільки створення нового варіанта на довгий час затримало б видання повісті. Він наполягає на друкуванні третьої частини без суттєвих переробок. Натомість у відповідь Кониський пише: «Перечитав я ще раз Жука і ще раз запевнився, що в такому виді 3-ї частини ні в якому разі друкувати не можна...» (арк. 23). Як бачимо, автор дуже самокритично і вимогливо поставився до цієї частини. Напевно, саме у цей час він робить помітки на берегах рукопису — «переробити треба», про які згадує М. Сиваченко. Припущення дослідника щодо можливості появи поміток між 1887-1888 роками видаються помилковими, свідченням чого і є листування О. Кониського з Барвінським, з яким учений не був ознайомлений.

Робота Кониського у 90-х роках над третьою частиною просувалася надзвичайно повільно. Він повідомляє Барвінського: «А коло Жука я щодня вожусь, але за день коли попрацюю годину — то се багацько. На мене ледве чи вийде що з сієї праці; може легко статися, що кінцем її буде грубка, бо що сьогодні зроблю, те ж завтра знівечу» (арк. 29).

О. Барвінський більше не отримував жодних звісток від Кониського про третю частину повісті. Оскільки прозаїк не повернув і рукопису, то редактор «Правди» доходить висновку, що автор знищив його, спалив (адже він так часто згадував у своїх листах «грубку»). Тому Барвінський, пишучи у своїй «Історії української літератури» про долю повісті «Семен Жук...», зазначав, що прозаїк визнав третю частину «недоладною і спалив». Віднайдена М. Сиваченком третя частина спростовує твердження Барвінського про її знищення. Сьогодні важко пояснити, як від О. Кониського рукопис знову потрапив до Василя Лукича. Найвірогідніше, це сталося вже після смерті письменника.

Постає питання: чому ж усе-таки Кониський так і не переробив третьої частини? Адже у випадку з Барвінським у нього були і стимули для праці над цією частиною — він міг побачити повість, видрукувану у повному обсязі. Не пояснюється цей факт і тяжким станом здоров'я. Відомо, що, незважаючи на хворобу, О. Кониський не полишав пера до самої смерті. У 1900 році він закінчує дві чималі повісті — «Молодий вік Максима Одинця» та «Наввипередки», при цьому не беремо до уваги твори малої форми, ймовірно, причина, того, що прозаїк так і не довів до кондиції третю частину, полягала у втраті з середини 90-х років актуальності образу інтелігенга-культурника. Життя вимагало нового героя. Показово, що у двох останніх повістях, присвячених інтелігенції, автор відмовився від змалювання програмового персонажа (у «Наввипередках» інтелігенція стає основним об'єктом дошкульної сатири прозаїка, а в «Молодому віці Максима 0динця» хоча і виписаний позитивний тип інтелігента, та час його дії — початок 50-х pp.). Роман «Грішники» (1895) — останній твір Кониського, де змальований образ нової людини.

Сучасна критика справедливо відзначає невисокий рівень третьої частини повісті-хроніки «Семен Жук і його родичі». Та треба віддати належне автору, який зміг об'єктивно оцінити свій твір і за всієї спокуси побачити третю частину у друці не погодився на її видання.

Плідно працюючи як поет, прозаїк, публіцист, видавець, О. Кониський підтримував молоді таланти, заохочував їх послужити рідному народові. За його сприяння на широкий літературний шлях вийшли Д. Маркович, М. Кропивницький та інші. С. Єфремов згадував, як у світлиці будинку Кониського на Бибиковському бульварі, навпроти пам'ятника Бобринського, «не одна розпочиналася громадська справа, не одна звідти вийшла корисна думка, не один з українців знаходив там пораду, підмогу і заохоту до праці». Він писав про те, як часто молодь забувала свої теоретичні «незгоди» з О. Кониським, «йдучи в практичній роботі поруч з сим сивобородим суворим дідом, який увесь горів до самої смерті молодечим запалом та енергією».

Оглядаючись на пройдений життєвий шлях, Олександр Кониський напише у 1892 році у листі до Василя Лукича: «Уся спадщина по мені — моя 35-літня праця; нехай мої наступники що хочуть з нею роблять: чи пустять в непам'ять, чи затопчуть в болото, а я спокійно зійду з кону, бо добре тямлю, що моя праця своє діло робила і зробила». Пророчими виявилися слова митця...

Він ніби передбачав те досить тривале (з 30-х і до другої половини 80-х pp.) відлучення свого творчого доробку від української літератури. Ім'я письменника згадувалося лише у контексті критики так званого «українського буржуазного націоналізму». Хочеться вірити, що, поставши із забуття наприкінці нашого століття, воно вже ніколи не западе в непам'ять.

Л-ра: Дивослово. – 1996. – № 9. – С. 53-57.

Біографія

Твори

Критика