Дмитро Павличко. Святець

Живе собі в Канаді піп,
Смиренний, ніби те ягня.
І тіло господа на хліб
Він перетворює щодня.
І кров господню на вино
Він перемінює за мить.
Напевно, бог уже давно
Його діла благословить.
А в тиші галицьких дібров
Могил-криниць розкрите дно...
Не може піп народну кров
Перетворити на вино.
Не може випити святець
Ту кров — криниця не кіот!
Він тисячу пробив сердець,
Свій «прославляючи» народ.
Він розпинав, залізом пік,
Мив руки потім, як Пілат.
За морем божий чоловік
Знайшов своє добро, свій лад.
Він проповідує: «Не вбий!»,
В руках тримаючи хреста.
Прозри, нарешті, хто сліпий,
Хто осквернив свої уста,
Цілуючи м’яке, як слиз,
Криваве руччя, хто стоїть
Навколішках у тіні риз!
В норі павук убивчу сіть
Сплітає молячись... Го-го!
Побожним став на чужині.
Але на сповіді його
Спитають не псаломи, ні!
Про петлі, скручені з дротяг,
Що ми знімали із кісток,
Про те, кого в криницю тяг,
Відповідатиме святок.
Не пропаде й одна сльоза
Мого народу. На зорі
Прийде караюча гроза,
Затопить павука в норі.
Відплата жде його за біль
Моєї рідної землі.
Він надягнув єпітрахиль,
Але задушиться в петлі.