У Соборі Святого Стефана

Вона молилась, як свята,
Русалка з бистрого Дунаю.
В очах покірна доброта
І синь така, що я не знаю,
Чи є на світі де краса
Ще більш натхненна і чистіша...
Церковні сірі небеса,
І кам'яна пітьмава ніша,
І скалка сонця золота,
І музика тяжка органна —
Запам'ятались на літа...
І ревно так молилась панна,
Немов якийсь принадний гріх
Пропалював її істоту;
І відірвати я не міг
Від неї погляду. До зльоту
Зібралася моя душа,
Але в соборі — наче в кліті,
А ця гріховниця чужа
Здалась найкращою на світі.
Я бачив по сумних очах,
Що бог — у серці русалчати.
Мене схопив за горло жах,
Щосили я хотів кричати:
«О, підніми своє лице,
Зі мною ти ходи, красуне!»
Я знав, на мене бог за це
Стіну собору не посуне.
Та я навшпиньки перейшов
До виходу побіля неї.
Я не порушив молитов
Ясної віденської феї.
Вона світилася в мольбі,
Немов наповнена сльозою.
Великі очі голубі
Пекли стражденною красою
І чув я біль, коли складав
Зухвалі та болючі строфи,
Коли до тебе ревнував,
Старий, облудний Саваофе!