Дмитро Фальківський. Одшуміло літо…

Дмитро Фальківський. Одшуміло літо…

Одшуміло літо… Одспівало жито.
Тільки вітер креше іскри по стерні
І, як тінь докори, наступе копитом
Сухоребра осінь на поля сумні.

Там, де грали роси у вишневих ранках,
Не сміються дзвінко ніжні васильки,
Не шелеснуть листям над самотнім ґанком
В тишині вечірній ясени стрункі…

Не озветься поле у задумі сонній…
У задумі сонній синьоока даль.
І прядеться тихо в мене під віконням
Біле павутиння й золота печаль…

А з печаллю разом і думки про осінь…
(Це ж із нею роки так підручки йдуть!)
Розгублю в дорозі дні золотокосі,
Як розгубить вітер листя у саду.

І прийду розбитий… І прийду порожній.
А куди — не знаю… Чи ж не все одно?
Мрійником родився, здохну подорожнім,
Як приблудна сука під чужим вікном.

І не прийде батько… І не стане мати,
Руки заломивши в ревному плачі,—
Тільки пес голодний, тільки пес кудлатий
Лапами облапить труп мій уночі.

І, задравши морду на янтарні зорі,
Проскавчить голодним і сумним виттям,
Скаржучись, оближе губи мої хворі
І до вітру сходить на моє шмаття…

Ах, ця осінь, осінь… Ця проклята осінь!..
Білим павутинням заплітає дні…
А пожовкле листя мчить кудись у просинь
І безсило пада на стежки сумні…

Ах, ця осінь, осінь! Це завжди із нею
Смуток допрядає кужелясту тінь…
А у серці сохнуть снігові лілеї,
Молоді лілеї молодих хотінь.

Все таке байдуже… Чи тому, що хворий?
Чи тому, що роки в золотім огні?
І на буйні очі вже лягла покора
Днів моїх роздертих, розіп’ятих днів…

Ах, ця осінь, осінь у задумі сонній…
У задумі сонній синьоока даль…
І прядеться тихо в мене під віконням
Ціле павутиння й золота печаль…

Біографія

Твори

Критика



Читайте также