«...Слово просте: «Розстріл»
Л. Череватенко
Здавалось би, в наш час, коли екрани заполонено фільмами про паранормальні явища, коли нормою стало розмовляти на теми віртуальної реальності вже нікого нічим не здивуєш. А втім, здатність поетів (якщо не багатьох, то принаймні деяких) провидіти свою долю, провіщати, передбачати все те, що має відбутися у віддаленому майбутньому, за десятиліття, — мене завжди вражала продовжує вражати. Про один такий випадок я хотів би розповісти в короткій нотатці, присвяченій 100-літтю від дня народження Дмитра Фальківського. Поета, що світ уздрів 3 листопада 1898 року в селі Лепеси на Берестейщині, а розстріляли якого 17 грудня 1934 року в підвалі Київського обласного НКВД - на тодішній вулиці Рози Люксембург. Підстави ж поміркувати дає оповідання Дмитра Фальківського «Панна» Яніна», що з’явилося в альманаху «Київ-Гарт» (1925 №1). Вдруге його видрукував М. Неврлі в упорядкованій ним же книзі «Ранені дні» (1969, Словацьке педагогічне видавництво в Братиславі, відділ української літератури в Пряшеві). Інших публікацій я не знаю, отже, нинішній передрук в журналі «Дніпро» - лише третя з’ява «Панни» Яніни».
Він прибув до Києва 1923 року — в гімнастерці, з «іменним» за вірну службу пістолетом; перші свої друковані поезії в українських газетах підписував «червоноармієць Д. Фальківський». Приїхав із столичного Менська до нестоличного Києва під чужим прізвищем, з героїчною біографією, але й розшарпаним здоров’ям, надламаною душею і неспокійним сумлінням. З болями своїми і сумнівами не крився, навпаки, гукав про них на повен голос:
І коли в тій нерівній ігрі
Ми побили останню із карт, —
Ви затихли, як миші в норі,
А я...
Я?..
Я служив у Чека...
Дні і ночі, голодний,
без сил,
Я на смітнику Жовтня копавсь,
Не жахався я тіней з могил,
Тіней тих,
що я сам розстріляв...
Вартував революції кров,
Що розквітла в Республіку Рад...
Саботаж і учасників змов
Я розстрілював сотнями в ряд...
О!
Ви тихо сиділи тоді
В установах, з пером у руках,
І дрижали, як миші руді,
Ради власної шкури й пайка.
Ви хрипіли тоді,
що Чека -
Це ганьба...
це розпуста...
садизм.
... На чорта, мов, ідея така...
... На чорта, мов, такий комунізм...
А тепер...
О, тепер ви пани!
Прославляєте непівський зріст.
Ви і ситі...
і ніс в тютюні,
Кожен з вас:
«у душі комуніст».
В голові вашій —
«шиммі»,
«фокстрот»,
А червінці й валюта — девіз...
Інваліду й ветеранові громадянської війни не могла сподобатись і не подобалась дійсність, до якої він раптом утрапив: начебто мирно, ситно, ба навіть красиво, але таке саме пекло, хоча й відмінне трохи.
Одшумів...
Одгремів...
Одгукав...
Як розбурханий лід по весні.
Тільки іноді знов у Чека
Послужить заманеться мені.
Не тому, що там добре служить
(Я люблю заколисаний степ),
А тому, що радий від душі
Розстрілять ненажерливий неп.
(«Ех!.. І вдарило ж кляте життя...»)
Такою була зовнішня колізія, що не одному письменнику боліла, та крилася в усьому ще й колізія внутрішня, для Дмитра Фальківського не менш болюча і трагічна:
А він стояв тоді понуро;
І руки зв’язані іззаду...
І тільки місяць коло муру
Скликав сестер своїх на раду.
В очах байдужість і покора...
І тихо:
- Дайте докурити.
А ще за мить — лицем угору
Лежав він, кулею забитий.
(«І тільки місяць коло муру...»)
До останніх днів (та й понині) супроводжувала Дмитра Фальківського легенда про те, як він, виконуючи свій обов’язок, розстріляв (змушений був розстріляти) дівчину, що в неї закохався, ще працюючи в запіллі:
Не забуть, як стояла вона
Коло чорної ями тоді,
А навколо бліда тишина
Допрядала проміння бліді.
І так дивно здавалось мені,
Що я сам... моя власна рука
Ці зав’язані очі сумні
Розстріляє ударом курка...
А коли перебіг молодик,
Ніби срібний дзвінкий водограй -
Синій вогник до ночі приник
Та дитяче розгублене: - Ай!
(«І як зійде кривий молодик...»)
Хоч як їх подавай, хоч як опоетизовуй, а картини — справді жахливі, моторошно відворотні. Але от що писав про Дмитра Фальківського приятель його і колега по літературному об’єднанню «Ланка» (згодом - МАРС) Борис Антоненко-Давидович: «Це був чекіст - ентузіаст і поет. Після страхіття сталінського терору, після річок пролитої крові ні в чому не повинних людей важко уявити чекіста, наділеного такими властивостями. (...) Але були за перших років революції й інші чекісти — чекісти-романтики; була й романтика ЧК. Жорстока вона була, як і та класова боротьба, де зійшлися в останньому смертному двобою непримиренні соціальні силі як жорстокий був той суворий час запеклої громадянської війни. І все ж то була романтика боротьби, романтика самовідданого служіння революції, в якій «мушу» брало верх над «хочу». То була романтика самопожертви не в ім’я реального сьогоднішнього, а - в ім’я вимріяного завтрашнього. (...) Ворог хитрий, підступний, не одразу й розпізнаєш його серед безликої маси обивателів, міщан, що причаїлися в своїх норах і вичікують, хто переможе. Щоб не марні були величезні втраті на численних фронтах, щоб перемогла революція - треба вичистити тил. «Хто не з нами, той проти нас!» - кричали на стінах плакати. «За життя розплата тільки кров’ю, тільки смертю переможеш смерть!» - писав В. Блакитний. «Гей, не спи робітнику: на панському смітнику вороги не сплять!» - гукав В. Чумак і заплітав свою поезію гімнами червоному терору. Червоний терор ставав піснею, поезією в якій перепліталися в одне суцільне — любов і гнів, гуманність і жорстокість. Коли все це вихоплювалося з глибин душі в молитовно-піднесеному екстазі:
О нестерпимо гострий зір!
меч мадонни комунара...
Але червоний терор - не тільки пісня, це й невблаганна, сувора дійсність. З розплутуванням складних манівців замаскованого ворога, з раптовою зустріччю на глухій вулиці передмістя, з наскоком на конспіративну квартиру, з пострілами, смертями, кров’ю і трупами. А ще гірше — з розстрілами. Коли мусиш убивати невідому тобі людину, провини якої ти сам і не знаєш, але тобі сказано, що то ворог, і ти мусиш вірити і вбивати... Aлe ворог, тепер уже безборонний, приречений на страту, — теж людина. Він, як і чекіст, на чергування якого випало вчинити вирок, має те, що притаманне людині, має душу, яка зараз, після короткого вдару пострілу, покине безвільне, мертве тіло...»
Так писав Борис Антоненко-Давидович, який багато пережив на своєму віку і не мав, здавалось би, жодних сантиментів щодо страшної і засекреченої установи, що звалася в різні часи по-різному, але означала одне й те саме, — писав Борис Антоненко-Давидович, котрий, щоб це опублікувати, заховався 1969 року за псевдонім - вельми, щоправда, промовистий - Б. Войнаровський. А що писав, що вивергав зі своєї душі, яка мимохіть зазирнула в безодню, Дмитро Фальківський — розбурханий і тривожний?
Бо звикнуть не можу до міста,
Брудного, глумливого міста,
Бо серцем я ніжний і чистий,
Дарма, що колись був чекістом...
Дарма, що ночами з «нагана»
Встромляв я у скроні набої
мріяв про казку весняну,
Як кров розливалась рікою.
Дарма, що на біль, голосіння
В ті дні не 'дзивалося серце...
Дарма, що в ті ночі осінні
Я був за провісника смерті.
Дарма, що під гуркіт мотору
«Наган» мій ціляв невблаганно.
... І жаско дивилися зорі
На кров... на пісок... аж до рання.
І все ж таки серцем я чистий,
Хоч крила поламано в бурі,
І лину думками за місто,
Туди, де немає цих мурів.
(«Казка»)
Так, була неминуча нещадність боротьби, ситуація «хто кого», революційний обов’язок. Але були ще муки слухняного виконавця вироків, докори сумління, криваві марення, видіння - і запитання, що на них необхідно шукати відповіді, знаходити пояснення. І яке ж пояснення-виправдання Дмитро Фальківський знайшов? Він усвідомлював себе знаряддям у руках вищих сил, уподібнював себе до коси, що, «граючи у смерть з колосками», зрізає також невинуваті волошки: «там, де косять, нема часу їх обминати...»
А я?
Я теж косити мушу
В ім’я майбутнього врожаю,
І жах один, що жертви душу -
Подумать тільки — душу мають.
І стане гірко-гірко в серці:
— А може, й тут волошки сині?
Та чи побачиш в буйнім герці,
Де винуваті, де невинні?
А так — усе до болю просто...
Рука пером сім раз чирикне,
І вийде слово просте: «Розстріл».
Папір німий... мовчить... не крикне.
(«В степу роса збиває роси...»)
Ось у такому контексті, мабуть, і треба сприймати оповідання Дмитра Фальківського «Панна Яніна». Головний герой, теж Дмитро, спершу приревнував свого колегу по ЧК Білорусії Олександра Недбальського до прекрасної дівчини, що звалась Яніна Чапська, а невдовзі йому судилося викрити ворожу підпільну групу, до якої належала і панна Яніна. Все завершується розстрілом викритих членів П.О.В. (Польської Організації Військової), до того ж усіх ворожих агентів (28 душ) відправляє на той світ одурений ображений «уповноважений VII відділку» Олександр Недбальський... Ми уникнемо спокуси, не будемо гадати, про себе самого чи не про себе написав у своєму оповіданні автор. Літературні сюжети не завжди, як відомо, збігаються з сюжетами життєвими, а письменники — народ хитрий: вони охоче додають до власного ще й чужий досвід, а подробицями, деталями чужих біографій залюбки можуть скористатися ніби своїми. Ще й вихвалятимуться перед іншими.
В кишені — літучка 2300,
А в другій — рука обняла револьвер...
Хіба ж не все рівно для нас, для чекістів,
Чи завтра вмирать — чи тепер?
Отакий собі одчайний, одчайдушний чотиривірш, що відтворив «трудові будні ЧК». Уточнімо: ЧК року 1920-го. Втім, запитання зберегло свою злободенність і за десять-п’ятнадцять років.
Я не знаю, на яких терезах зважуються гріхи і провини, чесноти і заслуги. Мені невідомо, на яких небесах зводяться порахунки й вирішується людська доля. В рішенні Військової колегії Верховного суду СРСР, що винесла вирок призначеним на заклання українцям, звинуваченим «в організації підготовки терористичних актів проти діячів Радянської влади», мене вразила кількість офір: 28. Серед розстріляних був і Дмитро Фальківський.
Л-ра: Дніпро. – 1998. – № 11-12. – С. 90-93.
Твори
Критика
