Син Полісся з «розстріляного відродження»

Син Полісся з «розстріляного відродження»

Володимир Леонюк

Думками я весь на Поліссі, І пущу вітаю без слів я...
Д. Фальківський

З якого б не підходити боку до постаті Дмитра Фальківського, вражають парадоксальні, на перший погляд, її визначальні прикмети: походження з найбільш поліського Полісся — з Берестейщини, знаної тепер в окремих широтах і в суспільних колах України доволі поверхово; досить оригінальний поет, бодай один вірш якого став народною піснею; трирічна служба в ЧК, яка проте не завадила Д. Фальківському стати українським поетом, хоча службу в ЧК майже неможливо погодити з поезією, насамперед поезією українською; загибель від рук того самого ЧК і, нарешті, посмертне паплюження впродовж півсторіччя.

В українську літературу Д. Фальківський прийшов на початку 20-х років — перший вірш опубліковано в Києві в 1923 році. Видає три збірки поезій; «Обрії» (в-во «Маса», K., 1927), «На пожарищі» (ДВУ, K., 1928), «Полісся» (в-во «Західна Україна», K. - X., 1931). Д. Фальківський поліськими мотивами в творчості і поліським походженням своїм відроджує в українській літературі поліську її традицію, яка, слава Богу, має 800-річну історію і визначається іменем Кирила Турівського, поліськими фрагментами Галицько-Волинського літопису, іменами Данила Корсунського, І. Потія, Л. Карповича, А. Филиповича, Є. Славинецького, К. Лищинського, І. Галятовського, нарешті, літераторів 20-х і 30-х років С. Семенюка, В. Китаєвського, О. Лейтеса, О. Гаврилюка.

Талант поета-лірика від твору до твору міцніє. Але поетична праця Д. Фальківського в 1934 році трагічно припиняється арештом за сфабрикованою справою і розстрілом у катівні НКВД.

Проривом у блокаді замовчувань і фальсифікацій стає братіславське видання творів Д. Фальківського «Ранені дні» (1969) з грунтовними передмовами упорядників М. Неврлого і І. Мацинського. Через двадцять років у Києві видається ще одна збірочка вибраного з передмовою Ю. Коваліва. Творчість Д. Фальківського відкрилася остаточно сучасному читачеві і дослідникові.

І. «ОЧЕРЕТ МЕНІ БУВ ЗА КОЛИСКУ»

Наприкінці XIX ст., коли прийшов на світ Д. Фальківський, Полісся, мала поетова батьківщина, являло собою, кажучи словами І. Франка, забутий український край. Забутість поліщуків, щоправда, не була абсолютною: на той час Полісся прискіпливо досліджувалося О. Потебнею, П. Чубинським, М. Драгомановим, М. і О. Грушевськими, О. Кольбергом, Ю. Карським, іншими народознавцями, які одностайно проконстатували саме український етнічний характер краю боліт, дарма що адміністративно Полісся належало з волі царської влади до губерній білоруських — Гродненської (повіти Берестейський, Кобринський, Більський і Пружанський) та до Мінської (повіт Пинський). У 1939 р. за тією ж хибною схемою український край за прямою вказівкою Сталіна віднесено було до БРСР, що спричинилося до етнічної драми сучасного Полісся. У своїй масі жили поліщуки бідно: поліське село на початку XX ст. задихалось від малоземелля, від черезсмужжя, від неродючості грунтів. Кращі земельні угіддя зазвичай належали до поміщицьких латифундій, польських або російських. Побут населення вражав багатьма архаїчними реаліями і формами. Початкова освіта вегетувала в зародковому стані.

Дмитро Левчук, таке справжнє прізвище українського поета Фальківського, народився 3 жовтня 1898 року в селі Лепеси (Великі), тепер Кобринський район на Берестейщині (Брестська область у Республіці Білорусь). Віддавна Кобринщина знана на Поліссі вищим рівнем національної свідомості населення, цим, можливо, пояснюється той факт, що більшість відомих українських літераторів Полісся (В. Китаєвський, Д. Фальківський, С. Семенюк, І. Хміль, О. Лепський) походять власне з околиць Кобриня.

Батьки поета, Никанор і Марія Левчуки, — споконвічні поліські хлібороби. У момент народження Дмитра Левчуки посідали земельної власності один єдиний гектар. З цієї причини Никанор Левчук змушений був орендувати ріллю в заможніших односельців, допрацьовувати на сусідній цегельні, тож майнові кінці з кінцями в Левчуків якось таки сходились. Говорити про пролетарський статус родини Левчуків, гадаю, не випадає: у творчості поета переважають усе ж мотиви села. Маючи неабияку життєву школу, поет тягнувся тим не менше до села, навіть тужив за селом.

Батько — небалакучий, трохи суворий. Пережив на своєму віку дві короткочасні німецькі окупації, двадцятирічну окупацію польську, і аж три радянські «визволення». Останні два «визволення», в 1939 р. і в 1944 p., принесли Поліссю і особисто Левчукам, окрім примусової колективізації та всіх інших благ соціалізму, не менш примусову й протиприродну денаціоналізацію внаслідок приєднання до БРСР, штовхнувши цілий український край у безодню національного знекровлення і знеосіблення. Навіть батьків українського поета адміністратори БРСР у графі про національність не соромилися писати білорусами, як досі, зрештою, не соромляться писати білорусами всіх поспіль поліських українців, поетових краян, що живуть у межах Республіки Білорусь. Пережив Никанор Левчук у межичассі заочний злет і трагічну загибель у столиці України свого єдиного, поміченого перстом Божим сина, українського поета Фальківського. Помер Никанор Левчук у 1950 році в розпалі колективізації, коли лепесян, Левчукових односельчан, дулами пістолетів заганяли в світле майбутнє, тобто в радгосп славного імені О. Жданова.

Мати поетова, Марія Левчук, уявляється натомість жінкою лагідної вдачі. Це типова українська селянка. Марія Левчук устигає вчасно впорати жіночі роботи в полі, відбути неминучі сезонні найми і дати лад при хаті. Не гайнувала нагод, щоб розважити себе і сина піснею, казкою, приказкою — знала їх чимало і сповна передала в спадок тямучому одинакові. Пережила сина на двадцять років. До самої смерті не вірила в його передчасну кончину, чекала на синове повернення.

Левчуки, розуміється, не знали про літературну діяльність сина і зовсім нелітературну його трагедію. Про те, що Дмитро не живе, повідомила листовно Левчуків Дмитрова дружина Ліля Золотавіна, невістка тобто, сама на той час (1940) втікачка і нелегальниця, помічена в енкаведешних чорних списках вельми тоді поширеним і гуманним тавром ЧСИР, тобто «член семьи изменника родины». Ліля Золотавіна переховувалася серед добрих людей, щоб після розстрілу Д. Фальківського уникнути ув’язнення і депортації в ГУЛАГ.

II. У БЕРЕСТЕЙСЬКІЙ ГІМНАЗІЇ

Майнова упослідженість Левчуків не завадила їм посилати Дмитра спочатку в церковнопарафіяльну школу в Лепесах, потім у реальне училище в Кобрині. Згодом Никанор і Марія Левчуки здолали свою незаможність і віддали здібного, охочого до книги сина в найближчу до Лепесів гімназію в Бересті (бл. 50 км). Усе-таки поліський селянин, що б про його відсталість не писалося, навпомацки шукав, знову ж таки за словами І. Франка, «хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі».

Відтепер події і пов’язані з ними переживання знаходять собі місце в тканині пізніших творів. Про самопочуття майбутнього гімназиста свідчать зокрема рядки з поезії «Ой шуми ж, моя пісне»:

Батько брови насупив, немов зпересердя,
Перетяг конячину зі злом, —
А в мене защеміло, забилося серце,
Коли виїхав в степ за село.
Пам'ятаю: хотілося вискочить з воза,
Заховатися в нахмурену даль...
Чи ж забуду ті перші я сльози,
Чи ж забуду дитячий той жаль...

Чоловіча гімназія в Бересті поповнилася отож ще одним учнем — селянським сином за походженням. Історія української літератури добре знає цей біографічний сюжет: обдарований юнак з українського села в державній школі російській, австрійській, польській, угорській, румунській, словацькій, а на сучасному Поліссі ще й у білоруській. Крім суто навчального клопоту, труднощів побутового характеру: проживання десь на околиці міста, в Тришині чи Пугачові, оте «оббивання чужих порогів», більш ніж скромне харчування — над новим гімназистом, і не тільки над ним одним, тяжів комплекс національної нижчевартості й невизначеності. Припускаю, комплекс цей міг, зрештою, стимулювати працю думки, спрямовувати її на серйозні пошуки. У більшості випадків, як свідчить історія та невідрадна дійсність, відбувається процес деструктивний — у душі залишених напризволяще поліських школярів закрадається етнічна зневіра, відбувається поступовий перехід на «цвенькання» з усіма його наслідки ми. Започаткована школою асиміляційна м’ясорубка особливо багаті врожаї збирає на Поліссі сучасному, позбавленому будь-яких контактів з матір’ю Україною, приреченому на денаціоналізацію. Берестейським гімназистам на початку XX ст., сучасникам Д. Левчука, так і теперішнім, наприкінці того самого XX ст., треба фактично самотужки, поза навчальною програмою, ба й всупереч їй, віднаходити свій власний народ, замовчуваний і заборонюваний і досить туманно уявлюваний краянами-поліщуками, віднаходити рідну культуру, літературу, історію. Без ненастанних еврік та гірких втрат і розчарувань, здолати які під силу тільки натурам цілеспрямованим і обдарованим, з хлопчини-лепесянина свідомого українця не вийшло б, як не вийшло б з берестейського гімназиста Левчука українського поета Фальківського.

На межі XIX і XX ст. повітове місто Берестя для Полісся було найбільшим культурним центром. У Бересті впритул сходилися впливи і претензії на культурну і політичну гегемонію росіян, поляків, українців і в зародковій мірі й білорусів. У Бересті виходять газети (російськомовні), жевріє культурне життя. Міста не цураються гастрольні театральні трупи, в тому числі українські.

Вряди-годи в місті з’являються і живуть певний час видатні особистості — як О. Грибоєдов, Ф. Решетников, І. Ю. Крашевський, Я. Домбровський, О. Стороженко, О. Василенко. Та якщо О. Грибоєдов чи Я. Домбровський трактують Полісся як забутий Богом куточок своїх великодержавних батьківщин, якщо О. Стороженко фактично замикається у хутірному снобізмі, то військовий службовець фортеці селянський син Онопрій Василенко, опинившись у Бересті (1902-1914 pp.), впізнає тут свою вітчизну, закасує рукави офіцерського кителя й самозречено береться до пробудження штучно приспаного краю. О. Василенко (український письменник, літературний псевдонім Охрім Варнак, Онисько Васюта, публікувався в «Зорі» та ЛHB) влаштовує в місті українські літературні читання (творів Т. Шевченка, Є. Гребінки, Л. Глібова), організує український самодіяльний театр і виставляє драматичні твори І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого. За посередництвом О. Василенка нечисленні бібліотеки краю комплектуються українськими виданнями. Чиняться безуспішні спроби закласти в Бересті «Просвіту». Апофеозом будительських заходів О. Василенка стало відзначення в Бересті сотої річниці від дня народження Т. Шевченка в 1914 році.

Безсумнівна річ, берестейські гімназисти, надто ж зациклений на місцевій проблематиці Д. Левчук, хоч би там що, не могли прогавити українських культурних заходів у місті — читань, мітингів, театральних вистав. Саме ці акції, треба думати, грунтовно вплинули на прилучення майбутнього поета до надбань рідної культури, повернули його лицем до свідомого українства. На цей же, либонь, час припадає пробудження в гімназиста Левчука літературно-поетичного живчика, відбуваються перші спроби за допомогою поетичного слова осмислити світ широкий та своє в ньому місце.

У Левчука в Бересті була необмежена змога вибирати літературні шляхи. Знав він поезію О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Некрасова, можливо, поетів російського символізму, він проходив російську літературу в школі. До того ж традиції «западнорускості» на Поліссі пустили глибоке коріння, і дуже легко було юній обдарованій душі спокуситись лаврами російського Парнасу, Як це, наприклад, сталося з мало кому тепер знаним російськомовним поетом з Полісся М. Стоцьким.

Не міг допитливий юнак не знати польської літератури, передовсім творів А. Міцкевича, Ю. Словацького, М. Конопніцької, Л. Стаффа, К. Тетмаєра, Я. Каспровича. Польська мова в той час звучала в Бересті на кожному кроці, а польську книгу легше було запопасти, ніж книгу українську.

Припущенню піддається обізнаність Д. Левчука з молодою білоруською поезією, з творами М. Богдановича, А. Гаруна, Я. Купали, Я. Коласа. Д. Левчук міг, наприклад, читати віденську газету «Наша Ніва», бо ж серед гімназистів, як і серед викладачів, могли, цілком природно, бути щирі білоруси через те хоча б, що Полісся, не зважаючи на свій український етнічний характер, належало адміністративно до білоруських Гродненської і Мінської губерній, де офіційно визнавався пріоритет Білорусі, її адміністративних, учбових центрів і програм і вже тоді чинилися несміливі спроби білорусифікувати поліських українців.

Д. Левчукові впродовж навчання в гімназії поталанило витримати натиск потрійної денаціоналізації — російської, польської, білоруської. Рідна етнокультура виявилася міцною і живлющою. Вона назавжди вчарувала Д. Левчука неперевершеною поетикою українського фольклору, засвоєного з молоком матері, та обдарувала творчим досвідом Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.

Перша світова війна сплутала навчальну програму учбових закладів Полісся. Через рік німці окуповують західні українські землі по лінії Пинськ-Камінь-Каширський-Луцьк. Навчальні заклади з загрожених територій поспішно евакуюються в Росію, а охоплене ляком перед німцями населення, змушуване до того ж російською владою, йде в біженці на схід і планово розпорошується по всій імперії аж до Тихого океану. Відступаючи з Берестя, росіяни висадили в повітря головні споруди фортеці, також поруйнували в місті промислово-господарські об’єкти і чимало житлових будинків.

III. ВІЙНА. РЕВОЛЮЦІЯ. ВОЗЗ’ЄДНАННЯ. ПОЛЬСЬКА ОКУПАЦІЯ

З нез’ясованих причин Д. Левчук в евакуацію не поїхав. Не пішли в біженці і його батьки. Можливо через навальність німецького наступу, можливо через бідняцьку прив’язаність до вистражданого клаптя землі. Дмитро залишається з батьками в рідному селі.

На окупованих німцями північно-західних українських землях — Західній Волині, на Холмщині, Підляшші і на Поліссі витворилася своєрідна політична ситуація. Попри режим окупаційних обмежень, заборон, жорстоких реквізицій на окупованих землях розгорнув будительську працю Союз визволення України, Січове стрілецтво, ожив переслідуваний царатом рух «Просвіт».

У 1915-1918 pp. у м. Біла Підляська під егідою СВУ діяла «Українська громада», що мала функції національного штабу північно-західних земель під німецькою окупацією. При «Українській громаді» створено Шкільну раду, виходить часопис «Рідне слово». Згадані організації, вдаючися на Поліссі до культурницької акції, керувалися патріотичними спонуками і чимало зробили для пробудження суспільної свідомості підляшан і поліщуків. Праця СВУ вагома тим більше, якщо взяти до уваги тотальну заборону українських організацій і видань у царській імперії та погром українства, вчинений росіянами в окупованій Галичині.

Є відомості про те, що дислокована в Левчукових Лепесах українська військова частина (створена у Німеччині з українців-полонених) заснувала українську початкову школу, і Левчук, вчорашній гімназист, школу ту регулярно відвідував у двох іпостасях — як учень і як учитель.

Згідно ухвал Берестейського миру 1918 року Берестейщина, Підляшшя і Холмщина як землі споконвіку українські входять до складу Української Народної Республіки. Місто Берестя в складі УНР стає адміністративним центром новоствореної Холмської губернії. Виникають місцеві органи влади: губернський комісаріат на чолі з О. Скорописом-Йолтуховським та два підкомісаріати — здоров’я на чолі з В. Дмитріюком і освіти на чолі з Т. Олесіюком та К. Дмитріюком. Українська влада розвиває жваву творчу працю у відбудові зруйнованого війною краю. У Бересті організовано українознавчі курси для місцевого вчительства. Відкрито сотні шкіл. Маємо напохваті одне з відкритих питань в біографії поета: його участь у процесі національного відродження на Поліссі. Дуже навіть імовірно виглядає участь майбутнього поета на українознавчих курсах, організованих комісаріатом освіти в Бересті.

Суперечлива окупаційна політика німців, гетьманський переворот, антигетьманський виступ Директорії знаходили відповідний відгомін і в губернії Холмській, мало сприяючи стабілізації становища. Є відомості про участь Д. Левчука в якихось збройних діях проти німців, унаслідок чого він потрапив у концтабір в с. Линьове біля Пружан, звідки небавом утікає. Щоправда, датування цього спогаду ненадійне. У всякому разі період, коли Полісся перебувало в складі УНР, дуже важливий у світоглядному становленні Д.Левчука: майбутній поет остаточно пов’язав себе з українською культурою, з поезією зокрема. Отже українство Д. Фальківського аж ніяк не випадкове — бачимо тут історичну зумовленість. Історично зумовленим є українство всього Берестейського краю.

У січні-лютому 1919 р. затиснута з усіх боків ворогами УНР втрачає на Поліссі суверенітет. Порушивши Берестейську угоду, більшовики вдруге розв’язали агресію проти незалежної України. З початком більшовицького наступу на Україну поляки без оголошення війни УНР захопили 2 лютого 1919 р. берестейську фортецю, відтак м. Берестя інтернувавши українські частини та всіх місцевих активістів, учинивши погром українських культурних і суспільних організацій. У районі Пинська поляки зіткнулись з більшовиками, потіснили їх до лінії Мозир — Житомир. Розпочався польсько-совєтський конфлікт, обернувшись незабаром у колоніальну війну.

Таким чином, від лютого 1919 р. по серпень 1920 р. Д. Левчук перебував під польською окупацією, мав отже змогу на власні очі побачити і на власній шкурі пережити всі принади польського загарбництва з його зоологічною люттю до українства. Ці принади власне і штовхнули Д. Левчука в обійми більшовиків під час останнього відступу Червоної Армії на схід. Зрештою, до Червоної Армії Д. Левчук був просто мобілізований.

На останньому етапі польсько-совєтської війни доля пов’язала Д. Левчука з ЧК. Саме Совєтська Росія після поразки українських визвольних змагань багатьом західним українцям могла удаватися тією позитивною силою, яка врятує українство від поглинення панською Польщею ті ж вимушені ілюзії, що пізніше переманювали на схід десятки недосвідчених інтелігентів та тисячі рядових громадян, «зачарованих» легкодумно на диктатуру пролетаріату і соціальний прогрес. Доля всіх «зачарованих» відома.

Служив Д. Левчук у Білорусії, в районі Мінська, на польсько-совєтському кордоні, де ЧК здебільшого боролася у 20-і роки з польськими «шпигунами», зачислюючи до них сотні і тисячі просовєтськи налаштованих перебіжчиків з польського боку і жорстоко з ними розправляючись.

Як виглядає, перипетії визвольної боротьби на Великій Україні пройшли повз Левчука дещо збоку. Щоправда, відома поезія Фальківського «Зійшлися двоє на багнетах» зраджує в авторові глибоке розуміння трагедії України в 1917 1920 роках, зраджує щемкий жаль з приводу того, що батька й сина, дві антагоністичні сили української революції в зображенні поета, як: зійшлися на багнетах і не можуть собі ради дати, «хтось ізбоку з кулемета обох скосив». І батько, і син, і той жорстокий «хтось» у вірші і в житті прозоро розшифровується.

Служба в ЧК передбачала участь у всіх страхітливих акціях цієї людиноненависницько: організації, повинної в смерті багатьох мільйонів людей, — в обшуках, арештах, допитах, у розстрілах.

Служба в ЧК поклала похмурий відбиток на все подальше життя Левчука — на вдачу, на репутацію, на здоров’я, на поетичну філософію Про своє свояцтво з ЧК, за спогадами знайомих Фальківський згадувати не любив.

Існує версія, ніби Д. Левчук пішов з ЧК зі. станом здоров’я, так би мовити, комісувався Можливо й так. Його сухоти мають безпосередній зв’язок зі службою в ЧК, але не тому, що чекісти на службі, виконуючи бузувірські «обов’язки», мовляв, зазнавали шкідливих для здоров’я перевантажень. Як і його майбутні ліричні герої. Левчук не слабував на комплекс більшовика-надлюдини на взірець Давидових і Нагульнових. яким в ім’я світової революції все дозволено, — він повсякчас чув голос сумління нормально: людини. Тому сухоти Фальківського я умотивував би не фізичними чинниками: сухоти Фальківського — наслідок моральних покут людини, поета в душі, котра одного разу потрапила необачно в пекло, виборсалася якось звідти, але не може побаченого і скоєного перетравити.

Демобілізація Д. Левчука з ЧК нагадує скоріше втечу. Так уважати дають підставу кілька віршів про ліричного героя-чекіста, який мріє:

Ах, як хочеться багнета
Застромити в талий сніг
І у місячних тенетах
Далеч випити доріг!..

Так, очевидно, зробив і Фальківський — залишив рушницю і махнув до Києва. І навіть прізвище своє питоме, від батьків успадковане, залишив разом з остогидлою службою, ставши на новому місці Фальківським — у поезії, в житті, і в передчасній загибелі. І в посмертному бутті в українській літературі.

Колишній чекіст, який прослужив близько трьох років у ЧК Білорусі, коло Мінська, Д. Фальківський міг би, здається, там, на пригрітому місці, і залишитись після демобілізації і зробити літературну чи яку іншу кар’єру, подібно, як це вчинить його краянин-поліщук Л. Бенде, літературний провокатор, лютий зоїл білоруської літератури. З цілком зрозумілих причин Д. Фальківському було на Білорусь і на Мінськ зовсім байдуже: Д. Фальківський свідомо ішов на зв’язок зі своїм власним народом, у свою рідну літературу. На зв’язок з українськими культурними центрами Західної України, передовсім Львовом, виходили літератори окупованого Поляками Полісся О. Гаврилюк, В. Китаєвський, Ф. Одрач, Б. Ольхівський.

IV. КИЇВСЬКЕ ДЕСЯТИРІЧЧЯ

Оселившись у Києві в 1923 р. Д. Фальківський ще впродовж року доношував військову форму: не з міркувань солдафонських, треба думати, — за браком одягу цивільного. Він уже був поетом. Саме рукописні поезії стають Фальківському найавторитетнішою рекомендацією і перепусткою в редакції газет і журналів, у літературні осередки. А поки що в перші місяці в Києві задля шматка хліба треба було десь працювати, наприклад, на товарній станції або на якомусь заводику, де не вимагалось високих кваліфікацій і не забиралось надто багато часу. Починалось з елементарного — з житла, хоча б у вогкому підвалі, з цивільного одягу. Потім надходила черга за власного бібліотечкою. Десь приблизно так починався процес вростання в київський культурний грунт, духовна і побутова акліматизація.

Незважаючи на моральні і фізичні травми, спричинені кошмарною службою в ЧК, Фальківський належав до категорії життєлюбів, жартунів. Людина контактна, товариська він легко й охоче спілкувався з новим оточенням, обростав приятелями і друзями, більшість яких (О. Довженко, М. Зеров, Є. Плужник, Г. Косинка, М. Рильський, Т. Осьмачка, П. Тичина, Ю. Яновський) належала до елітного цвіту української культур».

Фальківський належав до меломанів. Відомий випадок, коли поет з мандоліною в руках брав на голос усі без винятку пісні із щойно виданого в Києві пісенника, приповідаючи: «Оцю я ще такий був — дядьки в шинку співали», «оцю ще мати співали», «оцю я вперше, як на ярмарок поїхав з батьком, від кобзарів чув у містечку» (в Кобрині тобто). Згодом, коли вляжеться трохи скрута, поет придбає стареньке піаніно і всерйоз займеться музикою, його мрія — власний Шопен. Захоплювався виконавським мистецтвом Л. Колесси, подарував піаністці під час її гастролей у Києві збірку поезій «На пожарищі» з характерним дарчим автографом: «Любій моїй краянці — славетній Любці Колессі з пошаною автор. 1929. 29.111. Київ». Найбільшою проте пасією Д. Фальківського є книги. Поет регулярно, чи не щодня, обходить міські книгарні і все варте уваги купує, не рахуючись з коштами. «Я одразу втрапив на давні шкіряні політурки «Алфавіте миру» Г. Сковороди, — згадує про книгозбірню Фальківського його приятель, — а далі стояли здебільшого поети українські, російські, старі й сучасні, а також вірші французьких, німецьких, польських класиків».

Скупа українська доля відміряла для творчого самовияву Фальківському і всьому тому нашому розстріляному відродженню лишень куце десятиріччя. Його учасники, ніби передчуваючи невблаганне наближення фатального кінця, писали, малювали, різьбили, виголошували зі сцени монологи і репліки, відкривали фундаментальні математичні закони з подиву гідною енергією. Пореволюційне українське відродження нагадує собою веселий бенкет під час чуми.

Перші публікації Д. Фальківського в київській періодиці революційним філістерством зробили б честь і Кулику, і Блакитному, і Микитенкові, і пізньому Тичині, і всій псевдопролетарській компанії. Самі назви перших творів Фальківського вичерпують їх зміст: «Колектив», «Комуна», «Інтернаціонал молоді», «Краском», «Чекіст», «Селькор», «Тов. Гнат». Такий заспів легко вписувався в платформу лівого, «правильного» крила «Гарту», і одержав він схвальну оцінку Б.Коваленка, одного з найбільш агресивних критиків більшовицького штибу: з Фальківського, мовляв, будуть люди. Але саме щодо Фальківського літературні експерти з Жовтневого палацу помилились: поет дуже скоро переступив через період учнівства і безконтрольного наслідування. «Зміна віх» відбувається стрімко. Процес переосмислення свіжої ще історії і реалій сучасності у Фальківського відбувається в напрямку протилежному, порівняно, скажімо, з Тичиною, Бажаном чи Сосюрою. На подальші публікації Фальківського київська і харківська критика реагувала згідно своїх настанов. Б. Коваленко, Я. Савченко, І. Лакиза, А. Клоччя, глашатаї чеснот НКВД в літературі, бичували поета за «попутництво», за «занепадництво», за «міноризм», нарешті, за... оспівування Полісся. Г. Майфет, Ф. Якубовський, Ю. Меженко, М. Зеров оцінювали творчість початківця позитивно. М. Зеров ще в 1925 р. назвав Д. Фальківського «поетом щирим, обдарованим, але стилістично ще не сформованим».

Віддавши данину революційному псевдоромантизмові, Фальківський утверджується на власному світобаченні. Він зрікається фальшивої риторики, барабанної класовості, зненависті до «ворогів». Зрідка в його віршах ще мають малинові знамена, але вони виконують роль скоріш за все літературних «паровозів».

Первісний оптимізм під впливом глибших спостережень переходить наприкінці 20-х років у свою протилежність. Тепер поет з жахом згадує про мільйонні жертви революції і громадянської війни. У розстрілюваних нещадно чекістами «ворогів» поет віднаходить, хоч і з запізненням, таку позакласову категорію, як душа. А перші кроки звитяжного соціалізму з його терором, ненастанним грабежем, убозтвом мас викликають у поета песимізм, глибоку безнадію: «Я не знаю, чого ще шукати».

Відчуття розчарування у Фальківського глибше, ніж у Є. Плужника чи В. Свідзинського, оскільки ці поети не збиралися у свій час удосконалювати світ за допомогою ЧК. А над Фальківським дамокловим мечем тяжів його чекістський стаж. Осоружний стаж давав змогу поетові одночасно дивитись на події, осмислювати їх з вельми своєрідного ракурсу — з ракурсу, страшно й вимовити, колишнього розстрілювача, «провісника смерті». Звідси сум, розпач, сухоти.

Так чи інакше літературні відносини 20-30-х років наближають Фальківського до суспільної і мистецької позиції М. Хвильового, М. Зерова, Г. Косинки, М. Куліша. В умовах наступу ВКП(б) на саме існування українського народу позиція згаданих письменників уявляється історично обгрунтованою, а творчість етапною.

Згідно чотирипунктної періодизації української радянської літератури І. Кошелівця належав Д. Фальківський до першого покоління радянських літераторів поряд М. Рильського і П. Тичини. Автори львівської «Історії української культури» віднесли Д. Фальківського до поетів, «в яких помітний нахил до символізму».

Дві головні прикмети Фальківського-поета насамперед привертають до себе увагу: поліське походження поета і в його зображенні саме Полісся та твори на теми ЧК.

Як би служба в ЧК не обтяжувала пізніше сумління, вона дала поетові змогу вже тоді художньо відтворити об’єктивну суть цієї знаної тепер організації.

А він стояв тоді понуро;
І руки зв’язані іззаду...
І тільки місяць коло муру
Скликав сестер своїх на раду.
В очах байдужість і покора...
І тихо:
— Дайте докурити. —
А ще за мить — лицем угору
Лежав він, кулею забитий...

Сцени розправ над людьми, над «волошками синіми», в чекістських катівнях нещадно оголені, правдиві, вони дають чимало моторошної поживи для роздумів. У безприкладній калькуляції наших втрат, пережитої і стосованої жорстокості твори Д. Фальківського довго ще будуть вагомими літературними документами.

Інша провідна струна у Фальківського-поета — Полісся. Належить край поліщуків до тих українських провінцій, яким у рідній літературі не поталанило. До Фальківського вряди-годи згадувалося Полісся в творах Лесі Українки, але велика поетеса неконче розрізняла Полісся і Волинь. Що далі від Берестейщини стоять замішані на місцевій екзотиці поліські твори В. Короленка і О. Купріна. Щойно в особі Д. Фальківського корінне Полісся — Берестейщина здобуло власного співця, здатного за свій край віддати «І Урал, і Тібет, і Кавказ»...

На окупованому поляками Поліссі живуть батьки поета. Це земля його дитинства і юності, першого кохання і перших віршів. Це невід’ємна частина України. Туди втікає душа на спочинок.

І от тепер, коли утома
В своїх обіймах пригорта, —
Мені так хочеться додому,
Де коливаються жита,
Де соловей виводить скерцо
У надвечірній тишині,
Де все таке близьке для серця,
Де все таке близьке мені.

Що більше в Києві цькують поета літературні енкаведисти, то все частіше поетова думка звертається до Полісся.

Ах, день один... один лиш день
Серед борів своїх пожити...
О скільки міг би я створити
Легенд нових, нових пісень.
Та знаю я, що вже ніколи
В своє Полісся не прийду.
Не вдарю пісню молоду
Об синь гаїв, болот і поля.

Тодішні київські критики з числа лівих і найлівіших не прийняли поліської музи Фальківського, як і всієї його творчості, зрештою, трактуючи оспівування Полісся на рівні ще одного ідейного збочення, як втечу від героїчного минулого та від щасливої сучасності. В анонімній статті (г. «Пролетарська правда» 10.VI.1926) про поліські мотиви у творах нашого поета прокурорським тоном писалося: «Тупцює на місці і Фальківський. Хоч і як запевняє він нас, що він уже киянин, а не поліщук. Очевидно, щоб стати киянином, не досить «забути» «постоли і сало». Шлях із Полісся довгий, і Фальківський до Києва ще не доїхав, не вибився із тісного і кінець кінцем одноманітного кола поліських тем»...

Гай-гай... Поліське походження і поліські мотиви в творчості українського поета Д. Фальківського небуденно відтіняють сьогоднішню етнічну трагедію Берестейщини: ось уже понад півсторіччя українство Берестейщини, яке породило Дмитра Фальківського, розпинається на хресті примусової денаціоналізації, а його зойк досі розцінюються в Києві здебільшого як «одноманітне коло поліських тем».

V. «І ЩЕ ОДНА ВОЛОШКА СИНЯ» АБО ВЕЛИКІ ЖНИВА 1934 РОКУ

Уже вимерло штучною голодною смертю мільйони українських селян. Волею і життям безневинно поплатились засуджені в справі СВУ інтелігенти-патріоти. Знищено жорстокою смертю кобзарів. За гратами опинились десятки українських письменників. Похмурою луною йшли попереджувальні постріли Скрипника і Хвильового. Україну залила кривава пітьма геноциду. Кожна людина чекала черги на трагедію.

Долаючи плин важкого побуту, чекав своєї черги і Дмитро Фальківський. Поет мешкав з дружиною Лілею Золотавіною спочатку в сирому підвальному приміщенні, згодом довго бідував в однокімнатній комуналці. Одночасно на загальних підставах як член СПУ поет бере участь нужденними заощадженнями в спорудженні кооперативного житлового будинку для письменників, відомого за чудернацькою назвою «дім Роліт» (дім робітників літератури). Рату за ратою, заощаджуючи на побутових вигодах, сплачували Фальківські належні з них внески.

Але після закінчення оздоблювальних робіт перед заселеням «Роліту» Фальківського раптом позбавляють права на одержання квартири, не пояснюючи причин і не повертаючи грошей. У такий же бандитський спосіб позбавлено житла сім’ї Плужників і Косинок. Нахабні дії спілчанських агентів НКВД боляче били по безправних письменниках. Передчуваючи біду, Є.Плужник і Г.Косинка мовчки стерпіли заподіяну їм кривду. Натомість Д.Фальківський вдався до гарячкових апеляцій у всі доступні інстанції Києва, без успіху, звичайно. Справа дійшла нарешті до всесильного першого секретаря КПУ Постишева, цього, за словами Скрипника, «намісника сатани» в Україні, головного виконроба голоду 1932-1933 pp. Поет безрезультатно тратить час у приймальні першого секретаря КПУ — його не приймають. Ба більше, у приймальні Постишева Фальківського й заарештовують 6 листопада 1934 року. Тієї ж ночі арештовують Г. Косинку, О. Влизька, К. Буревія, В. Мисика, всього 37 чоловік. Незабаром у Жовтневий палац, де містився республіканський НКВД, привезуть також Крушельницьких — Антона, батька і двох синів, Івана і Тараса, свіжих емігрантів з Західної України. НКВД УРСР за вказівкою з Москви готувався до ще одного показового процесу на взірець СВУ з метою подальшого залякування і деморалізації українського суспільства. Групу арештованих інтелігентів облудно чекістами наіменовано «білогвардійськими терористами». А 8 грудня арештовано другу паралельну групу письменників: В. Підмогильного, Є. Плужника, М. Куліша, В. Поліщука, Г. Майфета, В. Вражливого, О. Ковіньку, групу названо для різноманітності «терористами-контрреволюціонерами».

Ось так Фальківському довелося вдруге познайомитися з машиною ЧК, на цей раз в ролі звинуваченого. Поки триває фабрикація спільної справи для всієї групи, Фальківському відразу ж закинено замах на життя Постишева, таке саме звинувачення — в спробі вбити Постишева клеїлося і В.Підмогильному і ще кільком арештованим, але насправді вбили Постишева таки чекісти під час чергового нападу самопоїдання.

«Справу» Д. Фальківського вів слідчий енкаведист М. І. Хаєт, спеціаліст у «розколюванні» саме інтелігентів. У послужному списку цього садиста, крім Фальківського, числяться «справи» Плужника, Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, Г. Епіка, К. Грушевської. Під час війни Хаєт уславився як начальник одного з концтаборів на Колимі. На Колимі, до речі, загинули в концтаборах Д. Загул і М. Драй-Хмара і мільйони «непоетів».

Можна собі уявити самопочуття піддопитних тов. Хаєта, хворих, перемучених нелюдськими слідчими процедурами невинних людей. На допитах у НКВД катували всіх без огляду на стать, вік і стан здоров’я. Допитуваних морили голодом, не давали спати, морозили в холодних камерах, на кожному кроці били, до письменників у камеру підсаджували розбишак-кримінальників. Літературознавця А. Лебедя, співупорядника «Антології української літератури» (X., 1929, у ній уміщено також добірку поезій Д. Фальківського з коротким життєписом і портретом), двічі ставили під час слідства до стіни, імітуючи розстріл.

Як на те першого грудня 1934 р. в Ленінграді гримить добре виважений постріл Николаєва, агента НКВД, укорочуючи віку С. Кірову. Убивство планово усувало одного з імовірних конкурентів кремлівському горцю і одночасно ставало фарисейським приводом для запланованого масового терору. Терор узаконюється верховним указом від дня убивства.

«Справа» «білогвардійських терористів», в тому числі і «справа» Фальківського на підставі згаданого указу була передана у військову колегію верховного суду СРСР. Виїзну сесію очолював В. Ульріх, поплічник Єжова і Вишинського. Судовий фарс з зачитуванням заздалегідь призначеної кари відбувався в одному з приміщень Жовтневого палацу. З тюремного блоку, що містився в підвалі палацу, наглядачі приводили одного за одним звинувачених, імовірно в наручниках. Відтак засуджених до розстрілу вели в той же підвал у спеціально обладнаний розстрільний блок, де й розстрілювали.

Пригляньмося ще раз до підсудних, приречених ім’ям СРСР на смерть.

Григорій Косинка — гордість і надія української літератури. За життя класик. Почувши смертний собі присуд, Косинка збунтувався, запротестував, став вириватись з цупких рук конвоїрів, кричати прокляття більшовицькому правосуддю. На письменника накинулась додаткова варта. Збунтованого Косинку силоміць потягли в підвал, у катівню.

Олекса Близько — покарана природою людина: на час арешту й розстрілу повністю глухонімий.

Кость Буревій — письменник, театрознавець. За одну лише драму про гетьмана Полуботка Буревію не уникнути покарання. На смертний вирок, як і Косинка, Буревій реагував шаленим бунтом, відчайдушною боротьбою, опором.

Василь Мисик — поет, перекладач-поліглот. В.Мисика навіть арештували замість іншого, замість В.Минка. Через що Мисик відбудеться терміном ув’язнення. Але в концтаборах перебуватиме довго — в совєтських, німецьких, потім знову совєтських.

Антін Крушельницький — разом з ним перед судилищем два сини Іван і Тарас. Крушельницькі — емігранти з окупованої поляками Західної України, зі Львова. Антін — колишній член уряду ЗУНР, педагог, письменник, видавець. Крушельницький Іван — письменник, поет, перекладач, мистецтвознавець. Усі Крушельницькі — трудівники-культурники і патріоти. Трагедія їх у тому, як і трагедія С. Рудницького, В. Гжицького, М. Ірчана, В. Бобинського, М. Гаска, М. Сопілки і десятків інших, що легковажно повірили більшовицькій облуді у можливості працювати на Україну в умовах диктатури ВКП(б). Молоді Крушельницькі, Іван і Тарас, з Жовтневого палацу живими вже не вийдуть. Антін Крушельницький одержить термін ув’язнення і доживе на Соловках у концтаборі до масової розправи над в’язнями українцями 3 листопада 1937 року в долині Сандормах у Карелії, де українських письменників, в тому числі й А. Крушельницького, навіть не стріляли, а по-печерному вбивали довбнями.

Упродовж 14-17 грудня 1934 р. у Жовтневому палаці чинилася розправа над неугодними літераторами. Тими днями одна з більшовицьких куль урвала життя українському поету з Полісся Дмитрові Фальківському.

Про поховання тіл розстріляних існує дві версії. Унаслідок опитувань і пошуків Т. Косинка-Стрілець мала з’ясувати, що убитих 14-17 грудня 1934 р. письменників закопано в братній могилі на Лукіянівському кладовищі — там зараз стоїть примітивний хрест, поставлений кимось з шанувальників у пам’ять про загиблих. Інша версія твердить: тіла розстріляних уночі письменників вивозили в Биківню, там уже діяв спеціально обладнаний цвинтар для жертв НКВД. Тіла штабелювали за певним порядком в ямах, які заповнювалися до верху, потім засипались грунтом. І так яма за ямою. Після війни на місці поховань у Биківні більшовики, замітаючи сліди своїх злочинів, спорудили пам’ятник з написом: «От советского народа жертвам фашизма».

А за стінами катівень кожна по-своєму переживали трагедію сім’ї розстріляних, відтепер безправні ЧСИР, приречені нелюдською системою на пожиттєві переслідування. Дружина Г. Косинки Т. Косинка-Стрілець після розстрілу чоловіка психічно захворіла, тому очевидно уникла ув’язнення. Зазнала репресій сім’я А. Крушельницького. Гоніннями значився життєвий шлях дружини померлого в концтаборі Є. Плужника Г. Коваленко-Плужник, змушеної врешті-решт емігрувати. В її спогадах є жаский епізод про останню випадкову зустріч у Києві на вулиці з дружиною Дмитра Фальківського Лілею Золотавіною, зацькованою, хворою, бездомною.

«...Я йшла Фундуклеївською вгору і біля вітрини якоїсь великої книгарні побачила Лілю, власне, лише здогадалася, що то була вона. Стояла і повними сліз очима дивилася на книжки. Я обережно підійшла до неї. Замість привітання, вона сказала мені: «Я ходжу, Галю, по кладовищу... Книгарні, книжки — це кладовище. Митя (Д. Фальківський. — В.Л.) так любив тут ходити... дивитись на книжки. І от я приїхала спеціально подивитися на ці місця, де він ходив... але все це вмерло, поховано.» Я зрозуміла, що Ліля ще не була здоровою людиною: вона вся тремтіла.»

Л-ра: Дзвін. – 1999. – № 1. – С. 133-140.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также