Вчення про психологічну домінанту і можливості його застосування щодо аналізу образу ліричного героя (на матеріалі поезії Дмитра Фальківського)
М. О. Пінчук
Упродовж XX ст. літературознавство неодноразово отримувало теоретичні імпульси для свого розвитку з різних галузей знань: від лінгвістики, соціології та історії до біології, нейрофізики чи кібернетики. Психологія в цьому ряду цілком закономірно була й залишається однією з найпродуктивніших «постачальниць» ідей для різноманітних літературознавчих методологій. Можливість застосування певних концептів та методів психології до літературних текстів пояснюється насамперед тим, що кожен твір - це результат психічної діяльності і потенційно є предметом психологічного досліду.
І тут ми торкаємось поняття «автора» як певного організуючого начала, що визначає суть усієї творчості і кожної деталі зокрема, як частини тексту, як «носія напружено-активної єдності завершеного цілого, цілого героя і цілого твору, трансгредієнтного кожному окремому моментові його». Форми втілення авторської свідомості в ліриці, та й взагалі в літературі, можуть бути різноманітними (власне автор, ліричний розповідач, ліричний герой тощо), залежать вони, насамперед, від ступеня «позаприсутності» автора в естетичному цілому героя, тієї другої закономірності (за Михайлом Бахтіним), що керує художнім твором. Найбільш суб’єктивним і наближеним до особи автора є образ ліричного героя. Йому властиві конкретні психологічні, побутові, предметні, біографічні та інші характеристики.
Оскільки йдеться про образ ліричного героя, про образ людини, то насамперед він має конкретні соціально-філософські та психологічні характеристики: певне світовідношення та світовідчуття, коли всі почуття героя мають емоційну налаштованість в одній тональності - психологічну домінанту.
Пояснення цього важливого для розуміння процесу творення образу ліричного героя, як і будь-якого іншого інтегрального образу, явища знаходимо у вченні Олексія Ухтомського про домінанту як фактор поведінки та інтегративної діяльності мозку. Зокрема, у праці «Вчення про домінанту» зустрічаємо таке визначення домінанти: «Достатньо стійке збудження, яке протікає в центрах у даний момент, набуває значення пануючого фактору в роботі інших центрів: накопичує в собі збудження з окремих джерел, яке гальмує здатність інших центрів реагувати на імпульси, що мають до них пряме відношення». Домінанти виникають внаслідок якихось конкретних подій і з часом можуть змінюватись, «затухати», але безслідно вони не зникають, а гальмуються у підсвідомості до певного часу і здатні обумовлювати загальну тональність ставлення людини до світу, бути джерелом виникнення поетичних асоціацій та образів.
У творчості Фальківського це, по-перше, спогади про дитинство. Наприклад, спогадами про селянський побут «юних літ», з одного боку, значною мірою детерміновані особливості поетичної семантики його творів, з іншого - вони присутні як ностальгічний настрій у більшості віршів (тематично не пов’язаних ні з дитинством, ні з проблемною антитезою місто-село):
А осінь - це ж не смерть, це тільки відпочинок.
Хоч, може й важко йти, вертаючи з дожинок,
Але чи жаль женцям кривавої ропи,
Коли на стернях буйних он - снопи й снопи...?
І другий комплекс подій, що детермінують світовідчуття ліричного героя поезії Фальківського, - трагічні спогади про пережиту революцію та громадянську війну безпосереднього учасника кривавих подій.
Свого часу вчення про психологічну домінанту розвивалось у певній опозиції до теорії психоаналізу Зиґмунда Фрейда: не відкидаючи постулату вроджених інстинктів та потягів, воно наголошувало на важливості і навіть імперативності набутих домінант, чим надавало поведінковому механізмові людини більшого динамізму, значно розширювало як горизонти мотивації вчинків особи, так і можливості аналізу закономірностей творчого процесу. Зокрема, Ухтомський вказував на те, що індивідуальне ставлення людини до світу залежить від характеру її домінанти: «Кожної хвилини нашої діяльності величезні масиви живої і неповторної реальності проходять повз нас лише тому, що домінанти наші стоять між нами і реальністю. Загальний колорит, під яким ми бачимо людей і світ, значною мірою визначається тим, які наші домінанти і які ми самі». Очевидно, цією ж закономірністю визначається й «колорит», під яким у поезій твориться дійсність ліричного героя. Оскільки ж йдеться про образ ліричного героя як одиницю, реальність поетичного тексту, а не «біологічного» життя, то психологічна домінанта може розглядатися як домінанта естетична, яка проявляється в захопленні уваги однією з естетичних сторін дійсності, що веде до домінування у свідомості певної естетичної категорії (трагічне, комічне, прекрасне, потворне та ін.).
Надалі спробуємо виявити психологічні домінанти образу ліричного героя поезії Фальківського, показати їх генезу і роль в еволюції образу, у розвиткові поетичної семантики та рухові мотивів.
Ех!.. І вдарило кляте життя.//Тільки струни у серці:// дзінь...// дзінь...//
Хоч і хочеш мажором утять,
Дійсність чортова чорна, як тінь...
У свою чергу це підводить ліричного героя до відчуття самотності людини у світі.
Втім, механізм будь-якої домінанти, і трагічної так само, полягає в тому, що вона сама себе живить. І захиститись від неї можливо, лише витіснивши негативну домінанту іншою: у момент такого «нападу» трагізму потрібно сконцентрувати увагу на заздалегідь обраному «оберегові». Ним для ліричного героя могло б стати почуття своєї причетності до родини, друзів, професії, культури, держави, класу, нації, ідеології, природи, зрештою - до самого буття як такого. Але причетність ця повинна бути не формальна чи декларована, а сутнісна, фактична, яку людина переживає не лише розумом, а й серцем, усім своїм єством. І такий порятунок залишається для ліричного героя нереальним, бо всі названі можливості виявляються або заблокованими, або знеціненими. Герой втратив і первісну єдність з природою, і тимчасову єдність із соціумом, він залишився сам зі своїм внутрішнім світом у світі зовнішньому, чужому й байдужому. Ця самотність найстрашніша у світі, для ліричного героя вона є константною ознакою «людської ситуації», еволюція якої ґрунтується на тому факті, що людина «втратила свою первісну домівку - природу, і вже ніколи не зможе повернутися до неї». У болісних пошуках виходу з такого становища й розвивається образ ліричного героя Фальківського. Існує кілька можливих шляхів подолання цієї ситуації, вони й зумовлюють основні наскрізні мотиви образу ліричного героя.
Перший шлях, його ще можна назвати регресивним, - повернутися назад, у дитинство, в минуле, відродити в собі відчуття первісної єдності з природою, для якої не існує поняття смерті. Але цей шлях є логічно, реально неможливим. Спроба піти ним призводить до психічного роздвоєння особистості, і це, здається єдиний спосіб залишитись самим собою.
У своїх роздумах герой намагається віднайти причини його болісної самотності, шукаючи розради, звергається до спогадів, бо лише на Поліссі відчуває себе цілісною особистістю, включеною в природний ряд. Тут він залежить не так від собі подібних, як від природної стихії:
Тільки слухай, ж води говорять // В буйнім заспіві свята весни //
Тільки слухай, ж води хлюпочуть/ /Як нестримана повінь гуде //
Зайвий рух -// і за обрій заскочиш;// Зайвий рух -// і навік пропадеш.
Дитинство героя розкривається нам через низку побутових асоціацій, які створюють атмосферу затишної селянської хати, що живе патріархальним життям нерозчленованої єдності з природою. Це єдине, що в концепції світу Фальківського протистоїть ідеї смертності, перехідності всього сущого:
Дзюрчить, співа веретено,// Немов істота невмируща,// Йому вторить одвічна пуща// За манюнусіньким вікном.
Аби створити враження присутності батьків, герой вдається до прямих звертань («матусенько моя», «матусенько мила», «мій батеньку» та ін.), діалогізує роздум: запитує в рідних про звичні побутові речі («А хто ж, матусенько моя,// Тепер цівки для тебе суче?»), спільні спогади («А пам’ятаєш. Як колись?..// Було мороз у вікна клепле, // А в нас у хаті тепло, тепло// І співи смутком повились...»). Але запитання перетворюються на риторичні, бо відповіді на них нема й не може бути. За хвилину герой сам відповідає. А потім знову з надією запитує і знову лишається тільки з відповіддю-припущенням, що особливо вияскравлює трагічну колізію його існування, бо жити мусить у ненависному місті.
Так до образу ліричного героя додається нюанс, властивий екзистенціальній філософії: почуття загубленості перед великим містом. Воно чуже й вороже, тисне на психіку, здається героєві в’язницею, навіть сонце і те потрапило за грати його дротів і мурів, в ньому немає світла й спокою, лише бруд, галас, загальна байдужість. І все ж, він приречений повертатися до міста, в душі плекаючи мрію про «широкі степи». Ці два світи, що постійно співіснують у свідомості героя, постійно порівнюються, протиставляються, борються між собою, спричиняють тяжку психологічну розламаність його душі, яка творить ще одну трагічну колізію в долі ліричного героя Фальківського:
І в мене серце на дві половинки (Чого ж, чого ти, вітроньку, ізник?):
’Дна шепче: був і будеш селянином..
А друга каже: ти вже робітник.
Другий шлях подолання трагізму - віра в майбутнє, в існування певної мети життя окремої людини заради спільного громадського добра, продовження себе в нащадках, у результатах своєї праці. І тут, мабуть, образ ліричного героя Фальківського набуває найбільш трагічного звучання: перед нами постає першопочатково життєствердна, життєрадісна натура, що так і не реалізувала власну біофілію. Ми бачимо повне самозречення в ім’я майбутнього, відмову від будь-якої надії на власне щасливе життя. Причому в цій жертві відсутня яка б то не було героїка чи патетика. Її було вдосталь у громадянську, всього кілька років тому, а результату - жодного. І це питання: навіщо були потрібні такі надлюдські жертви, — втрата чіткої й зрозумілої мети, постійно бентежать душу героя. Адже сьогодення його означене сірою буденністю, пасивністю, застиглістю, без переживання і дії, воно примарне й сонне, посилене апатією й прозрінням після нещодавнього революційного піднесення і сплеску:
А в нас уже серця іржаві,// І осінь лине до думок,//
І крок,// що так раніш тужавів,// Нерівний став,// хисткий мій крок...
Герой Фальківського не приховує від себе правда про своє існування. Життя часто видається йому нудним і одноманітним, ніби осінній дощ, так виникає ще один наскрізний мотив у характеристиці образу ліричного героя. Особливо виразно зазначена тенденція виявляється в поезіях, що присвячені спогадам ліричного героя про службу в ЧК, коли він «був за провісника смерті». Уже тоді в його душі намітилось психологічне роздвоєння, аби його здолати герой ототожнює ідеал цілісного «Я» з вольовим актом, за яким відразу приходити трагічне заперечення самого себе, бо детермінована революційна логіка заходить у нерозривний конфлікт з особистим моральним законом:
І жах один, що жертви душу -// Подумать тільки, - душу мають.// І стане гірко-гірко в серці:// А так - усе до болю просто...// Рука пером сім раз черкне// І вийде слово просте: «Розстріл». Позбутись трагічного роздвоєння герой може, лише відчувши себе в загальних лавах бійців за революцію. Алє більшість із них роковані на загибель, і це кладе між ними та ліричним героєм нездоланну межу.
Не певен герой і того, що спроможний здолати плинність часу своєю поетичною творчістю. Так, уже перший вірш збірки Дмитра Фальківського з промовистою назвою «Обрії» засвідчує глибоку розламаність у душі героя, починається сумнівом, необхідністю вибору:
Чи ще співать? Чи вже доволі? Ні... Ні... Нехай дзвенять пісні, - Нехай розносять їх по полю Вітри заквітчані, рясні.
Наведені рядки характеризуються частково заперечувальною модальністю: герой ніби й не погоджується з власного невпевненістю, але три крапки підкреслюють саме момент роздуму. До того ж, «для структури подвійного запитання характерним є власне питальне значення першої частини і питання-припущення другої, воно може мати в собі майже повну відповідь, але навіть у разі її подальшого заперечення, позбавляє тезу категоричності». Розв’язати суперечність герой намагається шляхом ототожнення себе з сучасниками. Відбувається зростання масштабу ліричного «Я» до ліричного «Ми»:
Хоч я втомивсь, хоч сил немає:// - Співать! Співать аж до кінця!..
Бо ще цвітуть весняним маєм// Твоє... моє... усі серця.
Поет щиро прагне підпорядкувати свою творчість ідеалові майбутнього («прийдешньому дню Комуни»), хоче, щоб його «пісня» виконувала функцію громадського служіння, але трагедія в тому, що водночас він усвідомлює штучність такого підпорядкування. Герой уже не може повністю розчинитися в колективі, як це було нещодавно, він розуміє свою окремішність, розуміє творчість, як можливість душевного відпочинку, стверджує самоцінність творчої особистості. У вірші «Комусь дано діла творить великі...» поет розкриває своє розуміння цінності художнього слова в щирому відтворенні переживань людини, а не в суспільній значущості: ... не заздрю я нікому і нічому,
Хай іншим їх незрівняні діла...
А з мене досить вміти вкласти в кому
Хоч би одну краплиночку тепла.
Так і поетичне «Я» розщеплюється у свідомості героя. Третій шлях витіснення трагічної домінанти - кохання, як реальна, спрямована в майбутнє єдність зі світом, з природою, з її життєствердним началом. Але ми майже не зустрічаємо у Фальківського зразків інтимної лірики, лише окремі натяки та образ власноручно розстріляного першого кохання, коли герой служив у ЧК і обов’язок здавався важливішим над усе. Тепер же, у годину прозріння, змінити долю вже не можливо, залишаються тільки «сірі» будні днів, розпач і «сухотний кашель у грудях», а весна - опоетизований час кохання - асоціюється у героя лише з кров’ю. Таким чином, цей спосіб причетності до Іншого також залишається для героя нереальним.
Отже, проаналізувавши основні мотиви у структурі образу ліричного героя поезії Дмитра Фальківського та враховуючи, що до інтегрального образу потрапляють лише явища й «кольори», які узгоджуються з психологічною домінантою, відповідають її колоритові, можемо твердити, що основну психологічну рису образу ліричного героя поетів «Ланки»-МАРСу - глибоку психологічну роздвоєність, визначає його трагічне світовідчуття і світорозуміння, яке зумовлюється трагічною домінантою внутрішнього світу героя, посиленою трагічною домінантою його зовнішнього буття і трагічною домінантою самої історичної епохи.
Л-ра: Міжнародний інститут лінгвістики і права. Вісник (літературознавчі студії). – Київ, 2001. – Вип. 3. – С. 237-245.
Твори
Критика
