Чому позіхання заразливе
Учені так і не з’ясували, чому позіхання таке заразливе, проте у них є кілька версій.
Як не дивно, але щодо цієї «дрібнички» вчені ще не дійшли спільної думки. Існують різні гіпотези. Дві з них – фізіологічні. Перша гіпотеза стверджує, що заразливе позіхання викликане конкретним стимулом – конкретним позіханням. Учені називають це фіксованою формою дії. Отже, можна сказати, що заразливе позіхання – це рефлекс. До того ж, щойно рефлекс спрацьовує, його вже не спинити. Якщо ви відкрили рота – стримати позіхання неможливо.
Друга фізіологічна гіпотеза базується на підсвідомому мавпуванні або ефекті хамелеона. Її суть у підсвідомому копіюванні поведінки іншої людини, тобто це вишукана й ненавмисна манера наслідування. Можливо, ви помічали, що люди, як правило, повторюють пози один одного. Якщо ви сидите навпроти людини зі схрещеними ногами, ви, ймовірніше, схрестите й свої. Якщо ви бачите, як хтось позіхає, – то ви, найімовірніше, позіхнете й самі. Вчені переконані, що ефект хамелеона відбувається через існування в нашому мозку особливого набору нейронів, які називаються дзеркальними.
Це нейрони головного мозку, які реагують однаково як на наші дії, так і на поведінку інших у випадку, коли ми бачимо, що хтось виконує одну й ту ж дію. Дзеркальні нейрони відіграють дуже важливу роль у процесі навчання і самоусвідомлення людини. Спостереження за тим, як ваша мама фарбує губи, а ваш тато ремонтує двигун, допомагає краще виконати подібні дії самостійно. Сканування мозку за допомоги ФМРТ (функціональної магнітно-резонансної томографії) показало: коли ми бачимо, як хтось позіхає, або навіть чуємо звук вдиху, то в певному відділі мозку, де накопичуються дзеркальні нейрони, відбувається збудження, яке призводить до відповідної реакції – позіхання.
Третя гіпотеза – психологічна. Вона також базується на дзеркальних нейронах. Психологи називають це заразливе позіхання емпатичним. Емпатія, як ми знаємо, це здатність розуміти почуття іншої людини та відчувати її емоції. Це ключова здатність для таких соціальних тварин, як ми, люди. Нещодавно неврологи виявили, що велика кількість дзеркальних нейронів допомагає нам переживати відчуття інших людей на глибшому рівні. Це емпатичне зворотне позіхання було виявлено під час тестування першої гіпотези, про яку ми говорили раніше, фіксованої форми дії.
Дослідження проводилося, щоб довести – собаки також схильні до рефлексу позіхання, коли чують звук позіхання. Окрім того, що вчені змогли це підтвердити. Було виявлено й дещо цікаве. З’ясувалося, що найчастіше собаки реагують на позіхання своїх знайомих, наприклад, господарів, рідше – на позіхання незнайомців. Це дослідження підтвердило результати інших робіт, які було присвячені поведінці людини й приматів, а саме – факт існування заразливого позіхання, який найчастіше проявляється серед друзів та іноді серед незнайомців.
Зовсім нещодавно вчені висунули нову гіпотезу.
Дослідники з Ноттінгемського університету пов’язали заразливість позіхання з активністю первинної моторної кори головного мозку й індивідуальної рухової збудливості людини.
У дослідженні взяло участь 36 дорослих волонтерів. Їм показали відеозапис із людьми, які позіхали. Учасники отримали різні інструкції: частину волонтерів попросили стримувати позіхання, а іншу частину навпаки – закликали позіхати, скільки захочеться. Інструкції змінювалися кілька разів. Учені підрахували кількість позіхань і спроб їх стримати в обох групах. Протягом тестування вчені використали метод транскраніальної магнітної стимуляції, який дозволяє неінвазивно впливати на різні ділянки кори головного мозку.
Вчені помітили, що коли волонтерів просили стримуватися, бажання позіхнути підсилювалося. Вплив на мозок за допомогою транскраніальної магнітної стимуляції також примушував людей легше піддаватися бажанню повторити дію. Індивідуальну схильність до «зараження» позіханням вчені пояснили діяльністю первинної моторної кори головного мозку. Ця зона бере участь у регуляції рухів м’язів тіла людини. На думку вчених саме від активності цієї ділянки залежить те, наскільки людина піддається заразливому впливу позіхання.
Дизайн експерименту та дані про групи учасників – Current Biology.
За словами вчених результати дослідження причин позіхання можуть допомогти людям, котрі страждають від інших проявів рухової збудливості. Наприклад, ці результати можна використовувати для боротьби з симптомами синдрому Туретта. Через цей розлад центральної нервової системи людина регулярно здійснює кілька типів неконтрольованих нав’язливих рухів – тіків.
Це цікаво
Експерименти довели: позіхання охолоджує мозок.
Вчені з Віденського університету та їх американські колеги висунули теорію терморегуляції. Збудження і стрес, як і процес сну, змінює температуру нашого мозку.
Характерно, що під час стресу та збудження мозок «розжарюється», а під час сну навпаки, охолоджується. Фахівці припускають, що механізм позіхання призначений для регуляції температури нашого розумового органу.
Якщо це так, то ефект заразливості позіхання повинен залежати від температури навколишнього середовища. Саме цю гіпотезу вирішили перевірити Йорг Массен і Кім Душ з Віденського університету.
Дослідники зупиняли перехожих на віденських вулицях і показували їм зображення людей, які позіхали, спостерігаючи, чи почнуть вони позіхати. Після проведення цього дослідження зі 120 «піддослідними» за різних погодних умов вчені дійшли до спільного висновку – влітку люди «заражаються» позіханням частіше, ніж взимку.
Максимально ефект «зараження» проявляється при температурі + 20 градусів за Цельсієм. У спеку та сильний холод люди практично не заражалися позіханням, коли експериментатори показували їм фотографії. Аналогічні результати були також отримані американськими вченими в штаті Аризона.
Позіхання є методом терморегуляції мозку лише в тому випадку, коли температура навколишнього середовища і температура тіла людини відрізняються. Тому найсильніше цей ефект проявляється за відносно низької температури, але не настільки низької, щоб викликати переохолодження.
Йорг Массен, Віденський університет
