Олександр Довженко. Зачарована Десна (Скорочено)
У реальний світ оповідача все частіше починають вторгатися спогади.
Оповідач згадує дитинство. До чого ж гарно і весело було на городі! Чого тільки не насадить невгамовна мати. А сад як зацвіте!
У нас був дід дуже схожий на Бога. Любив спати на погребні, звали його Семеном. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був високий, худий, сиве волосся, а борода біла. Мати ненавиділа діда і вважала його чорнокнижником, зрештою спалила його псалтир. Любив дід гарну бесіду, рибалити, кашляти, але більш за все любив сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, під сонцем, на погребні, він і помер.Одного разу, наївшись огірків, я натрапив на моркву. Всю її перебрав, але жодної не знайшов, тому посадив її назад. Це побачила дідова мати – прабаба Марусина, яка дуже любили прокльони і проклинала все – курей, свиней, собаку Пірата, дітей, сусідів.
У хаті на стіні висіли картини. Найбільше мене вражала картина Страшного Суду, бо у нашій сім’ї всі були грішні. Батько іноді пив і бив матір, баба за прокльони, старший брат Оверко за те, що драв голубів на горищі, а я через моркву. Тому вирішив поновити святість: взяв дідову шапку і пішов шанувати старих людей (знімав шапку).
Більше за все на світі я любив музику, а особливо – слухати клепання коси.
Змалечку мене доглядали аж чотири няньки – це мої брати: Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Коли мені минав перший рік, вони померли від пошесті всі в один день. Брати, бувало, вилізуть на тин і співають, тому люди говорили, що це Бог забрав їх до свого янгельського хору.
Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова темноволоса, розумні сірі очі, у яких повно смутку. Скільки землі він виорав, скільки хліба накосив! Жарт любив, такт розумів. Зневажав начальство і царя. Одне, що було в батька некрасиве – одяг – безбарвний, убогий. І коли він, покинутий всіма на світі вісімдесятилітній старик, стояв на майданах безпритульний у фашистській неволі і люди вже за старця його мали, подаючи йому копійку, він і тоді був прекрасний. Прекрасне лице його посиніло від німецьких побоїв, руки й ноги спухли, туга залила йому очі.
Одного разу вночі трапилося дві пригоди – народилася сестричка та померла прабаба. Яка то радість була для мене, що померла прабаба: хата враз стала великою, повітря чисте, як у раю.
Жили ми у певній гармонії з силами природи. Але одного року весною була повінь – Десна пливла до нас. Затопило ліси, сінокоси, розгулялася буря. Всі вулиці на ранок були під водою. Поліцейський Макар прийшов до батька, бо у нього був човен, і звелів їхати на Загребеллі рятувати людей. Це був Великодень. Люди сиділи на стріхах з несвяченими пасками. Сходило сонце – нічого не впізнати. Весна красна! Між хатами плавав човник з отцем Кирилом – святили паски.
Через півстоліття щезло з лиця землі моє село, і теж весною. Але не від води, а від вогню – за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Повішені дивилися вгору, гойдаючись на вірьовках. Не стало прекрасного селаКосовиця через повінь почалася пізно. Я лежу на возі, косарі гомонять. Берег Десни. Вбігаю в ліс – гриби. У кущі – горіхи. В озері – риба. Отак раюю я днів 2 – 3, поки не скосять. Косили і гребли гуртом. Потім ділили копиці – ні одна косовиця не кінчалася миром. Чомусь батьку або дядьку здавалося, що хтось когось обдурив на одну копицю – починали лаятись, а потім битися над зачарованою Десною. Ми, діти, теж ненавиділи одні одних. Особливо войовничим був дід.
Дядько Самійло не був ні професором, ні попом, ні лікарем, навіть не був добрим хліборобом. Але мав свій талант – він був великий косар, йому навіть дали прізвище – Косар.
Дядько Тихін був мисливцем, єдиним на всю округу.
Довго проживав у нас пес Пірат. Якось загубився він на ярмарку. Але через тижнів 5 – біжить, худючий, заморений. Коли нас побачив, то повз на животі, перекидаючись і плачучи від щастя. Він був пес-трудяка: носив з городу огірки, випивав курячі яйця, був собачим артистом – грав з поросятами, курми. У нього підростав син – теж Пірат.
Також у нас були коні. Батько часто їх міняв на ярмарку, тому вони були різні: хитрі й недобрі, перелякані, стурбовані.
Минули косовиця й жнива. Повели мене до школи. Учитель Леонтій Созонович Опанасенко – старий, нервовий та сердитий. Запитав, як звати батька, а я мовчав. “Не развитой!” – сказав учитель, і ми з батьком пішли геть.
Було все те в далекі старі часи. Тоді ще я не знав, що все проходить, все минає.
Було в минулому житті моїх батьків багато плачу, темряви й жалю. А найбільше, чого їм відпустила доля, — роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму. Тільки було це так давно, що все розтануло, як сон. Одна лише Десна зосталася нетлінною.
Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки боялися змити здоров’я водою. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я – здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима.
Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.
