Олександр Довженко. Земля (скорочено)

I

Не знаю, чи справді воно так, чи то мені приснилось, чи, може сни переплелись із спогадами і спогадами про спогади — вже не пригадаю. Пам'ятаю тільки, що дід був дуже старий і що скидався він на образ одного з богів, які охороняли й прикрашали нашу стару хату.

І ще пам'ятаю: був гарний літній день, і все навколишнє здавалось прекрасним: сад, город, соняшники, й мак, і ниви за городом. А в саду, якраз коло погребні, під яблунею, серед яблук і груш, на білому стародавньому рядні, в білій сорочці, весь білий і прозорий від старості й доброти, лежав мій дід Семен, колишній чумак.

Коло діда, на старому яблуневому пні, сидів його давній товариш і побратим Григорій, теж дуже старий, але через відсутність бороди позбавлений божественних рис чоловік. Бороди Григорій не носив, зате мав грізні прокурені вуса, що робили його схожим на якогось стародавнього воїна. «Колись, дуже давно, — розповідав нам дід, — Григорій був найдужчим парубком на всю губернію. Ніде по степах від Чернігова й Конотопа аж до Ставрополя, Бердянська і Ясс, та й до самої навіть Москви, поміж якими розвозили вони на волах сіль і спирт щось років сорок, ніде ні разу не зустрічали такого чоловіка». Був він не дуже балакучий і якийсь ніби потайний, але діда, мабуть, любив і провідував його не менш як тричі на рік. Одягався охайно, був незмінно пристойний і зосереджений і завжди про щось, здавалось нам, думав. Отак і зараз посидів він біля товариша, помовчав і згодом спитав:

— Умираєш, Семене?

— Умираю, Грицько, — тихо признався дід і, злегенька посміхнувшись, заплющив очі.

Надійшла мати і, відчувши, що діється під яблунею, замислилась.

— Так... Ну, вмирай, — сказав Григорій і одвернувся.

У траві серед яблук-падалок сиділо одне наше дитинча, яке зовсім не розуміло життя. Тримаючи в руках яблуко, воно вперто намагалось вкусити його двома своїми першими зубками, але яблуко було чимале, а ротика на нього дитині ще не ставало.

— Помирай, Семене, — сказав Григорій, — та вже, як помреш, подай мені знак з того світу, де ти там будеш — в раю чи в пеклі, і як тобі там.

— Добре, Грицько, — пообіцяв дід, лаштуючись в останнє чумакування. — Якщо можна буде, неодмінно сповіщу, — приснюсь або привиджусь якось, — лагідно обмірковував він нехитромудрий спосіб потойбічних зносин.

Але оскільки дід не слабував ні на яку хворобу, він не помер відразу. Навпаки, без усякої сторонньої допомоги він ще легенько підвівся, сів і оглядівся навколо. Від хатини підходили до нього син Опанас і онуки, Василь і Орися, з полумиском грушок.

— Може б, з'їсти чогось? — вголос подумав дід, оглядаючи свій рід, і, коли Орися піднесла йому полумисок з грушами, взяв одну, обтер об рукав білої сорочки й почав їсти. Це була його улюблена червонобока дуля, та, мабуть, з'їв уже він всі свої грушки до одної, бо тільки пожував він її трохи за звичкою, аж тут серце почало спинятись, і він це зрозумів: відклав грушку набік, опорядив бороду й сорочку, глянув ще раз на всіх, склав руки на грудях і, проказавши з усмішкою:

— Ну, прощайте, вмираю, — тихенько ліг і вмер.

Отут, мабуть, і починається кінокартина, хоч, власне, і далі нічого особливого начебто й не сталось.

Дідова смерть не викликала ані найменшого зрушення в навколишньому світі — не загримів ні грім у хмарах, ні зловісні блискавки не розкраяли неба врочистим спалахом, ні бурі не повивертали з корінням могутніх столітніх дубів.

— Грушки любив, — з сумовитою посмішкою промовив до Орисі її старший брат сількор Василь і знову глянув на діда. Виконавши все, що було йому призначено, предок лежав під яблунею, склавши на грудях поверх сорочки свої мозолі.

Все, що тут написано, в майбутню кінокартину, звичайно, не ввійде, та навряд чи воно там і потрібне. Писалося ж це в ім'я доброго звичаю і з поваги до свого роду, а в деякій мірі на пораду артистам.

Артист, який являтиме людству незначну дідову персону, повинен, проте, мати ряд особистих гідностей, без яких ніякі мистецькі хитромудрощі не поможуть йому зберегти усмішку після смерті. Артисти, певно, вже догадуються, що був дід людина проста й малописьменна, але це не завадило йому разом з Григорієм відіграти в XIX столітті неабияку роль у справі науки й освіти українського народу. По дорозі з Москви до Чорного моря вони добру третину століття перевозили на своїх волах книги з Москви до Харківського університету, про що не раз згадувалось за чаркою в саду.

— Е-е! Не будь вас з Григорієм, ніхто б тої науки в Харкові й не нюхав. Скільки ми тих книжок поперевезли за тридцять з чимсь літ! Там з самих палітурок можна б три тисячі пар черевиків пошити.

— Еге, — озивався товариш, — хтось їх там тепер та читає. А вже як прочитає всі, сам чорт його тоді не обдурить.

Так от приблизно пригадується мені тиха смерть мого предка, що сталась улітку 1930 року під яблунею в садку, огородженому його ж руками акуратним тином.

Якщо справді все описане для майбутнього фільму не підійде, тоді давайте краще першу частину кінокартини почнемо з пісні:

Котилася ясна зоря з неба

Та й упала додолу...

Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно й голосисто, як у нас на Україні. Пишеться це не з бажання виставити свій рід перед світом у перебільшено вигідному світлі, а в ім'я реалізму, з чим усі, хто співає, згодяться одностайно. Саме з цією піснею ми з Василем, моїм героєм, повертали, було, з роботи. А що є на світі радіснішого й приємнішого, ніж добра робота? Що може бути миліше, як по довгому дню косовиці повертати на заході сонця з веселого лугу додому. Тіло в тебе так приємно мліє, тиша в душі, і тобі ще неповних дев'ятнадцять років, і ти почуваєш, що й «вона» з грабельками десь поруч з тобою, а під босими ногами і в тебе, і в неї тепла земля, укачана колесами, втоптана копитами, вкрита м'яким, як пух, теплим пилом чи ніжною грязюкою, що так приємно лоскоче між пальцями. І слова самі виспівуються:

Гуляй, гуляй, молода дівчино,

Я проведу додому!..

Ідеш отак у доброму косарськім товаристві і бачиш, ідучи, й вечірнє небо, і ясну зорю, і її з грабельками на округлому дівочому плечі.

Ідеш і слухаєш, і чуєш рідну землю, що годує тебе не тільки хлібом і медом, а й думками, піснями і звичаями, і не тільки годує й ростить, а й прийме колись до свого матернього лона, як прийняла прадідів своїх і діда під яблунею.

Але не будемо обтяжувати сюжет навіть дорогими серцю вставними сценами і рушимо швидше за плином подій, бо вони, здається, вже розпочались.

II

За дідовим тином крешуть блискавиці. За дідовим тином буря дуби вивертає з корінням, грім розпанахує тишу. Чути плач і одчайдушні вигуки.

Це Архип Білоконь рве на собі сорочку, хапається за кучеряву голову. Розпач душить Білоконя й ненависть така, аж хата стугонить і сіни.

Жінка, три дочки, баба — все тужить-голосить. Виють пси. Навіть коні, чуючи лихе, хропуть і басують у стайні.

Кому погрожує Білоконь, скрегочучи зубами край вікна.

І два сусіди чи брати, і старезний панотець — чого їм треба в Білоконевій хаті?

Звідки цей страх?

Що трапилось?

Отак живе собі село мало не споконвіку, притулившись десь попід горою край тихої затоки, працює, плодиться, кохає, оре, сіє, годує хлібом світ, співає, сміється, плаче, помирає — тихо, немовби в озері. Зате вже як скоїться що-небудь, то вже таке, що й не вигадаєш, і вві сні не присниться, і ніде в світі не натрапиш, і не збагнеш відразу — що воно, звідки, чому й до чого. Довго потім гудуть-невгавають розмови очевидців, спогади свідків, перекази старих брехунів, і вже не добрати тоді — так воно було чи не так і чи справді, було, чи тільки примарилось Архипові Білоконю.

Ні, не примарилось. Прийшло воно і є. Нова сила справ постала з революційного ладу з такою незаперечністю, як світ постає з світу. Жовтнева соціалістична революція несла селу прапор колективізації.

Тільки не зрозуміти цього Архипові Білоконю, поки й не повезуть його, лихого й темного поборника земельного шмату, в інші краї, поки замовкне він навіки десь, і не лишиться на землі не тільки звання його, а й сліду.

Недаром у дворі так тужать пси свою собачу тугу. І сум стоїть недаром.

Тяжко Архипові Білоконю! Чи ж він не трудився? Ой, аж у горлі пересохло з ненависті! Сьогодні в який уже раз прокляв він владу, і врожаї, і землю, і навіть дощ, який закляв не поливати колгоспних нив.

Коли б він міг убити сількора Василя. Коли б душа покинула його, коли б упасти йому трупом серед двору, а вся родина голосила б над його долею, то навіть мертвий трясся б з гніву.

— Годі голосити! Ви-и!

Грюкнув кулак по столу, — підстрибнув хліб і ніж на пів-аршина. Запала тиша, як перед вибухом бомби.

— Читайте далі, батюшко, — простогнав Білоконь, прикипівши тьмяними очима до газети в руках отця Герасима.

Вичитує батюшка з газети відхідну всім ворогам колгоспного нового життя й зокрема йому:

«...Архипові Білоконю, який підриває колгоспний лад, приховує насіння, нищить поголів'я худоби...»

Знову вереснули жінки на чотири скрипки. Затулив лице руками Білоконь, потім раптом вхопив сокиру і метнувся в сіни. Родина за ним. Куди?.. І сам не тямить. Йому здається, що біжить він рубати голову сількорові Василю, який стоїть тим часом біля небіжчика діда. Ось він підбіг до нього, хапає за горло, заміряється сокирою. Повисли на сокирищі жінка й дочки.

— Пустіть!

Не пускають. Вбігає молодший Білоконь — Хома і теж не пускає. І не сількора держить Архип Білоконь за груди, а власного коня в стайні.

— Не дам! Пустіть мене! Порубаю!

Басують коні в стайні.

Батько сількора Василя середняк Опанас Трубенко був людиною неквапливою. Ні разу на своїм віку нікуди він не поспішав і не зрадив своєї вдачі й по цей день. В колгосп він так само не поспішав, хоч давненько вже збирався. До того ж, здавалось йому, і побічних причин, щоб не вступати, було чимало, — то те, то се, то старий батько помер, то начебто вступив уже був двічі або тричі, так знов якось випав, — не так записали чи що. А втім, хтозна, може, ще й так обійдеться, — важка справа.

— Вже як його бути, й сам не знаю, — признався він якось своїй жінці Одарці, коли не було поблизу дітей. — Недаром нас середняками дражнять, коли одне вухо слухає правління артілі й Василя, а в друге наче сам нечистий нашіптує: «Не йди, не йди, не йди...».

— Ой, правда, — зітхнула жінка.

— Як змінився світ. Вже куди не гляну, куди не обернусь, чую: все міняється. Навіть хата наша й та вже не та. Примічаєш? Наче не зовсім і наша, хоч і наша. Неначе стіни в ній розсілись і стріху вітром зірвало й понесло... і видно стало все... так видно й моторошно... Щезла тиша. Отак як Дніпро не потече назад, Одарко, не потече й життя. Що було, то минуло...

Опанас замовк. Жінка дивилась на нього здивовано — ніколи він так багато не говорив. Подумавши трохи, Опанас зітхнув:

— Може, вступимо, як ти гадаєш?.. У колгосп. І Василеві приємно... Бо й люди вже гомонять: син сількор, людей до колективу підбиває, а батько з матір'ю вдома.

— Ну, що ж, — погодилась Одарка, щоб тут-таки свою згоду замінити побічною малесенькою, як їй здавалося, незгодою. — Давай. Тільки я так собі постановила: самі вступаймо, а волики й корівка щоб удома...

Опанас не перечив. На підставі нескладного життєвого досвіду він розумів, що суперечка з жінкою ні до чого, крім зайвого галасу й неприємностей, не призводить, до того ж він, добра й лагідна людина, раз у раз жалував свою подругу: днями вони чекали на останню дитину.

Василь був щасливий. Батькове вирішення вступити в колгосп окрилило його. Правда, доведеться ще подолати наївні материні «умови», але загалом все так хороше й так мудро. Мине якийсь час, і самі вони, батько й мати, переконаються, як це добре й розумно. Вчора в правлінні йому показали плани колгоспних земель. Його чиста уява бачила в цих кресленнях немовби запланований зміст свого життя й, можливо, слави. Йому здавалось, що він уже не селюк, ні, він державний діяч Василь Трубенко. І село вже не темна нерухома маса, а клас-творець.

— О, тату, тепер куркулям-глитаям кінець!.. А ще от нові машини одержимо. Коли б тільки одержати нам машини!..

Опанас Трубенко розумівся трохи на машинах — замолоду років зо два батракував у Фальцфейна в Каховці й бачив там, як хліб збирають машинами. Тільки навіщо все це добувати мусить Василь? Нехай би інший хто поклопотався, чи ж мало добрих людей на селі? Та Василь стоїть вже перед батьком, готовий у дорогу. Потарабанив Опанас пальцями по столу:

— Може б, ти, Василю, не той, як його...

Не розуміє Василь батькової турботи. Наче й не чує слів. Він весь перебуває в своїх радощах і готовності до дії. Наполовину він вже відсутній.

— Одержимо машини, тату, так відберем в куркульні всю землю, все чисто!

Опанас глянув у вікно, жуючи скоринку:

— Так ото я й кажу, — може б, ти не теє... як його... Може, без тебе обійдеться?..

Похитав головою Василь і навіть засміявся. Образив той сміх Опанаса. Як то можна сміятися з батька?

— Не треба тобі їхати. І так он все село сміється.

— Та не село, тату, а куркулі та дурні, — відказав Василь.

— Он воно як! Он вже які речі можна батькові казати!

Опанас аж з-за столу підвівся.

— Так, по-твоєму, я дурень?

— Ні, не дурень ви, тату, а просто постаріли, — сміливо відповів Василь, з посмішкою дивлячись батькові в очі. Невідомо, що сказав би на це Опанас, та двері раптом відчинились і до хати ступив секретар комсомольської організації, новий Василів приятель з району, — Чуприна чи Кравчина, — Опанас точно не пам'ятав. Називав він його просто «ячейка» і не те, щоб не любив, скоріше любив навіть, але здалеку. А в хаті, зблизька, терпцю йому ставало не більше як на півгодини, так гнітив його Чуприна чи Кравчина своєю галасливістю, сміхом і неймовірно швидкою й голосною розмовою.

— О, вже ячейку принесло.

Опанас відвернувся й сів край вікна.

Ну, розпочинай мітинг.

Перше ніж надати слово ораторові, признаємось вже до кінця: Опанас і в хаті любив оцього Чуприну чи Кравчину. Байдуже, що в нього рот аж по вуха і ластовиння на виду повне решето, зате до чого думки хороші, та й багато ж думок послав господь одній людині! Одне прикро: вчить, вражий син. Не соромиться ні молодості, ні чужої старості — всіх повчає, кого тільки не стріне. Хлібом не годуй, — дай повчити! От натура! А вже делікатності — і не питай, — нема й звання-заводу, а ще ж, певно, й не призивавсь. «Не буду й обертатись, — скривився Опанас, — нехай собі розоряється, коли вже прийшов».

Про що саме точно говорив Опанасові Чуприна чи Кравчина, на жаль, ми нічого не можем сказати на користь своїм кіномистецтвам, бо це треба було чути. В цьому весь сенс. А без слів тільки видно, що рот у Чуприни чи Кравчини не закривається, з очей аж іскри крешуть, в роті сто зубів, ластовиння палахкотить всіма переливами, і від усієї його жвавої постаті, від неслухняного рудого чуба, веселої усмішки, від багатющої міміки, з якою він умовляє Опанаса, як нерозумного підлітка, сміється з нього, любить його, дорікає, лає, — від усієї його неповторної динамічної юності віє таким нищівним для всіляких сумнівів оптимізмом, що хата повеселішала вся, неначе щось в ній стелю підняло, і коли цей Чуприна чи Кравчина пішов-таки з Василем, грюкнувши за собою дверима й щось голосно доказуючи в сінях, надворі й на вулиці, Опанас обернувся і якось мрійно подумав уголос:

— Ну й хлопці ж, сучині сини. Красота!

Потім він підвівся і визирнув у вікно.

Довго не міг Опанас забути цієї розмови.

«Воно, звичайно, може, їхня правда. Мабуть, таки їхня. Не ті часи. Тепер вже на волах далеко не заїдеш», — думав він, оравши на пар свою обмежену нивку.

Раптом від дороги долинув голос:

— Ну, тату, я їду!

Опанас озирнувся: Василь. В товаристві таких, як сам, з Кравчиною чи Чуприною, звичайно, на чолі, з торбинками на палицях за плечима. «Пішли до столиці по трактори, — от голови! А як ловко співають, не гірш, як ми, було, ні, навіть краще».

Опанас дивився їм услід, аж поки не зникли вони в ярку, і тільки пісня їх линула понад полями:

Гуляй, гуляй, молода дівчино, я додому проведу...

та телеграфні стовпи нескінченним струнким рядом тікали вдалину.

Тим часом дід Григорій, змастивши голову оливою з лампадки, пішов на кладовище до свого небіжчика-побратима. Колись наше кладовище було за селом, але з часом мертві, як і живі, поширили свої володіння, й тепер кладовище опинилось мало не в самому селі. В такому розташуванні кладовища було чимало вигод — тут небіжчики хоч і не почували себе майже як удома через відсутність у них будь-яких почуттів, але в усякому разі, і це можна сказати з певністю, перебували, безумовно, вдома. Біля їх могил грались діти, в неділю сюди сходились на посиденьки й сиділи в піску баби. Старі люди казали, що в нашому селі й помирати не так страшно, як по інших селах, — нічого специфічного, врочистого, як от гранітних та мармурових пам'ятників, на нашому кладовищі не було. На хрестах, як коли, то й білизна сушилась і протряхала якась макітерка чи горня, і хрести були прості, поспіль дерев'яні. Такий самий свіжий ясеневий хрест був і в діда Семена. Дід, як відомо, й за життя не полюбляв заліза. Біля цього хреста й зупинився Григорій.

Хоч і була вже мова про те, що дід Григорій був не балакучий, але хочеться ще раз нагадати, що він справді таки був мовчазний. Особливо помітним стало це після його невдалого переселення на Далекий Схід у 1907 році.

Неважко уявити собі окрему кінокартину на дві серії про подорож діда Григорія на Далекий Схід в пошуках тиші й назад, але, щоб не заплутатись у картинах, облишмо, мабуть, ці дві серії і, скориставшись з прекрасного літнього ранку, перенесімось відразу в захолусне повітове містечко, з якого почав він свою велику подорож.

Що то за шум учинивсь на базарі?

Куди так весело поспішає базарна громада? Чи то не старий Григорій Товченик повернувся з Далекого Сходу?

Ви вгадали.

В'їхавши на базар після довгої відсутності, дід Григорій зразу привернув увагу базарної громадськості. Не минуло й півгодини, як весь базар гудів коло нього, наче рій бджіл навколо матки.

— Диви! Григорій повернувся!

— Звідкіля? Який?

— Товченик! З Зеленого Клину!

— З Зеленого Клину?! І Харитина?

— І Харитина! Он вона...

— І Харитина, і кінь, і Султан?

— Той самий?

— Той. Здоров був, Григорію!

— Здрастуйте!

Справді, кінь і собака Султан були майже такі самісінькі, як тоді, коли вирушав Григорій на Зелений Клин.

І от, прочвалавши двадцять тисяч кілометрів по різних географічних довготах, спинились кінь з Султаном на тому ж місці, звідки три з половиною роки тому рушили в похід до Тихого океану.

— Скільки ж це буде верстов? — запитав Григорія наш дід Семен, тоді ще живий.

— А хто їх там лічив, — стримано відповів мандрівник. — Там їх ніхто й не злічить.

— Кажуть, двадцять тисяч в обидва кінці?

— Так, багато. Може, й двадцять набереться.

— Ну, гаразд, — казали сусіди. — А чого ж ти повернувся з таких далеких країв?

— Жінці не понаравилось, — сказав Григорій, від чого весь базар мало не покотився покотом зі сміху.

Наляканий гучним реготом, Султан шаснув під віз і на всі заставки почав клясти базар обуреним гавкотом, аж мишастий підвів голову й позадкував в голоблях. Один тільки Григорій не втратив душевної рівноваги. Поправивши наритники на кругосвітному коні сибірським пужалном, він терпляче ждав, поки пересміються. Певно, він ще дещо хотів сказати на адресу своєї жінки, яка сиділа в задку воза, як гуска в гнізді, але тут втрутився директор місцевого музею краєзнавства, людина вчена й вельми до всього цікава.

— З вашого, Григорію Тарасовичу, коня треба б негайно здерти шкуру, напхати соломою й виставити в музеї. Це — феноменальне явище.

— А чому б і ні, — згодився Григорій, добуваючи кисета з громобоєм. — Ну, тільки я б не з коня її здер і не з Султана, а з когось іншого, а от з кого саме — це я вам скажу, коли помиратиму.

— Рятуйте, люди добрі! — зарепетувала раптом Харитина. — Вбивати наміряється, щоб вас побило святе причастя! Мати божа, царице небесна!..

— Отак всю дорогу, — махнув рукою Григорій і замовк. Втративши всяку надію на тишу, він більше почав думати про божественне. А після смерті побратима Семена і зовсім замовк.

От і Семенова могила. Ставши на коліна і озирнувшись, чи не дивиться хто, Григорій нахилився й припав вухом до землі. Довго прислухався він, спинивши подих, чи не подасть побратим якого знаку, і, не діждавшись знаку, запитав глухим голосом:

— Семене, де ти там?

І тут — треба ж такої халепи! — з-поза сусіднього гробка вигулькнуло, — і як їх та земля держить! — два шестирічних шибеники й дзвінко в один голос:

— Здрастуйте, діду!

Григорій випроставсь і грізно насупив брови. Шибеники сховались. Тоді він знову припав до могили, озирнувшись ще раз: «Що за оказія? Причулось чи провіщення яке?»

— Семене, де ти там, озовися? — спитав він ще раз, припавши до самої землі, але так і не почув відповіді.

— Здрастуйте, діду! — почулись дзвінкі дитячі голоси з-за куща калини біля сусідньої могили.

Григорій випростався — знову хлоп'ята.

— Здрастуйте! — вигукнуло одно з них втретє і швидко сховалось за кущ.

— Ідіть ви під три чорти, не дражніть мене! Вертитесь, нечистий вас носить! І тут мені немає від вас спокою!

Григорій розсердився і пішов додому, ні разу не оглянувшись, і не помітив, як на очах у одного з хлоп'ят показалися сльози і як воно побігло кудись з гірким дитячим смутком.

III

На мальовничому пагорку край села, звідки відкривається широкий краєвид Заріччя й степу, коло високого старого вітряка в неділю по обіді зійшлась сила народу.

Година стояла прекрасна.

Всі дивляться в поле. Чутка пішла, що з станції, десь аж за тридцять кілометрів звідси, прийде своїм ходом трактор і що тоді не треба вже на полі ні коней, ні меж, — трактор не любить меж, — все стане іншим.

Чи ж може таке бути? Ніколи в світі!

Сивий Улас Рева, дебелий, як віл, стоїть на скіфській могилі з двома круторогими волами і вдивляється в степ, закам'янівши, як статуя минулої епохи. Аж ось натовп почав хвилюватись.

Першим, хто помітив той трактор у полі, був молодший син Опанаса семирічний Андрійко. Він сидів на високому тину й, помітивши далеко ще за обрієм куряву над шляхом, дзвінко й радісно вигукнув:

— Їде!

— Їде, їде! — хором підхопила малеча, і вмить, наче вітром, змело її з тинів та стріх. Збиваючи куряву босими ногами й хвацько поганяючи своїх лозяних коней, помчали вони в поле. Дорослі й собі подались вперед.

Хома Білоконь і Рева збігли на скіфську могилу і повитягали шиї, аж роти роззявились, — чи не торохтить таки машина? Пильно вдивлявся вдалину й Василів батько Опанас Трубенко. Трактор чи не трактор? Було вже так одного разу, ще за царя, що повиходили сюди ж таки люди зустрічати архієрея, що мав освятити церкву, і шлях точнісінько ось так курів, і теж терпець уривався, а вийшло так, що не архієрей їхав, а п'яний Григорій Сірик гнав панських коней, за що й продражнили його Архирей, і так те прозвисько прилипло, що навіть революція не помогла. Не тільки сусіди забули його справжнє прізвище, а й сам він звав себе Архиреєм, а діти вже були Архирейченки.

Це був трактор. Зовсім новий, напористий, веселий трактор, керований Василем. Скільки кінських сил було в тракторі, не знав ні Василь, ні його товариші, але з того, як швидко й натхненно наближались вони до рідного села, як піт котився по запорошених обличчях і спинах і як вилискували зуби на веселих засмаглих обличчях, — почувалися в цьому тракторі не кінські сили, а такі, яким ще й назви не придумано. Це був чи не перший трактор-революціонер на широких просторах України.

І раптом — треба ж такої халепи! — «революціонер» запахкав, заторохтів, чмихнув парою з радіатора й став як укопаний.

Кінооператори, мерщій!

Апарати на плечі й у поле бігом!

Трактор не може спинитись на очах у народу! Вже дзвонять з області, чи прибув трактор. Вже відповіли, — так, прибув у повній готовності при величезному напливі народу!

Що ж тепер робити? Василь давно вже помітив, що в радіаторі начебто бракує пробки, але, може, так воно й треба чи не так, біс його знає? Йому сором було за свою невпевненість, — адже інструктували його! А ще йому здавалось, що він її десь забув. «Ну, нічого, — думав він, — доїдемо якось на перший раз і так. Недалеко вже». Але, коли рештки води в радіаторі заклекотіли, як у самоварі, і з отвору забурхала гаряча пара, Василь зупинив машину.

— Василю, чого став? — занепокоїлись товариші, відчуваючи, що не все гаразд. — Кажи що-небудь, інформуй. Народ же дивиться. Ай-ай-ай! От так історія! Диви — біжать!

— Пробка загубилась, — признався Василь з неприхованою досадою. — Ось звідси, бачите? І куди вона ділась, нечистий її знає! Забули, мабуть, на заправці, або навмисне викрутив якийсь сучий син. Що ж тепер? Провалюється захід.

Комсорг Чуприна чи Кравчина, знемагаючи з досади, сів серед шляху і почав люто хльоскати батогом по землі, немов караючи уявного винуватця лихої пригоди. А винуватець не уявний, а реальний, Іван Шумило стояв тут-таки поруч і по-своєму переживав пригоду. Йому було так соромно, що він ладен був тричі провалитись крізь землю.

Мине скілька років, сам він стане славнозвісним трактористом. Портрети його друкуватимуть у столичних газетах. Журналісти писатимуть його біографію. Золоті Зірки, медалі прикрасять його широкі груди, — все може бути, але сьогоднішню сторінку своєї славної творчої біографії герой соціалістичних полів Іван Шумило до самої старості перегортатиме якнайшвидше або й зовсім проминатиме. Діставши з кишені пробку радіатора, він ніяково покрутив її в руках і несміло простяг Василеві.

— А цим не можна, часом... закрутити?

— Та це ж вона і є! — скрикнув Василь.

— Що?

— Пробка! Де ти її взяв?

— Так воно ж залізо, а не пробка...

— Сам ти пробка!..

— Ну, тепер якраз сперечатись, — з жалем озвався Шумило. — Я, Василю... ти не гарячкуй, я думав, як краще, — спека, курява, нехай, думаю, вода вихолоджується.

— Ну, що ти верзеш, прямо комедія, їй-богу! — розлютився Чуприна чи Кравчина, через що кількість веснянок на його обличчі зразу потроїлась. — От поставлю на бюро цю пробку, і виженемо тебе к чортам з комсомолу на півроку. Хіба можна з такою роззявою, як ти, будувати соціалізм?!

— Та збудуємо, не лайся... Кричиш! — образився Шумило. — І без тебе досада бере на вбогий техмінімум.

Василь узяв пробку. Він був сердитий до краю.

— Ну, а води тепер де я візьму? Без води ж розпаяється все... О? Гляньте? Онде діти біжать!

Всі були в розпачі. І тут Іван Шумило здогадався... А чорт уже з ним! Хай Чемберлени й Уеллси десь у Лондоні й посміхаються з автора картини і його героїв. Зрештою, наше діло. Важно не дать посміятись куркулям білоконям. А вони вже, напевно, десь там стоять на могилі, позадиравши голови, і вправляються в саркастичних дотепах...

— Давай, хлопці! — гукнув Василь.

— Готово?!

— Так!

— Загвинчуй пробку. Вперед!

От було весело! Це було передвістя торжества. І вже хлопчаки примчали на лозинах, і батьки їх раділи, чи не дужче за хлопчаків, і от рвучко рушив похід уперед, а на околиці все село кинулось назустріч, і оточений веселим гомоном Василь з товаришами зупинив свій трактор на вигоні серед села.

Архип Білоконь, що пильно стежив за походом з вікна своєї хати, аж позеленів з туги.

— Пропали тепер всі до ноги. Ой-ой-ой, кінець! — Архип навіть захитався й, повернувши до панотця Герасима свою кудлату голову, пристрасно й розпачливо прошепотів:

— Ось вона, погибель наша, дивіться!

Народ обступив машину з усіх боків, вже стерли порох з трактора й лемешів, вже прочитали вітчизняну марку.

— Істинна фактична машина! — голосно сказав один з найстаріших активістів колгоспу, великий прихильник інтелігентних слів, Купріян Сорока, за прозвиськом Губернатор. Таке високе прозвисько він дістав років сорок тому від своїх земляків цілком несподівано. Викликаний повісткою до губернського суду в якійсь земельній справі, якраз у жнива, побіг Купріян до Чернігова раннім-рано до схід сонця і ввечері повернувся додому, пробігши таким чином сто п'ятдесят кілометрів, чи по-тодішньому верстов.

— То що там тобі присудили? — питали сусіди.

— Помилка вийшла в губернії. Не те, кажуть, прізвище прописане в повістці. Тож-то я біжу та все думаю: ну на чорта я здався дурному тому губернаторові?

Постукавши пужалном по лемешах плуга, Губернатор ще раз висловив своє цілковите визнання важливості події й суворо оглянув присутніх.

Василь був щасливий. Скинувши картуза, він витер мокрий лоб і, прислухавшись до гомону, весело привітався з народом.

— Будьте здорові з машинами! Правильно сказав дід Губернатор! Це вже істина. Факт стався! — Василь поплескав долонею по гарячому металу трактора. — Тепер усе піде по-іншому. Вже тепер можемо сказати цілком певно: плакали межі на куркульських ланах!

— А ти дивись, щоб не заплакала часом твоя мати! — почувся грубий вигук з-під куркульської клуні. Василь озирнувся — Хома. Між Василем і Хомою стояло чимало народу. Помітивши Василів рух, натовп вмить розступився, даючи йому дорогу. Тоді Василь зліз з трактора і поволі пішов до свого ворога, так само все посміхаючись.

Хома був трохи напідпитку, а може, хвилювання зробило його таким одвертим. Буйний чуб зухвало стирчав з-під козирка над каламутним оком. На мокрій губі висіла лузга з насіння. На зріст куркуляка був такий високий, що Василь перед ним здавався підлітком.

— Повтори, що ти сказав, — Василь дивився на Хому спокійно, і в голосі його був спокій.

— Отак і сказав, — так само зухвало, хоч і не так впевнено, відповів Хома.

— Ну що ж, побачимо!..

— А побачимо!

— Та з ким ти розмовляєш, Василю! Знайшов дурня розмовляти! — втрутився Губернатор і гнівно глянув на Хому. — То ж все одно що з бугаєм говорити. В Сибір йому дорога, от пригадаєте моє слово!

Навколо засміялись. Хома трохи зблід і якось по-хамському кахикнув: «Е-ххе-е!»

Куркуленко Устим Рева розгублено глянув на свого приятеля. Чи знав він що, чи здогадувався, тільки в його округлих темних очах промайнув тваринний страх.

Через кілька днів було якесь незначне церковне свято, якого від початку революції не святкувала добра половина села. По обіді Хома з церковним регентом ішов селом п'яний як ніч і, притопуючи лакованим чоботом, горлав на всю вулицю:

— Качайте мене, заплачу!

Раптом з-поза рогу з'явився Устим.

— Хома-а! — гукнув він, задихаючись від довгого швидкого бігу. — Ой, Хома-а!.. Василь межі трактором... попереорював!..

Хома відразу витверезився, принишк. Три дні по тому ні до кого й словом не обізвався.

Принишкли разом з ним і всі противники колгоспу. Ревли тільки часом бики вночі, і пахло самогоном з багатих хат і клунь та гомоніли, що десь щось скреготіло зубами.

Трактор робив у полі нечувані діла. Спочатку за першою борозною бігцем бігли не тільки діти, а й дорослі і все правління колгоспу. Коли ж Василь пішов краяти споконвічні межі, коли, глибоко забираючи, переорав він за кілька днів величезний лан і клапті поля обернулись на єдину безмежну оксамитову ниву, — всі зупинились: одні в захваті, інші в мовчазному подиві, а ще інші в самозаглибленому спогляданні. Багато великих змін відчули люди в собі і в новітньому світі.

— Що скажеш, Опанасе? — звернувся Губернатор до Опанаса, що орав свою непишну смугу. — Дивись, що твій Василь накоїв.

— Одне скажу, — Опанас припинив свою упряжку, — волів і коней на селі поменшає в сто раз, та й нашому брату доведеться тепер добре за розум узятись. Кінчилось наше напівконяче життя.

Коли ж Василь перейшов трактором рідну прадідівську межу, привітно кивнувши батькові і щось гукаючи йому на швидкому ходу, Опанас став і довго дивився вслід своєму синові.

І здався він сам собі вперше в житті маленьким і немічним, що прожив, певно, дуже жалюгідне й убоге життя, зовсім не те, яке треба було, і сколихнулось у ньому глибоке бажання рушити кудись за сином, наздоганяти неповоротне. «Скільки ж то літ плазував я з кіньми по цій нивці в поті лиця свого!»

Поволі згасав червневий день. Смеркло. На синьому небі спалахнули зорі. Настала тиха українська ніч.

Василь і Наталка стоять біля перелазу. Дослухаючись у невиразнім захваті до всього, що відбувалося в них, мліючи з жару, мовчки побрались вони за руки і широко відкритими очима вдивляються в навколишній надзвичайний світ: яблуні, верби, клуня, горшки на тину, старий в'яз — всі речі стали незнайомими, набравши зовсім іншого, узагальненого нічного вигляду і почавши жити якимсь окремим таємничим життям.

Так звичайні слова, сполучені волею автора в урочисті ряди, обертаються часом в поеми, сповнені нового хвилюючого змісту.

— Яке дивне все, правда?

— Еге.

— А чого ти, Василю, одвертаєшся од мене вдень? — несміливо запитала Наталка.

— Адже і ти одвертаєшся. Правда ж ти одвертаєшся?

— Так я сором'язлива. Мені чомусь удень буває соромно тебе.

— І мені.

— Правда?

— Їй-богу. А от увечері мене щось неначе так тягне до тебе, Наталю.

— І мене. Все думаю — коли б уже вечір...

Цього вечора у Василя і Наталки, може, ще й не вистачило б сміливості обнятись, але тут у пригоді їм став споконвічний дівочий помічник — страх.

— Ой! Дивись! — стиха сказала ні з того ні з сього Наталка. — Он! Бачиш?

Вмить опинившись в обіймах одне в одного й навіть самі того наче не помітивши, Василь з Наталкою почали вдивлятись у темряву.

— Як усе міняється вночі, — схвильовано сказала Наталка. — Верба, диви... Наче не верба. Там щось є!

— Нічого там нема. То тобі здалося.

— Ні. Є. Щось темне й волохате. Невже ти не бачиш? — Наталка ще дужче пригорнулась до Василя.

Василь почав придивлятись до химерного силуету старої верби, але не помічав ні таємничого, ні волохатого, нічого, крім хвилюючої Наталчиної близькості.

— Ой, Васильку, щось лихе в отих дуплавих вербах. І чому в кожнісінької верби неначе випечене якимсь вогнем серце? Що там коїлось? Вони мені і вдень, ті верби, страшнуваті.

Довго говорили вони про страшне, і обом їм такий приємний був цей нічний пухнастий супутник юності.

Потім вони порозходились. На прощання Василь пригорнув Наталчину голову до свого серця, і обличчя його набрало на диво серйозного, глибокого виразу.

Ось по дорозі він іде, крізь місячну повінь. Легкий пил під ногами. Роса на траві. Темні коні пасуться. Ось їх слід у росі. Он їх спини вилискують. Щось промайнуло в сутіні за мостом під вербою. Ні, нічого не майнуло. Тихо навколо й не тихо. Все сповнене особливих, нерозпізнаних звуків. Крізь далекі дівочі співи, що тихо бринять десь у сріблястому сяйві, здається, ніби чутно, як трава росте, огірки, як десь у таємничій паркій тьмі довшає огудина гарбузів, чіпляючись вусами за тин, як наливаються червоним соком вишні, шаріють груші.

Пахне нічними квітами земля, пахне плодами, й листям, і медом соняшників, і медом тютюну, і медом гречки. Все довкола пахне, навіть пил на дорозі і навіть роса. Все росте, все рухається під синім покривом животворящої ночі, немов поспішаючи швидше вирости за ніч, поки все спить, а рано, на сході сонця вийдуть хазяйки з сіней умиватись, глянуть на розквітлі соняшники й маки, яких не торкнула ще перша бджола, і вигукнуть протяжно в зачудованні:

— Мати божа, що сталося в городі за ніч.

Але нащо так довго розписувати його? Навіть коли пройнятися до краю почуттям, що небо, й зорі, і вся земля, і роса належать йому, для чого так багато говорити про нього? А для того, що через три хвилини його буде вбито, і всі плакатимуть за ним, що це останні його кроки.

Тільки не будем поспішати з розвитком сумної дії. Придивимось уважно до всіх його рис. Йому тільки ще йде дев'ятнадцятий рік. Як виріс Василь за останнє літо. Шия зробилась крута й дебела, і заблищав хвилястий чуб. Міцні губи налились здоров'ям, пробиваються вуса. Співати почав басом. Здорові круглі руки й ноги дужі й спритні і зовсім нечутна хода, неначе йшов він, не торкаючись землі, в повітрі над стежками, дорогами, над травами, — якщо хто розуміє таку ходу. Весь його юний світ перебував у такій гармонії і був так обернений до дії, що, здавалось, змахни він злегка в певну мить руками, і можна полетіти з такою легкістю, з якою літаємо ми часом в нерозгаданих снах.

Дівчат любив лише в присмерку. При сонячному світлі соромився навіть дивитись на них, особливо буденного дня. Тільки запашні вечори, яких ніде в світі, крім України, нема, відкривали йому зблизька дорогі дівочі очі.

І що тільки могло б вийти з такого комсомольця! Вкажіть йому дорогу, дайте науку, дайте техніку і тоді посилайте куди завгодно: в інженери, в капітани, в дипломатичні місії, артисти. Посилайте його тоді в битви, посилайте через гори, моря, через полюс. Нема нічого в людській діяльності, де не справився б Василь, легко при цьому посміхаючись дідовою посмішкою.

«А чи не потанцювати мені? — подумав Василь, відчуваючи в тілі незвичайну легкість і радість руху. — Дай я трошки потанцюю, повчусь собі нищечком, отак-от, щоб ніхто не бачив... Е-е! Та я, здається, вже й танцюю. Давай так, ось так, отакечки, так і так!... «Од села до села танці та музики!» Слова байдуже які. Можна й старі поки що».

Василь і сам не помітив, як закурів шлях від гопака й пил зазолотів між тинів через всю вуличку. І від глухого тупоту його ніг і жагучого шепоту серед сонного безгоміння утворилась така тиша і стільки злагоди розкрилось у всьому від землі до зірок, немовби ніколи, скільки світ існує й існуватиме, не мав і не матиме тут місця жоден злочин. Василь творив свій танець на сонних вуличках не вперше. Коли він протанцьовував коло чиєїсь клуні чи кошари, старі люди не раз прокидались і навіть, здавалось їм, бачили щось крізь щільну попліть, але, не бувши певні, що це не сон, казали другого дня: «Щось чи приснилось, чи примарилось уночі, нехай бог милує. Прокидаюсь, — танцює на шляху, аж земля гуде! Щось, мабуть, це не спроста провіщає».

Василь протанцював уже три вулички. Отак, певно, й народжувались народні танці. Не по танцкласах, не на паркетах виникали їх святкові рухи, а в тайних наказах жаги оволодіння, де вже не з волі скрипок чи труб, а за непорушним законом життя душа рветься у височінь, коли, підкоряючись внутрішній музиці поза всіма законами тяжіння, торжествуюче тіло відривається від землі назустріч кращому, що несе в окремій людині безсмертна душа його народу.

Ніколи ще не танцював Василь з такою насолодою й радістю. Заклавши праву руку за голову, а лівою взявшись у боки, здавалось, не поступав — линув над селом у хмарці золотавої куряви, збитої могутніми ударами ніг, і довгий курний слід клуботів за ним над тихими завулками. Онде вже й хату видно... Постріл! І... нема Василя. Упав він просто з танцю на дорогу в смерть. Легкий порох знявся над його трупом у місячному сяйві. Щось пробігло вдалині між верб. Захропли коні.

Як жаль, що в кіно не можна говорити! Безсловесні ми, німі, як немовлята. Кудись тягнешся руками, хапаєш речі потрібні й непотрібні, падаєш, плачеш, біжиш, — жалюгідна природа. А час настав — так багато пора розповісти. Колись же народи зажадають відповіді: хто і за що вбив Василя-комсомольця?

Поставим напис замість крику, хай читають люди. Тільки перед написом заворожим артиста — батька. Хай зречеться він усіх життєвих дрібниць і думає цілу ніч, так, ніби його рідних дітей спіткала загибель. Хай вийде в поле, тяжко вражений, і стане на могилі, звідки розбігаються дороги в усі кінці світу. І коли в глибокій громадянській скорботі піднесеться артист над німотою своєю, гучніш за будь-які слова зазвучить тоді напис із розтулених вуст його зразу на всіх мовах:

Гей, Івани, Степани, Грицьки!
Ви мого Василя вбили???

Нема відповіді. Тільки дроти телеграфні гудуть сумовито під вітром, розносять сум по просторах. Постояв осиротілий батько в полі, і хоч не було навколо ні безодень, ні гір, здавалось, голова його сягала неба, і гнані вітром важкі хмари торкались серця: син-комсомолець лежав на столі.

Нема відповіді Опанасові Трубенку. Тоді він пішов у село. Вулиці села, як завжди, малолюдні. Стрів приятелів Хоми, мовчки відвернувся. Ось і сам Хома стоїть на подвір'ї. Краще б йому сховатись у хаті чи клуні. Не ховається Хома, боїться, — раптом заваляться стіни, впаде стеля на голову? Він навіть щулиться посеред двору — чи не падає каміння з неба?

— Хомо, ти?

Мовчить Хома, не підводить очей. Тоді Опанас підійшов упритул.

— Василя, питаю, ти вбив?

— Ні, не я, — прошепотів Хома й пополотнів, навіть сірі очі заволокло якимсь каламутним туманом.

— Не ти?

— Не я.

Опанас подививсь на Хому довгим допитливим поглядом і мовчки пішов.

Довго сидів Опанас біля домовини забитого сина, нікого не помічаючи, не бачачи сліз, не чуючи жалобного плачу.

Увесь його нескладний світ потьмарився й потонув у скорботі. Спинилось все на світі, навіть час. Лише другого дня прокинувсь він від тяжкого заціпеніння й поволі підвівся, так, ніби зважився на щось. Подивився на свого Василя, сумно посміхнувся його чистій мерехтливій усмішці й почав озиратись, наче втомлений тяжким шляхом подорожній, що повернувся з далеких довгих мандрів.

З жальним подивом вдивляється мандрівник в найдорожчі місця серед рідних руїн і нічого вже не пізнає навколо: немовби ніколи не було й не буде вже на цьому попелищі ні сміху вже йому, ні веселощів.

Раптом навстіж розчинились двері. На порозі хатини, на темному тлі сіней, біліша за сорочку, спинилась Наталя. Тільки Опанас її не помітив. Він помітив двері й, пригадавши, що треба йти, поволі вийшов.

Мовчки, без крику дивилась покинута дівчина на свого милого, якого так соромилась удень, чекаючи на тихий вечір, на ясну зорю. Жах і пекуча туга затамували подих. Трохи розтулені губи посохли й застигли в такому неповторному зломі, немов опалила їх блискавка, вдаривши з неба. «Василю мій, Василю мій!»

Припала Наталка до Уляни, Василевої сестри, і поникла, втративши на мить всю силу.

«Куди ж це я йду? Ага, пригадав...» — Опанас рушив до отця Герасима, стиха розмовляючи про щось сам до себе.

Отець Герасим, без сумніву, сподівався на нього й щось відчував. Коли Опанас переступив поріг його старого будинку, де тхнуло старістю і самотою, служитель церкви зустрів його не співчутливою жалістю, не словами примирення з «волею Всевишнього». Німий переляк промайнув у старечих очах.

— Нема бога, батюшко... Нема, тобто, абсолютно... — сказав Опанас тихо, але й цього було досить, щоб заповнити громом дім священика. — Бо коли б він був хоч де-небудь, нехай не всемогутній і не зовсім благий, припустімо, навіть поганенький і не дуже розумний від старості літ... навіть такий не міг би допустити наглої загибелі мого сина. Підіть гляньте: на столі лежить, усміхається. Кому ця усмішка на смертних вустах, я вас питаю? Не нам же з вами і не нашій темноті нікчемній. Про щось же гарне він перед смертю думав. Що можете сказати ви мені? Кажіть, служителю вбогості людської!

Отець Герасим не обізвався й словом. Мовчки підняв він у збентеженні свої тремтячі руки до небесної порожнечі, куди тисячі літ марно линули духовні сили народу як молитви, сподівання і зітхання.

— Обставини життя й смерті велять мені оголосити й вас не існуючим, — тихо прогримотів останні слова Опанас, слідом за чим, після недовгої тиші, жалісно рипнули двері. Отець Герасим озирнувся — пусто.

Коли Опанас з'явився в правлінні колгоспу, де обговорювали Василеву загибель, всі встали.

— Сталась подія... Здрастуйте... великої ваги. Розпадається наш древній хліборобський світ. — Опанас говорив повільно, обдумуючи й виважуючи зміст кожного слова. — Комусь потрібно було тайно вбити мого сина, — низький глухий голос Опанаса на мить затремтів. — По цій причині я відчуваю і можу вже посвідчити, що відтепер життя моє і нашого села безповоротно розчахнулось надвоє... На те, що було до загибелі і що почалось з тої миті, коли впав він мертвий на дорозі. І щоб не мав і думки вбивця потай навіть порадіти з свого ганебного злочину, ні сподіватись на мізерну одноосібну користь, прошу вас: коли вже загинув мій Василь за нове життя, поховайте його теж по-новому, щоб не попи та дяки за гріш про смерть виспівували жаль, а наші хлопці-комсомольці та дівчата... самі... з новими піснями про нове життя. Я хочу побороти печаль.

Опанас тяжко зітхнув. Слово «печаль» він вимовив майже пошепки.

Тоді голова колгоспу Максим Притуляк і секретар комсомольської організації Чуприна стали перед Опанасом і такими ж з тої самої причини глухими голосами тихо сказали:

— Добре, товаришу Опанасе. Коли вже так все склалось і на те ваша воля, поховаємо Василя самі. Категорично виключається участь попа, дяка, ані ладану, ні церковних співів. Нема примирення! Самі співатимемо про нове життя і про живого Василя.

Чи ж треба наводити слова всіх пісень, чи докладно описувати співців і те, що сталось другого дня, коли, покритий по пояс червоним прапором, піднявся Василь на плечах товаришів в останній свій похід і коли рушило за ним село, — старі й малі, всі дівчата й дівчатка з букетами квітів, всі жінки в білих хусточках з немовлятами на руках, всі комсомольці з червоними бантами й усі чоловіки й діди з непокритими головами.

Опанас ішов за домовиною, не зводячи очей з свого сина. Він не плакав і навіть, здавалось, посміхався й шепотів якісь слова, повертаючи іноді голову до співців невимовно болісним рухом. Дружини поруч нього не було. Підкоряючись могутньому наказу життя, вона відразу ж повернулась у хату ще від воріт: прийшов її час — родити.

Не було й Наталки. З пристрасним риданням металась вона в малій своїй літній хатині, б'ючись грудьми об стіни, розриваючи на собі одяг. Все протестувало в ній, все потопало в стражданні. А коли проносили милого зблизька і стіни застугоніли від співу, вона впала на постіль у темному кутку майже непритомна.

...Ой устань же, сивий орле,
Вернися додому!
— Не вернуся, моя мила,
Горенько з тобою...

Архип Білоконь буквально прикипів до вікна. З вулиці здається він повішеним на стіні зображенням Каїна в старій потемнілій рамі. Рот роззявлений, волосся розкуйовджилось від спеки. Він не дихає. Він вперше до мозку кісток відчуває, що далі так жити неможливо. Що сподіялось у державі?.. Розпадається клас. Сількор Василь Трубенко подолав смерть... Кинувся Архип у сіни до Хоми.

— Хомо!

Нема Хоми.

— Хомо-о!!!

Хома тікав, мов загнаний звірюка. Без картуза, в самій сорочці навипуск поверх штанів, як навіжений, гнав вія полем, сам не знаючи куди.

Піт заливав очі, важкий подих вихоплювався з пересохлого горла. Раз у раз озирався він на всі боки, немовби навздогін йому бігли всі навколишні села. Які страхи шматували його темну душу, — жах, лють чи приреченість, а чи пекучий жаль на себе за сподіяне, тільки станув він раптом посеред квітучої гречки і відчайдушно гукнув у бік села:

— Я!.. Я вбив його!.. Вночі, коли все спало... А він ішов вулицею сам... і танцював!!!

І знову кинувся бігти, — в один бік, потім у другий... І раптом впав з розгону стрімголов додолу і шалено завертівсь, неначе прагнучи вритися, вкрутитись в землю, як хробак.

А Василь... Коли несли його мимо садів, які він так любив, і мимо поля розквітлих соняшників, плоди й квіти майже торкались його чистого обличчя, і тут багато хто не міг витримать і плакав від нестерпного протиріччя і протесту. І тоді прості слова старої чумацької пісні «Ой ревнули воли, степом ідучи, сльоза сльозу пробиває, та вже ж, милі браття, нашого товариша, гей, та й на світі немає» гримотіли, мов грім серед поля, а на них вже напливали хвилями «Землей владеть имеем право...», «Час розплати настав...» і «Воспрянет род людской» і рокований дрож валторн.

В блакитній високості непомітно почали виникати хмарки. Вони росли і збільшувались, перебуваючи в безупиннім змаганні й мінливості. Деякі з них скидались на урочисті голови бородатих пророків, інші на снігові гори, а деякі мчали, як вершники на фантастичних подобах коней. А поперед небесного воїнства, розпростерши крила, осяяні промінням сонця, летів велетенський птах. Потім пророки, воїнство і птах об'єднались в одну чорну хмару, що заполонила небо аж по саме сонце. І коли Чуприна почав виголошувати над прахом Василя прощальну промову і руде волосся його розметалось і завихорилось від патетичних рухів, — зашуміли верби над його головою, загуркотів грім і на запилену землю линув дощ — буйний та теплий.

Було щось невимовно радісне, життєдайне в цьому сонячному дощі, і всі це відчули. Він ніби змив всі рештки смутку і скорбот з людей. В кожній його краплині яскріло обіцяння торжества життя. Ніхто не тікав, не ховався від дощу, а діти підводили до нього свої смагляві мокрі личка й виспівували: «Дощику, дощику, перестань, поїдемо на баштан!..»

Омиті були сади, баштани, городи, поля. На чистих яблуках і сливах, укритих ніким не займаною патиною, бриніли найчистіші дощові краплини, вилискуючи й перекочуючись з плоду на плід і падаючи на землю.

Тут і кінчається наша картина.

Від людського життя і навіть від життя цілих поколінь людей залишається на землі тільки прекрасне. Увесь рід Білоконей незабаром щез без сліду. Зате й по цей час живе в народі добра слава про Василя Трубенка. Утих лише смуток за ним і жаль, поступившись місцем вдячності.

Пригадують його легку ходу, його усмішку, любов до людей і все, що він умів робити весело й спритно. Пісню про нього склали. Тільки постарілий колгоспний бригадир Опанас ні-ні та й заридає в клуні уночі за своїм любимим сином, шапкою затуляючи ридання, щоб не злякати солов'я на вишні.

Щебечуть солов'ї по молодих садках. Лине здалеку дівочий спів. Колгоспна земля квітне як ніколи. Дід Григорій удостоївся тиші поряд свого побратима.

А Наталка знайшла щастя з іншим і з ним утіху в праці й дітях.