Будівничий вільної України

Будівничий вільної України

Іван Немченко

Нині поіменно згадуємо світлі імена тих, хто допомагав своєму народові підвестися з колін, аби відчути себе гідним людського життя. Серед видатних діячів України, замовчуваних, оббріхуваних лише за один «гріх» — любов до занапащеної батьківщини, дуже рідко, на жаль, стрічаємо імення самобутнього митця, автора відомих зболених рядків: «Нещасний краю, Україно, Лежить прокляття на тобі: Усе, що славне в тебе, — гине, Живучі тільки лиш раби». Так, це Микола Федорович Чернявський, визначний український письменник, перекладач, критик, публіцист, видавець, педагог, культурний і громадський діяч.Доля була неласкавою до нього і послала чимало суворих випробувань. І в наші дні лишається чимало «білих плям», пов’язаних з життям і діяльністю письменника. Навіть у найновішому джерелі — мартирологові українських літераторів «З порога смерті» (1991) — за традицією подається фіктивна дата смерті М. Чернявського — 26 листопада 1946 року. Лише навесні 1992 року, нарешті, розшукано особисту справу письменника, за якою днем його загибелі є 19 січня 1938 p., коли, згідно з ухвалою трійки НКВС по Миколаївській області від 27 листопада 1937 р. (протокол № 14, п. 81), його було розстріляно.

Пройдімо ж шляхами цього невтомного трудівника на терені культурно-національного відродження України. Народився він 3 січня 1868 р. в с. Торська Олексіївка Бахмутського повіту на Катеринославщині (тепер с. Октябрське Добропільського району Донецької обл.) в родині диякона. Після шкільного навчання здобував освіту в Бахмутській бурсі та Катеринославській духовній семінарії, в стінах якої розпочав літературну діяльність. Ранні поезії Чернявського, написані не без впливу Шевченка, свідчать про захоплення історією України («В огні повстання», «Кримські гості», «Скеля»), її мальовничою природою («Люблю я свій прекрасний край». «Степ»), Любов до рідної землі, до української мови й культури прищеплював Микола Федорович і своїм вихованцям, працюючи по закінченні семінарії з 1889 по 1901 рік викладачем співів та музики в Бахмутському духовному училищі.

Особливу популярність поетові принесли збірки віршів «Пісні кохання» (1895), «Донецькі сонети» (1898), «Зорі» (1903), котрі були прихильно зустрінуті критикою (М. Комаровим, І. Франком, М. Сумцовим) і засвідчили прихід самобутнього митця.

У 1901-1903 pp. Микола Чернявський працює земським статистиком у Чернігові і разом з М. Коцюбинським та Б. Грінченком займається культурно-просвітницькою і видавничою діяльністю. Письменники-побратими видають альманах «Дубове листя» (1903), що був присвячений світлій пам’яті П. Куліша. Про плідні творчі стосунки і співпрацю Миколи Федоровича з Ганною Барвінок свідчить їх листування протягом 1898-1903 pp. Чернявський — один із найзавзятіших організаторів і пропагандистів української літературної справи. Зокрема, він разом із М. Коцюбинським у відомій відозві до письменників-співвітчизників (1903) закликає до активних творчих пошуків, розробки нових тем з метою піднесення мистецтва слова. Переїхавши 1903 року до Херсона, Чернявський пожвавлює культурне життя міста, видає в 1905 р. два літературні альманахи «З потоку життя» та «Перша ластівка», до яких було залучено багато талановитих авторів, майже невідомих широкому загалові.

З 1903 року Чернявський працює на різних посадах у Херсонському губернському земстві, а з 1917 року знову повертається до педагогічної діяльності і викладає в навчальних закладах міста: учительській семінарії, комерційному училищі, сільгосптехнікумі, кооперативному технікумі, соціально-економічній профшколі, технічній профшколі, Інституті народної освіти (згодом — педагогічний інститут ім. Крупської). Перші два десятиріччя XX ст. були особливо плідними для письменника. Він переживав творче піднесення у зв’язку з визвольними змаганнями в Україні в ході демократичних революцій 1905-1907 pp. та 1917 р. У періодиці публікуються його повісті «Весняна повідь» (1906), «Варвари» (1908), «Душа поета» (1914), з’являються окремою збіркою під назвою «Богові невідомому» (1913) його кращі оповідання, друкуються десятки віршів, поем, в яких автор виявляє себе палким гуманістом і патріотом. Лише в одному 1920 р. в Херсоні було видано вісім книг — три збірки прози, три збірки поезії та мемуари («Червона Лілея. Спогади про М. Коцюбинського» й «Кедр Лівана. Спогади про Б. Грінченка»).

Лютнева-демократична революція 1917 року з великою силою вияскравила хист Миколи Чернявського — просвітника, будівничого вільної України. У березні цього ж року він виступає як один з організаторів культурно-просвітнього та політичного товариства «Українська хата», що продовжувало традиції херсонських українофільських гуртків з 80-х pp. XIX ст. Головою товариства було обрано Миколу Чернявського, а товаришем голови — Панаса Саксаганського. 12 квітня 1917 року вийшов у світ перший номер газети «Вісник товариства «Українська хата» в Херсоні». У «Віснику...» та в інших херсонських газетах було опубліковано «Заклик» товариства: «Громадяне і громадянки! Прийшов час і народ український кличе до себе всіх своїх синів і дочок. Не соромтесь і не цурайтесь своєї національності. Заявляйте сміло, хто ви такі».

Херсонці підтримали створену в Києві Центральну Раду, привітали учасників Всеукраїнського з’їзду. Микола Чернявський, зокрема, надіслав на адресу цього форуму такі поетичні рядки: «Минулась ганебна досвітня доба. День жданої волі і правди заходе. Нехай же не буде між нами раба. Нехай Україна на волю виходе Між братні народи, як вільна сестра. Вклоняюсь братерству і зичу добра» (№ 1).

На заклик «Української хати» 16 квітня 1917 р. в Херсоні відбулася 25-тисячна маніфестація, яка виявила високу національну свідомість місцевої інтелігенції, військовослужбовців, робітників та ін. З захопленням писалося про цю подію: «Все время чувствовалась какая-то небывалая внутренняя организованность украинце, их нацинальная душа, загнанная в тяжелое время самодержавия в сокровеннейшие тайники человеческого существа, не чувствуя оков, 16 апреля выступила перед всеми наблюдавшими манифестацию во всей величественной красоте. Привет тебе, воскресшая Украина!». Про велич і хвилюючий перебіг цього свята єдності українців Херсонщини розповів і М. Чернявський у нарисі «Чого плакали люде?»: «Плакали з радости, що побачили очі їх, як воскресає Україна, плакали з жалю, що зжили вони весь вік свій у неволі й рабстві і що мало їм осталось жити на білому світі, коли зійшло сонце волі» (№ 3). І автор, і герої нарису щиро сподівалися, що Дніпро вже «несе в море останні невольничі води з вільної України».

Проблеми українського державотворення й культурно-національного оновлення в краї, що хвилювали багатьох херсонців, не раз виносилися на сторінки «Вісника». Це передусім матеріали, підготовлені Чернявським («Україна, автономія, федерація», «Рідна школа»), І. Челюком («Як ми здобули собі автономію», «Нарєчіє») та ін.

Розтлумачивши поняття «автономія», «федерація» і наочно показавши переваги федеративного ладу в демократичній республіці, Чернявський підводить свого читача до висновку, що українці є «окремий народ в державі», а відтак необхідно, «щоб наша земля, Україна, мала автономію» за національно-територіальним принципом, тобто «з усієм» землею і всім народом, що живе на тій землі». Як і свої публічні промови, письменник завершує статтю пристрасним закликом-застереженням: «Добивайтеся цього, стійте на цьому і не слухайте людей, ще сіють між нас вітер, щоб викликати бурю. Не серцем, а розумом будуються й управляються держави» (№ 7). Такими ж пристрасними, зболеними є слова М. Чернявського з приводу відродження української національної освіти та виховання. Як і С. Русова, Б. Грінченко. Дніпрова Чайка та інші письменники-педагоги, що виступали за повернення рідної мови й національних традицій до школи, Микола Федорович у своїй вчительській діяльності та проблемних статтях з питань освіти приділяв українізації навчальних закладів найпильнішу увагу. В статті «Рідна школа», відзначивши з утіхою, що «самооприділяється й наш народ і тепер ніхто не може заборонити йому те робити», письменник вказує на першочергове завдання, вимагає «достоїнство 30-мільйонного народу»: «Геть обмосковщення, геть обрусєніє! Ми, українці, повинні бути українцями, в наших школах почесне місце повинна мати мова наших матерів і батьків. Коли ми вивчимо грамоти дітей рідною мовою, то вони її ніколи не забудуть і не повернуть свого обличчя од світу в темряву». Водночас автор статті наголошує і на потребі у вивченні інших мов у школах України (російської, французької, німецької та ін.), бо слід долучатись і до культурних здобутків інших народів, з якими разом іти «по шляху поступу, але йти як вільний свідомий народ, який має свою мову, свою школу, свої культуру й науку» (№ 5). Ці думки невдовзі знайшли своє конкретне втілення: в липні 1917 р. в Херсоні були організовані місячні педагогічні курси з українознавства, лекторами на які було запрошено Д. Яворницького, С. Русову, М. Плевако, І. Стешенка та інших відомих науковців.

М. Чернявський був постійно в самій гущі подій у Херсоні, незмінно очолював місцеву «Українську хату», а згодом і «Просвіту» (в 1922 р. її було ліквідовано як «контрреволюційну націоналістичну організацію»). Після більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. письменник пережив чимало горя й страждань, про які з гіркотою повідав у поетичному циклі «Поміж безоднями» (1914-1925). Чернявський не приховував свого негативного ставлення до більшовицьких методів боротьби, передусім терору. Вчителюючи в 1921 р. в селі Великій Благовіщенці Горностаївського району, письменник на власні очі бачив злидні і недолю краян (а в Херсоні становище було ще гірше). 2 листопада 1921 р. у листі до родини в Херсон Чернявський зазначає: «По деяких селах тут уже мелють курай на муку й підмішують, в хліб... Зимою буде «щось страшного», як галичане кажуть».

І голод початку 20-х pp., і хвилі репресій, і лихі передбачення долі української мови, культури, самої нації викликають у письменника гнітючий настрій, відчуття самотності в жорстокому нелюдяному світі. «Одні пішли, а ті поснули, І я зоставсь на цілий дім Вночі самотнім вартовим, Що з вахти^знять його забули», — пекучо прориваються рядки вірша-присвяти Чернявського П. Тичині «В забутій пристані» (1924) з таким красномовним підзаголовком «Finito», тобто «Закінчуй». І чи не відповіддю Миколі Федоровичу є недавно опублікована поезія П. Тичини «До кого говорить?» з її трагічним пафосом самоти, написана близько 1925 року. А проте Чернявський продовжує працювати й досить плідно. Значною подією для української культури стає поява десятитомного зібрання творів письменника (1927-1931). Але незабаром шлях літератора до читача штучно перепиняється: 1933 року востаннє з’являється прізвище Чернявського друком — на оповіданні, в якому в завуальованій формі він прагне сказати правду про нелюдські експерименти більшовиків над народом. Письменник показує зіткнення братів Волетарських у гострій дискусії. Андрій, що приїхав до Радянського Союзу як представник іноземної компанії, намагається розкрити братові очі на «комуністичну каторгу», коли «пухне вся країна з голоду, ходить гола, боса», коли ведеться «боротьба з куркулем,— отією людиною, що годувала вас хлібом», але наштовхується на цілковите нерозуміння задурманеного комуністичною пропагандою Павла. Жорстокість і кров братовбивчої класової боротьби Павло намагається виправдати тим, що, мовляв, «ні одно велике діло ніколи не робилось і не робиться без великих жертв. І ми їх принесемо». Символічно, що в тому ж числі журналу видрукувано некролог Миколи Хвильового...

Відверте цькування Чернявського розпочалося з 1929 року, коли його звинуватили у приналежності до так званої «Спілки визволення України». Але після піврічного ув’язнення письменника відпустили за відсутністю складу злочину. В 1933 р. Миколу Федоровича арештували знову, нібито для перевірки, і протримали у в’язниці близько місяця. 11 жовтня 1937 р. органами херсонського НКВС письменника визнано «членом українсько-націоналістичної контрреволюційної організації», який підлягає арешту (№ 4241).

14 жовтня 1937 року в помешканні Чернявського було здійснено обшук і взято, за свідченням його дружини Софії Василівни, кілька світлин і рукопис роману «Море іде» (інша назва «Море кличе»). Як зазначала С. Чернявська в листі до О. Корнійчука від 9 грудня 1939 року, після арешту Миколи Федоровича «три місяці протримали його в херсонській тюрмі без будь-якої передачі» і лише 1 січня 1938 року жінці «було дозволено передати йому дещо з речей і продуктів» (там же). Потім сліди Чернявського були втрачені родиною, оскільки, як пояснили його дружині, 19 січня його вислали з Херсона «в Северные лагеря». У листі до О. Корнійчука Софія Василівна бідкалась з приводу здоров’я чоловіка: «Йому зараз 73 роки. Він глухий, у нього хвороба серця. Ви уявіть тільки, як він має страждати морально, окрім усього іншого. Він так любив свою сім’ю...» (там же). Не знала бідолашна жінка, що її коханий уже відстраждав і лежить у глибокому шурфі на одному з херсонських кладовищ майже два роки...

Про останні місяці й дні життя Чернявського дізнаємося з матеріалів групової справи № 4241, в якій є: справа по звинуваченню письменника (№ 1737), протоколи допиту свідків, санкція на арешт, протокол допиту, обвинувальний висновок у справі, пакет з особистими документами М. Ф. Чернявського.

Уже в першому документі — довідці райвідділу про М. Ф. Чернявського, вказувалося, що він — «активний українсько-шовіністичний діяч. На протязі тривалого часу веде боротьбу з Радвладою за самостійність України». І далі: «До останнього часу проводив антирадянську роботу, що виявлялась у поширенні серед населення, а головним чином серед учнів, ідей українського шовінізму за незалежну Україну» (арк. 1). За свідченням вчителя О. Парасенка, в минулому петлюрівця, Чернявський разом з ним та іншими херсонцями (Курінним, Коваленком, Журбою, Мироненком, Бобровим та ін.) були учасниками націоналістично-повстанської організації (арк. 26). До українських «націоналістів» зараховують М. Чернявського і свідки, приписуючи йому керівництво фашистською організацією (арк. 29). Зазначається, ніби Микола Федорович «висловлював незадоволення щодо заходів партії та уряду, дискредитував радянських письменників за те, що вони вихваляють Радянську владу» (арк. 1). За ці та інші подібні «злочини» трійка НКВС по Миколаївській області й прийняла ухвалу від 27 листопада 1937 р. про розстріл Чернявського.

Вирок було виконано 19 січня 1938 року о 24 годині в Херсоні. У зв’язку з протестом прокурора України І. Ардерихіна від 3 травня 1956 р. президія Миколаївського обласного суду прийняла постанову за № 174 від 23 червня 1956 р. про скасування ухвали трійки за відсутністю складу злочину (№ 4241).

Ім’я Миколи Чернявського повертається в українську літературу. Його книги, зокрема й однотомник 1959 p., і двотомник 1966 p., стали вже бібліографічною рідкістю і давно вже на часі перевидання доробку письменника, його чудових перекладів, педагогічних праць. З іменами Чернявського й Грінченка, Дніпрової Чайки й Русової нині херсонці відродили у своєму краї «Просвіту», пам’ятаючи заповіти цих діячів у царині національного оновлення Таврії.

Викладачі та студенти Херсонського педагогічного інституту, належно оцінюючи заслуги М. Чернявського в галузі національної педагогіки та культурно-просвітницької діяльності, порушили клопотання про присвоєння вузу імені видатного речника національного відродження краю.

Л-ра: СіЧ. – 1993. – № 1. – С. 21-25.

Біографія

Твори

Критика



Читайте также