Поетика інтимної лірики М. Чернявського
Л. Ярошевська
Хоча інтимна лірика М. Чернявського яскраво представлена тільки в ранній період творчості, все ж вона по-своєму цікава й оригінальна і заслуговує на увагу.
Найповніше тема кохання втілена М. Чернявським у його першій збірці «Пісні кохання», яка вийшла друком у Харкові 1895 року. Тут поет передав свої почуття до дружини Софії Василівни, бо саме їй і була подарована ця книга.
У збірку «Пісні кохання» ввійшли поезії, які були написані впродовж 7 років (1888-1895 рр.). Композиційно вона складається з «Прологу», 78 невеликих за розміром поезій та «Епілогу». Вся збірка нагадує щоденник, де відтворено історію кохання. Умовно її можемо поділити на три частини, що передають різне настроєве забарвлення стану ліричного героя: І - нерішучість у розкритті кохання, сум через те, що кохана не відповідає на його почуття; ІІ - взаєморозуміння між закоханими, почуття щастя, радості через це; III частина - поважний тон, кохана дружина - берегиня і розрадниця у життєвих колізіях.
У «Пролозі» перед читачем вимальовуються риси ліричного героя, які пізніше стануть домінуючими і характерними для стилю Чернявського - це вразливість, вболівання, сум того, що страждають інші люди. Дієслова «заплакав», «довго і тяжко над морем ридав» підкреслюють ці почуття, коли ліричний герой бачить залишки розбитого човна і думає про долю людини, яка пливла на ньому. Не випадково автор вибирає місцем для розвитку дії саме море, адже море стане найулюбленішою стихією поета, якій він присвятить багато поезій, зображуючи її як неосяжний простір, що манить і водночас страшить людей своєю красою і непередбачуваністю. Використавши елементи міфу, зокрема образ Афродіти, Чернявський таким чином показує зародження почуття кохання в душі ліричного героя.
У поезії «Коханням серце запалало...» ліричний герой стверджує, що «коханням серце запалало», «кохаю палко, щиро я», та в наступній поезії відчутно, що він ще не до кінця усвідомив, які почуття переповнюють його внутрішній світ. Питання: «Невже кохаю і жду кохання, Невже бажаю і жду вітання?.., метафори «серце мліє», «серце плаче» підкреслюють спонтанність почуттів, які переповнили ліричного героя, можливо, такий стан був досі невідомий йому.
Чернявський фіксує найдрібніші моменти, що пов’язані з коханою: як вона йде вулицею, читає книжку, як посміхнулася йому.
Романтичність натури ліричного героя підкреслюють слова:
Ой, коли б мої всі думи
Стали враз квітками, -
Я б усю тебе обвіяв З
тих квіток листками!
Я б усипав ними стежки,
Де ти походжала,
Щоб ніде твоя на землю
Ніженька не стала.
Поет використовує образ сну. Таким чином бажане подається за реальність: освідчення в коханні ліричному героєві з боку його обранниці.
Поступово почуття без взаємності досягають крайнощів:
Забудь мене.
Я сам прохаю...
Ні, вбий мене,
Убий - благаю!...
Якщо перша настроєва частина збірки переповнена ваганнями і сумом ліричного героя, то в поезіях II частини звучать ноти радості і щастя:
О, яким я був, серденько,
Недогадливим сліпцем:
Перші виблиски кохання
Визнавав його кінцем!...
Я хочу сліз, я хочу сміху,
Я хочу зорі з неба рвать!
Я хочу всім робити втіху,
І всіх підряд зацілувать!...
Анафора «я хочу» підкреслює зміни, які відбулися в ліричному героєві, вказує на всемогутність людини, яка переповнена щастям кохання.
Все підвладне коханню, ніякі перепони не можуть його зупинити:
Скажи мені, промов, - і я
Піду край світу за тобою!
Скажи - я зір з небес дістану,
Щоб заквітчать тебе вінцем.
Час існує поза закоханими:
Затихни, голосистий,
Бо мила тут моя, -
її ж слівце миліше,
Ніж співанка твоя!
Третя частина все більше нагадує щоденникові записи, де зафіксовано події «і почуття, ними викликані: «Двічі гострими словами...», «Учора повна хата», «Сьогодні cерце стурбувала». Хоча поезії цієї настроєвої частини насичені більш стриманим освідчення у коханні, все ж тут почуття ліричного героя до своє обраниці, яка вже виступає його дружиною, незмінні.
Ретроспективно вливаються в цю частину почуття юності:
Згадай ті дні, блаженні дні,
Коли ми, сонцем обігріті.
В степу гуляли наче діти...
Свою кохану впродовж всієї збірки ліричний герой називає лагідно, навіть у моменти коли не впевнений у її почуттях: «досвітня зіронько моя», «вечірня зоре». Поет подає портрет коханої: «В очах твоїх сяла душі чистота, /І чоло вінчала Невинність свята», «голубії оченята». Присутні постійні звертання із зменшувально-пестливими суфіксами: «оченята», «очиці», «серденько», «серденятко».
Ліричний герой часто порівнює свою кохану, її очі з конкретними квітками - це фіалка, незабудки, мабуть, вказуючи таким порівнянням на колір очей. Найчастіше присутній у віршах образ не визначеного різновиду квітки - це просто квітка як рослина. Свої думи поет романтизує і називає квітками, радить коханій поділитись своїм почуттям з квіткою. Основний акцент робить поет на квітці степовій, тобто вирощеній не штучно, а самою природою. Квітка постає і як алегоричний образ кохання:
Глибокий плуг пройшов полями
Моєї тихої душі,
І впали в слід йому стеблами
Квітки, щоб вмерти у глуші.
Символіку рослин поет бере з фольклору. У поезії «З тобою доля нас єднає..» ліричний герой називає себе лозиною: «Не дуб я, серце, а лозина, Гнучка лозина, очерет, підбитий бурею, грозою...». Лозина, як пояснює у книзі «Слов’янська міфологія» М. Костомаров - «символ жалкого состояния, постоянная свидетельница слез и тоски». У поезії цей образ передає не тільки беззахисність, слабкість ліричного героя перед життєвими колізіям; але водночас підкреслює незламність його: «Лозина гнеться і скрипить /Із ним (вітром Я. Л.) змагається», тобто не кориться, а намагається відстоювати себе. Спостерігаємо також в поезіях порівняння ліричного героя з билиною, що символізує бідність, сирітство.
В образі ліричного героя закоханий постає як смілива, порядна людина. Він про себе говорить:
Той, кого обрала,
Не побіжить назад в нерівному бою,
Не пустить на очах ворога забрала,
Як треба ж, упаде - на шаблю сам свою.
Поміж поезій, де розкривається історія кохання, виділяємо поезії, в яких Чернявський розробляє своєрідну «теорію» кохання.
Не гаси вогню кохання.
Як запалиться в грудях...
Час один кохання чарам.
Тільки час один.
Шоб не згаять віку даром.
Бо короткий він.
Поет акцентує увагу на тому, що не потрібно приховувати кохання в собі, не потрібно соромитись своїх почуттів і не потрібно зволікати з цим почуттям.
Вже сама назва першої збірки М. Чернявського вказує на характер поезій, що увійшли до її складу. Піснями про кохання називали романси. За «Літературознавчим словником-довідником» «Романс (ісп. romance, від лат. romance - по-романськи) - невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом». Відомо, що Микола Федорович Чернявський викладав музику і співи. Чуття ритму, музики відобразилось і на його поезії. У таких творах як «Душно. Не спиться», «Я звав тебе...», «З тобою доля нас єднає», «Час один кохання чарам...» простежуємо художні засоби фольклорного походження, які часто зустрічаються в романсах: паралелізм, повтори. Асонанси, перехресне римування також надають поезії своєрідної музичності:
Музика мови, світ очей
І постать пальми степової,
Вогонь незважених речей,
Завзяття волі молодої...
Кохання поет порівнює з грою на скрипці, часто використовує слухові образи, пов’язані з музикою: «музика грала, вигравала», «залуна твій спів, заграє», «пісні про щастя заспіва» та ін.
У поезіях, що не ввійшли до першої збірки поета: «Рояль ридав, немов людина...» (1888), «По полю чистому для неї...» (1889) ретроспективно відтворено почуття кохання, яке зруйнувалось і неможливо повернути: «Отой, хто богом їй здавався, / Розбив їй серце і з жохання / Зневажно, люто насміявсь...»
Ідеал жінки М. Чернявський відтворив у поезії «О женщино, ясний вінець творіння..». «Перлина кращая поміж перлин», «мов білая лілея чарівна» називає поет прекрасну половину людства.
Під впливом народної творчості написані поезії «Ой зів’яла я без коханячка», «Ясна зоря вечорова», «Зоряний шлюб», «Цар». Традиційно на заваді закоханим стають батьки – «Зоряний шлюб», майнова нерівність - «Цар». Використовуючи прийом метаморфози, коли дівчина перетворюється у криницю, тополю, калину, а парубок - в явора, поет наголошує на невмирущості кохання.
Інтимна лірика Чернявського характеризується жанровою розмаїтістю. М. Вишняк виділяє такі жанрові групи: «вірші-монологи («Душно. Не спиться...»), пісні («Ой зів’яла я»), романси («Ясна зоре вечорова»), інтимні звертання («Я звав тебе»), зізнання («Не звик я зроду до привіту»)».
Інтимна лірика М. Чернявського - це лірика глибоких особистих почуттів. Розробляючи тему кохання, поет використовує традиційні народно-поетичні прийоми та створює індивідуальні поетичні засоби.
Л-ра: Південний архів. Філологічні науки. – Херсона, 2003. – Вип. 21. – С. 224-227.
Твори
Критика
- Будівничий вільної України
- «Мелодія степової журби по ідеалі...» (філософське оповідання Миколи Чернявського «Богові невідомому»)
- Поетика інтимної лірики М. Чернявського
- Поетична творчість Миколи Чернявського в дискурсивно-типологічному контексті української поезії кінця XIX – початку XX ст.
- Функції кольорів у поетичному пейзажі М. Чернявського
Поділитися