«Мелодія степової журби по ідеалі...» (філософське оповідання Миколи Чернявського «Богові невідомому»)

Галина Земляна

Один із найоригінальніших, на нашу думку, в українській літературі творів «Богові невідомому» дав назву збірці малої прози Миколи Чернявського (1913). Так автор підкреслив важливість його, характерність. За радянського часу оповідання відстрашувало навіть тих дослідників, які намагалися реабілітувати творчість репресованого й фізично знищеного письменника. О. Бабишкіна твір лякав «богошукацтвом», а В. Костенко, не змігши оминути оповідання — одного з чільних у спадщині прозаїка, змушений просто перекручувати його зміст. Критик писав: «Лихо мужицьке — безземелля — тема одного з кращих оповідань письменника «Богові невідомому». В ньому майстерно змальовано антагоністичні світи — селянство й панство. Яким нікчемним виглядає ситий пан зі своєю ідеєю богошукання поряд з голодним мужиком, що приречений умовами життя здобувати кривавою працею собі насущник»2. Насправді ж зображений у творі пан, великий землевласник, не «ситий» і не «нікчемний», а досить симпатичний і скромний сухенький дідусь, і на його будівництві селяни добре заробляють, вони зовсім не голодні, поміщик навіть винагороджує їх земельними наділами. Тема оповідання не надається для соціологічного витлумачення, бо вона — філософічна. Не проблема безземелля, не така бажана для марксистського літературознавства проблема класового антагонізму порушена в цьому творі філософічно-символічного характеру. Зведення своєрідної вавилонської вежі, чи піраміди, серед степу широкого — це така ж літературна умовність, як спорудження в горах церкви у символічній драмі Г. Гауптмана «Затоплений дзвін», і ще нікому не спало на думку звинувачувати будівничого церкви в експлуатації робітників. Твори філософічні зазвичай неодновимірні й вимагають обережного розшифрування. Спеціального аналізу оповідання «Богові невідомому» в нашому літературознавстві не було, отож, здійснімо першу спробу.

Аналізоване оповідання М. Чернявського мало в українській літературі попередників; згадаймо хоч би пейзажно-медитативний твір Панаса Мирного «Серед степів» та, мабуть, новелу М.Коцюбинського «Intermezzo». М.Чернявський, на жаль, не датував оповідання, а вмістив його в четвертому томі зібрання своїх писань між творами, що з’явилися в 1910-1911 роках. Названі твори Панаса Мирного та М. Коцюбинського, у типологічний ряд яких вписується «Богові невідомому», це — гімни природі, яка викликає захоплення у наратора своєю божественною красою і спонукає до філософських роздумів. «Богові невідомому» — оповідання філософське, а точніше історіософське, оскільки його ліричний герой, чи наратор-автор, мислить, залучаючи категорії давноминулого, сьогоденного й прийдешнього часів. Більше того, це філософія не лише часу, а й простору — охоплено хронотоп степу. Степу не тільки історичного — як широчезної магістралі для мандрівки народів-кочівників, котрі залишали свої таємничі «знаки» — кургани, а й степу сьогоденного, буйноквітного, того, що подекуди ще шумить первозданною тирсою, золотиться пшеницею, зеленіє молодим просом, — степу, обдзвонюваного жайворонками, сюрчанням коників у траві. Осмислюючи природу степу, автор складає свою натурфілософію. В тексті твору визначено його жанр на універсальному рівні як гімн. Важливо підкреслити, що головний оповідач — це автор, письменник. Він відвідує рідний край після тривалої розлуки і сприймає степ усіма своїми «змислами» (відчуттями) як матеріал для майбутнього твору. Зачарований блиском «ясноблакитного простору», безхмарного неба, задивлений в «далекі незнайомі обрії, оповідач-автор проектує своє творіння, залучаючи враження, які щедро надає степ: «А думка вже снувала свою мрійно-золоту сітку й записували в душі слова в мельодію пісні, широкого могутнього гімну, який скоро-скоро повинна була заспівати вона цьому рідному, давно знаному й незмінно принадному степові».

Отже, це має бути гімн широкий, могутній, додамо: глибоко філософічний. Подібний гімн степові склав Панас Мирний, кононівським полям — Коцюбинський. Всі три гімни, в яких оспівані простори степової України, оригінальні, але є між ними певні перегуки. У Чернявського — той же мотив антракту між буденщиною, що його заповнює спілкування людини з природою, як і в Коцюбинського. Автор «Богові невідомому» ще чує «гудіння і торохкотіння, брязкіт і ритмічне підтакування поїзда», коли, прибувши з «дрібно-турботного кам’яного міста», висів з потяга й опинився в степу. Як і ліричного героя Коцюбинського, його дратувала «рука міста» — галасливий потяг. Герой Чернявського міг би сказати словами з «Intermezzo»: «На небі сонце, серед нив я... Більше нікого». М.Чернявський ніби уточнює автора «Intermezzo», замінюючи займенник я іменником думка. У степ, «у другий край» ліричного героя вела «давня затаєна думка», «довгими днями й ночами зогріта й виплекана думка». Вона «снувала сітку», аби нею зловити степ. Думка — невідступний супутник наратора. Ліричний герой М. Чернявського рухається через річки й гори, оминаючи міста, села й хутори, до тієї величної могили-монументу, що її споруджує Сердюк. Він фіксує свій стан: «веде... моя думка», «іду я і думаю». Отже, це такий же прийом викладу, а водночас форма психологічного самоаналізу, як і в «Intermezzo»: внутрішній монолог — струмінь свідомості.

Струмінь свідомості живить невпинний потік світосприйняття, точніше — природосприймання: у буття, в динаміку внутрішнього поетичного світу ліричного героя вриваються могутні зовнішні імпульси. Все це створює особливий медитативний характер нарації. Побачене й почуте емоційно наснажується, психологізується, осмислюється особистістю автора-інтелектуала; так постає образ того, хто мандрує в пошуках сенсу буття.

У композиції оповідання «Богові невідомому» виокремлюються дві відносно самостійні частини. Перша — лірична інтродукція до філософської оповідки — становить викінчений пейзажно-медитативний образок. Предметність зображення не дає змоги назвати її поезією у прозі (яка зазвичай розмита ліричним струменем), але за пафосом, за тональністю ця частина наближається до поезії в прозі. Представлений час інтродукції — майже одна доба. Ліричний герой говорить про себе: «Іду і думаю», тобто — спостерігаю і вслуховуюся, впиваюся чарами природи й осмислюю її в космічних вимірах, у натурфілософських і історіософських.

Завважмо, що сонце, влада якого у степу особливо відчутна, названо Дажбогом. Ця міфологема служить засобом поглиблення філософічності твору. Дажбог — верховне божество прадавніх українців, джерело світла, тепла, втілення символічного світосприймання, властивого нашим предкам. Для нас — це історичний знак їхньої натурфілософської релігії. Міфологема верховного божества включається у медитацію наратора про тяглість етнофілософії, її космічний вимір: «Це ти, великий золотокудрий Дажбоже, ворожиш тут над усім, що живе на цій прекрасній землі, й даєш кожній істоті щастя»; «це ти, Дажбоже, бог незміреного, несходженого степу нашого, царюєш тут. Це твоє царство, золотом осяяне. Ти не вмер, ти живеш тут. І я чую тебе». Занурення в історичну прапам’ять свого народу, у прапервень природи духовно збагачує людину. Звідси — проблема екології природи й екологія культури. Псевдокультура прирекла людину на певні втрати, знищивши її зв’язки з природою, а ці зв’язки такі необхідні. Ліричний герой осмислює їх: «...які щасливі були предки наші, оті невідомі поляни, чи другого якого роду люди, коли жили вони на волі, на роздоллі, в оцих степах, у згоді з природою, з власною душею. Як золоті моноліти, без рябинки, без розколинки, вони красувались на сонці буття. Обливали їх дощі, зогрівало їх сонечко, годувала земля свята, співали пісні їм вітри степові перелітні, а зимою віхоли... Безтурботно дивились вони на світ широкий своїми вузькопрорізаними очима, бачили вони й принади життя потойбічного, яке починається гранню шляхів цьогосвітніх. Бачили, і коли приходить час кидати цей світ, — забирали з собою в могилу все, що могло бути потрібним попервах, поки призвичаїться людина там, на тому світі, до нових обставин: горщик із стравою, вірного товариша — коня прудконогого, а то ... й вірну дружину. Так зручніше й надійніше переходити таємну грань, пускатись у все ж невідому й далеку дорогу».

Мандрівний філософ сприймає навіть найменших представників природи як суверенні особистості. Запрошує метелика сісти на руку, спостерігає, як він «дише крильцями», а на розставання каже: «Прощай, метелику, я піду далі». Пропонує пахучому горошкові разом із маком притулитися до своїх грудей і так само гречними словами прощається з рослинами. Ліричний герой розмовляє з сонцем, нарешті, в молитовному екстазі благословляє небо й землю: «Благословляю вас, прекрасні зорі, тебе, задумливий місяць, й тебе, на море схожий, таємницею повитий, степу! Благословляю вас!». Такі, сказати б, однобічні діалоги з природою є і в «Intermezzo». М. Коцюбинський тут із сонцем на «ти», і півсторінки займає похвала сонцю, вітає він і ниву — «чорний пар», перемовляється з нею, висловлює вдячність «зеленим нивам з шовковим шумом», зозулі, березі та прощається з ними, благословляє всю природу. Обидва письменники такими засобами встановлюють близький зв’язок ліричного героя з природою.

Спілкування з природою відбувається в ліричному ключі. Образна палітра розмаїта, вишукана. Хоча з автором «Intermezzo» змагатися нелегко, але й в оповіданні М. Чернявського помітні цікаві знахідки: «зелено-млиста далечінь» обрію, де «небесний сапфіровий келих склеплювався з бірюзовим земним і замикав собою світ», «два зелені коники п’ють у парі жагучу осолоду кохання», мак загорівся від погляду Дажбога, очі «пасуть тремтяче живе срібло обрію»; «небо золото-променисте й текуче», серце «стукає заспокійливу мелодію», тирса «перлистою гривою грає на сонці».

Структура другої частини оповідання «Богові невідомому», власне філософської, ускладнюється. В інтродукційній частині твору образ наратора окреслився як образ філософа-степовика, й він — єдиний персонаж такого типу; у другій частині він зустрічає другого філософа-степовика і то вступає з ним у діалог, то слухає виклад його філософії. Справжнім головним героєм твору стає дідусь Севрюк — будівничий височезної могили (кургану) у степу, деміург вищих духовних цінностей. Система персонажів ускладнюється, постає своєрідний тріумвірат активних героїв оповідання: 1) оповідач-автор, який активно включається в перебіг сюжету й стає персонажем твору. Він розкриває перед читачем секрети, як здобути сюжет, мотив твору (маємо тут елемент верстатного оповідання), він — активний слухач філософа Севрюка, ставить йому питання, коментує «про себе»; 2) філософ і будівничий загадкової могили Севрюк; 3) Сама могила, свого роду вавилонська вежа, — філософський символ. Дідусь Севрюк і могила — таємничі «знаки», «сфінкси» глибинного, філософського сенсу твору. Наратор-автор ставить собі за мету розгадати сенс не так могили, як її творця — «живого сфінкса» — незвичайного дідуся, ініціатора й керівника будівництва гігантської споруди, яка не має вузькоутилітарного призначення, а будується для вічності. Сюжетною інтригою оповідання наближається до «новели таємниць». І як Севрюк зводить величну могилу-пам’ятник, так і наратор-автор вибудовує Севрюка-сфінкса, монументальний образ цього степового філософа.

Є тут і другорядні персонажі, але вони складають лише тло, на якому увиразнюється образ Севрюка-філософа. Це — його добра матір (такий же добрий і Севрюк), селяни-робітники, які виконують роботи на будівництві могили. Але протилежність між ними повторюємо, то не антагонізм пана і мужика. Інтереси селян приземлені, буденні, економічні, а Севрюк зі своєю «вавилонською вежею» зорієнтований на піднебесну височінь, у духовну сферу «світового дерева». Скромний, вбого одягнений, ласкавий, привітний, гостинний дідусь — не простак-дивак і не якийсь там провінційний поміщик-самодур. Цей художній образ — «стара дивовижна людина», «живий сфінкс» — потребує уважного дослідження. Оповідання перетворюється на психологічну студію. Уже з перших фраз наратор-дослідник збагнув, що перед ним не просто «маленький і слабосилий дідусь», а людина, котра якоюсь силою чарує, і сила ця — в його філософії. Наприклад, Севрюк висловлює тезу: «Усе, поки дивлюсь на його, моє, так само, як і наше, поки дивитесь на нього ви». Наратор захоплено коментує цю фразу: «Це ж цілий закінчений світогляд. Філософська система. На яку височінь піднявся цей чоловік! Які стежки привели його сюди!». Коли наратор запитує, з якою метою дідусь зводить могилу-монумент, старий відповідає, що це не просте й нелегке питання, і до відповіді на нього треба йти здалеку. І справді, філософські питання, поставлені в творі, не одновимірні, виразити їх якоюсь чіткою формулою нелегко, бо вона буде неповною, однобічною.

М. Чернявський зазвичай використовує прийом «звуження кола», закроївши оповідання широко, а потім зосереджуючись на одному пункті. У «Богові невідомому» автор іде протилежним шляхом. Це не лише розширення візуальної панорами простору, степу з щораз то вищої точки зору, що дає змогу здійснити підйом на гору-могилу, котру зводить Севрюк, а й розширення горизонтів духовності. Саме з такою метою споруджується гігантський курган, бо з його вершини для кожного я, для кожного ми крайобраз буде їхнім власним багатством — збагаченням естетичним, історіософським, духовним. Це споглядання з найвищого пункту, «з пташиного польоту» змусить глядача осмислювати степ у його минулому, сучасному й майбутньому, у часових взаємозв’язках. Севрюк говорить, що до спорудження дивовижної могили його привела доля, тобто детермінізм обставин, своєрідний фатум. Останній нащадок магнатів, Севрюк успадкував величезні маєтки в степу. Мав, отже, можливість навчатися в німецьких та швейцарських університетах, пожити в Америці. Та перед нами не банальний багатий турист. Севрюк зізнається: «...Я, старий студент німецький, не міг не думати про те, що бачив навкруги себе, не міг обійти питання, звідки я взявся, нащо живу й куди піду? Яка мета всього сущого?.. Не міг не зводити всього, що бачив, що сам пережив і передумав і що пережито й передумано людьми, до якогось синтезу... Словом — не виробити свого світогляду. І він склався у мене якось сам собою. Сказати б — органічно. Світогляд степової людини, що родилась, зросла і вмре на оцій рівнині. Як один з виявів цього світогляду будую цю могилу».

Саморозкриваючись, степовий любомудр, що зумів помножити власну мудрість на здобутки світової філософської думки, підводить слухача (перший наратор стає слухачем другого наратора) до основного, на його погляд, філософського питання. Ціною тривалої внутрішньої боротьби, «через нетрі безвір’я й муки самотності» він дійшов висновку, «що Бог все-таки є» і створив свою концепцію Бога. Це не Бог фанатичних сектантів, якоїсь релігії, філософії чи науки, це — певна універсальна категорія. І звідси отой епітет «невідомий Бог». Севрюк переконаний: «Важко тільки те, що Бог є. І це йому, Богові невідомому, я й будую цей пам’ятник. Це — моя молитва, подвиг мого життя». Водночас світогляд його не є релігійним, адже кожна релігія базується на вірі. Одкровення степового філософа — це його тверді переконання. Севрюк намагається концепцію Бога сконструювати якомога повніше, всебічно, й тому вона не піддається точній дефініції через її неймовірну складність: «Ближче всього буду до правди, коли скажу: уявляю Бога як єдину творчу світову силу, як найвищий закон усякого життя — матеріального й духовного — вічний і незмінний. Або інакше сказати: Бог мій є найвищий пункт, до якого доходить моя думка, підносячись над хаосом життя... І все на світі для мене гармонічне і прекрасне...».

Філософічний художній жанр — це не філософський трактат. Істини, що їх герой чи автор висуває як філософські, переломлюються через образ героя, через сюжет твору. В оповіданні М. Чернявського відбувається своєрідне «полювання» за сюжетом, за типажем, і розповідь про це «полювання» становить так званий верстатний твір. Ідеться не про ортодоксальну правильність чи одіозність філософського «вчення», а про певну грань інтелекту героя, цікаву в белетристичному аспекті. Оповідач-автор і основний герой саморозкриваються, але не ототожнюються у поглядах. Тактовно ставлячи уточнювальні питання стосовно філософської концепції Севрюка, наратор сперечається з ним у формі внутрішнього мовлення. Він не пристає до секти «богошукача» (її Севрюк і не творить), і не потрапляє в сітку його ідей, натомість ловить думкою цікавий матеріал для художнього твору. Йому, нараторові-авторові, «було так гарно слухати казку маленького дідуся про великі задуми самотньої людини й високі сягання її духу. Бо мені й справді, й те, що він говорив, і те, що я чув і бачив, здавалось якоюсь фантастичною степовою казкою. І я ладен був би сидіти всю ніч і слухати лагідний старечий голос, оповідь одинокої степової людини, мельодію степової журби по ідеалі, що в нім бриніло стільки рідних мені звуків і знайомих ладів і ходів. Було, кажу, гарно й моторошно, бо це ж обголилась передо мною душа людська».

У багатопластовій тематиці твору наратор порушує ще одну проблему — проблему самотності, відтак акцентує ще на психологізмі. У «Богові невідомому» поставлено проблему формування ментальності. Самотність детермінує схильність до роздумів. До того ж степ, на просторах якого людина почуває себе самотньою, сприяє нахилові її до філософічності. Самотність Севрюка детермінована також і драматичністю особистої долі. Привезена з Америки дружина — «чорноока дочка прерій» — трагічно загинула.

Севрюкова молитва «Богові невідомому» — це ще й символ тяглості степової культури, історичного зв’язку поколінь, які писали, так би мовити, «листи у вічність». У скляних посудинах, герметично запаяних, умонтованих у гранітну брилу, посилає Севрюк майбутнім поколінням пам’ятки культури нашої ери: Святе Письмо, історію народів, твори Пушкіна і Шевченка.

В оповіданні «Богові невідомому» багато умовності, чимось близької до умовності жанру утопії; філософічність твору часом може здаватися наївною, але при тому всьому він є художньо повноцінним. Дослідники М. Чернявського, не враховуючи жанрової специфіки цього оповідання, надто спрощено інтерпретували його, оминаючи притаманну йому складність, багатовимірність, проекцію на осмислення сенсу буття. В цьому аспекті «Богові невідомому» — жанровий побратим «Intermezzo» М. Коцюбинського.

Л-ра: СіЧ. – 2001. – № 10. – С. 37-42.

Біографія

Твори

Критика