Олена Пчілка. Гнідко та Сірко

Якось об ранішній порі

В господаря Петра в дворі

Сірко озвався до Гнідка:

— Бач, правдонька яка

На світі божому панує!

Тебе господар як шанує:

Тобі і сіна, і вівса

Дає, хоч ти й не просиш,

В тебе заплетена й коса

Із гриви, ще й попону носиш.

Куди, яка догода!

А за що? З’їв собі, напивсь

Та й ляжеш, як колода!

А я! На лихо я вродивсь!

Чи хто за мене дбає,

Чи хто про те згадає,

Що може б винести Сіркові

Поснідати гарненько,

Або налить відро повненько

Помийок, щоб були готові,—

Про це ні гадки. Що-небудь

Сіркові кинуть — от і край:

Чи кістку, чи сухар дадуть,—

На краще не вповай!

Тим часом, хто весь двір глядить,

За ким господар міцно спить?

Усе — Сірко! Все я гляжу,

Усе добро я стережу,—

У клуні, і в коморах,

І на току, й в оборах!

Усе я доглядаю,

На всю оселю калатаю! —

Озвавсь на те й Гнідий:

— Який же ти чудний!

Та що ж би ти тут доглядав,

Біля чого б ти калатав,

Коли б то я не працював?

То ж я на полі й сіножаті

Роблю з господарем. І в хаті

Тепленько з тих дровець,

Що я господарю в хлівець

Вожу запряжений, оце

Тобі моє і слово все.

Про те гарненько погадай

І більш мені не дорікай!