Олена Пчілка. Дивні пригоди

(Волинські прибадашки)

Як надумав я світа повидати,

Доброго й лихого зазнати;

Що-ж я бачив, що видав,

Всьому роду росказав;

Та й усяк, хто слухать має,

Нехай біля мене сідає,

Та пильненько вуха наставляє,

Як пішов же я в мандрівку,

А було воно саме в Петрівку;

Була на мені шапка-бирка,

А за поясом гостра сокирка,

Через плече добра торбина,

Як у хазяйського сина:

Сокирка в пригоді знадобиться,

А з торбини—хлібом сіллю живиться.

Пригода перша

Іду я та й іду,

Аж стоїть хатка на льоду:

Сама книшова.

Стріха цибульова;

Млинцем зачинена,

Ковбасою защепнена,

Салом замикана.

Маслом запечатана

Лизнув я масла,—одпечаталось

Куснув я сала, відімкнулося,

Гризнув ковбаси,—відщепнулося.

Над'їв млинця, відчинилося.

Увійшов я в хатку,

Скинув сиву шапку;

Аж там таке—

Матінко, яке!

Яешня шкварчить,

Тоненько пищить;

Борщик з рибою кипить,

На всю хату клекотить.

Заграв і я на язиці,

А при тій усій музиці—

Пироги взялися в-боки,

Вареники пішли в-скоки,

По столу гасають,

Гопки витинають!

Ті що високо стрибали,

У сметані потопали;

А я на їх ласку мав,

По одному витягав,

Хорошенько поживав,—

У бездонний глечичок складав.

Пригода друга.

Іду я та іду, молоденький,

Аж стоїть коник рябенький;

Я на нього хотів сісти,

А він мене хотів з’їсти.

Я на нього таки сів,

А він мене таки з’їв,

Отже, в конику сиджу,

Разом з коником біжу,—

Куди коник, туди я,

Така доленька моя!

Скаче коник з усіх ніг

Та в зелений гай забіг.

Кепська штука, пане-брате,

Треба думати-гадати,

Як би з коника втікати!

Бо одне, що та тіснота,

А другеє, що темнота,

А ще й третє, що нудота!

Препогано, що й казати,

Треба радоньку давати!

Тут згадав я свою зброю,

Що взяв з дому я з собою

Для потреби, для вигоди,

Ради всякої пригоди.

Отже витяг ту сокирку,

Прорубав у боці дірку;

Як зробив я теє сам,

Не скажу того я вам,—

Думайте самі, як знайте,

А мені не заважайте! —

Дірку в боці прорубав,

На світ божий виглядав;

Та як звідти вилізав,

З коника на землю впав!

Цілих три дні так лежав

І ніхто того не знав.

Ані батько, ані мати

Про біду свого дитяти!

Та таки я щастя мав —

Ось мене хто рятував:

Прилетіла муха,

Принесла хліба півокруха;

Прилетів жук,

Приніс меду горнук:

Як я того хліба покушав,

То трошечки одужав;

Як я того меду скуштував,

То й зовсім на ноги встав.

Отака була пригода,

Не забуду за три года!

Вас прошу: про те мовчіте

Та нікому не кажіте!..

Пригода третя.

Іду я та й іду,

Аж ідуть качки по льоду,

Сірі-білі, попеляті,

Кучеряві, волохаті;

Сірі-білі, всі до пари.

Аж тут сонце вийшло з хмари;

Зараз лід увесь розтав,

А з його ставочок став!

Качки радії були,

По ставочку поплили.

Ах, досадно! я ж хотів

Половить їх, та не вспів!—

Ну, на качок поглядаю,

Думку*гадоньку гадаю:

„От би добра була штука,

Коли-б мать якого крюка,—

Зачепить одну ситеньку,

(Чі біленьку, чі сивеньку),

Та й спекти, або зварити,

На здоровьячко спожити!

Але деж-би крюк узявся,

Коли степ кругом простягся?

А в степу вже, -вибачайте,—

Деревини не питайте: —

Все сама ковиль-трава

На-около укрива;

Ні діброви, ні гайка,

Лиш над ставом осока.

При-мені-ж сама сокирка,

Та у торбі талавирка.

Треба „йти по розум", брате,

Спосіб мудрий добірати!

Сплів тоді я мотузка,—

(Знадобилась осока!),

А після того я взяв

Талавирку порубав,

Та вузлами й навьязав;

Двадцять всіх було шматочків,

Двадцять вийшло й вузолочків,-

На одному мотузку;

(Стільки й качок на ставку).

Мотузок счепив кінцями,

Та каблучку з вузольцями

І пустив тоді на став; -

Сам дивитись нишком став.

Бачу,—качка приверта,

Узлик з рибкою ковта.

Ось і друга „сіра біла"

Вузлик з рибкою вхопила;

Стали борсатись у двох,

Далі—втрьох, у чотирьох!..

Так-то двадцять всіх качок

Нанизалося в кружок.

Трепетались, неборачки,

А я лізу собі рачки,—

За мотузку як шморгнув,

Качечок усіх здобув!

Хочте - вірьте, хочте — ні,

Се однаково мені;—

Я-ж собі поживок мав,

Та ще й добре вторгував,

Половину як продав.