Мудрий талант
І. Яківчук
Це було в Італії, на Лазурному березі. Шолома Алейхема, коли він захворів на туберкульоз, послали туди лікуватися. І тут, на чужині, письменник побачив берізку. Вона зросла з насіння, занесеного сюди з далекої півночі волею випадку. Як зрадів він, побачивши цю частинку російського пейзажу! А як просив випадкового знайомого обов’язково привезти йому з гір суниці. «Хіба йдеться про суницю?.. Це Київ, це Боярка», — так пояснював він свою примху.
Складним, часом суперечливим був творчий шлях письменника. Тяжкою була його особиста доля. Шолом Алейхем глибоко переживав безправ’я та приниження народу, сином якого був. Та, може, саме через це так упевнено звучать слова письменника, що сприймаються як заповітне кредо: «Майбутнє нашого народу саме тут, у країні, де ми живемо»... З сумною ніжністю вимовляє його найулюбленіший герой Тев’є Молочник українське слово «батьківщина».
Відомо, як шанував письменник поезію Тараса Шевченка, як любив наспівувати українські народні пісні. А коли доводилося йому вириватися з міста на лоно природи, з-під пера з’являлися такі задушевні рядки: «Відчувши нерозривний зв’язок з цим лісом, полем, з цією свіжою землею, з запашною травою»...
Але, як вірно помітив О. Корнійчук, Шолом Алейхем «рідний і близький Україні не тільки тим, що тут він жив, творив, з великою любов’ю змальовуючи українську природу. Він рідний і близький нам насамперед тому, що своє серце, свою любов, свій блискучий талант віддавав трудовому народові».
Старанно зводилась стіна ненависті поміж євреями й росіянами, українцями та іншими мешканцями міст, містечок і сіл. У стіну цю з однаковою ретельністю закладали цеглини і прибічники самодержавства всіх мастей, і євреї-фанатики, засліплені релігійними забобонами та мріями про виключність свого народу. Скільки зусиль докладав Шолом Алейхем, щоб розбити, зруйнувати цю стіну!
«Я не люблю ні цукрових королів, ні городового», — рішуче заявляв він. І як знаменно, що поруч «городового», який сприймається тут як символ царизму, згадано й «єврейського короля» — цукрозаводчика. Письменник зруйнував міф про єдність єврейського народу. Для нього не лише мільйонер, а й містечковий багатій, що молиться в одній синагозі з голодним ремісником, — ворог цьому біднякові, бо живе він з чужої праці. І письменник не перестає знущатися з нього, показувати його пиху й неуцтво, безсердечність і боягузтво. Про Шолома Алейхема звичайно говорять як про письменника-гумориста. Та коли він малює багатіїв (хоч би й де вони були — в Києві або у якійсь Касрилівці), зникає його м’який гумор, лукава іронія. Натомість з’являється сатира — гнівна, нищівна.
З дитинства майбутній письменник був завзятим весельчаком. Але дуже рано пізнав він, що в світі є багато несправедливості. І це викликає його обурення. Хіба не пройняте гнівним пафосом його прокляття: «згоріти б усім комерційним справам!» Він на собі зазнав, як висушують вони душу, ці комерційні справи, гонитва за ефемерним заробітком.
Антитеза «Я й Бродський» (ім’я мільйонера-цукрозаводчика) весь час цікавить не лише самого автора, а і його героїв. Він вкладає в уста одного з них питання, звернуте до самого бога: «Як же так трапилося, що ти одному все даєш, а іншому нічого, одному здобні булочки, а іншому єгипетські кари?» Тому такі вражаючі в його творах картини убозтва, злиденності, нелюдських страждань кравців-латутників, крамарів, увесь товар яких — декілька в’язанок цибулі, всіх тих людей, «що торгують повітрям», що вдаються у немислимі професії, аби якось прогодувати родину.
Своїх героїв — часом смішних, обмежених, безпорадних у житті, отаких собі містечкових Дон-Кіотів — Шолом Алейхем любить великою любов’ю. Серед них знайшов він і Тев’є — мудрого спостерігача життя і разом з тим наївного мрійника, що за кумедною примовкою або смішно перекрученою цитатою з біблії ховає зерно протесту. Хоча нерідко може здатися — Тев’є готовий все покірно витерпіти. Та це не так. Старий містечковий молочник — образ великої узагальнюючої сили, його зіставляють з найулюбленішим утвором Р. Ролана — Кола Брюньйоном, який так само, як і Тев’є, любить і працю і соковитий жарт... І гак само, як і Кола, сільського філософа-єврея не можуть зламати життєві бурі, що впали на його старечі плечі. Невипадково сценічне втілення образу Тев’є стало тріумфом двох чудових акторів — Міхоелса та Крушельницького, які розкрили, кожен по-своєму, всю глибочінь гуманістичного пафосу, закладеного в його словах і вчинках.
Письменник, який боляче пережив поразку першої російської революції, який був свідком розгнузданого торжества чорної сотні, зумів зберегти віру в перемогу тієї справи, що за неї йдуть у Сибір його герої-революціонери — Перчик, Иосиф. Шолом Алейхем не піддався паніці, не перейшов у табір маловірів: «Скоро засяє сонце над нами», пише він у цей час. «Вони (революціонери) візьмуться до роботи по-справжньому і перевернуть увесь світ догори дном. Тут, у нас, випогодиться», стверджує один з його персонажів, повторюючи думку самого автора.
Яскраво свідчать про ставлення великого письменника-демократа до народу такі рядки його заповіту: «Де б я не вмер, хай мене поховають не поміж аристократів, людей знаті, або багатіїв, а серед простих євреїв-робітників, разом із справжнім народом, щоб пам’ятник, який потім поставлять на моїй могилі, прикрашав прості могили навколо мене, а прості могили, щоб прикрашали мій пам’ятник, як простий чесний народ під час мого життя прикрашав свого народного письменника»...
«Народний письменник». Він гідний цього почесного ім’я, бо з перших кроків своєї літературної діяльності зробив своєю єдиною метою служіння народу.
Одним з ранніх його дебютів був памфлет «Суд над Шомером» письменником, який постачав єврейською мовою низькопробне чтиво. Тут меламед ставав лордом, а сажотрус обертавсь у графа. Цей виступ нагадує статті молодого Горького, спрямовані проти «ванькиной литературы».
Горький для Шолома Алейхема — «кумир наших днів», володар думок; «майже першою людиною в світі» назве письменника одна з дочок Тев’є.
Відомо, що Горький відповідав Шолому Алейхему палкою симпатією. Він хотів опублікувати у видавництві «Знание» переклади його творів, відгукувався на його починання. Коли Олексій Максимович прочитав оповідання Шолома Алейхема, він написав автору, що ця «чудова книга» примусила його «сміятись і плакати». Горький дивувався надзвичайному таланту письменника, називав його «зіркою сучасної літератури на єврейській мові». А через багато років після смерті письменника^ згадуючи про нього в своїй промові на Першому всесоюзному з’їзді письменників, Олексій Максимович називає Шолома Алейхема «виключно талановитим сатириком і гумористом».
Чи не від Горького йшло в Шолома Алейхема ставлення до літератури, як до справи, якій людина повинна віддати всю себе, до останньої краплі крові. Про свою автобіографію «З ярмарку», яка так і лишилась незакінченою, Шолом Алейхем сказав, що він «вклав у неї своє серце». Цього ж вимагав він од кожного працівника літератури.
Працюючи в атмосфері вічного поспіху, часто примушений зважати на смаки безграмотних редакторів і користолюбних видавців, Шолом Алейхем умів зберігати високу вимогливість. «Письменник повинен любити свої твори, як мати любить дитину, народжену в крові й муках», стверджує він. І його дочка згадує, що хоч би як рано вставала вона, а батько вже був за роботою: «пише, закреслює, вклеює, знов пише». Але ж більшу частину свого життя він змушений був писати «на ходу, на бігу, сидячи в чужому кабінеті, в трамваї»...
Своєю зброєю він обрав сміх. Сміх, як відомо, має в собі щось революційне: раби не сміються. «Сміх — одне з наймогутніших знарядь руйнування», — говорив Герцен.
...Слова вітання, які обрав собі письменник за псевдонім, шолом алейхем — у точному перекладі означають: «Мир вам».
З цим побажанням — побажанням миру всім добрим людям — звертається Шолом Алейхем до тих, хто любить життя, але ненавидить у ньому те, що породжує злиденність, убозтво, фанатизм, расову виключність.
Л-ра: Прапор. – 1959. – № 3. – С. 106-108.
Твори
Критика
