Орієнтуючись на духовність українського читача («Тев’є-молочар» у перекладі Єфраїма Райцина)
М. В. Тупайло
Ще 1903 p., після кривавого Кишинівського погрому, Шолом-Алейхем, пишучи до свого приятеля, єврейського письменника І. Равницького, наголошував на значенні перекладів для взаєморозуміння і згоди між різними народами: «Я вважаю за одну з найкорисніших і найпотрібніших нині для євреїв справ — ознайомити народи з євреями та з їхнім становищем, а цього можна досягти лише завдяки перекладу з жаргону (ідиш — М. Т.) всього нашого красного письменства на мови інших народів».
Шолом-Алейхем був і сам чудовим теоретиком і практиком художнього перекладу. Зокрема, він перекладав мовою ідиш твори Толстого, Короленка, Чехова, Горького, російською мовою твори Менделе тощо. Думки і висловлювання Шолом-Алейхема щодо принципів художнього перекладу не втратили свого значення і сьогодні. Ось що писав він у листі до Л. Толстого про свої переклади трьох толстовських казок: «я розумію зовсім інакше слово «переклад». Зберігаючи смисл, дух і буквальний зміст Ваших казок, я намагався надати їм краси, яку має наша вельми проста і водночас образна народна мова... Взагалі треба сказати, що в перекладі казки вийшли такі, немовби Ви написали їх єврейською мовою. Жодного сліду перекладу в них не помітно». І далі наводить конкретні приклади з свого перекладу, де щедро черпає з криниці рідної мови — «маме-лошн»: 1) Пировать с моими друзьями — лебн а гутн тог (букв., жить хороший день, что означает: весело проводить время). 2) Издохнет — біз ді кошере нешоме вет ім ойсгейн (букв., поки з нього вийде чиста душа — М. Т.)»
Український чотиритомник творів Шолом-Алейхема, що вийшов у світ у 1967-68 pp., відкривається книжкою новел «Тев’є-молочар». Видавництво «Дніпро» не помилилося, поставивши на чільне місце саме цей твір. Як пише у вступній статті поет-академік Микола Бажан, «Тев’є — найповнокровніший, найбарвистіший і найбільш оптимістичний в галереї типів, намальованих печально-радісним талантом великого єврейського письменника...». Додам до слів Миколи Платоновича, що Тев’є давно став улюбленим персонажем українського читача, а після неперевершеного сценічного втілення Богдана Ступки — і багатомільйонного глядача.
Завдяки перекладацькому хисту Райцина Тев’є заговорив по-українськи мудрою, дотепною, образною селянською мовою, його афоризми, прислів’я, приказки, каламбури зазвучали українською так само природно, як вони звучать на ідиш. Переклад Райцина справді майстерний, далекий від бездумного, механічного копіювання. Він відтворює дух, а не букву першотвору, передає жарт жартом, ідіому ідіомою, йому в основному вдалося блискуче вхопити інтонацію, стиль і найменші нюанси письма класика єврейської літератури, що просто-таки неможливо без тонко настроєного слуху до ритму й мелодії такої простої і водночас філігранної мови, що ллється як пісня. Ось, лишень, кілька фраз з райцинівського перекладу, сповнених неповторного народного гумору:
«Я маю, — каже вона, — муругу корову, була колись чудова корова, давала двадцять чотири склянки молока; тепер її зурочили, і вона перестала доїтися, себто вона доїться, але молока не дає... Дай Боже вам багато здоров’я, — кажу я, — не турбуйтесь, у мене ваша корова і доїтиметься, і молоко даватиме; моя стара, нівроку, така хазяйка, що з нічого робить локшину, з пальців варить затірку, дивом справляє суботу і буханцями укладає дітей спати...»
Зауважу, до речі, що виконаний на доброму професійному рівні російський переклад М. Шамбадала не зажив своїм повнокровним життям в російській літературі. Така ж доля спіткала і інші численні переклади Шолом-Алейхема російською мовою. На це вказував у своєму листі до Шолом-Алейхема ще М. Горький, пишучи про своє враження від повісті «Хлопчик Мотл»: «Перевод, мне кажется, сделан умело и с любовью к автору. Хотя местами чувствуется, что на русском языке трудно передать печальный и сердечный юмор оригинала. Я говорю — чувствуется».
Російською мовою персонажі Шолом-Алейхема розмовляти вперто не бажають, переклади звучать штучно (додам у дужках, що так само не сприймається російською мовою Тарас Шевченко). І причина не лише та, що досі не знайшлося конгеніального перекладача. Для героїв Шолом-Алейхема, змушених сумнозвісною «чертой оседлости» мешкати в українських або ж білоруських містечках, російська мова чужа й незвична. Інша річ мова українська, якою вони щодня спілкуються зі своїми сусідами українцями. Згадаймо українізми Тев’є, на які вказував у своїй фундаментальній праці «Шолом-Алейхем і єврейська мова» директор колишнього Кабінету єврейської літератури, мови і фольклору при AH України Ілля Григорович Співак: «череде, худобе, леваде, черногуз, щур, чіркун, печеріце, оженіцет, годене, лемешке, вішкробек, кохен зіх, перебендевен, голубен, тьохкен, пухке, дрібне, бідне, сумне, дрібнічке, гет-гет, нехайбі, азас». Це лексеми, а фразеологія: «ойскохн ді васер, шлогн байдекес, штейн правцем, махи й ганчірке (фун емецн)».
Тев’є з тих сільських євреїв, про яких писав Шолом-Алейхем у своєму автобіографічному романі «З ярмарку», що вони ніколи не скажуть «генуг», а тільки «годє». До своєї жінки Тев’є звертається «Голде-серце», до автора — «панє Шолом-Алейхем», його вічно голодні діти просять: «Мама, моні!», а Тев’є для них, звичайно ж, «тате».
Тисячолітнє проживання поряд на одній землі не могло не відбитися на культурі, мові, фольклорі двох народів — українського та єврейського, взаємно їх збагатити, наблизити один до одного. Як зазначає в уже згаданому вступному слові Микола Бажан, автор вкладає в уста своїх героїв безліч українських прислів’їв та приказок: «Ще не впіймав, а вже скубе», «Як пшоно, то й дурень каші наваре», «Не було в Микити грошей і не буде». З другого боку, українці користуються рядом єврейських слів, як-от: балагула, капці, капцан, скапцаніти, гвалт, шабаш тощо, калькованими єврейськими прислів’ями, на кшталт: «Гаман не свято, трясця не хвороба». В Україні святкують свято Маковея (за народною етимологією — маковія) на честь біблійних мучеників Макабеїв — реальних героїв єврейської історії.
Дух обох мов — української та ідиш — настільки близький, що часто навіть скалькований вислів, ідіома чи приказка сприймаються в них як свої, органічні, природні. До того і семантика багатьох чисто розмовних слів чи не абсолютно тотожня. Наприклад, візьмемо такі пари слів, як: болячка — маке, трясця — кадохес, хвороба — кренк, чорт — руех. «Вкладеш трясцю — матимеш хворобу», «З’їси трясцю», «Матимеш чорта», «Болячка на його голову» — ці та багато інших висловів однаково природно звучать в обох мовах. Справді, іноді здається, що Шолом-Алейхем міг написати цей твір і українською мовою, бо завдяки талановитому перекладу «Тев’є-молочар» сприймається як оригінальний твір, написаний українською.
Проте, за легкістю, невимушеністю мови української версії «Тев’є-молочаря» стоїть велика, напружена, копітка робота перекладача, якому доводилося долати неймовірні труднощі і розв’язувати ряд складних завдань і проблем. Зупинюся докладніше на кількох з них. Мова Тев’є глибоко народна/насичена іскрометним гумором. У ній тисячі перлин єврейської народної мудрості, прислів’їв, приказок, ідіом. Як передати все це багатство гарною українською мовою, не перетворивши при цьому єврея Тев’є на українського селянина? Єфраїм Райцин віртуозно балансує між двома крайнощами, знаходячи винахідливе розв’язання для кожного конкретного випадку: де просто калькує прислів’я, а де витворює нове. Наведу кілька прикладів.
Перша група ідіом, де в обох мовах існують ідеальні відповідники, тобто двомовні варіанти одного й того ж прислів’я:
ідиш укр.
А кранки фрегт мен, Хворого запитують,
а гезунти гіт мен. здоровому дають.
А ферд аф фір фіс Кінь на чотирьох
спотікет зіх, убіфрат ногах спотикається,
а менч міт ейн цунг. тим більше людина
з одним язиком.
Друга група, де знайдено українські ідіоми, що передають зміст єврейського вислову, але лексично зовсім відмінні.
[…]
Третя група, де перекладач сам витворює нове прислів’я, щоб віддати ідіому, до якої немає або не знайдено українського відповідника:
[…]
Четверта група, де перекладач майже дослівно переказує зміст ідіоми, (здебільшого у випадках, коли прислів’я самобутньо-національне і хочеться, щоб читач пройнявся його духом):
Останні штани продати, — аби богатієм бути!
Хто їде каретою, а хто пішки чимчикує.
Учена людина дає собі раду.
Коли б пелька лежала в домовині, голова в золоті купалася б.
Від поспіху нічого путнього не буває.
У двох останніх випадках, на мою думку, краще було б скористатися існуючими українськими відповідниками: «Ходив би в злоті, якби не дірка в роті», «Прудко гонить — голову зломить». Або — «Поспішних чорт хапає».
Ще одна проблема, з якою стикається перекладач: як передавати суто єврейські реалії? І тут йому стають у пригоді настанови Шолом-Алейхема. Той пише в листі до свого російського перекладача І. Пінуса: «Я прошу уникати таких термінів, як тфілн, шіше, мафтір, мінхе... Заміняйте їх загальними словами... Одним словом, ви повинні пам’ятати, що перекладаєте не для євреїв, навіть якщо наші читачі становитимуть 99%».
Райцин, згідно з настановами Шолом-Алейхема,. «швуес» передає в одному виданні як «свято п’ятидесятниці», а вже в наступному, шліфуючи свій переклад, заміняє на більш звичне для українського читача «зелені свята»; «мінхе» в Райцина просто «вечірня молитва» тощо. Деякі реалії просто випускаються, щоб не утруднювати читача зайвими виносками та коментарями, на чому теж наполягав автор.
І останній, але дуже важливий момент, — це передача цитат із Святого Письма і Талмуда, якими рясніє мова Тев’є, котрий, як він сам не без гордощів говорить, полюбляє у вільну часину зазирнути до єврейських книжок. Оця едукованість, потяг до друкованого слова, передусім до Біблії, звідки євреї, та й не лише євреї, віками черпали мудрість і мораль, дуже суттєві для розуміння його образу, без чого він буде неповний. І якщо в перекладі цей бік образу Тев’є стушований, то вина тут, мабуть, не стільки Райцина, а самої нашої колишньої нетерпимості до релігії, вбачанні в ній «опіуму для народу». Наведу міркування з цього приводу літературознавця Арна Раскіна: «Як відомо, в оперуванні Тев’є висловами і в його своєрідному їх тлумаченні тривалий час вбачали лише вияв протесту з боку простої людини проти канонізованих текстів, щось ніби пародію на Святе Письмо і на моду кокетування гебраїзмами. Певна правда в цьому є. Принцип пародії, звичайно, відігравав важливу роль у такого великого гумориста, як Шолом-Алейхем. Але не це головне. Важливіший той факт, що прості люди Шолом Алейхема зберегли великий пієтет до канонізованого народом Письма через високу мораль, яка в ньому закладена і через велику поетичну красу».
Шолом-Алейхем дуже вболівав, щоб у перекладі образ Тев’є не виявився спотворений або спрощений. У листі до вже відомого нам Пінуса він вимагає неодмінно церковнослов’янської стилізації, «вживати не зовсім старі слова, а, скажімо, ежели, понеже, аще, у стилі: «Мне отмщение и аз воздам»... І в іншому листі до того ж адресата: «Нарешті я знайшов людину, яка мене зрозуміла. Уявіть собі, що з ідеєю старослов’янської мови я ношуся бозна-відколи. Ніхто мене не розуміє. Як добре виходило б у Тев’є: Как сказано в Писанії, аще і т. ін. Звичайно, Тев’є перебріхує на кожному .кроці і також у Вас він повинен перебріхувати. Вам тільки треба постаратися роздобути кілька релігійних книжок російською мовою, в крайньому разі дістаньте Псалтир старослов’янською. Добре, що ви напали на цю ідею. Нікого не слухайте! Ідіоти ті, що наводять талмудичні вислови латинським шрифтом. Ідіть вашим шляхом».
В оповіданні «Два антисеміти» Шолом-Алейхем дає блискучий приклад, як треба перекладати, і «перебріхувати» афоризми. Відомий латинський вислів «Сік трансіт глоріа мунді» він тлумачить «От азой, гейст дос, верт фун а качке ан індік» і знаходить вельми вдалий російський відповідник: «Так карася обратили в порося».
Зять Шолом-Алейхема І. Беркович, перекладаючи «Тев’є-молочаря» староєврейською (гебрайською) мовою, послуговувався для передачі цитат із Святого Письма мовою арамейською, яку єврейський читач сприймає так, як, скажімо, російський або український — старослов’янську. Переклад цей зажив великої популярності, і тут ще раз підтвердилася правота Шолом-Алейхема. На жаль, Райцин, як і інші перекладачі, лише переказує відповідні афоризми звичайною українською мовою, від чого шоломалейхемівський гумор, побудований на суміші двох різних, хоч і близьких мов, ідиш та івриту, багато втрачає. Щоправда, стилізація — річ надзвичайно складна, але ж треба прагнути до ідеалу, і за взірець тут можуть правити геніальні переклади безсмертних творів Боккаччо і Сервантеса, здійснені Миколою Лукашем.
Отож, загалом дуже високо оцінюючи перекладацьку майстерність Є. Райцина, мусимо визнати, що український «Тев’є-молочар» має ряд недоліків, можливо, зумовлених кон’юнктурними міркуваннями.
Л-ра: Відродження. – 1994. – № 2. – С. 65-67.
Твори
Критика
