Безсмертна скарбниця
Микола Бажан
Він ніколи не вернеться, цей печальний і зворушливий світик Касрилівок, Бойберків, Єгупців, їхніх чудних мешканців — хлопчиків Мотлів, диваків Мендлів, молочарів Тев'є, він ніколи не вернеться — стільки нечуваних своєю силою добровісних і лютих гроз промчало над ним за того піввіку, відколи найкращий знавець цього маленького світу назавше закрив свої скорботні, свої веселі очі. Він ніколи не вернеться, все-таки він стоїть перед нашими очима, і дихає живим людським теплом, і плаче, і сміється, і жартує, і бурмоче в тиші похмурих синагог, і шумить гомоном клопітливих базарів, і мріє душею, прагнущою сонця, і клене устами, безкровними від недоїдання, і зводить у гніві руки виснажені від безробіття.
Герої Шолом-Алейхема! Всі незмірні суперечності доби, всі її гігантські конфлікти, її шалені бурі, її глиборушні землетруси, її безпощадні битви роз’єднали, розметали, розірвали їхні долі так, що вони стали невпізнанні, непорівнювані, незіставлювані і все-таки могутніми, бодай і незримими нитками зв'язувані з тим світом, дихання якого ми чуємо, схиляючись над сторінками Шолом-Алейхемових книжок.
Не можна служити людству інакше, як через свій народ. Мертвою абстракцією, голою фразою, хизуванням глобтроттера стають всілякі псевдогуманістичні запевнення, якщо вони не заземлені, не пов'язані нерозривно з дійсним життям народу, не обперті на гранично повне розуміння і глибинних, і зовнішніх процесів, виявів, тенденцій народного життя. Це ясно розумів Шолом-Алейхем. Він писав: «Для того, щоб стати народним письменником, треба бути талановитим художником і патріотом, людинолюбцем, треба любити народ і в творчості, і в жарті лишатися йому вірним з відданістю і любов’ю...»
Так любив свій народ Шолом-Алейхем. Презирливо відкидав він глум та образи, які з боку синагогальних мракобісів і бундючних претендентів на «аристократизм» сипались на адресу сучасної єврейської мови, так званої ідиш. Талмудистські мудреці зневажали її, взиваючи вульгарною, і обмеженою, і діалектом, і мішаниною, і жаргоном. Чудовим утвердженням цього «жаргону» як багатющої і багатобарвної літературної мови була вже творчість таких могутніх попередників Шолом-Алейхема, як його земляки Менделе Мойхер Сфорім та Абрам Гольдфаден. Мовою насущною, як хліб, є для єврейських трудящих мас ідиш, а древньоєврейська мова — іврит — була мовою релігійного культу та суто книжною мовою по-сіоністському настроєних кіл буржуазної інтелігенції. Для єврейського письменника вибір мови дорівнював соціальному вибору — для кого він пише? Для широких демократичних єврейських мас чи для гуртка привілейованих обранців? Ні для кого з великих засновників нової єврейської літератури — Менделе Мойхер Сфоріма, Перетца, Шолом-Алейхема — сумніву в цьому розумінні не було. Визивно іменуючи народну єврейську мову жаргоном, Шолом-Алейхем писав: «Жаргон — це моя пристрасть, моя друга пасія, моя idée fixe». В останній, недописаній книзі своїй «З ярмарку» він говорив читачеві: «Навчіться любити наш народ і цінити його духовні скарби, розсіяні по всіх глухих завулках неосяжного світу».
Говорячи про любов до народу, письменник ніколи не розумів під цим упадання перед всіма і всілякими верствами народу, він ніколи не сповзав на націоналістичне заперечення класового поділу народу і ніколи не забував про соціальні суперечності, що панують і в національно пригнобленому народі, гартуючи в передових людей трудящої маси революційну свідомість, а в привілейованих, буржуазних верствах дух примиренства, вижебрування подачок і, кінець кінцем, зради народних інтересів. Шолом-Алейхем не був послідовним революціонером. Його рукою на сторінках єврейської літератури накреслено перші риси образу єврейського пролетаря, єврейського революційного робітника. Він ясно бачив межі, які поділили єврейський народ на експлуатовані, знедолені маси і на шари заможної, паразитичної верхівки, торговельної і промислової буржуазії, її релігійних прислужників, її купленої інтелігенції. Всю свою любов, розуміння і співчуття віддав він пригнобленому, визискуваному трудареві, малюючи яскраві і повнокровні образи.
Але як змінюється весела вдача письменника, коли він потрапляє до поважного ділка, до понурої хати лихваря, до крамниці лукавого спекулянта, в кумпанію сіоністських продажних журналістів! Зникає письменник-гуморист, виступає нещадний сатирик, що з гнівом і презирством малює потворні образи касрилівського багатія Мордхая-Носона, біржевого ділка Файфера, шахрая Аркадія Швейцера, гендляра живим товаром з Буенос-Айреса або львівського мецената Левіуса.
Ось чому так накидалась (та й досі ще часом гарчить) зграя націоналістичних писак на великого письменника, звинувачуючи його в зганьбленні народу, в неповазі до національних традицій, в знущанні з «заповіту предків». До базарної лайки вдавалися націоналістичні газетки, проклинаючи і Шолом-Алейхема, і його сучасників. Такий собі «Єврейський народний листок» писав: «Майже вся «нова єврейська література», за деякими винятками, являє собою диявольський регіт, якусь вальпургієву ніч усіх бідних грішників, грішних душ, голих душенят, що ні до чого путнього не здатні, крім як глузувати з євреїв».
Шолом-Алейхем спирався на моральну підтримку не тільки своїх численних єврейських читачів, не тільки передових кіл єврейської інтелігенції, але й інтелігенції російської, української, польської, яка устами своїх найвидатніших представників засвідчувала визнання високого таланту єврейського письменника. Максим Горький, листуючись і зустрічаючись з Шолом-Алейхемом, називав його дорогим братом, побратимом. Подібні ж, сповнені тепла і пошани слова адресували Шолом-Алейхему А. Чехов, В. Короленко, Л. Толстой. Далеко за межі національного читацтва ще за життя письменника переступала його слава і популярність.
Письменник розумів, як важливо йому в своїй письменницькій свідомості розширити обрії творчих інтересів, щоб на основі національного досвіду сягати проблем загальнолюдських, інтернаціональних. Письменник розумів значно більше — як важливо для майбуття єврейського народу зламати не тільки фізичні й географічні стіни всіляких проклятих гетто і «меж осілості», але й стіни духовної ізоляції від світу — стіни релігійної запеклості, месіанської пихи, сіоністсько-бундівської зарозумілості, що прагнула відлучити широкі маси єврейства від світового, очолюваного пролетаріатом визвольного руху, від передових течій загальнолюдської думки. Шолом-Алейхем і прекрасно розумів, і гаряче боровся за єдність визвольних прагнень єврейського народу з визвольною боротьбою всіх народів Російської імперії, бо свободу свого народу бачив тільки в свободі Росії. Недарма він пророче казав: «Майбуття нашого народу тільки тут, у країні, де ми живемо. Тяжкий час мине, темні хмари розвіються, небо стане ясним».
Особливими зв'язками з'єднаний Шолом-Алейхем зі своєю батьківщиною — українською землею. Історичні умови так склались, що Україна стала не тільки батьківщиною Менделе Мойхер Сфоріма, Гольдфадена, Шолом-Алейхема, Бергельсона, Шварцмана, але фактично центром розвитку нової єврейсько літератури.
Кращі люди обох народів завше відчували дружнє сплетіння рук, плідні зв'язки і матеріальні, і духовні, і мовні, і художні. Виявом таких духовних зв'язків є вся творчість Шолом-Алейхема. Його не можна відірвати од скарбів, накопичених у народній і літературній творчості єврейського народу, але й з джерел російської та українсько літератури і фольклору він охоче черпав барви, засоби, вирази, щоб малювати образи своїх героїв, що жили в безпосередньому щоденному спілкуванні з українським трударем, таким багатим і на пісню і на гумор, і на влучне слово, і на життєдайну надію, і на вірну дружбу. Скільки українських приказок прислів'їв вкладає Шолом-Алейхем в уста своїх героїв! «Ще не впіймав а вже скубе», «Як пшоно, то й дурень каші наваре», «Не було в Микити грошей і не буде» — мало не на кожен випадок життя знаходять герої його оповідань чи єврейську чи українську, чи російську приказку.
Шолом-Алейхем добре знав українську пісню. Ще 1879 року він повернувся додому з села Софіївки, захоплений поезією Тараса Шевченка і українською народною піснею.
Образ Катерини був особливо близький Шолом-Алейхему. Доля скривдженої української жінки дуже скидалася на долю тих нещасних єврейських жінок, які не раз привертали до себе увагу і спочуття письменника. Якщо з Катерини познущався заїжджий гусар-молодець, то нещасній Рейзл болю завдав зниклий десь в Америці чоловік (новела «Людина народилась»). Або доля трьох жінок — «три вдови — три життя. Не повноцінні життя, а напівжиття, і навіть не напівжиття, а клапоті, лахміття» (новела «Три вдови»). До такої розшарпаної долі належить і доля майже всіх дочок Тев'є. Серед жіночих образів Шолом-Алейхема як лейтмотив звучить образ єврейської дівчини, що вийшла заміж за юнака-революціонера і ділить з ним його тяжкий шлях борця проти соціальної і національної кривди. Прикладом є Фейгеле зі згаданої новели «Три вдови», і Голд, друга Тев'єва дочка.
Так єврейська молодь шукала виходу з труднодоланого світика Касрилівок — єврейських містечок на Україні. Не дуже численну галерею образів революційної молоді змалював Шолом-Алейхем, але кожен цей образ виписаний не тільки з любов'ю, але й з пошаною та благоговінням перед тим героїчним шляхом, який обрали ці юнаки. Шолом-Алейхем бачив, що люди шукають і іншого шляху — виїзду з рідних Касрилівок до «країни свободи», до Америки. Зовсім по-іншому ставиться письменник до таких шукачів щастя. Неодноразово — і в чудовій повісті про хлопчика Мотла, і в «Записках комівояжера», і в оповіданні Берл-Айзика з Касрилівки, і в романі «Мандрівні зорі» — письменник вертається до теми єврейської еміграції з України, малює крах легенд про «щасливу країну свободи» за океаном. Журливим висновком закінчує свою верзню про Америку балакучий Берл-Айзик: «Без грошей, чуєте, краще й не родитись, — поганий світ...» Так, зовсім не легендарний світ рівності й добробуту, а поганий світ грошолюбства, конкуренції і зневаги до знедолених — ось що таке ваша вславлена Америка!
Шолом-Алейхем не піддався спокусам розголошуваних буржуазними діячами проповідей сіонізму, не встряв у внутрішні суперечки різних напрямків єврейської буржуазії.
В оповіданні «Касрилівський прогрес» він дав гостру сатиричну картину цих суперечок, засуджуючи як традиціоналістів, так і «європеїзаторів», представлених двома редакціями газет — «Ярмулка» і «Капелюх», що люто між собою конкурують. Це не означає, що Шолом-Алейхем критикував сіоністських ідеологів з послідовно революційних позицій, хоч симпатії до носіїв революційної і навіть марксистської думки він у своїх творах неодноразово підкреслював. Його суспільна критика була критикою радикального демократичного інтелігента, не позбавленого багатьох народницьких сподівань і таких ілюзій, як от: моральне перевиховання експлуататорів, всепрощенський гуманізм. Це й відбилося на ідейно-художньому звучанні деяких творів, внісши в них нотки сентиментальності і неглибокого романтизування.
Було б неправильно перебільшувати гумористичний характер творчості Шолом-Алейхема. Це складний, суперечливий характер, де незлобивий жарт бистро змінюється гнівним ударом сатири, де за усміхом часто ховається людська трагедія, себто це той гоголівський сміх, в якому криються гіркі сльози і різкі докоряння дійсності. Сам Шолом-Алейхем писав, що життєве море сліз, перейшовши крізь його творчу призму, стає сміхом. Такий сміх часто буває більше схожий на гнівний плач, на крик протесту. Повнокровний реаліст, майстер великого мистецтва людинознавства, яке живе тільки правдою, вірою в людину, зненавистю до всього нелюдського і зотлілого, виразник не штучного, а органічного, як життя і поступ, оптимізму — таким є великий єврейський письменник Шолом-Алейхем, таким є його нетлінний внесок у світову скарбницю реалістичного мистецтва. В тонких і барвистих формах його новел міститься неповторний світ. Вам здається, що він не великий? Але без нього картина людського минулого була б неповна, з мозаїки історії випало б кілька дуже коштовних смальт. Ось чому і для себе, і для наступних поколінь ми так бережемо ті образи, що їх вгледіли в житті прозорливі, скорботні і веселі людські очі, згаслі в далекому і не рідному їм Нью-Йорку п'ятдесят років тому.
А вперше провесіннє сонце осяяло їх на Україні в маленькому, але давньому і славному містечку Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький) 2 березня 1859 року. В родині не дуже багатого, але й не дуже бідного крамаря Нохума Рабиновича народився син, названий Шоломом, Соломоном. У Переяславі, а найбільше в іншому полтавському містечку — Воронкові — минули його дитячі роки. Саме Воронків виступає потім так часто в творах Шолом-Алейхема під вигаданою назвою Касрилівки (від єврейського слова касрильник — злидар). Пишні легенди Агади, насмішкуваті оповіді єврейського народного гумору спліталися разом з українськими казками, бувальщинами, піснями, хвилюючи дитячу уяву, збуджуючи допитливість і цікавість. Прочитайте яскраву автобіографічну Шолом-Алейхемову повість «З ярмарку». Виразністю картин, оригінальністю типів, самобутністю свого звучання, в якому так своєрідно сплелись єврейські та українські мотиви, повість ця стоїть поруч «Дитинства» й «Моїх університетів» М. Горького, поруч Франкових оповідань про галицьких дітей.
Релігійна родина. Традиції, бережені, хоч і не надто ретельно, батьком. Поступове зубожіння. Принижене животіння сім’ї господаря непривабливого переяславського заїзду. Хедер (єврейська початкова релігійна школа). Перші товариші — обдаровані хистом, але не долею хлопчаки ще бідніших єврейських родин. Співучі, стрибучі, балакучі, напівголодні і босоногі діти, зафіксовані в пам'яті свого гостроокого компаньйона, а потім увічнені в галереї чарівних дитячих образів — хлопчик Мотл, Шоломка, Меєр з Ведмедівки, Шмулик. Всіх не перерахувати.
Молодий Шолом Рабинович по закінченні хедера іде вчитись далі — в російську повітову школу. Він вчиться добре, 1876 року закінчує школу і фактично починає самостійне життя. Кидає родину, виїздить на село. Село Софіївка — орендований багатієм Лоєвим маєток. Там близько Трьох років живе Шолом як домашній учитель дочки Лоєва — Ольги. Молодий вчитель і юна учениця не лишаються байдужі один до одного. Вони закохуються. Старий Лоєв, пихатий і свавільний, брутально розриває цей роман, виганяє закоханого вчителя з маєтку, але дарма. 1883 року Шолом Рабинович таки одружується з Ольгою Лоєвою, що стає відтоді його другом, помічником і супутником у нелегкому письменницькому житті.
Саме в ці ж роки і починаються перші свідомі кроки Шолома по царині єврейського письменства. Ще чотирнадцяти років він почав дитяче писання якихось історичних пригодницьких романів. Він шкрябав їх мовою іврит, наслідуючи тоді вподобаного ним, але насправді вельми посереднього автора давньоєврейських романів — Ману. Пізніше, живучи в Софіївці, Шолом багато писав російською мовою. Ту були і трагедії, і романи, і комедії але єдиною захопленою читачкою їх лишилася закохана Ольга. Він їй присвятив і першу свою повість «Два камені», писану живою єврейською мовою ідиш і опубліковану 1883 року. Повість була побудована на переживаннях самого автора, на перипетіях його роману з Ольгою Ольга в романі іменується Полею вчитель Рабинович — Рабовським домашній тиран Лоєв — Лихтиновим. Всі герої гинуть. Трагічності — безмір. Насправді в житті вчителя, а потім лубенського казенного рабина Рабиновича все склалося краще. Того ж 1883 року він не тільки одружується, але друкує і другий свій твір «Вибори», вперше підписавши його псевдонімом «Шолом-Алейхем» (по-давньоєврейському — «мир вам»).
Шолом-Алейхем вийшов у світ. Його поява знаменувала собою дальший етап у розвої нової єврейської прози на ідиш, що її основоположником була людина, яку Шолом-Алейхем шанобливо іменував «своїм дідусем» — житомирський і одеський учитель, мудрий, життєлюбний і життєсильний Менделе Мойхер Сфорім (псевдонім Шолома Абрамовича, 1835-1917).
На майстерності проникливих, написаних чітко і просто, то із спів-чутливою усмішкою, то з іронічними кпинами, то з сатиричним глумом повістей Менделе вчився Шолом-Алейхем, покликувався на його незмінну підтримку, дослухався до його дружніх, щирих, аж різких порад. Смак Мойхера Сфоріма був строгіший за Шоломову часом аж надто промовисту емоційність.
Старий майстер, прочитавши «Стемпеню» (1888), не вагався відверто написати «онукові»: «Просто насолода читати, як Ви описуєте життя — стільки тут дотепності, гумору. Але як починаєте Ви грати у кохання — у вас нічого не виходить». Така категоричність була надмірною навіть щодо першого етапу творчості Шолом-Алейхема, але в боротьбі за реалістичний характер тодішньої єврейської літератури Менделе був різкий і непохитний. Він пильнував гостроти своєї письменницької зброї. Він був строгий і вважав за краще по-щедрінському гіперболізувати свої сатиричні образи, ніж пом'якшувати їх прикрашеністю і сантиментом. Шолом-Алейхем наслідував цю манеру Менделе, коли писав 1883-1887 року «Картини бердичівської вулиці», «Перехоплені на пошті листи». На ці ж роки припадає і написання новели «Ножик» (1887), першого шедевру Шо- ломової творчості.
Ім'я Шолом-Алейхема ставало відоме ширшим масам читачів. Тому увагу не тільки єврейської інтелігенції привернув його гнівний виступ проти тієї псевдолітератури, що почала тоді завойовувати невибагливого єврейського читача, — літератури бульварної, пригодницької, дешево романтичної. Вона являла собою вид своєрідного наркотика. Вона мала злидні, горе і протест убогих єврейських мас приглушити казками про замаскованих графів, що одружуються з бідними єврейськими дівчатами, байками про спадки й скарби, що валяться в руки бідним молодикам. Найпопулярнішим романоробом такого гатунку був Шомер. Його книги ширились великими тиражами, усуваючи з полиць книгарень книги Менделе, І. Линецького, Гольдфадена.
Шолом-Алейхем своєю книгою «Суд над Шомером» (1888) завдав нищівного удару подібній «літературі» і подібним літературомахерам. «Зі всіх кутків і гнізд посипалися таргани та всілякі жучки і так запаскудили єврейську літературу, що доведеться довго її чистити й мити»,— писав він у цій книзі.
В ім’я високоідейної художньої літератури, літератури того великого стилю, який ми тепер називаємо критичним реалізмом, гнівно і переконливо виступив Шолом-Алейхем. Слушно назвав він свою книжку «Обвинувальним актом». Вона і була незаперечним звинуваченням фальсифікаторів літератури, що грають на гірших смаках читачів, затуляючи від них правду життя, відволікаючи їх від дум, хай прикрих, хай гірких, але справедливих і істотних дум про тодішній лад, про його володарів і обранців, про його кривду і конечну приреченість.
Дев'яності роки стали для Шолом- Алейхема роками нового творчого піднесення, хоч в особистому житті довелось пережити чимало прикростей і лиха. Спадок тестя пішов на витрати по виданню єврейських книжок. Лихварі й позикодавці примусили письменника на деякий час навіть виїхати за кордон. Однак новим досвідом збагатився письменник, нові соціальні шари тодішнього суспільства розкрились перед ним. Письменник зустрівся з представниками великої єврейської буржуазії, з їхніми попихачами, і вони дали йому вдосталь матеріалу для створення в наступних творах образів підприємців, спекулянтів, біржовиків, пихатих багатіїв і жалюгідних «гендлярів повітрям».
Віками бились знедолені, убогі маси єврейського народу об ті стіни національної і релігійної замкнутості, які мурували навкруг них і власні багатії та релігійні ватажки, і феодальні чи феодально-буржуазні володарі, що панували на землях, де оселились єврейські громади. Чи то середньовічне гетто, чи то більш новочасна «межа осілості», але дуже обмежена була царина, на якій би трудящий єврей міг працювати бодай для злиденного животіння. Ремісництво, кустарний промисел, дрібне крамарство, функції примітивного обслуговування потреб населення — оце, власне, й усі галузі, в яких могла працювати маса трудящих євреїв. Єврейського селянства не було, бо на землю їх не пускали. Це дозволялось хіба що багатим орендарям, як отой Шоломів тесть — Лоєв, або часто згадуваний у творах Шолом-Алейхема цукрозаводчик Бродський. Проте середньовічні стіни тріщали. Капіталізм натискав, ламав застарілі перепони. Здавалось, що відкрились нові дороги для незабезпечених, напівголодних, зайнятих якимось непевним ремеслом або й зовсім без-робітних шукачів щастя зі всіляких Касрилівок. Вони метнулися, шукаючи шляху, в більші міста, де почала підніматись промисловість, але закони Російської імперії дозволяли проживати там лише єврейським багатіям та кваліфікованим буржуазним інтелігентам.
Одні з таких шукачів щастя гадали, що на капіталістичному ринку і для них знайдеться бодай якесь місце, що на біржовій гарячці, на спекулятивному жару і вони хоч трохи погріються. От і кинувся, приваблений такою мрією, злидень Менахем Мендл реалізувати свої безглузді прожекти, свої кумедні плани. Шолом-Алейхем змалював його і в усій його сміховинній поведінці, і в усій його кінець кінцем розпачливій соціальній приреченості. Ні, на Менделевих шляхах трудящий єврей не знайде свого щастя. Це розуміє навіть обмежена, проте не позбавлена глузду Менделева дружина — Шейне-Шендл, яка не втомлюється картати і водночас потішати свого безталанного чоловіка, кличучи його скоритись долі, вернутись назад, до тихої касрилівської безнадії і безвиході.
Шолом-Алейхем добре знає ціну «здоровому глузду» отаких Шейне-Шендл. Він бачить іншу, хоч і не надто щасливу, але все-таки кращу, більш гідну путь. Це путь, якою йде молочар Тев'є. Письменник не марно називав його найулюбленішим з усіх створених ним літературних типів.
Атмосфера епохи насичена новим, незвичайним. Гряде перша російська революція. Царизм намагається відвернути від себе народний гнів, роздмухуючи національну ворожнечу, розпалюючи антисемітизм, вкладаючи ножа в брудні лапи чорносотенників і погромників, благословляючи їх православними напученнями всіляких крушеванів. Шолом-Алейхем пережив страшний київський погром 1905 року, але кричуща кривда, національна образа, кривавий злочин темних сил не заступив перед світловидющим письменником певності того, що згинуть кляті чвари, породжені ворожнечею і зненавистю, долі Хави та Хведора будуть такі ж світлі, як і доля Голди — другої дочки молочаря Тев'є, що теж обрала собі нову путь, осяяну вогнем революції.
Отак склалися долі двох дочок Тев'є. Які б тяжкі вони не були, а все-таки достойніші, світліші за долю третьої дочки Шпринци, яка закохалася в багатенького Арончика нікчемного, відгодованого, самозакоханого паразита. Нічого, крім приниження і горя, не принесло молочаревій родині це кохання.
Шолом-Алейхем правду класових стосунків більше відчував, ніж точно усвідомлював. Проте соціальна відстороненість, всепрощенська розпливчастість не могли б дати письменникові такої сили, такої життєве правдивості, такої живучості, яку він вклав у найкращі свої образи що серед них особливо вирізняється Тев'є. Найбільший в історії руб із-: першої соціалістичної революції проліг між часом, коли був цей образ створений, і часом нашим, а Тев'є і досі хвилює, втішає, завойовує любов читача й глядача. Найбільші актори прагнули і прагнуть на сцені наших театрів відтворювати безсмертний образ бідного молочаря. Славетний єврейський артист Міхоелс і талановитий український актор М. Крушельницький створили — кожен по-своєму, кожен неповторно — такий образ Тев'є, який мусить гідно по праву ввійти в історію світового акторського мистецтва.
Уже монологи Тев'є (монолог про Голд написано 1904, а про Хаву — 1905 року) дихають гарячим подихом першої російської революції. Шолом-Алейхем так ніколи до кінця і не зрозумів провідних сил революції — пролетаріату і його робітничої партії, єдино здатних привести повсталий народ до перемоги, але багато істотних рис бурхливої доби 1905-1906 років він відбив у своїх творах—віршах (його сатирична пісня «Спи, Олексо» стала народною), п'єсах, новелах і романах. Роман «Потоп», де головними дійовими особами є революціонери — росіяни, українці, євреї — Березняк, Романенко, Башевич та інші, весь перейнятий напруженням революційних літ.
Контрреволюція переходить у наступ. Хвиля кривавих репресій, розстрілів, погромів. Десятки тисяч заповнюють царські тюрми, йдуть на заслання. Легкодухі зраджують, зводять на революцію наклепи. Починається в літературі доба «санінщини». Росіянин М. Арцибашев, українець В. Винниченко, поляк С. Пшибишевський виправдовують ренегатство, проповідують декадентщину, захоплення статтевими «проблемами», егоїстичну самозакоханість. У єврейській літературі на цій новітній основі відроджується бульварщина типу давніх писань Шомера, свого часу так гнівно затаврована Шолом-Алейхемом.
І письменник знову підносить свій гнівний голос. Він неодноразово виступає проти декадентщини, просяклої в єврейську літературу: «Пора, слово честі, зробити дезинфекцію в літературі, щоб обличчя не пашіло з сорому через те, що ми дожили до горезвісного американського смаку, що знову є бульварщина, яку ми з таким трудом витурили оце колись, років двадцять тому».
Так писав він 1909 року, повідомляючи видавців про задум нового роману «Мандрівні зорі». Він писав його два роки, цей свій найбільший за розміром твір, що був наче остання частина триптиху з життя єврейської художньої інтелігенції — роману «Стемпеню» про музиканта, роману «Йоселе-Соловей» — про співака і, нарешті, роману «Мандрівні зорі» — про актора. І кожен з цих романів — про те, як в світі, де панує влада грошей, неможливо для митця уповні виявити свій хист, віддати його цілком народові, з надр якого митець вийшов. Лебл Рафалович, народжений в убогому українсько-молдаванському містечку Голонешті, хоч і став славетним актором Лео Рафалеску, але щастя так і не сягнув, оточений жадібними і безчесними ділками, що спекулюють на його таланті заради зиску.
Цей роман був написаний після трирічного перебування письменника в Америці, куди він, виїхавши з Росії в грудні 1905 року, потрапив лише в жовтні 1906 року. Хоч як важко було на батьківщині, де письменник особисто пережив жах погрому, але ні крихти «обітованої землі» не знайшов він у хвальковитій Америці. Те, що він там сам побачив, відчув і пережив, лягло в основу заключних розділів роману, дія яких відбувається в Нью-Йорку, де востаннє зустрічаються Лео і Роза, два великі артисти, закохані одне в одного, дві мандрівні зорі, яким так і не судилося зійтись. Автор символічно обрав місцем їхньої печальної зустрічі зоологічний сад, світ звірів. Людей там оточують звірі, хоч і мають вони вигляд більш або менш респектабельних ділків, меценатів, цінителів таланту.
Не менш гостру картину капіталістичних порядків змалював Шолом-Алейхем і в другій частині своєї славетної повісті про хлопчика Мотла. Ця повість, розпочата ще 1907 року (перша частина) і продовжена (друга частина) 1916 року, так і лишилась незакінчена.
Письменник тяжко хворів. 1908 року, повернувшись з Америки додому, він рушив у мандри по українських, білоруських, польських містах, де жили значні маси єврейського населення. Виступи Шолом-Алейхема перед читачами перетворювались на справжні вияви народної пошани й любові до письменника. В Барановичах (Білорусія) він застудився, зліг. Лікарі встановили спалах туберкульозу легенів.
Під сонячним небом Італії мусив шукати хворий видужання. Туди, в італійське містечко Нерві, зі всіх кінців світу надходили до нього вітальні телеграми, адреси й листи. Шанувальники його таланту вітали свого улюбленого письменника з двадцятип'ятиліттям літературної діяльності, що восени 1908 року відзначалося широкою громадськістю. Одна вітальна адреса особливо запам'яталась. Вона була з Києва. Письменник писав про неї: «Адреса зворушила мене до сліз. Адже це Київ, а Київ — це ж моє місто... Бути всюди на моєму святі немислимо, але те, що я не можу бути в Києві, навіває на мене журбу!»
Довгі роки за кордоном. Італія, Німеччина, Швейцарія. Але думи — на батьківщині, де розгул реакції, столипінські порядки, свавілля і шал мракобісів. У Києві 1913 року розпочинається ганебний процес Бейліса, звинуваченого в ритуальному вбивстві хлопчика. Вбила малюка ще 1911 року купка карних злочинців. Мракобіси скористалися з цього вбивства, щоб розпочати дику антисемітську витівку. Весь світ був обурений, особливо свідомі маси російського, українського, польського народів. Найкращі люди російської літератури, слідом за М. Горьким та В. Короленком, піднесли голос гнівного протесту. Слово обурення кинули в лице чорносотенній зграї М. Коцюбинський, М. Заньковецька, М. Садовський та інші діячі української культури. Шолом-Алейхем напружено стежив за довготривалим перебігом слідства і процесу. Царські посіпаки примушені були виправдати Бейліса, але годі було з пам'яті людської стерти це діло, що затаврувало незмивною ганьбою всю зграю погромників.
Шолом-Алейхем, використавши матеріали процесу, написав роман «Кривавий жарт» (1912-1913). Трохи штучна побудова сюжету, ускладнена фабула все-таки не заважає виявленню основної ідеї твору: антисемітизм прагнуть нав'язати російському, українському, іншим народам панівні верстви царської Росії, самому ж народові, його інтелігенції антисемітизм глибоко чужий і ворожий. Благородна інтернаціональна свідомість письменника, непохитна віра в народ штовхнули його в ту пору розпалюваної ворожнечі виступити проти націоналістичної демагогії і провокації.
Війна 1914 року застала Шолом-Алейхема на німецькому курорт Альбек. З великими труднощами пощастило письменникові вибратись звідтіль, добратися до Нью-Йорка.
Останні роки життя, останні роки напруженої творчості. Письменник начебто відчуває, що недовгі строки дано йому для закінчення (він так і не встиг закінчити) двох чи не найулюбленіших своїх книжок — пре вбогого й доброго хлопчика Мотла та про життєрадісного і моторного Шолома, себто про самого себе, виведеного в автобіографічній повісті «З ярмарку». Між працею над цими двома книжками знайшовся час написати кілька драматичних творів (в тому числі найвідомішу свою п'єсу «Великий виграш»), розпочати ще один роман «Помилка» (не закінчений).
Нелегко пишеться. Думи там, за океаном, де над рідною землею встають нищівні пожежі небувалих в історії битв. Письменник гостро засуджує цю братовбивчу різанину: «В кого є час подумати: що я роблю, заради кого, навіщо? Кому спаде на думку: може, я йду проти власного брата?» — так розпачливо запитує письменник, але крізь кривавий туман війни йому видніють радісніші далі. Він вірить, що «світ напередодні перебудови Буде новий світ, нові обрії відкриваються».
Осяяні цим видінням, поволі заплющуються прозорливі, скорботні і веселі очі. Останнім передсмертним бажанням великого письменника було щоб його тіло поховали s рідному Києві.
Вранці 13 травня 1916 року вмер Шолом-Алейхем. Історичні обставини завадили виконати передсмертне бажання. Тіло його знайшло свій навічний сховок у чужій нью-йоркській землі. Там його поховано так як він просив у «Заповіті»: «Хай мене поховають не поміж аристократів, знатних людей чи багатіїв, а саме поміж звичайних людей, робітників, разом із справжнім народом.
На любов, яку повною мірою віддав письменник народові, бідному знедоленому, визискуваному трудящому народові, відповів народ безсмертною, вічною любов'ю. Як гордість своєї культури, як коштовний внесок у скарбницю загальнолюдських духовних цінностей, береже єврейський народ багату спадщину Шолом-Алейхема. Десять романів, двадцять п'єс, сотні оповідань, багато віршів, статей, фельєтонів, кілька розвідок лишив цей невтомний трудівник. Інтерес до його творчості, любов до його живого, теплого і щирого слова давно вже вийшла за національні межі. На десятки мов народів світу перекладено його твори. Російською мовою він і сам писав, і перекладали його вслід за виходом оригіналу. Українською мовою книги його вийшли тільки після революції, в театрах України йшли і йдуть його п’єси; на українських кіностудіях поставлено фільми за творами Шолом-Алейхема. Український читач глибоко любить і цінує творчість єврейського письменника, не тільки народженого на українській землі, але і зв'язаного з цією землею, з її народом найдорогоціннішими духовними зв'язками. З вершин тієї великої світової будови, яку зводять спільними зусиллями на радянській землі сини і дочки всіх братніх народів, видно неозорі обрії справді щасливого нового світу, які колись розкривались письменникові лише в світлих мріях, а нині стали явом, дійсністю, торжеством людини. Народи, що їхнім прапором є прапор революційного гуманізму, високою шаною вславляють діла тих своїх попередників, які в жорстоких умовах соціального і національного гноблення жили, працювали і боролись в ім'я людства, його щастя, свободи, рівності, братерства і миру. Цією шаною огортаємо ми і того, хто власним своїм іменем зробив добре і світле вітання, слово миру й надії. Як би міг він сміятись, жартувати, втішатись і втішати, коли б не ніс у своєму серці невичерпної людської надії і не роздавав її щедро й дружелюбно людям!
Л-ра: Вітчизна. – 1966. – № 5. – С. 176-185.
Твори
Критика
