​Чи маємо ми приборкати міста або підтримати їх біоморфне зростання?

Автор: Джош Берсон, антрополог і письменник, автор книги «Людське риштування. Як не слід розробляти вирішення кліматичної кризи» (The Human Scaffold: How Not to Design Your Way Out of a Climate Crisis, 2021).

Міста охоплюють всю земну кулю, ніби розгалужені рослини. Нам варто їх приборкати чи розвивати їх біоморфний потенціал?

Станом на 1996 рік третина населення Китаю жила у містах. Показник у 2021 році досяг позначки у дві третини. Для порівняння, у Сполучених Штатах цей показник дорівнює чотирьом п’ятим. Китайський будівельний бум позначає момент зміни, яка має геологічне значення в історії Землі: люди тепер за способом життя – міські істоти. Менше 15 років тому кількість міського населення вперше в історії перевищила кількість сільського населення, а тенденції щодо розмірів міст Землі свідчать про прискорення темпів зростання впродовж останніх 200 років. Приблизно 250 років тому на Землі існувало лише три міста-мільйонника: Едо (сучасне Токіо), Пекін та Лондон, а сьогодні ж таких міст понад 550.

Хоча цьому процесу приділяється менше уваги, ніж кліматичній кризі, продовольчій безпеці, енергоспоживанню, попиту на промислові товари, втраті біорізноманіття чи старінню населення, але урбанізація причетна до кожної з цих проблем. Вона є одним з найбільш типових явищ широкомасштабної кризи інтенсифікації – інакше кажучи, зростаючого ризику, що людство не впорається зі своїм вуглецевим боргом, – масштаби якої ми тільки починаємо усвідомлювати. Як ми побачимо далі, урбанізація, можливо більше ніж будь-який інший компонент кризи інтенсифікації, пов’язана з питанням про те, як забезпечити собі хороше життя, та навіть з цінностями, які керують нашою економічною поведінкою.

Уявімо, що людство протримається на Землі ще 10 тисяч років, і нарешті захоче провести дослідження того, що ж пішло не так в той період – наше з вами сьогодення та найближче майбутнє, – який письменник Вільям Ґібсон промовисто назвав «Джекпотом». Майбутні археологи звернули б увагу на той факт, що попередні покоління, включаючи наше з вами, збиралися в містах, наче завтра не настане. Який висновок вони зроблять?

Тлумачення цієї ситуації наштовхується на дві проблеми. По-перше, через 10 тисяч років привабливість міського життя, можливо, не буде такою вже й очевидною. По-друге, підхід суспільствознавців до вивчення динаміки інтенсифікації часто приховує більше, ніж відкриває. Як ми побачимо далі, ці два явища пов’язані. Наші епістемологічні рамки погляду на урбанізацію сформувалися через потребу заднім числом створити враження про її бажаність, ба навіть неминучість.

Розглядаючи разом матеріальний та ідеологічний виміри, можна вийти за рамки свого мислення і уявити недоступні наразі способи життя. Почнемо зі стійкого факту: міста роблять людей хворими.

Міста негативно впливають на організм. Ми всі вже знайомі з тим, як щільна забудова сприяє поширенню хвороб, що передаються повітряно-крапельним шляхом. Але стресові чинники міського життя дуже різноманітні. До них належать і забруднення повітря і води, і шум, і спека, світло, надлишок соціальних контактів. Як зазначено в доповіді комісії журналу «Ланцет» про забруднення навколишнього середовища та здоров’я за 2017 рік, забруднення – «найбільша екологічна причина хвороб та передчасної смерті». У 2015 році забруднення спричинило «втричі більше смертей, ніж від СНІДу, туберкульозу та малярії разом узятих, і в 15 разів більше, ніж від усіх воєн та інших форм насильства» – і цей показник зростатиме, оскільки лісові пожежі стають всесезонним явищем. Забруднення є нейротоксичним, мутагенним і порушує роботу ендокринної системи, не кажучи вже про його вплив на дихання, зір, нюх та дотик.

Так само як промислові ферми і нафтопереробні заводи, міста покладаються на прилеглі території, які служать поглиначами викидів. Але основний тягар несуть самі городяни – і особливо мешканці малозабезпечених районів.

Ще однією проблемою є шум. Вплив рівнів звукового тиску, що перевищують 90 децибелів – звичайне явище в ресторанах – викликає механічну травму волоскових клітин базилярної мембрани. Навіть вплив на рівні тиску, що тривалий час вважався механічно безпечним, з часом може призвести до незворотних порушень слуху.

Але вплив шуму не обмежується лише слухом. У багатьох видів тварин, включаючи ссавців, було встановлено, що хронічний акустичний стрес негативно впливає на розмноження, дитячий розвиток, метаболізм, здоров’я серцево-судинної системи, сон, здатність до запам’ятовування та імунну функцію.

Можливо, найбільш неочікуваним ризиком міського життя є шизофренія. Цей ефект навіть залежить від рівня впливу: чим більше часу ви проводите в містах, тим вищий ризик. Очевидно, стресовий чинник, що провокує розвиток захворювання, частково має соціальну природу, причому найбільшому ризику піддаються малозабезпечені люди. Була висунута гіпотеза про проміжну роль молекулярних структур, що реагують на небезпеку, спричиняючи ланцюгову реакцію, яка викликає запалення тканин, незважаючи на відсутність ушкоджень, наче у передчутті травми. Натомість проведення часу на природі знижує ризик захворювання.

Міста мають багато позитивних аспектів, але мінімізація захворювань не входить в їх число. І все ж ми маримо ними? Чому?

В цьому нам допоможе порівняння. Розглянемо сільське господарство.

Через 10 000 років переваги сільського господарства не відразу помітні, так само як і переваги життя в місті. Землеробство та скотарство вимагали більше праці, ніж збиральництво та полювання, і тому цю працю потрібно було координувати способами, які вимагали новий вид корпоративності та покірності владі. В свою чергу, продукти сільського господарства спочатку пов’язували неформально, а вже потім через закони з конкретними наслідками особистої трудової діяльності. Це сприяло накопиченню надлишків малою групою людей, підриваючи взаємодопомогу та посилюючи нерівність.

Ба більше, раціон ранніх виробників продовольства був бідніший на мікроелементи і менш стабільний в енергетичному плані, ніж раціон тогочасних мисливців-збирачів. Дотримуючись менш різноманітного раціону за складом та знаннями необхідними для його підтримки, виробники продовольства ризикували зіштовхнутись з нестачею ресурсів.

Сільське господарство не скрізь піддавалося безконтрольному розповсюдженню. Існують докази довготривалої стабільності економік, що знаходились на різних рівнях вирощування продукції без повної залежності від сільського господарства. Але в Євразії та Африці, а також у значній частині Америки та Тихоокеанського регіону ми можемо спостерігати перехід до сільського господарства. Тож воно було чогось таки варте.

Звичайно, неолітичні народи не збиралися одомашнювати тварин та рослини. Сільське господарство розгорталося покроково, керуючись нагальним занепокоєнням через скорочення популяції здобичі та усвідомленням того, що рис можна вирощувати в поселенні. Пізніше вже з’явилися протилежні сигнали, такі як усвідомлення того, що для того, щоб виростити рис, потрібно більше працювати, ніж якщо просто збирати його в дикій природі, хронічна анемія у дітей та укорінена нерівність. Як наслідок, тиск відбору, який ці негативні аспекти чинили на поведінку, був слабшим.

Так само нас приваблює переїзд у міста заради задоволення невідкладних потреб у працевлаштуванні, у розвагах, в тому, щоб опинитися в якомусь місці, де ми ще не знаємо всіх потенційних партнерів, щоб надати нашим дітям доступ до ширших можливостей освіти або просто втекти від нагляду дружньої сільської громади. Недоліки, такі як інфекції, повені, теплові острови, забруднення повітря, соціальний стрес, постійне світло і шум, нестача зелених насаджень та місця для вирощування власної їжі за такої потреби, стають очевидними лише у довгостроковій перспективі.

У випадку сільського господарства з часом виникли ідеології для виправдання нової реальності – шанування великих людей, людське панування над землею, перетворення праці на власність. Чи відбувається щось подібне з містами?

У широко цитованій статті 2007 року фізик Луїш Беттанкур та його колеги продемонстрували, що згідно низки загальних показників щодо інновацій та створення багатств міста приносять переваги, які перевищують наші очікування від простого збільшення кількості залучених людей, при цьому маючи меншу вартість з точки зору необхідної інфраструктури. Тобто степеневі розподіли, що пов’язують розмір міста (за чисельністю населення) із, скажімо, кількістю патентів, виданих за певний період часу, мають показники, більші за 1, тоді як розподіли, що стосуються населення до кількості міді, асфальту та термопластичних трубопроводів, необхідних для забезпечення містян електроенергією, транспортом і водопостачанням, мають показники менше 1. Міста забезпечують економію від масштабу.

Стаття Беттанкура та його колег «Зростання, інновації, масштабування та темп життя в містах» з’явилася на хвилі інтересу теоретиків соціальної складності до моделювання інновацій як функції чисельності населення. В антропології це набуло форми припущень, що технологічна культура розвивається – розгортається – на демографічній біговій доріжці. Передача знань від одного покоління до наступного схильна до помилок. Щоб забезпечити підтримку, не кажучи вже про зростання, технологічної культури з часом, вам знадобиться достатня кількість обізнаних людей, які будуть служити взірцем для нових учнів. У метафорі бігової доріжки, її швидкість – це темп накопичення помилок; швидкість бігуна – зростання населення громади. В ізоляції спільнота ризикує впасти з бігової доріжки, втративши як існуючі технології, так і здатність до інновацій.

Модель бігової доріжки приваблює своєю простотою, але вона демонструє ту саму схильність до зростання, яка вже давно спостерігається в сучасній економіці. Останнім часом філософія зростання зазнала переоцінки з точки зору антизростання та економіки сталого стану.

Нещодавно економіст Бранко Міланович, який ретельно досліджує взаємозв’язки між зростанням і нерівністю, опублікував критику антизростання. Міланович акцентує увагу на ролі, яку зростання зіграло у боротьбі з соціальною нерівністю. За відсутності зростання важко домогтися перерозподілу ресурсів, оскільки їх власники схильні розглядати свої активи, навіть ті, які були отримані внаслідок збігу обставин, як те, на що вони мають право. Збільшення пирога спричинить менше конфліктів, ніж прохання поділитися тим, що є. Але Міланович додає, що прихильники думки про «випадковість» зростання (ніби воно не є суттєвою рисою економічного життя) «повинні почати зі спроби змінити основи, на яких була побудована наша (глобальна капіталістична) цивілізація, а саме такі, як ненаситність потреб та коммодифікація. Але ці риси настільки вкоренилися, що я не бачу способів їх зміни в найближчому майбутньому». Тобто це не фізична межа і не проблема політичного устрою, це проблема бачення. Ми навіть не можемо уявити собі економічну систему, фундаментом якої було б щось інше за ненаситність.

Як же нам зійти з цієї бігової доріжки, перш ніж ми впадемо? Як же нам створити модель світу, що буде базуватися на економіці сталого стану? Як будуть функціонувати всі сфери нашого життя, такі як житло, соціальні відносини, продукти харчування? Аналіз, проведений Беттанкуром та його колегами, показує, що однією з причин прискорення урбанізації є те, що великі міста є рушійною силою економіки зростання. Тож, можливо, світ у якому панує рівновага має відійти від урбаністичної моделі. Але не варто забігати наперед, а слід зупинитися й подумати, яким чином урбанізація здатна досягати економії від масштабу? Чи це просто атмосфера інтелектуальної свободи, яку створюють люди, коли проживають на щільно заселеній території? Я хотів би запропонувати два додаткові чинники. Спершу, варто сказати, що урбанізація – це екстрактивне явище. По-друге, потужні міські економічні системи частково є надбанням тих, кого ми випускаємо з виду, коли проводимо межу між містом та прилеглими територіями. Ці два явища працюють разом. Щоб прослідкувати за тим, як міська економіка взаємопов’язана з іншими системами, які забезпечують її потреби, розглянемо просторову динаміку урбанізації.

Ті міста, що сьогодні з’являються на карті, мало чим нагадують компактні мегаполіси з наукової фантастики середини 20-го століття. Зростання міст має дендритний характер, коли райони з вищою щільністю населення – ядра зростання – пов’язані між собою транспортними мережами та оточені сільськогосподарськими землями та поселеннями з низькою густотою населення. Якщо ви подорожували в тих частинах світу, які швидко урбанізуються, ви, напевно, спостерігали, як дороги стають своєрідним риштуванням для стрічкоподібних міст – лінійних поселень, які зростають для обслуговування дорожніх потреб. У деяких місцях шестигодинна поїздка може здатися тривалим туром чайними кіосками та авторемонтними майстернями, під час якого ви ніколи не покидаєте міський простір по дорозі з одного міста в інше – навіть якби ви зупинилися на узбіччі і перетнули межу поселення, ви б швидко опинилися на чиїхось полях. (У США відсутність державної політики щодо обмеження розростання міст означає, що якість стрічкоподібних поселень зберігається, за винятком того, що сьогодні зразком такої моделі є гіпермаркет).

У багатьох частинах світу зростання міст викликане неформальним – або навіть автономним – будівництвом, яке в основному проводять мігранти з сільської місцевості, коли нові райони борються за визнання з боку муніципальної влади та відбувається розширення таких зручностей, як водопровід та каналізація. Подібна ситуація спостерігається в багатьох частинах Латинської Америки, Африки та Південної Азії. В інших місцях зростання зумовлене політикою держави. У Китаї конкуренція між провінціями за будівництво міст «першого рівня» залишила значні частини внутрішніх районів всіяними «містами-привидами», компактними житловими районами, де до 90 відсотків квартир стоять порожніми. Китайський забудовник нерухомості Evergrande, який нині потрапив у великі борги, та інші подібні компанії отримали вигоду від нормативного середовища, створеного для стимулювання урбанізації, продаючи ще не збудовані квартири без попереднього замовлення, залучаючи капітал від державних кредиторів та охочих інвесторів та використовуючи авансові надходження від нових проектів, щоб розрахуватись із постачальниками останнього раунду. Але навіть у Китаї зростання міст, спричинене міграцією, відіграло певну роль, коли автономне розширення до сільськогосподарських околиць призвело до того, що муніципальні органи влади були змушені докладати великих зусиль для встановлення порядку.

Взяти наприклад Пудун, район Шанхаю, який швидко урбанізується. Тридцять років тому Пудун був сільськогосподарським угіддям. Сьогодні деякі частини района знаходяться на другій чи третій хвилі розвитку, коли магазини Nike виростають із руїн торгових центрів. Коли 2018 року я працював над своєю книгою про споживання м’яса, то провів там три місяці, випробовуючи її на студентах під час одного з перших китайських експериментів з ліберальної освіти. Вони не були вражені, і я проводив багато часу, гуляючи по околицях, переписуючи все в своїй голові. На щастя, менше ніж у п’яти хвилинах від мого дому стояв «мокрий ринок» під відкритим небом, один з останніх у своєму роді в Шанхаї. Я проводив там час щодня.

Одного дня, під кінець свого перебування в Пудуні, я вирішив скоротити шлях через ринок. Була четверта година дня. Зазвичай ринок був би заповнений пішоходами та мотоциклами. Натомість було тихо, кіоски зачинені, продавці сиділи навпочіпки біля входу. Я пройшов половину шляху й побачив, що поліція перекрила головний прохід. На протилежній стороні поліцейської стрічки чоловік працював із плазмовим пальником, розбираючи конструкцію кіоску. Очевидно, місто роками намагалося закрити цей ринок. Але через кілька місяців я дізнався, що він просто перемістився на південь, розташувавшись на незабудованих ділянках, які межували з артеріальною дорогою.

Ми спостерігаємо два види урбанізації – одна керується капіталом, а інша автономна. Через наші звички міркувати про капітал, ми схильні ігнорувати динаміку розвитку автономної урбанізації. У період з 1992 по 2004 рік уряд Перу, за підтримки Світового банку та мережі фондів, що прагнуть сприяти економічній лібералізації в країнах, що розвиваються, провів експеримент з надання прав власності жителям автономно заселених районів у містах Перу. Гіпотеза спонсорів полягала в тому, що оформлення прав власності на житло полегшить жителям доступ до капіталу і тим самим допоможе їм подолати бідність. Цього не сталося. Натомість жителі районів, які мають право на участь у програмі та які отримали право власності на свої будинки, стали більше працювати, зокрема поза домом. Без наведення жодних доказів, автори дослідження програми, проведеного Світовим банком, дійшли такого висновку: отримавши право власності, мешканці перестали відчувати необхідність залишатися вдома, щоб захищати свою власність. Більш вірогідне пояснення, як показав історик Тімоті Мітчелл, пов’язане з тим, що райони для участі в програмі відбиралися за принципом легкості вступу до неї: насамперед вибиралися старі райони, що більш сформувалися, у безпечніших місцях. До кінця досліджуваного періоду третина домогосподарств, які мали право на участь у програмі та ще не отримали права власності, знаходилися у високогірному місті Уанкайо, де більшість жителів складають кечуа, і яке найбільше постраждало від громадянської війни 1980-х років.

«Зазвичай, – зазначає Мітчелл, – район скваттерів формувався одним селом, мешканці якого заздалегідь планували своє колективне переселення... і відтворювали громадські об’єднання села на новому місці». Тому придорожні кіоски, що продають трав’яний чай емольєнте, краще розглядати не як ознаки розростання міста, а як суспільну солідарність в дії. Програма оформлення прав власності, як визнає дослідження Світового банку, послабила ці об’єднання, проте вона все одно розглядалася як демонстрація здатності лібералізації сприяти розвитку.

Дендритний характер урбанізації не є чимось новим. Коли ви гуляєте Лондоном, ви можете прочитати історію багатоядерного зростання по змінах міського простору на кордонах між прилеглими районами – це точки, де окремі поселення розширювались, поки не об’єдналися. Але сьогодні дендритна структура проявляється чіткіше, частково тому, що урбанізація розвивається швидше, ніж у минулому, а частково тому, що супутникова зйомка та інші технології дистанційного спостереження дозволяють отримати синоптичну, хоча іноді й оманливу картину земної поверхні.

Визначення просторової розмірності урбанізації – ступеня того, наскільки міста, розростаючись, відрізняються за формою від опуклих багатокутників, що мінімізують периметр, які ви зустрічали при вивченні елементарної геометрії, – є областю активних досліджень. Але не потрібна точна оцінка розмірності, щоб помітити, просто подивившись на супутникові знімки нічного освітлення в густонаселених частинах Землі, що краї великих агломерацій можна порівняти з береговими лініями – вони мають певну фрактальність або самоподібніу якість. Інволюції, відхилення від опуклої форми, породжують нові серії таких розбіжностей у більш локалізованому масштабі. Дендрити розгалужуються, точки їх розгалуження часто переростають у нові ядра, нові центри випромінювання.

Супутникова дистанційна зйомка бере свій початок у 1959 році. Сьогодні вона здійснюється за допомогою широкого спектру державних і комерційних супутникових програм, включаючи недорогі супутники CubeSat, які жертвують вищою роздільною здатністю на користь більш широкого покриття. Проте, як пояснюють географ Ноам Левін та його колеги в нещодавньому огляді, «непросто знайти єдиний оптимальний поріг, який може точно окреслити великі та малі міста одночасно» – адже якщо знімати великі міста, то втрачаються менші населені пункти, а зйомка малих поселень веде до переоцінки розмірів великих міст. Проблема встановлення порогових значень ускладнюється використанням різних стандартів міського освітлення, а нещодавній перехід від пари натрію до світлодіодного освітлення створив нові проблеми. Однак супутникове зображення нічного освітлення знайшло безліч застосувань, включаючи оцінку ВВП, картографування метеорологічних катастроф, моніторинг збройних конфліктів – і, повертаючись до того, з чого ми почали, оцінку епідеміологічного ризику: порушення циркадних ритмів тварин, викликане штучним нічним освітленням, було пов’язане з раком, ожирінням та депресією, серед інших форм захворювань. (Національне управління океанічних і атмосферних досліджень США оприлюднило серію композитних зображень змін освітлення в нічний час між 1992 і 2012 роками. Наприклад, подивіться на 2010 рік.)

Дистанційне зондування з’ясувало ступінь, у якому міста використовують ресурси регіонального масштабу – прісну воду, чисте повітря, продуктивність сільського господарства – без миттєвого негативного зворотного зв’язку. Протягом деякого часу міста, що швидко зростають, можуть екстерналізувати витрати, пов’язані з розширенням, і таким чином демонструвати економію від масштабу, коли вимоги до прилеглих регіонів залишаються поза балансом. Дендритний характер зростання міст певним чином пояснює, як це може статися. Міста не розцвітають на поверхні Землі, як кульбаби на полі. Натомість вони поширюються як міцелій, максимально збільшуючи площу дотику із середовищем і, відповідно, максимізуючи можливості для залучення ресурсів із менш густонаселених і зазвичай менш політично впливових районів.

Ніде ця закономірність не простежується так чітко, як у випадку із продовольством. Міста споживають приблизно на порядок чи два більше харчової енергії, ніж інші види населених пунктів, але при цьому відіграють обмежену роль у виробництві цієї енергії.

А що як ми поставимо продовольчу автономію в центр міського проектування? Справді, якщо ми навчимося розглядати міста як вегетативні поверхні з гіфоподібними структурами, вбудованими в них, а не навпаки?

Ці вегетативні поверхні не можуть бути садами або фермами, вони також не можуть бути схожими на теплиці або вертикальні ферми, які використовують технології точного рільництва. Стратегія, що лежить в основі всього цього, полягає у спрощенні заради масштабу: ви вибираєте те, що хочете вирощувати, а потім створюєте біом, що тільки з цього і складається. Але останні події показують, що ми перевищили межі граничної віддачі від масштабу.

Я маю на увазі модель, яка надає перевагу не масштабу, а топологічній складності. Така модель залежатиме від тонкого розуміння алелопатичних взаємодій, які необхідні для комплексної організації живих істот з хімічними сигнальними шляхами, за допомогою яких рослини та їх грибкові та мікробні симбіонти координують інтереси, дозволяючи цілій низці таксонів процвітати у злагоді. Роботу зі створення такого біома можна порівняти з тією, яку виконали перші людські колоністи Австралії, коли за допомогою вогню створили ландшафт, що сприяє збиральництву – це було більше підштовхування, ніж культивування. Але він матиме вертикальну складову. Догляд за цими так званими висячими лісами був би основною рисою міського життя, а не обов’язком непомітних низькооплачуваних фахівців. Суспільство, для життя в якому кожен повинен займатися основними завданнями зі збирання ресурсів, які дарує сонце, було б більш життєздатним – ви ніколи не відчували б нестачі в зразках найнеобхідніших навичок. І нікому не буде відмовлено у доступі до зелених насаджень.

Уявити світ, у якому людство розглядає своє сьогодення з позиції безпеки, означає уявити світ, у якому ми віддаємо перевагу складності таксономічно різноманітних біотичних груп над масштабним спрощенням сільського господарства у його сьогоднішньому вигляді. Насамперед, це буде світ, у якому ми зрозуміємо, кажучи словами антрополога Маршалла Салінса, що хоча розум може бути ненаситним, потреби тіла легко задовольнити.

Можливо, це нам не під силу. Але давайте повернемося до уявного експерименту, про який я згадував раніше. Уявіть собі цього разу не дослідження, а щось більш відкрите – симпозіум через 10 000 років. Тема – «Урбанізація: нові шляхи та перспективи». Настав час перерви. Учасники потягуються, заводять легку бесіду, дивляться на ліс внизу. День тривав довго завдяки жвавій методологічній дискусії після презентації про використання однофотонної гамма-сцинтиляційної томографії, яка дозволила неруйнівним способом візуалізувати послідовності археологічних уламків на глибині 100 метрів – вниз крізь горизонти пилу 9900-3000 років тому. Результати змушують серйозно замислитися – людство багато разів було на межі загибелі. Якщо судити з історії, то від наступної загрози вимирання вас відділяє тисяча років. Кожна з них могла стати останньою.

Але сьогодні у лісі панує мир. Вийшовши на платформу, ви чуєте десь далеко внизу вигуки крикливих сорокопудових пих і рохкання пекаріїв. Повітря гостро пахне гістосолями у кронах високих дерев – гумусом, що утворюється на гілках. Світло згасло. Настав час збирати вечерю.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Should we rein cities in or embrace their biomorphic growth?» в журналі Aeon 9 листопада 2021 р.

Переклали студенти групи 31п Факультету іноземної філології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.