Ернст Юнгер і його роман «На мармурових скелях»

Дмитро Наливайко

Незважаючи на свої теперішні труднощі й негаразди, на жорстоку кризу, в якій перебуває видавнича справа, продовжується, — хоч і не тими темпами, як хотілося б, — процес ознайомлення наших читачів із надбаннями західної думки й літератури XX ст., які тоталітарним комуністичним режимом оголошувалися реакційними й піддавалися забороні. І ось настала черга Ернста Юнгера, відомого німецького письменника і філософа-есеїста, творчість якого належить до визначних і оригінальних явищ німецької, — та й не тільки німецької, — духовної культури нашого сторіччя. Письменник і мислитель виразно консервативного спрямування (сам себе він визначав як «революційного консерватора»), Юнгер вважався в СРСР запеклим реакціонером (ким він і справді виглядає в системі марксистського віровчення), більше того — нацистом, одним з офіційних літераторів фашистського третього рейху. А це вже була неправда, ідеологічна підтасовка, з тих, котрі, як відомо, в недавні часи були дуже вживаним засобом ідейно-політичної боротьби.

Народився Ернст Юнгер 1895 р. в Гайдельберзі, в сім’ї аптекаря. Наділений від природи «авантюрним серцем» (так він згодом назве одну зі своїх найбільш автобіографічних книг), вісімнадцятирічний Юнгер втікає з гімназії та батьківського дому й вербується у французький іноземний легіон в Африці; але втрутився батько, і юнакові довелося повернутися додому. Через рік вибухнула Перша світова війна, і Юнгер іде добровольцем у діючу армію. На фронті він провів майже чотири роки, виявив незвичайну хоробрість, був чотирнадцять разів поранений і нагороджений вищими німецькими військовими орденами. Ця війна, безперечно, є найзначнішою зовнішньою подією біографії письменника і водночас його найбільшим внутрішнім переживанням, вихідною основою його життєвого досвіду й творчості. В цій якості він буде звертатися до неї постійно як у своїх романах, так і в есеїстиці й публіцистиці.

Закономірно, що перший твір Юнгера, роман «У сталевих бурях», є твором про війну 1914-1918 pp.; вийшов він 1920 p., але писався ще й в окопах. За своїм змістом він дуже відрізняється від знаних у нас західних романів про цю війну, від «Вогню» Барбюса й «Дерев’яних хрестів» Доржелеса до «Прощавай, зброє» Хемігуея і «На Західному фронті без змін» Ремарка. У нас його згадували лише тоді, коли треба було навести приклад з літератури, що вславляє імперіалістичну війну. Безперечно, цей твір не є пацифістською літературою, але й надто однозначно було б уважати його апологією війни.

Роман має підзаголовок «Щоденник командора штурмової групи», але щоденникова зосередженість на особистішому йому не властива. Розгортається він у чіткій хронологічній послідовності і являє собою цілісну наративну структуру. Дія розпочинається в січні 1915 p., коли автор щоденника разом з іншими юнаками опиняється в окопах, і завершується разом із закінченням війни. Суб’єктом розповіді, власне, виступає група, форма «ми» в цій розповіді рішуче превалює. «З недовірливою шанобою прислухалися ми до повільних вальсових ритмів фронту, до мелодії, яка за довгі роки стане для нас такою звичною», — так передаються в романі перші враження від фронту. Докладно розповідається в ньому, як загартовуються юнаки в горнилі війни, про фронтову дружбу, що їх згуртовує. Виразно виступає в романі тенденція утвердження солдатських доблестей як загальнолюдських цінностей. В цілому Юнгер схильний був вважати, що війна є особливою формою життя, яка ставить до людини підвищені й жорсткі вимоги, тяжким, але не позбавленим сенсу випробуванням.

Є в романі ще один аспект, який дозволяє назвати його новаторським твором. Але у зв’язку з цим слід попередньо сказати, що Юнгер був наділений не тільки «авантюрним серцем», а й аналітичним розумом та даром філософської медитації, і це проявляється вже в першому його романі. Війна в ньому — не тільки «внутрішнє переживання», не тільки випробування людських можливостей, а й соціофілософський феномен. Вона осмислюється і як грандіозна битва «матеріальних сил», битва «титанічних сил техніки», як війна іншого типу, ніж усі попередні, як породження нової історичної епохи. «Сталеві бурі» — це не просто поетизм, винесений в заголовок роману, а й означення суті зображуваного явища, його «фактури».

До проблематики, порушеної у «Сталевих бурях», Юнгер ще звертатиметься не раз, передусім в есеїстиці й публіцистиці 20-30-х pp., розширюючи й поглиблюючи її осмислення. При цьому нерідко виводяться на поверхню мотиви, які в романі звучать приглушено або ж присутні в ньому імпліцитно. Близько прилягає до роману книга «Бій як внутрішнє переживання» (1922), написана, як для Юнгера, надто емоційно, майже експресіоністично. Тут на повний голос звучить героїзація «тих, що здобули перемогу над страхом», «небувалої породи людей», викованої «духом битви титанічних сил техніки й рукопашних боїв». Героїзація цієї «породи людей» веде й до поетизації війни в цій книзі, до її апології.

Інший аспект роману знаходить поглиблену розробку в книзі «Тотальна мобілізація» (1930), де війна розглядається в широкій панорамі сучасної цивілізації, гігантського виробничого процесу. В епоху небаченого розвитку промисловості й техніки війна набрала зовсім іншого масштабу й характеру, тепер за арміями, що протистоять одна одній на фронті, стоять армії, що створюють воєнно-промисловий потенціал, і ними охоплюється абсолютна більшість населення. Не залишається діяльності, яка хоча б опосередковано не була втягнута в роботу війни. Тотальна мобілізація ресурсів, у тому числі людських, супроводжується встановленням тотального насильства над особистістю. Епоха прицільного пострілу відходить у минуле, удари наносяться по всьому населенню, охопленому тотальною мобілізацією. В цій книзі Юнгер, відштовхуючись від досвіду Першої світової війни, передбачив характер Другої світової війни, її тотальність.

Громадсько-політична позиція Юнгера в міжвоєнні десятиліття була складною і неоднозначною. Він хотів залишитися тим же спостерігачем з «телескопічною оптикою» щодо тогочасної німецької дійсності, але вона була надто бурхливою та драматичною і втягувала його в свою круговерть. Тодішньому Юнгеру була неприйнятною Ваймарська республіка і ширше — буржуазно-демократичний устрій. У книзі «Гай 25» (1925) він заявляв: «Я ненавиджу демократію, як чуму»; забігаючи вперед, скажемо, що в цьому пункті його погляди радикально змінилися після 1945 р. Свої симпатії він віддавав аристократії, трактуючи її широко, не без впливу Ніцше та його ідеалу надлюдини. Ідея аристократизму, що поєднує аристократизм «спадковий» і «духовний», становить стрижень його позитивної програми, що досить виразно проявилося і в романі «На мармурових скелях».

Поряд з тим в 20-х — на початку 30-х pp. Юнгер сповідує ідеї націоналізму, дуже поширені в той час у Німеччині, яка відчувала себе приниженою і скривдженою Версальським миром 1919 р. В тій же книзі «Гай 25» він проголошував: «Ми не можемо бути лише національно належними, ми мусимо бути націоналістами». Як вища мета, заради якої варто вмирати, проголошується тут забезпечення німцям «належного місця у великому, багатомільйонному царстві майбутнього». В цей період Юнгер видавав також часописи радикально націоналістичного спрямування, і все це створювало грунт для зближення письменника з нацистами, які вбачали в ньому свого однодумця і прагнули завербувати до своєї партії. Але, як виявилося, націоналізм Юнгера був все-таки іншим, ніж націоналізм гітлерівської партії, і порозуміння вони не знайшли. Письменник відмежовувався від нацистів, двічі, — в 1927 і 1933 pp., — він відхилив пропозиції балотуватися до рейхстагу від їхньої партії, а після їхнього приходу до влади перебував у негласній опозиції до їхнього режиму.

Щоб знову не повертатися до принципово важливого питання стосунків Юнгера з нацистським режимом, вкажу на його зв’язки з діячами-антифашистами Е. Мюзамом, Е. Нікошем, Е. Толлером, Б. Брехтом та іншими, що викликало підозри гестапо й обшук на його квартирі. Ще до вибуху другої світової війни він переймається передчуттям неминучої катастрофи, що теж відбилося в романі «На Мармурових скелях». Під час війни, мобілізований до армії, Юнгер перебуває в дружніх стосунках з генералами й вищими офіцерами, організаторами антигітлерівської змови. В 1942 р. вони направили його на Східний фронт з цікавим дорученням.

Вони вважали, розповів згодом Юнгер, «що, по-перше, мені, авторові такого «пробільшовицького» твору, як «Робітник», цікаво буде подивитися зблизька на країну переможного соціалізму, по-друге, за моєї допомоги їм хотілося промацати настрої російського генералітету. Адже у нас вже тоді виношувалася антигітлерівська змова генералів. її учасникам і хотілося знати, чи не існує подібна антисталінська змова в Росії і чи не можна домовитися з російськими генералами на предмет паралельного повалення деспотій. Однак, побувавши на кількох допитах російських генералів, я був змушений розчарувати своїх колег: у мене склалося враження, що росіянам, припертим до стіни, не до інтриг».

Тут важливо зафіксувати два моменти: те, що антигітлерівська змова німецьких генералів складалася ще в 1942 p., і що Юнгер відтоді знав про неї і мав зв’язки зі змовниками. Безпосередньої участі в невдалому замаху на Гітлера влітку 1944 р. він не брав, і, хоч його зв’язки зі змовниками були виявлені, репресії його обминули.

В більшості своїй твори Юнгера, написані в 30-і pp., викликали невдоволення у нацистів, а то й піддавалися критиці в офіційних виданнях. Так було, зокрема, з його книгою «Робітник» (1932), одним з його кращих і найвідоміших творів, позначених глибиною проникнення в соціополі- тичні процеси сучасності й переконливістю виявлення їхніх характерних тенденцій. Нацистами вона теж була сприйнята як «про- більшовицька» й піддана різкій критиці в «Фолькішер беобахтер», офіціозі їхньої партії. Звичайно, таке прочитання книги було цілковито помилковим. Робітник у Юнгера — не клас пролетарів, що має здійснити революційну перебудову світу, а універсальний соціальний феномен, породжений суспільною еволюцією XX ст. За визначенням автора, це метафізичний образ, що втілює життя в сучасних формах суспільного буття. Його атрибутивні риси — перетворення на придаток могутніх механічних сил, прогресуюча знеособленість і підпорядкованість «перспективному виробничому плану».

У 1939 p., в переддень другої світової війни, був створений роман Юнгера «На Мармурових скелях», сприйнятий як опозиційний і нацистським режимом, і громадськістю. Про те, як народився цей досить загадковий для Юнгера твір, він розповів у примітці до його видання 1972 р. Восени 1938 р. він разом з друзями навідався до маленького містечка на березі Бодензее, де жив його молодший брат Фрідріх Ґеорг, теж відомий письменник. «Я не пам'ятаю, що сталося тієї ночі, — розповідається в примітці, — але вона була багата на видива; добре

випивши, можна впасти в своєрідний транс. Лише пам’ятаю, що на березі горіли чудові міста і полум’я пожеж відбивалося у воді. То був прообраз тих пожеж, що згодом палахкотіли у Вестфалії та Нижній Саксонії». Наступного дня «сюжет склався до деталей. Треба було ще тільки перевести його у слово, що й було зроблено без поспіху навесні й влітку 1939 р. Коректу я прочитав, уже бувши в армії».

Слід сказати, що «джерело» роману позначилося на його змісті, сильніше відчувається в ньому, ніж в інших творах Юнгера, ірраціональний елемент. Безсумнівно,тут маємо справу з передчуттям війни, неминучої катастрофи, яке було не таким вже й несподіваним та віщим в атмосфері Німеччини 1938 — 1939 pp. І ті «видива», про які говориться у примітці, перейшли в заключні розділи роману, де змальовується Грандіозна пожежа, що охопила Маріну, тотальна катастрофа, в якій вона гине.

Але зміст роману далеко не сходить до цього мотиву, хоч він і є одним із важливих. За своїми типологічними особливостями «Мармурових скелях» найближчі до міфологічного роману з його специфічною «невизначеністю» й багатозначністю змісту. Але Юнгер не вдається до використання давніх міфологічних сюжетів, він створює свій міфічний світ, використовуючи християнські, класичні та поганські символи й аналогії. Дія роману розгорнута поза реальними географічними й історичними координатами, тут в одній часово-просторовій площині вміщаються християнські й поганські країни, цивілізація й варварство, котре проривається і затоплює цивілізацію. Шляхом введення анахронізмів, іноді ледве не хтонічних, що «стикуються» з сучасністю, досягається переведення змісту в позачасовість, але не метафізичну позачасовість, а таку, що залишається все-таки у вимірах європейського і німецького історичного буття. Буття, в якому, однак, відсутня хронологія, «було» і «є» зливаються. Відповідно персонажі роману, переведені в цю позачасовість, набувають міфологічного характеру і вартості. Але при цьому як колізії і конфлікти твору, так і персонажі не втрачають співвіднесеності з сучасністю, її політико-ідеологічною актуальністю.

Роман «На Мармурових скелях» має свій символічний код, його символіка переважно культурно-історичного змісту або ж походить із близьких йому сфер. У Юнгера, як у Ніцше, котрий мав на нього великий вплив, немає чіткої межі між образом і поняттям, образ міфологізується, вбирає різні смисли і стає образом-символом, у якому зміст дається ж змістова глибина, що ховає в собі різні значення. Не вдаючись тут до «розкодування» образної системи твору, коротко скажемо про образи фундаментальності.

Таким є передусім образ Мармурових скель, що підносяться серед Маріни й символізують духовну висоту, силу й тривкість Духу, його нездоланність серед повені зла і варварства. Містким міфологічним образом є також Маріна, країна землеробів і виноградарів, у якій проглядають риси то давньої

Еллади, то рідної письменникової Рейнської області. Це благодатна земля, де завжди відчувалася «присутність влади духу», завжди радо приймали поетів і митців. Тут Юнґер іде за Шпенглером, ще одним близьким йому філософом і культурологом, який вважав хліборобські суспільства органічним грунтом справжньої культури. Маріні протистоїть Кампанья, лісисто-болотистий край, заселений напівварварськими племенами, які завжди відчували ненависть до культури й краси. В цьому образі теж маємо міфологічне змішання часових площин, і його семантичне поле включає і той люмпенізований плебс, на який спиралися нацисти, рвучись до влади.

Юнґер був свідомий того, що його роман входить у сферу політики, небезпечну в умовах тоталітарного режиму. «Що текст був зухвалий і з цього погляду, — писав він згодом, — я і мій брат розуміли не менше, ніж редактор видавництва «Ганзеатон» Вайнрайх та його директор Бенно Ціґлер, якому публікація книжки відразу ж завдала неприємностей». Відразу полетіла скарга Гітлеру, але той вирішив не роздувати кампанію в пресі. І слід сказати, що для подібної реакції режиму твір давав достатньо підстав, він наповнений досить прозорими натяками й аналогіями з німецькою дійсністю, легко вловлюється його опозиційна спрямованість.

Вже на початку роману автор, власне, моделює духовно-психологічну ситуацію в Німеччині 20-х — початку 30-х pp., коли характеризує стан у Маріні після невдалої війни: «Бувають епохи занепаду, коли визначена наперед форма, в яку мало вкладатися життя, втрачає свої чіткі обриси. Потрапивши в таку епоху, ми хитаємося на всі боки, як людина, що втратила рівновагу». В такі епохи теперішнє, існуюче викликає зростаючу неґацію, одні живуть у добі, що відійшла навіки, інші в далеких утопіях. Дедалі більше з’являється людей, охоплених ностальгією за твердим порядком, зріють думки про відновлення тиранії як порятунок суспільства.

В цій обстановці, коли все дужче відчувалося загальне безсилля і дійсність вислизала з рук, з’являється старший лісничий, котрий, прокладаючи шлях до диктатури, вдається до тотального насилля, пускає в хід обман і демагогію, підступні вбивства і терор. Звичайно, все це робиться в ім’я відновлення порядку. Поширення «чадних ідей» його «ордену», тобто партії, Юнгер порівнює з епідемією, котра підступає ближче і на очах перетворюється у вакханалію насильства. Він виявляє глибоке розуміння природи тоталітарних режимів XX ст. та їхньої стратегії, зауважуючи, що попереду старшого лісничого суне хмара страху, продумано створена, і цей страх стає його головною силою.

Хоч Юнґер застерігав проти звуженого політичного потрактування «Мармурових скель», нагадуючи, що зміст роману і в часі, і в просторі «виходить за межі актуального й епізодичного», безперечним є те, що у створенні як його сюжетних колізій, так і деяких персонажів він спирався на досвід політичного життя сучасності, і не тільки німецького. З цього досвіду він виходив, створюючи й образ старшого лісничого. Разом з тим цей образ не є портретом когось із ватажків третюю рейху. Це узагальнений образ правителя-диктатора, для створення якого, за словами автора, він використав риси Бісмарка, Герінга й Сталіна (останнього чи не найбільшою мірою).

Цілком виразна в романі авторська позиція, яка, на відміну від його образної системи, є прозорою і однозначною. Це неопосередкована позиція самого Юнгера, оповідач і авторська особистість тут ідентифіковані. У зв’язку з цим слід вказати на автобіографічний елемент твору, на те, що в оповідачеві вгадується сам Юнгер, а в братові Ото — його брат Фрідріх Ґеорґ. Вони репрезентують інтелектуальну еліту, живуть на Мармурових скелях і займаються науковими дослідженнями й філософськими медитаціями. Спершу оповідач та його брат збиралися зі зброєю в руках виступити проти «мавританців», але потім вони «дедалі більше схилялися до думки, що треба чинити опір тільки силою духу». І в той час, коли в країні розросталося зло, вони продовжували працю над мовою, бо для них «слово було чарівничим мечем, при блиску якого блякла влада тиранів». На цій позиції вони залишаються й тоді, коли Маріна перетворювалася на згарища й руїни. їх підтримує віра в непоборність духу, в те, що «знищення не зачепить основ», що «порятунок — у великій незнищенності цього краю».

Новий етап творчості Юнгера розпочинається після Другої світової війни й краху третього рейху. Після певної паузи в перші повоєнні роки, коли з’ясовувалася позиція письменника під час фашистської диктатури, починають з’являтися один за одним його твори, які привертають дедалі більшу увагу в Німеччині (точніше, в ФРН, бо в НДР на них була накладена сувора заборона) і поза її межами. Його творчість стає ще розмаїтішою, ніж у міжвоєнний період, з-під його пера виходять романи й оповідання, есе й трактати, щоденники й подорожні книжки. Основними сферами його творчої діяльності лишаються власне художня література й есеїстика, між якими важко провести чітку грань. Як романіст Юнгер входить до числа найвидатніших німецькомовних письменників XX ст., але не менш відомий він і як мислитель-есеїст.

Генетично пов’язаний з філософією життя, однією з найпотужніших течій німецької філософської думки кінця XIX — першої третини XX ст., Юнгер, однак, не є епігоном Ніцше, Зіммеля, Шпенглера, як іноді його репрезентують. Як мислителя, його високо цінував М. Гайдеггер, який нині на Заході має репутацію «першого мудреця» нашого сторіччя. Ще в 1939-1940 pp. Гайдеггер вів у Фрайбурзькому університеті семінар за згадуваною книгою Юнгера «Робітник», а згодом до самої смерті перебував з ним у дружніх стосунках. До кращих творів філософської есеїстики Юнгера належить книга «На порозі часу» (1959), де він виходить за межі традиційного філософствування, охоплюючи біосферу й космос, пов’язуючи з ними буття і долю людства. Суспільно-політичне життя розглядається як ланка в геобіологічному розвитку планети, де, на думку автора, відбувається зростання духовної потенції, що обіцяє вивести людство на вищий виток його еволюції, якщо тільки воно в затьмаренні розуму само себе не знищить. Загалом есеїстика Юнгера відзначається великою проблемно-тематичною розмаїтістю, серед численних книг назвемо хоча б такі, як «Мова й будова тіла» (1947), «Через лінію» (1950), «Ходіння в лісі» (1951), «Гордіїв вузол» (1953), «Світова держава» (1960), «Тип, ім’я, образ» (1963), «Ad hoc» (1970).

Широкий також тематичний і жанровий діапазон художньої прози Юнгера повоєнних десятиліть. Тут виділимо роман «Геліополіс» (1949), який належить до романів-антиутопій, поширених у літературі XX ст. Антиутопічність твору відтінена заголовком, у перекладі з давньогрецької Геліополіс означає Місто Сонця, тобто маємо відсилання до книги Кампанелли, однієї з найславетніших утопій. Але у Юнгера Місто Сонця — це «нижній світ» універсуму, в якому концентруються суперечності суспільно-політичного життя сучасності, згущується його абсурд. Радше до наукової фантастики слід віднести роман «Скляні бджоли» (1957), в якому підноситься проблема, яка постійно хвилювала письменника,— людина і техніка, доля людини в світі, створеному науково-технічним прогресом, де вона набуває однобічного раціонального розвитку й підпадає під владу механічних сил. До політичної проблематики, екстрапольованої в світ майбутнього, звертається Юнгер у романі «Сименсвіль» (1977); знову виступаючи проти тоталітаризму, він тут покладає надії на появу сильних і незалежних особистостей, здатних знайти хитку рівнодіючу між порядком і насильством, свободою і сваволею. Цей соціально-психологічний тип особистості він називає анархом, який є «позитивною аналогією анархіста». Цікаво згадати, що більш ніж за півсторіччя до Юнгера це утяте слово вжив Хвильовий в повісті «Санаторійна зона» (1924), причому в обох творах є певні перегуки. Окремо стоїть роман Юнгера «Рогатка» (1973), який за змістом і письмом наближається до традиційного в німецькій літературі «роману виховання».

Загалом же в основі художньої прози й есеїстики Юнгера знаходимо одні й ті ж засадничі принципи й завдання. Виходив він з того, що твір є наближенням до духовної основи світу, схованої за строкатою мінливістю наявного буття, і спробою виразити її у слові. Поряд з тим вище завдання письменника — «створення духовної вітчизни, пристановища Духу», що стає вкрай важливим у сучасну епоху, коли людина опиняється в полоні мертвої, але динамічної матерії машин, механізмів, автоматів.

Л-ра: Всесвіт. – 1997. – № 8-9. – С. 160-163.

Біографія

Твори

Критика