30.09.2023

Ернст Юнґер (Ernst Jünger)

Ернст Юнґер - хто він?

Володимир Жмир

Ми перебуваємо в ситуації подорожнього, котрий тривалий час крокує по замерзлому озеру, крига якого при зміні температури почала розшаровуватися. Поверхня загальних понять почала крихнути, і глибока стихія, що була завжди, бризкає крізь розколини та з’єднання.
Е. Юнґер. Про біль

Існує кілька великих і незмінних критеріїв, що виявляють значення людини. До них належить біль; він є найсуворішим випробуванням у тому ланцюгу випробувань, який зазвичай називають життям.

Е. Юнґер. Про біль. Життєпис

Ще за життя Ернст Юнґер (Emst Jünger), а помер він у віці 103-х років, зажив слави «легенди німецької культури XX сторіччя». Я ще повернуся до цієї теми під іншим кутом зору, натомість уже саме по собі таке визнання викликає і зумовлює увагу до його персони, суперечливої, і, як не парадоксально, вперто послідовної у житті й творчості. Деякі його соціально-філософські погляди не просто відповідають сьогоденним соціальним реаліям, у них можна почути і відчути подих нашої сучасності.

Е. Юнґер народився 1895 року. Як пишуть у таких випадках, потяг до надзвичайного, до пригод (дитяче літературне поле позначене іменами Ж. Верна, Стендаля, Дж. Конрада, М. Ріда і, врешті-решт, Сервантесового Дон-Кіхота) штовхнув юного Ернста (1913) на втечу в пошуках справжнього життя до Африки. Він завербувався на п’ять років у Французький іноземний легіон і потрапив до Алжиру.

Те, що він знайшов там, зовсім не відповідало його очікуванням, і тому він не дуже опирався, коли батько вирішив допомогти йому вийти з цієї ситуації. Він навіть погодився продовжити навчання у гімназії та університеті за умови, що батько дасть йому можливість побувати на Кіліманджаро.

1914 року Е. Юнґер закінчує гімназію у Ганновері, і саме тут він опиняється в казармі, згодом у школі молодших командирів, а наприкінці року - вже на фронті, у підрозділі 73-го полку «королівських стрільців» під патронатом Гогенцолернів. Участь у боях (Шампань та Бельгія) зробили Юнґерові славу відважного і діловитого офіцера, завдяки чому він стає командиром ударної роти і залишається ним до кінця війни. Поранення (всього 14) і нагороди (Залізний Хрест першого ступеня, Лицарський хрест Гогенцолернів та ін.) – ось підсумок його бойової кар’єри. І нарешті 1918 року - найвища нагорода Німеччини - «Pour le Mérite» (Орден за звитяги, який у піхоті мали всього 14 осіб). Після закінчення війни Е. Юнґер - у запасі райхсверу (1919).

Один із перших його літературних творів - книга «У сталевих грозах» («Іn Stahlgewitter»). Власне, то був щоденник Е. Юнґера - командира ударного загону (1920, наклад 2000). Ця книга раптово принесла знаність авторові (до кінця Другої світової наклад збільшився до 300 тис.). Того ж року він ретельно студіює Шпенглера і водночас входить у літературне і політичне життя країни, видає часописи, які совєтські літературознавці поіменували «радикально-націоналістичними». Політичну його діяльність ознаменує участь в об’єднанні колишніх фронтовиків - «Фрайкорпс» («Freikorps»), що стихійно виникло в Німеччині і доволі активно протистояло центральній владі, що й стало причиною його розпуску на початку 20-х років.

Біографію Е. Юнґера важко збагнути, якщо не зважати на його легендарну славу відважного вояка, кавалера найвищих нагород, письменника, котрий оспівав програну війну в напересічніших її виявах. Е. Юнґер обрав жанр щоденників і есеїв (є ще з півдесятка романів). У них вияснюється відчування переможених, але непереможних духом солдатів, побратимів і сміливців, котрі врешті-решт опинилися в пустці повоєнної батьківщини. Тут доречно згадати Е.-М. Ремарка, чия книга «На західному фронті без змін» теж побачила світ у 20-х роках, твори Л. Франка. Правда парадокса полягає и тому, що поіменовані літератори зрештою стали на різні позиції, причому протилежні. Проте слава вояка і вмілого, сміливого командира до кінця днів йшла за Е. Юнґером. Його книги в Німеччині не палили.

Щоб передати той настрій, який панував у Ваймарській республіці, варто навести красномовну цитату з передмови Лева Копелєва до «Трьох товаришів»: «Раптом виявилося, що війна в перші повоєнні роки знищила не лише мільйони людей, а й чимало ідей, понять; була зруйнована не лише промисловість і транспорт, а й найпростіші уявлення про те, що є добро, а що є зло, було розхитане господарство країни, розвалювалися родини, знецінювалися гроші та моральні цінності».

У цій ситуації необхідно і можливо було шукати різні виходи. І Юнґер обрав свій. Для того, щоб зрозуміти мотивацію цього вибору, варто накласти описану вище суспільну ситуацію на особистісне соціальне довкілля героя програної війни. Варто зважити, що весь інтелектуальний досвід його - згадаймо названі літературні твори - був сполучений із життєвим суворим і героїчним досвідом війни, пригодами, небезпеками.

1923 року Е. Юнґер відходить від безпосередньої військової служби. Деякі дослідники пов’язують це з невдалим мюнхенським путчем, хоча прямих свідчень цьому нема. Тоді ж Е. Юнґер поновив своє навчання у Гановерському університеті, і професор Ф. Крюґер пропонує йому академічну кар’єру. Та вільна творчість більше приваблює Е. Юнґера, і 1926 року він пориває з університетом.

Він публікує низку творів, найзнаменнішими з яких слід уважати такі: «Робочий: володарювання і ґештальт» («Der Arbeiter. Herrschaft und Gestalt», 1932), «Про біль» («Über den Schmerz»), «Тотальна мобілізація» («Die total Mobilmachung», 1931).

Коли йдеться про Е. Юнґера-публіциста, то не забувають його співробітництво з «Народним оглядачем» («Völkischer Beobachter»), наголошуючи, що він був ідеологічним звеличальником фашистського руху, хоча, як на мене, тут варто говорити не про фашизм, а про націонал-соціалізм. Фактом є те, що після 1933 року юнґерівська теоретична творчість губить свій смисл. І хоча у Гітлері він вбачає «великого революціонера», «національного фюрера», проте відмовляється від особистого запрошення Гітлера стати депутатом райхетагу і від членства у Німецькій академії мистецтв. На таке міг зважитися не кожний (згадаймо хоча б Гайдеґера).

У цей час Е. Юнґера особливо приваблює соціальна філософія.

Друга світова війна знову включила Е. Юнґера у фронтову атмосферу. Він приписаний до окупаційного штабу у Франції (1942-1943). Тут він у своїй стихії. Знову йдеться про щоденники, не позбавлені есеїстсько-естетичного фльору. Автор зріс як художник, натомість його не полишила захопленість пафосом війни як потужного вияву сутнісних людських потуг. Бачимо навіть деяке естетизування людини, пораненої чотирнадцять разів, котра пройшла крізь усе. Варто тут подати уривок з другого «Паризького щоденника», який став майже хрестоматійним: «Алярм, наліт. З даху «Рафаеля» я спостерігаю, як двічі піднялися хмари диму над Сен-Жерменом після того, як пролетіла ескадрилья. Метою атаки був міст через ріку. Засіб і послідовність указують на ясний розум. При другому нальоті я у променях заходу сонця підняв келих бургундського, що в ньому плавали ягоди суниці. Місто з його баштами і дахами лежало у величній красі, схоже на бутон, який завмер в очікування смертоносного запліднення. Все було видовищем, все було чистою, затвердженою і піднесеною стражданнями силою».

Після замаху на Гітлера 1944 року, незважаючи на підозри, Е. Юнґера практично не зачепили, лише звільнили з армії «за непридатність», і він оселився у своєму маєтку. Окупація союзників теж не завдала йому особливого клопоту, крім заборони англійців на публікацію його праць, хоча їх чимало видавали в Швейцарії. Та цю заборону було знято 1950 року. Е. Юнґер багато подорожує, колекціонує комах. Він визнаний літературний метр, оточений шануванням і почестями. Його твори перекладено всіма, принаймні європейськими, мовами.

Помер Ернст Юнґер 1998 року. Це був останній кавалер «Pour le Mérite».

Оскільки може скластися враження, що йдеться про військового або політичного діяча, зрештою - літератора, перейдемо до інтелектуальної біографії Е. Юнґера, яка підтверджує той факт, що він є насамперед видатним соціальним філософом.

Соціально-філософський дискурс Е. Юнґера

Я саме хотів запобігти тому, щоб з мене робили антимарксиста. Я не вкладаюсь у Марксову систему, проте він укладається в мою. Приблизно те саме можна сказати і про Гегеля.
Е. Юнґер

Гарантувати всім німцям належне місце у великому, багатоманітному царстві майбутнього - це мета, заради якої варто вмерти і подолати всякий опір.
Е. Юнґер

Нехіть до політичної активності я відчув уже 1930 року. І зараз із жахом помічаю, що з того часу проминуло п’ятдесят років.
Е. Юнґер

Погляди молодого Е. Юнґера, як уже йшлося, визначили Дж. Конрад, М. Рід, що зрештою призвело до африканської авантюри. Політичні утопії Ж. Верна вочевидь уплинули на Юнґерів гехніцизм і соціальний песимізм. Згодом він читає Г. Стерна («Пригоди Тристана»), Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Його інтерес викликає популярний на Заході роман «Батьки і діти» Тургенєва, дуже знакова книга для європейського нігілізму, серйозний вплив мав на нього Гоголь. Між філософів його увагу привертають Ніцше, Шелінґ, Шопенгауер, Шпенґлер, зрештою, Маркс. Якщо подовжити літературний шерег, то натрапимо на С. Чемберлена, Р. Рільке, А. Жіда, П. Валері, А. Бєлого.

Юнґеровим читачам нелегко, продираючись крізь алеґорійно-метафоричні текстові зарості, а то й хащі, вибудувати послідовно структуру його соціально-філософської системи. Адже стикаємося тут із безліччю термінів, які не мають первісного змісту, особливо це стосується термінів, привнесених з військового досвіду автора. Тут і атака, бомбардування, мобілізація, тощо. Це своєрідний, часом веселковий калейдоскоп, що збуджує настрій і сприйняття читача, змушує його знову і знову вертатися до прочитаного і раз у раз відкривати при цьому досі непомічене, загублене, проте конче необхідне для розуміння викладених думок.

З іншого боку, автор «Робочого», а мова передусім піде про цей твір, охоплює найширше коло і найглибші шари соціального буття, стоячи на відверто правих політичних позиціях. Іноді його називають консервативним націоналістом, іноді ідеологом фашизму. Але фашизм та націонал-соціалізм, це поняття змістовно не тотожні. В нашому випадку йдеться саме про націонал-соціалізм, хоча, як на мене, послідовним теоретиком націонал-соціалізму його також важко назвати, адже його концепція майбутнього соціального устрою має яскраві риси імперського безнаціонального «націоналізму», космополітичного в тому розумінні, що, за переконанням філософа, весь світ має поступитися собою і набути рис гештальту робочого, тобто певної суспільної свідомості, детермінованої технікою.

Подальший текст має подвійну мету: по-перше, більш-менш адекватно осмислити Юнґерову термінологію. По-друге, виходячи з цього, реконструювати ту соціально-філософську парадигму, яку він уважав правильною і перспективною. Звичайно, різні періоди життя Е. Юнґера важко назвати простолінійно послідовними, та й це не було можливим за бурхливих часів першої половини XX сторіччя.

Отож, ключовими поняттями для Е. Юнґера є робочий, володарювання, гештальт, мобілізація, раса, вид-раса, техніка, включно військова, війна, план, новий порядок. Певна річ, що всі ці поняття мають позитивний зміст і таке саме навантаження.

Є ще низка понять негативних: буржуа, ліберал, лібералізм, демократія, держава (сучасна), свобода, індивід, маса, мораль тощо. Є й порівняно нейтральні: віра, мистецтво, ландшафт, які набувають різного відтінку залежно від контексту.

Перше поняття, що викликало сумнів при перекладі уривку з Der Arbeiter: Herrschaft und Gestalt», - der Arbeiter, хоча, здасться, мою можна перекласти українською дуже просто «робітник». Алє... Для Е. Юнґера der Arbeiter - це і робітник, і спортсмен, і авіатор, і митець, і вояк тощо. Коротше, - це той, хто робить: «вже наймення «робочого» не може нічого іншого означати, як готовність здійснити в роботі своє покликання і свою свободу». Тому перекласти der Arbeiter як «робітник», буде зміною змісту поняття. Е. Юнґер пише: «Робочий є титаном і тому сином Землі; він, як говорить Ніцше, слідує її смислу, причому навіть там, де здавалося б, він її руйнує. Вулканізм буде посилюватися. Земля народить не лише нові види, а й нові роди. Надлюдина ще відноситься до видів». У листуванні з Вальтером Паттом з приводу «Робочого» Е. Юнґер пише (6 лютого 1980): «Ви пишете, що Робочий» залишився для вас у минулому... Та якщо глянути з точки зору метафізики, то світова доба робочого у значній своїй частині наразі знаходиться ще попереду: людина стала «тягловою (arbeitenden) твариною» (Heidegger. Vorträge und Aufsätze, 4. Auflage, S. 68).

Заторкнута тема була для автора актуальною майже до кінця життя. Саме тому такий важливий точний переклад згаданого поняття, яке своїм змістом вияснює соціально-філософський дискурс Е. Юнґера. Російськомовний його переклад – «рабочий». Натомість і у перекладача російського виникло чимало сумнівів щодо такого подання. Читаємо, наприклад: «Робочий не вміщується в межах економічного виміру».

Слово «робочий», вживане мною при перекладі der Arbeiter, цілком унормоване в українській мові. Згадаймо рядки: «То світять їх люди робочії», де йдеться аж ніяк не про робітників, як учили в совєтській школі. Спадали на думку й інші варіанти перекладу, наприклад, працівник, трудівник, натомість вибір зроблено, хоча б і тому, що ще Ів. Франко називав свій кабінет «робітнею».

Важливий ще й інший термін - die Herrschaft. У це поняття Е. Юнґер вкладає ширший зміст, ніж він є у пропонованому словником варіанті, - панування. Йдеться про тотальність, що охоплює і людей, і техніку, і ландшафт, і простір. Читаємо: «Природний простір, на якому здійснюється володарювання і гештальт робочого, сягає планетарного розмаху». Йдеться, отож, про рівності індивідів, які подібні до цеглин, з яких їхню рівність складають.

Відмінності у використанні засобів відповідає відмінність у вихідних засадах і оволодіння світом. Для громадянина (der Bürger) цей процес виявляється у духовному створенні конституції, де той самий розум, що руйнував старе суспільство, є фундаментом і визначальною мірою нового. Для робочого відповідне завдання полягає у створенні органічної конструкції з утягнутих у безладдя індивідів, мас і енергій, які лишив по собі процес розкладання громадянського суспільства (bürgerische Gesellschaft), яке обмежує свободу дії - бо це вже не громадянська конституція, а робочий план. Як буржуа (Bürger) для свого соціального поля спочатку виявляє і руйнує абсолютистську державу, так і перші рухи робочих здійснюються в межах національної демократії, засоби якої необхідно вирвати з рук громадянського суспільства - індивідів та маси - і захопити владу для володарювання.

Отже, визначальним є те, що термін володарювати має корінь володіти, воліти, здійснювати волю, ту саму знану Шелінґову «волю до влади», що вповні вписується в соціально-філософський дискурс Е. Юнґера.

Третє слово у назві есея, важливе і наскрізно ключове, завдасть найбільше клопоту - die Gestalt. У словнику це: 1) форма, вид, образ; 2) фігура, статура; у вживанні з дієсловом - набути форму, фігуру, образ, вид, врешті-решт, прийняти зовнішню форму тощо. Все це у філософському контексті Е. Юнґера виглядає чимось на зразок Марксової тези про суспільну свідомість, яку визначає суспільне буття.

Термін «die Gestalt» має філософську традицію. В словнику з історії філософії сказано, «що поняття ґештальт є фундаментальним естетично, і як таке (як усяке фундаментальне поняття) його не диференціюють». Власне, йдеться про «захопленість Духа найвищою красою» (Й. Вінкельман).

І. Кант експонує «чистий», «тонкий» ґештальт, «позбавлений інтересу», «сповнений благодійництва» (die Wohlgefallen) як перше усвідомлене подолання прірви між теоретичним знанням та моральним чином, тобто він переводить категорію гештальту в морально-пізнавальну площину.

Гегель уважає гештальт «матеріальним утіленням духу». Для нього це поняття означає «безпосередній відбиток деякої внутрішньої, власної і водночас послуговуючої прекрасному ідеї «прекрасне може лише гештальт породити». К. Лаурале вважає, що пізній Гегель розумів ґештальт як «справжнє ядро (Кеш)».

Варто тут згадати й Ґете, який вживав це поняття для позначення «чистого споглядання природи» або «чистого бачення (Ansehen) виявленого і внутрішнього».

А тепер надамо слово Е. Юнґеру. У листі (10.10.80) він пише: «Ви (Вальднер Патт. - В. Ж.), вважаєте, що репрезентація ґештальту досі найбільш чітко виявлялася у деяких різновидах соціалізму. Я лишаю це питання відкритим, якщо ми дотримуємося тієї думки, що ґештальт не можна розуміти ні як клас, ні як економічну чи національну величину. Хоча він і може у чималій кількості способів діалектично впливати, натомість побачити можна лише явища». «У них (ґештальтах - В. Ж.) зазвичай є власна ієрархія щодо робочого. Ці технічні чи соціальні структури не є первинними, зміни в них нагадують радше наслідок виверження вулкану». В іншому місці читаємо: «В цьому есеї, за яке я сьогодні взявся б інакше, я б спробував повернути те, що Маркс видистилював з Гегеля, і замість деякої економічної фігури побачити гештальт як щось за зразок першорослини» (28.10.79). І ще: «Я розробляв це (ґештальт. - В. Ж.) у «Стінці часу»... Ґештальт більше споріднений з монадою Ляйбніца, ніж з платонівською ідеєю, і ближчий до Гетевої першорослини, ніж до Гегелевої синтези (24.09.78)» . Варто зважати на думку Е. Юнґера, висловлену в тому ж листі: «Я здогадуюся, що Гегель радше погодився б із «ґештальтом» робочого, ніж з редукцією його до економіки, яка лишається лише одним із секторів. «Ґештальт» (вже саме слово важке для перекладу) репрезентує світовий дух для визначеної доби, причому цей дух володарює і в економіці. Головною проблемою є влада, вона визначає деталі».

Вже при розкритті змісту соціально-філософських категорій, винесених у заголовок книги, що було викликано складностями перекладу, маємо абриси відповідного Юнґерового дискурсу. Попри це спробую заповнити ці абриси певними штрихами, що у першому наближенні зможуть вияснити позиції філософа.

Отже, назва книги, переклад уривку з якої подано нижче, буде звучати так: «Робітник: володарювання і ґештальт» (оскільки останньому слову немає еквіваленту). Не будемо переказувати критику Е. Юнґером буржуазного, громадянського тогочасного суспільства, оскільки ми знайдемо майже подібне в усіх колишніх і теперішніх підручниках з марксизму або серйозних філософських дослідженнях початку XX сторіччя. Не забудемо лише, що націонал-соціалізм не надто, принаймні теоретично, відрізняється від комуно-троцькістського більшовизму.

Отож, існуючий буржуазний світ Е. Юнґера не влаштовує, тому все бюргерське - чи йдеться про буржуа, чи про обивателів, чи про городян - для нього є негативом. Пізніше Е. Юнґер сам це зауважив. У «Листуванні з приводу «Робочого» він пише, відзначаючи, що не переробляв (! - В.Ж.) текст; «Мені шкода, що туди просочилася критика того часу, особливо стосовно «бюргера».

Зважаючи на три значення перекладу слова der Bürger, поданого у словнику, вживаю цей термін на свій розсуд; як буржуа, міщанин, городянин, громадянин (додаючи також написання мовою оригіналу).

Чим же є гештальт для Е. Юнґера? - знову повертаюся до цього питання, проте під іншим кутом зору. Передусім треба зважити, що наш персонаж був учнем Ф. Крюгера (психолога, який доклав руку до розробки генетичної психології і навчався у В. Вунда - інтроспективна психологія). Так чи так, ми потрапляємо у коло, близьке до гештальтпсихології, і не виключено, що крім традиційного вживання цієї категорії ми спостерігаємо, якщо не змісите, то принаймні обсягове наслідування цього терміну Е. Юнґером.

Для нього ґештальт передусім об’єктивний і, безсумнівно, близький до Геґелевої абсолютної ідеї, як би він від цього не відхрещувався». Про це свідчать принаймні дві його тези: по-перше, що гештальт непідвладний часу, по-друге, що всі ґештальт-процеси підпадають під тлумачення тільки тоді, коли вони підпорядковують собі смисл типу, тобто робочого. Ґештальт не можна осягнути за допомоги загального і духовного поняття, а лише за допомоги особливого й органічного поняття «тотальність», понад те, кін, власне, і є тотальним володарюванням.

Незважаючи на це, гештальт розвивається у своєму саморозумінні й володарюванні. Він є не лише ідеальною категорією, а й невною соціально-психологічною реальністю, дещо подібною до суспільної свідомості, якою слід оволодіти. Маса за сутністю своєю позбавлена гештальту, тому і не вивищена, бо не дотична цій Ідеї в собі. Ґештальт опановує зміну світу еволюційним і революційним шляхом. Носіями його є націоналісти і соціалісти (недарма Е. Юнґер так цікавився росією). Засобом гештальту є технічна і тотальна мобілізація. Тут явно проглядає вплив Жуля Верна, який розумів цю мобілізацію як перехід вглиб лінії фронту, включення всього населення в сучасну війну. Причина - дальнобійність артилерії, глибинна бомбардувальна авіація та їхня роль у перебігу війни, коли тил стає фронтом.

Такий тоталітаризм має призвести в кінцевому підсумку до загальної мобілізації та уніфікації (згадаємо совєтські однострої повоєнних років у всіх галузях, те саме відбувалося у Німеччині - навіть академіки мали свою форму). Е. Юнґер пише про це простіше в «Німецькому оглядачі»: «Техніка - це уніформа робочого».

Одностроєва тотальна мобілізована маса, проте, має всуціль змінити національну державу, вже прогниле ліберально-демократичне суспільство, яке має замінити тотальна імперія, подібна до бджолиного вулика або мурашника. Все має бути технічно доцільним, а вкоріненим у давнину вільним спільнотам відведуть такі собі резервації, аби вони не шкодили іншим.

Процес становлення гештальту робочого тривалий і важкий і супроводжується перетворенням індивіда, постанням типу-раси. Надлюдина Ніцше - лише перехід до цієї раси, в якій регламентовано все, тут ключове слово - план. І це дає володарювання над усім, в тому числі над часом та простором, мистецтвом і особливо архітектурою, - все має слугувати гештальту робочого, створенню для нього відповідного геометрично впорядкованого ландшафту, що включає все довкілля.

Але заради чого ці зусилля? «Мета, на яку спрямована дія і всі ці зусилля, полягає у планетарному володарюванні як вищому символі нового гештальту. Тільки тут міститься критерій тієї вищої безпеки, що охоплює всі воєнні і мирні фази роботи». Тут, звичайно, спадає на думку Всесвітня республіка праці.

Можна проілюструвати це численними витинками з текстів Е. Юнґера, натомість обмежуся однією. Про становлення нового порядку гештальту робочого сказано, що він у другій фазі виявляється як світова революція, щоби знову повернутися до військових форм. У цій другій фазі, яку ведуть потаємно та відкрито, виявляється, що можливість вести цивільний спосіб життя з кожним днем стає все більше безнадійною справою.

Розглядуваний ґештальт охоплює все: віру, мораль, мистецтво, науку: «Віра робочого не є більше слабкою, вона інакша, тому тут ця відмінність являє собою виключно музейну цінність». Варто зауважити, що музейність як здобуття буржуа і городян є теж негативом. А ось ще: «Зрозуміло, що мистецтво, яке має репрезентувати ґештальт робочого нам належить шукати у тісному зв’язку з роботою зайнятість та дозвілля і серйозність та веселість, будні та свята не можуть, таким чином, бути протилежностями, або, у крайньому випадку, вони є протилежностями другого порядку, охопленими єдиним почуттям життя»1 «Воно (мистецтво. - В. Ж.) полягає в оформленні цілком обмеженого простору... відповідно до сенсу мі і самої життєвої влади, яка покликана оволодіти цим простором».

У гіпотетичному світі Е. Юнґера панує план.

[…]

Значення гештальту є революційним актом, оскільки воно пізнає буття у сукупній і цілісній його повноті. В іншій главі «Відношення гештальту та багатомірності» Е. Юнґер розкриває діалектичний зміст цієї категорії: «такий гештальт стоїть поза діалектикою, хоча й живить діалектику і надає їй зміст зі своєї субстанції. Він є буттям у найбільш значущому сенсі і виявляється в одиничному індивіді так, що той, незалежно від того, є він робочим, чи ні - натомість виявляє неприховане домагання (der bloße Anspruch) бути ним. Це питання легітимації, яка вислизає як від волі, так і від пізнання, не кажучи вже про соціальні чи економічні показники».

Важливо передусім не лише споглядати вияви ґештальту, а й сприймати його внутрішньо як непояснювальне сходження в одну точку конфліктів, що їх слід не усувати, а загострювати, хоча простір для самоствердження стискається: «Дійсна сила використовує свою перевагу не для того, щоб оминути протилежності, але для того, щоб пройти крізь них»«. Отож, у такий спосіб отриманий зв’язок із майбутнім, «зв’язок, який у часовому вимірі сприймається як відносини з майбутнім»

Тому «стосовно ґештальту необхідно звільнитися від ідеї розвитку, яка не менше, ніж психологічний та моральний способи розмірковування, уповні володіє нашою добою». Ґештальт бо є і ніякий розвиток його не змінить. «Історія розвитку є тому не історією ґештальту, а щонайменше динамічним коментарем до нього. Розвиток знає початок та кінець, народження та смерть - гештальт вільний від них», нарешті, на підставі цих спекулятивних міркувань цілком практичний і водночас романтичний висновок. Я наведу тут повністю цитату з Е. Юнґера, тим паче, що вона вповні виявляє його естетизм.

«Є речі важливіші й ближчі, ніж початок та кінець, життя та смерть. ...прикладом можуть бути загиблі у світовій війні, їхнє значення ні на йоту не зменшується від того, що пали вони саме в цей, але не в інший час. Вони гинули заради майбутнього тією ж мірою, що й заради традиції. На момент перетворення через смерть ця відмінність зникає у сплаві, що має вище значення».

І, нарешті, «так само, як гештальт слід шукати по той бік волі та поза ідеєю розвитку, він здобувається по той бік цінностей: він не має якості». І знову, не перепрошуючи, наведу тут цитату, насичену тропами: «Ми живемо в такому стані, коли дуже важко сказати, що взагалі варте поваги, якщо, звичайно, не обмежуватися порожніми фразами, - в такому стані, коли необхідно навчитися бачити. Стається це через те, що одна ієрархія змінює іншу не безпосередньо, а навпаки, марш веде через такі ділянки, де цінності ховає присмерк і де руїни видаються важливішими, ніж недовгочасне укриття, яке ми лишаємо щоранку».

І саме тут слід зробити деякі зауваги стосовно націонал-соціалізму, зближення його з російським більшовизмом. Е. Юнґер, приймаючи ці обидва явища в одному політичному полі, розцінював ці дві сили як однаково спрямовані проти буржуазії і такі, що мають спільні інтереси, вважаючи, що вони можуть консолідуватися. Про це свідчив і соціально-економічний союз обох країн. Е. Юнґера варто назвати новим консерватором, а не націоналістичним революціонером, принаймні німецький націонал-соціалізм - явище складне. Його називали «консервативним» націоналізмом, інколи «новим». Але насамперед йшлося про консервативну революцію, ворогом якої вважали Ваймарську республіку. Цей консерватизм мав глибоке коріння (20-30-і роки XIX сторіччя; А. Мюлер та Отмар Шпан початку наступного сторіччя).

У 20-х роках Е. Юнґер увіходив до гуртка, що включав у себе крім О. Шпана ще й Е. Шпранґера, Л. Клагеса, Г. Дріша. Е. Юнґер належав до кола тих ідеологів «нового націоналізму», які претендували на принаймні духовне лідерство, що породжувало дух інтриг, закулісних маневрів, інколи навіть політичних убивств. Проте у згаданому гуртку зібралися рафіновані інтелектуали, далекі від брудної практики політичної боротьби.

Варто також згадати, що боротьба з більшовизмом не була головною метою націонал-соціалізму, як вважали більшість дослідників у СРСР та в країнах-сателітах, навпаки, репрезентанти гуртка вважали російський більшовизм складовою частиною більш загального, спільного опору всьому «ліберальному» і «парламентському» як прихованому наступу буржуазії. Зауважимо, що і Ленін, і Троцький теж негативно поціновували «буржуазну демократію», гнилий лібералізм і громадянське суспільство.

«Тому далеко не завжди у фашизмі і націонал-соціалізмі (у деяких випадках відмінності між ними були дуже вагомі) слід убачати саме знаряддя протистояння переможній ході комуністичної революції. Принаймні учасники цих рухів такими себе не вважали. Перед ними (націонал-соціалістами - В. Ж.) стояли в особливому світлі свої національні завдання. Більше того, є підстави говорити, що успіхи більшовицької революції в росії спонукали їх переймати досвід і уроки більшовицької партії, уважно вивчати технологію політичної роботи і революції, спосіб партійної організації, і в де-чому наслідувати їх, проголошуючи інколи можливість антибуржуазного союзу націоналізму, фашизму і більшовизму». Є всі підстави вважати, що саме успіхи більшовиків надихнули націонал-соціалістів на організаційно-партійні та ідеологічні акції в антибуржуазному русі. У 20-х роках з’явилося навіть явище «націонал-більшовизм», головним теоретиком якого був Е. Нікіш (1889-1967), близький друг Е. Юнґера. Тут доречно згадати й український націонал-комунізм М. Шаповала.

Хто ж він – Е. Юнґер?

По-перше, соціальний філософ і письменник утопічного нахилу тією мірою, якою утопістами є всі соціальні філософи.

По-друге, він ідеаліст Геґелевого штибу зі значними домішками марксизму. Його соціально-філософська концепція історії схематично виглядає таким чином.

Існує в просторі та часі ґештальт - усеохоплюючий, усечасовий та воднораз позачасовий та позапросторовий, всезаконний, а отже, й позазаконний, бо не має розвитку. Існує робочий - носій ґештальту мірою його інтеріоризації через всеохоплення технікою та технологією, які є теж виявом ґештальту.

Існує маса та індивіди - вони чужі, а то й ворожі ґештальту, відтак, і робочому.

Цю масу долає шляхом тотальної мобілізації робочий, який у такий спосіб готує і стверджує нову расу-вид. Раса-вид - втілення ґештальту - встановлює владарювання над простором і часом, над соціальним та природним довкіллям і здійснює тотальний ґештальт-план. Маємо тотальну рівність, свободу і справедливість. Той, хто не вписується в план, побутує на спеціально відведеному острові чи в горах. Це лише конструкція, підвалини і каркас тієї будови майбутнього, яку Е. Юнґер облаштовує будівельним начинням та архітектурними формами і прикрасами. Як назвати таке суспільство, кожен вирішує сам.

Юнґерове ніцшеанство надто інтелектуальне, хоча б тому, що ідея ґештальту робочого цікавила його до останніх років життя. У листуванні про «Робочого» він пише: «До ґештальту робочого, втім, ближче підійшли в Росії чи у Східній Європі, ніж у нас. Маркс - це le bon vieux pére, великий вождь, якому наслідує повернутий уперед їхній Янусів лик. Тому в своїх ділах вони часто досить незграбні, проте це не заважає справі» (28.10.79). Військова людина є сьогодні єдиною силою, яка щось значить у метафізично-історичному плані. «Совєтський Союз - це застигла революція, що знову і знову буде приходити в рух» (06.11.80).

Про минулу Другу вітчизняну, а також державний режим у Німеччині часів Гітлера він відгукувався негативно, але знову-таки по-інтеліґентному, мовляв, все робили не так правильно, не за теорією (що вельми нагадує зойки теперішніх захисників совєтського ладу). Але це не заважає йому художньо тлумачити категорію «гештальт» у воєнних та повоєнних утопічних романах «Скляні бджоли», «Геліополіс», «Стіна часу».

Це були утопії, «крутіші» за Оруелові, тільки з позитивом. Проте ґештальт для Е. Юнґера лишився поняттям, до кінця не визначеним. Про це свідчить таке висловлювання: «Якщо б я тоді вважав ґештальт робочого деякою ідеєю, то довелося би вносити поправки у тих випадках, де не вдалося згустити тіні платонівської печери так, щоб вони набули субстанціальності... проте на точніші й докладніші здогади мені необхідно було б надто багато часу».

Але факт залишається фактом: Е. Юнґер зауважив те, чого не помітили інші. Гайдегер назвав його «зірким» філософом і провів за книгою «Робочий» окремий семінар. Не оминув увагою Е. Юнґера і К. Ясперс.

Тому я лишаю самому читачеві відповідь на запитання, ким був Е. Юнґер. Наголошу лишень, що він був одним із небагатьох, а може й єдиним у Європі інтелектуалом XX сторіччя, котрий запропонував до певної міри логічно завершену соціально-філософську концепцію історичного розвитку, спроектовану в майбутнє.

Інтермецо

Я називаю сліпцем того, хто уявив, ніби щось створив, розібравши храм і виклавши всі камені у пряму лінію.
Антуан де Сент-Екзюпері

Майже та сама тема, але інший персонаж, який може підказати відповідь.

Ім’я цього іншого персонажа, котрого можна назвати «легендою французької культури XX сторіччя», - Антуан де Сент-Екзюпері. Що спільного між нашими героями? Нестримний потяг до пригод, небезпеки, відчайдухість, та сама омріяна Юнґером Африка, війна, аристократизм письменництва. Подібність вдачі: потяг до ризику, естетизм, сміливість, кипіння в пеклі світової політики, натомість - які вони протилежні у світоглядах! Чому вони, такі схожі зовні, однаково захоплюючись літаками, сучасною технікою, однаково зневажаючи буржуа, у підсумку разюче відрізняються своїми відповідями на питання часу? «Я ненавиджу обивателів і осілих; завершене місто - некрополь - пише Антуан. Для Е. Юнґера ідеальним є ґештальтований ландшафт тотальної одноманітності. І в сучасному він зірко помічає цей тотальний пейзаж. У Екзюпері інакше бачення: «Люди-шосе і люди-стежки. Люди-шосе наводять на мене нудьгу. Мені нудні щебінка і кілометрові стовпи. У людей-шосе чітко визначена мета... У мене печія від кілометрових стовпів. Вони нікуди не ведуть», - вигукує Сент-Екзюпері.

Парадоксально - вони обидва живилися з одних і тих самих літературних джерел, якщо не зважати на Р. Декарта і Паскаля (хоча, гадаю, Е. Юнґер не обійшов їх увагою), - це Ф. Достоєвський, Рільке, Ф. Ніцше.

Вже йшлося про спільне для обох захоплення технікою. Але для Е. Юнґера це «наша уніформа». У Екзюпері інше бачення: «Всі ми - молоді дикуни, ми досі дивуємося з нових цяцьок» і далі: «У добу завоювань ми міркували, як вояки. Але треба вдихнути життя у новий дім, що не має ще свого обличчя. Для одних була правда - будувати, для інших правда - обживати».

Цікавими є і такі міркування французького письменника: «Машина, стаючи досконалішою, чинить своє діло все скромніше й непомітніше, здається, наче всі зусилля людини - творця машин тільки й виявляються у зовнішній простоті. Наче потрібен був досвід багатьох поколінь, щоб усе стрункішою (не просто лінійнішою! - В. Ж.) і карбованішою ставала колона, кіль корабля чи фюзеляж літака, аж поки набули вони, нарешті, первісної чистоти и плавності ліній грудей або рамен». Для Екзюпері мірою досконалості є людина.

І ще одна подібність наших «живих легенд культури»: жанр і стиль письма - щоденники у художній формі. В Екзюпері це і «Нічний політ», і «Південний поштовий», і «Військовий літун»; це листи, утопії-казки і, врешті, монументальний розлогий філософський есей «Цитадель». І скрізь відсутній традиційно-пересічний сюжет, хоча, незважаючи на це, твори Сент-Екзюпері не можна назвати безсюжетними. Їхній сюжет - це перипетії миттєвостей - життя і метаморфози духу. В Е. Юнґера - все обрамовує тотальний мобілізуючий гештальт робочого, що втілюється у плановий порядок.

«Слугувати порядку - значить сіяти смерть. Слугуй життю, і все впорядкується. Порядок заради порядку - спотворення життя»... «Не думай, що я прагну впорядкованості лав солдат, прямого ряду каменів; цей порядок - смерть і небуття». Гуманістичний Дух французького письменника був повсякчасним і всепросторовим провідником його до особистості, котру Е. Юнґер бачить перетвореною за тотальним планом.

Те, що «зіркий» Юнґер, вдивляючись у соціальний ландшафт своєї доби, бачить як прояснення майбутнього, не менш «зіркий» А. де Сент-Екзюпері потрактовує інакше: «І ось ми, нарешті, вільні. Нам відрубали ноги та руки і надали свободу пересування».

І яка емоційна реакція: «Але я ненавиджу добу, що зробила людину при універсальному тоталітаризмі тихою, ввічливою і покірною худобиною... Я ненавиджу в марксизмі саме тоталітаризм, до якого він призводить... І в нацизмі ненавиджу тоталітаризм, на який він неодмінно спирається за самою своєю сутністю».

Вихід і порятунок французький мислитель убачає такий: «І ось тепер перед нами стоїть лише одна-єдина проблема: знову відкрити, що є життя духу, більш високе, ніж життя розуму, єдине, що може задовольнити людину». І підкреслюючи, що йдеться про значно розлогіше поле, ніж релігійне життя, наголошує: «Життя духу починається там, де сутність єдності усвідомлюється вище компонентів-складників». Згадаймо принагідно Юнґерове: «ґештальт як загальне, що охоплює більше, ніж суму своїх частин». Щось таке й зближує наших персонажів. Як про мене - це утопізм. Утопізм будь-якої соціально-філософської концепції, в тому числі й концепції гуманізму. Вочевидь, спроба її опредмечення через відчуження духу може призвести до будь-яких несподіваних наслідків, у тому числі й негативних.

З цього приводу варто згадати нечасто цитований есей С. Франка «Єресь утопізму». Ось що він пише стосовно визначення цього поняття: «Під утопізмом ми розуміємо... більш специфічний задум, відповідно до якого досконалість життя може - а тому і належить - бути ніби автоматично забезпечена деяким суспільним порядком або організаційним ладом; іншими словами, це є задум порятунку світу, облаштованого самочинною волею людини». І далі «В цій якості утопізм є типовий взірець єресі в точному і правомірному змісті цього поняття».

Аби запобігти зайвому цитуванню додам лише короткий висновок мислителя: «Утопізм, покладаючи надію на здійсненність повноти добра через суспільний порядок має іманентну тенденцію до деспотизму - з усім, що є злого і пагубного в деспотизмі». Доказом правомірності цієї тези є, наприклад, комуністичний соціалізм і націонал-соціалізм з його вихідними засадами свободи, рівності й справедливості для особистості. Але ж це і Юнґерові засади. Отже, коло замкнулося. Та чи могло статися інакше?

Л-ра: Філософська думка. – 2008. – № 1. – С. 15-35.

Біографія

Твори

Критика