Біографія Ернста Юнґера

Ернст Юнґер – німецький письменник, публіцист, націонал-революціонер та ентомолог; ідеолог консервативної революції – народився 29 березня 1895 року в Гайдельберзі (Німеччина) в сім'ї доктора філософії Ернста Георга Юнґера.

Батько, що мав докторський ступінь з хімії, залишив академічну кар'єру, і сім'я переїхала до Шварценберга (Саксонія), де Юнґер-старший став власником аптеки. З 1901 по 1913 Ернст Юнґер вчився в закритій школі в Ганновері. У 1913 втік з дому, щоб вступити у Французький іноземний легіон. Батько скористався дипломатичними каналами, щоб його повернути. Разом з братом, Фрідріхом Георгом Юнґером, брав участь в русі «Вандерфоґель». Група була відома як голос незадоволеної молоді середнього класу. І її участь в піших прогулянках по Німеччині була жестом протесту. Після повернення Юнґер уклав з батьком договір, по якому він повинен був закінчити своє навчання, перед тим як взяти участь в експедиції на Кіліманджаро.

У серпні 1914 достроково склав іспити, вступив до Гейдельберзького університету і записався в 73-й полк Ганновера. Весною 1915 взяв участь у бойових діях, після проходження офіцерських курсів командував ротою. Взяв участь у битві при Соммі. Вперше був поранений у бою під Жілльмоном. Всього за роки Першої світової Юнґер був поранений 15 разів. Повернувшись на фронт у листопаді, призначено в дивізійну розвідку і отримав поранення під Сен-П'єрр-Ваастом. У січні 1917 нагороджений Залізним хрестом. У серпні 1918 полк наступав поблизу Камбре. Попри те, що Юнґер потрапив в оточення, він зумів уникнути полону, за що у вересні 1918 був нагороджений орденом «Pour le Mérite» – найвищою військовою нагородою тодішньої Пруссії. Після війни служив лейтенантом в армії Ваймарської республіки до демобілізації в 1923.

Юнґер вважається одним із творців німецьких ударних військ і їхньої тактики.

Під час війни написав свою першу і найпопулярнішу книгу-щоденник «В сталевих грозах» («In Stahlgewittern»). Видав її своїм коштом 1920 року. Цей твір уже в 1920-ті високо поціновувався як мілітаристами, так і пацифістами.

У 1921–1923 Юнґер був офіцером Рейхсверу, працював над новим посібником з підготовки піхоти, читав Шпенглера і досліджував світ демонології і незвичайні можливості, пропоновані різними психоактивними речовинами. З 1921 по 1925 в Лейпцизькому університеті вивчає зоологію і слухає філософію у Крюгера.

У 1922 після книги «В сталевих грозах» (1920) пише другу книгу «Боротьба як внутрішнє переживання», в якій описує війну в ширшому масштабі, також пише роман «Буря».

У 1925 йде у відставку, в 1926 залишає навчання в університеті, в 1927 переїздить до Берліна, де зав'язує контакти з консервативно-революційним рухом. Пише статтю для націонал-соціалістичної газети Völkischer Beobachter («Народний оглядач») під назвою «Revolution und Idee» («Революція і ідея»), у якій проповідує революційний націоналізм і необхідність диктатури. Також пише в «Штандарти», «Арміній», «Настання». Співпрацює з Фрідріхом Гільшером, Ернстом Нікишем.

3 серпня 1926 одружується. Перший син, Ернст, народжується 1 травня 1926. У 1934 народжується другий син, Олександр.

Пише велику кількість політичних нарисів для різних журналів. У свої книгах про війну після «Сталевих гроз» Юнґер звертається до політичних питань. Третє видання «Сталевих гроз» було виконане в стилі радикального націоналізму, а в книгах «Лісок 125» (Das Wäldchen 125) і «Вогонь і кров» (Feuer und Blut) військовий досвід ставиться на службу радикальному революційному техніцистському націоналізму, осмисленому в рамках тоталітарної структури. Великий нарис «Робітник» (Der Arbeiter, 1932) є кульмінацією тоталітарних поглядів цього періоду життя, проте, водночас Юнґер починає розчаровуватися в політиці.

Після Першої світової війни Ернст Юнґер разом з братом Фрідріхом Георгом захоплюється ідеями націонал-соціалізму. Зокрема, він присвячує екземпляр «Вогню і крові» Гітлеру («dem nationalen Führer Adolf Hitler»), який навіть призначив зустріч з ним, несподівано скасовану в останню мить. З приходом Гітлера до влади Юнґер починає ставитися до НСДАП зі зростаючою дистанцією, відкидаючи пропозиції про місце у виборчому списку НСДАП і образливо відгукуючись про Геббельса, втім, зберігаючи свої погляди. Протидія спробам націонал-соціалістів заявити свої права на популярного автора книг про війну виразилося й у відмові Юнґера в 1933 від місця в Поетичній академії (Dichterakademie), яка зазнала чистки і, як наслідок, обшуком гестапо в його будинку. Попри вільнодумство Юнґера, він залишається недоторканним, оскільки Гітлер відчуває до нього пієтет як до героя Першої світової війни, учасником якої був і сам Гітлер.

Він пише збірку нарисів «Листки і камені» (Blätter und Steine, 1934), де приховано критикує расизм нацистів, роман «Африканські ігри» (Afrikanische Spiele, 1936), значно змінює «Серце шукача пригод» (Das abenteuerliche Herz, 1938) і, нарешті, створює роман «На мармурових скелях» (Auf den Marmorklippen). Цей роман зазвичай тлумачать як критику нацистського режиму. Водночас книга критикувалася за естетизацію насильства.

На Другу світову війну мобілізується в чині капітана, Юнґер був призначений командиром піхотної роти XIX полку. З листопада 1939 по травень 1940 його рота перебувала на Західному фронті вздовж франко-німецької межі, спочатку в Грефферні, потім в Іффецгаймі.

Ба більше, дії Юнґера зводилися лише до відчуженого спостереження. В 1941, після періоду несення караульної служби зі своєю ротою в Парижі, Юнґер переводиться в штаб генерала Карла фон Штюльпнагеля, командувача німецькою армією у Франції. Юнґер працював у готелі Мажестік, а жив у сусідньому готелі Рафаель. Він відповідав за роботу над операцією «Морський лев», займаючись цензурою листів і відстежуючи зв'язки між армією і партією. Взимку він починає роботу над першим чорновим варіантом книги «Мир» (Der Friede). Після публікації в 1942 книги «Сади і Вулиці» (Garten und Strassen) і швидкого перекладу її французькою мовою під назвою Jardins et Routes, у Юнґера з'являється багато шанувальників у Парижі. Він зближується з діячами Опору.

Ернст Юнґер був знайомий з багатьма учасниками змови Штауфенберга, і лише особиста протекція Гітлера врятувала його від їхньої долі, але з армії його все ж таки було звільнено. 19 листопада 1944 загинув його син, за вироком військового трибуналу направлений у дисциплінарний батальйон. Коли він знайшов щоденник сина, на першій сторінці він прочитав: «Далеко заходить той, хто не знає куди йти».

У 1945 стала широко відома книга Юнґера «Мир», сам же він залишався в Кірхгорсті. Як командир місцевого народного ополчення він наполіг, щоб його поліція не чинила опір американському наступу.

Після окупації Німеччини нова влада наклала заборону на його видання, яка була знята тільки в 1949.

У 1950 переселився до містечка Вільфлінґена у Нижній Швабії.

Перші його роботи, що з'явилися поза Німеччиною: «Мир» в Амстердамі у 1946, «Поїздка по Атлантиці» (Atlantische Fahrt) у Лондоні в 1947 для німецьких військовополонених, щоденники подорожей «Із золотої мушлі» (Aus der goldenen Muschel) у Цюриху в 1948. Крім того, Юнґер відмовився заповнити анкету щодо денацифікації, що не прискорило зняття заборони.

У 1949 військові щоденники Юнґера були опубліковані під назвою «Випромінювання» (Strahlungen) (згодом перероблялися), також вийшов фантастичний роман «Геліополь» – за однією з інтерпретацій в образі Проконсула заведено бачити німецьке офіцерство, в образі Ландфогта – діячів НСДАП. Крім того, в романі описані цікаві технічні нововведення – перше передбачення GPS і мобільного зв'язку (щоправда, він був селекторним і здійснювався на наддовгих хвилях).

У 1950-ті Юнґер займається есеїстикою, єдиним великим його твором цього періоду став роман «Скляні бджоли», що торкається проблеми технології, нагляду і симулякрів. Пише Есе «Світова держава».

У 1970-ті Юнґер продовжує багато подорожувати й колекціонувати нагороди в галузі літератури і культури. Найпомітніші роботи цього періоду:

1970 – «Зближення: Наркотики і Сп'яніння» (Annäherungen. Drogen und Rausch) – автобіографічний нарис, що підсумовує роздуми з приводу його різних дослідів з наркотиками, від пивних вечірок перед Першою світовою до подорожей у світ ЛСД разом з Альбертом Гофманом.

1977 – «Оймесвіль» (Eumeswil). Розповідь ще про одне фантастичне місто, багато в чому – продовження «Геліополіса». Ба більше, в ньому починається дослідження ідей постісторії і знов вивчаються можливості індивідуума в боротьбі за справжню свободу.

У 1980-х Юнґер стає помітнішим як громадський діяч, що поза сумнівом пов'язане з впливом ХДС у німецькій політиці. Дебати з приводу «справи Юнґера» знов розгорілися в 1982, коли міська рада Франкфурта вирішила присудити йому Премію Ґете.

В 1984 Юнґер бере участь в церемонії пам'яті загиблих у двох світових війнах, на якій також присутні Гельмут Коль і Франсуа Міттеран, що згодом відвідали його у Вілфлінгені в 1985, коли йому виповнилося 90 років.

У 1990 видається збірка «Ножиці» (Die Schere) – складна колекція афоризмів на тему стану сучасного / постсучасного світу. Інші публікації Юнґера обмежуються подальшими виданнями Siebzig Verweht, за винятком нарису під назвою «Зміна образу» (Gestaltwandel).

Сторічний ювілей Юнґера був відсвяткований у 1995 з великим офіційним галасом. Було домовлено про розміщення паперів письменника в Архіві німецької літератури в Марбаху-на-Некарі, де, з дозволу його вдови, рукописи, друкарські роботи й оригінали щоденників доступні для академічних досліджень.

Ернст Юнґер помер 17 лютого 1998 року в Рідлінгені (Німеччина).

Основні твори:
1920 – In Stahlgewittern (В сталевих грозах).
1922 – Der Kampf als inneres Erlebnis (Війна як внутрішнє переживання).
1932 – Der Arbeiter. Herrschaft und Gestalt (Робітник. Панування і гештальт).
1934 – Afrikanische Spiele (Африканські ігри).
1939 – Auf den Marmorklippen (На мармурових скелях).
1942 – Gärten und Straßen (Сади й дороги).
1945 – Der Friede. Ein Wort an die Jugend Europas und an die Jugend der Welt (Мир. Слово до молоді Європи і молоді світу).
1949 – Strahlungen (Випромінення).
1949 – Heliopolis (Геліополіс).
1957 – Gläserne Bienen (Скляні бджоли).
1959 – An der Zeitmauer (Біля стіни часу).
1960 – Der Weltstaat (Світова держава).
1970 – Annäherungen. Drogen und Rausch (Наближення. Наркотики і сп’яніння).
1977 – Eumeswil (Оймесвіль).