Леопольд фон Захер-Мазох. Дон Жуан з Коломиї

(Уривок)

Ми їхали з повітового міста Коломиї на село. Був вечір і була п'ятниця. Поляки кажуть: «П'ятниця завжди добра на початок», але мій кучер-німець, колоніст з Маріагільфа, вважав п'ятницю нещасливим днем, бо саме у п'ятницю помер наш Господь на хресті, започаткувавши тим самим християнство.

Цього разу німець мав рацію, бо за півгодини їзди від Коломиї нас зупинила селянська варта.

— Гов! Пашпорт!

Ми стали. Але ж пашпорт! Мої папери, щоправда, були в порядку, та хто ж думав за мого шваба. Той сидів собі на передку, так ніби винайдення пашпорта було справою ще неблизького майбутнього, лускав батогом та закладав губку у свою куцу люльку. Міг бути й змовником! Його безсоромно вдоволене обличчя дратувало русинів-селян. Пашпорта він не мав — правильно?— тож селяни познизували плечима — і це теж правильно.

— Змовник, — був висновок.

— Але ж, хлопці, подумайте! — Даремно.

— Змовник!

Мій шваб йорзнув знічено на своєму передку і безуспішно спробував щось пояснити, калічачи русинську мову. Усе надаремне. Селянська варта знає свої обов'язки. Чи хтось зважився б запропонувати їй гроші? Тільки не я. Отож нас зі всіма манатками запровадили до найближчого шинку, за якихось сто кроків від варти.

Здалеку, начебто само по собі, щось зблискувало. Це була прибита на кісся коса одного селянина, який вартував перед дверима шинку, а просто над димарем завис місяць і поглядав на селянина та на його косу. Місяць заглядав через маленьке віконечко до шинку, шпурляючи досередини блищики, наче пригорщу срібних монет, наповнював сріблом калюжі, дражнячи скупого єврея. Я маю на увазі шинкаря, який стрів нас на порозі і свою нестримну радість перед такими поважними гостями висловлював монотонним вайканням.

Шинкар вийшов перевальцем, наче качка, поцілував мій правий рукав, залишивши на ньому масну пляму, а тоді — задля симетрії — і лівий, лаючи при цьому селян за те, що вони «такого пана», «такого пана» — годі йому було знайти якусь незвичайну ознаку в мені — «такого пана» арештували, такого цілком, цілком чорно-жовтого1 пана, пана, який із обличчя цілком чорно-жовтий, і душа якого цілком чорно-жовта — він готов поклястися у цьому на торі! Шинкар сварився й поводив себе так, ніби селяни йому особисто завдали не знати якого зла.

Я ж тим часом полишив свого шваба біля коней — селяни пильнували його — і спрямував свою чорно-жовту душу до шинку, де вона простяглася собі на дерев'яній лаві попід великою піччю.

Скоро я знудився, бо друзяка Мошко мав з біса роботи — подавав гостям горілку та останні плітки — і лише зрідка вистрибував, наче блоха, з-за своєї широкої ляди до мого столу, присмоктувався моцно і намагався зав'язати освічену бесіду про політику та літературу.

Та все ж я нудився й роззирався довкола.

Тут усюди панував зеленкуватий колір мідної патини. Економно скручені ґноти гасових ламп наповнювали шинок зеленавим світлом. Зелене мерехтіння на стінах, велика зелена квадратова піч, наче покрита патиною, зелений мох проростав крізь каміння-долівку Ізраелю. Зелені денця чарок, справжня патина на маленьких мідних пугарчиках, з яких пили селяни; вони підходили до шинквасу й клали свої мідні монети. Зеленава пліснява покривала сир, що його поставив переді мною Мошко. Мошкова жінка у жовтому шляфроку з великими кольору патини квітами сиділа за піччю й присипляла своє зеленаво-бліде маля. Зеленава патина на скрушному обличчі єврея, зеленава патина довкола його маленьких неспокійних очиць, навколо його тонких, рухливих ніздрів, навколо його гірких, насмішливо скривлених кутиків уст.

Бувають обличчя, які з часом вкриваються мідною патиною, бувають такі... Саме таким було воно і у мого єврея.

Шинквас стояв поміж мною та завсідниками шинку. Селяни, здебільшого місцеві, сиділи за довгим вузьким столом, вони стиха розмовляли, схилившись докупи своїми стрепіхатими, тоскно-зеленими головами. Один видався мені дяком. Він заправляв розмовою, мав перед собою велику чарку, з якої — задля доконечного респекту — час від часу потягав, і читав щось решті присутніх з напівзотлілої зеленої русинської газети.

Усе це тихо, серйозно, гідно, а надворі варта співала якоїсь сумної пісні, звуки якої, здавалося, долинали з далекої далечі. Мов духи, витали ті звуки довкруг шинку, і скаржилися, і ніяк не важилися вплинути досередини, поміж живих людських шепотів.

Смуток просочувався крізь усі шпарини, як тлін; місячне світло й пісня. Моя нудьга теж перейшла у смуток, у той смуток, котрий так притаманний нам, українцям, в упокорення, у відчуття неминучості. І моя нудьга була такою ж неминучою, як сон та смерть.

Дяк саме дійшов у газеті до оголошень про померлих, народжених, про заручини, про розклад поїздів, коли раптом знадвору долинув лемент, ляскання батога, кінський тупіт та людські голоси.

Потім стало тихо.

Тоді почувся якийсь голос, що змішався з голосами вартових. То був сміхотливий чоловічий голос, у ньому вчувалася музика, зухвала, погірдлива музика, яка не сахнулася й не змовкла перед людьми у шинку. Вона звучала все ближче, аж доки прибулець став на порозі.

Я витягнув шию, але побачив тільки високу струнку постать, бо чоловік спинився на порозі шинку спиною до мене, весело перемовляючись з селянами.

— Але ж, друзяки! Зробіть мені ласку, хіба не впізнаєте мене? Хіба я схожий на емісара? Гляньте на мене! Хіба їздять державні урядовці четвериком коней по цісарських дорогах без пашпорта? Чи швендяє державний

урядовець з люлькою в зубах, як я? Браття! Явіть мені ласку, будьте мудрі!

Тепер стало видно кілька селянських голів, і стільки ж рук, які чухали ці голови, що мало б означати: «Ласки ми тобі не явимо, братчику!..»

— Не згодні? Та на бога, де ваш розум!

— Так не буде.

— Та хіба ж я поляк? Чи ви хочете, може, щоб мої батьки перевернулися у своєму гробі на цвинтарі біля церкви у Чернилицях? Чи ж не воювали мої предки разом із Богданом Хмельницьким та козаками проти поляків? Тих битв не перелічити. Під Пилявцями, Корсунем, Ботовим, під Жовтими Водами.

Брали з ним в облогу Збараж, у якому були й поляки, лежали, стояли чи сиділи, не знаю, як кому того хотілося. Ну, на милість Божу, дайте мені проїхати.

— Ні.

— Навіть якщо мій предок разом із гетьманом Дорошенком брав у облогу

Львів? Тоді, скажу я вам, голови польських магнатів були дешевші за груші, але... бувайте здорові й пропустіть мене.

— Ні.

— Ні! Дійсно, ні?

— Таки ні.

— Що ж, добре. Дай, Боже, вам здоров'я!

Прибулець мужньо скорився долі, не ремствуючи більше. Він увійшов до шинку — Я усе ще не бачив його обличчя, — кивнув євреєві, який знову по-качиному став упадати перед новим гостем, і сів за шинквас, спиною до мене.

Єврейка прислухалася, глянула на нього, поклала сонне маля на піч і підступила до шинквасу. Коли Мошко привів її до свого дому, певно, вона була красуня, — ладен дати на відсіч голову. Тепер усі риси на її обличчі очужіли, загострилися. Біль, ганьба, ляпаси та батожані побої довго гуляли по спині її народу, аж доки в його очах з'явився оцей палаючо-зів'ялий, сумно-насмішливий, принижений та водночас жадібний помсти вираз. Єврейка зігнула свою струнку спину, її тонкі прозорі руки крутили горілчану мірку, її очі прикипіли до прибульця. Пристрасна, сповнена жадань душа проглядала з цих великих чорних жагучих очей, наче вампір із зотлілого гробу людської натури, поглядом присмокталася до вродливого обличчя того чоловіка.

То й справді був вродливий чоловік, він перехилився до неї через шинквас, наче місяць, але кинув на стіл справжні срібняки і зажадав пляшку вина.

— Вийди! — сказав єврей до жінки.

Вона зігнулася ще нижче й пішла із заплющеними очима, наче сновида. А Мошко зашепотів через стіл до мене: «То небезпечний чоловік, небезпечний чоловік», — і похитав своєю обачною голівкою з дрібними масними кучериками над чолом.

Його слова привернули увагу прибульця, він швидко обернувся, побачив мене, підвівся, зірвав з голови свою округлу баранячу шапку і вибачився у якнайвишуканіший спосіб. Ми привіталися. Приязність та чоловіколюбність русинів настільки вкоренилася в їхній мові та звичаях, що годі й намагатися перевершити співрозмовника у витонченій манері вести розмову. Ми ж привіталися ще вишуканіше, ніж це звичайно буває. Після того, як ми безліч разів запевнили один одного у своїй повній відданості та поприпадали один одному до стіп, «небезпечний чоловік» сів напроти мене і попросив дозволу набити люльку. Курили селяни, курив дяк, врешті й піч курила, але він попросив, і я згодився «з чистого милосердя». Він натоптав свою довгу турецьку люльку.

— Ох ці селяни!— сказав він весело.— Але й я добрий! Ну, скажіть самі,

чи могли б ви прийняти мене з віддалі ста кроків за поляка?

— Звичайно, ні.

— От бачите, любий брате! — вигукнув він у пориві непогамовної

вдячності, — а спробуйте-но поговорити з ними. — Він витягнув з торби кресало, поклав на нього маленький шматочок губки і став викрешувати вогонь.

— А жид назвав вас небезпечним чоловіком.

— Он як, — чоловік дивився на стіл поперед себе і усміхався.— Мошко

гадає — щодо жінок. Бачили, як він відіслав геть свою жінку? Вони швидко спалахують.

Тут спалахнула й губка. Чоловік заклав її у люльку, й невдовзі нас оповили сизі хмари диму. Він скромно потупив очі і лише посміхався.

Я ж розглядав його без поквапу.

Був він, видно з усього, поміщиком, добре вбрання, табакерка багато вишита, поводження аристократичне. З коломийської околиці, — в кожному разі, з коломийського повіту, бо єврей упізнав його. Русин — про це він одразу ж сказав, та й не такий балакучий, щоб прийняти його за поляка. Цей чоловік міг подобатися жінкам. У ньому нічого не було від тієї грубої сили, від тієї неприкритої незграбності, яка в інших народів вважається мужністю, він був наскрізь просякнутий шляхетністю, стрункий і вродливий, однак пругка енергія, непереборна впертість промовляли у кожному його рухові. Каштанове пряме волосся, трохи закучерявлена, коротко підстрижена борода кидали густу тінь на обвітрене аж до засмаги, проте витончене обличчя.

Він уже не був зеленим юнаком, проте мав шахраюваті очі хлопчака. Невгасима доброзичливість і любов до людей м'яко прозирала з цього засмаглого обличчя, з темних борозен, які полишило на ньому життя.

Він підвівся й пройшовся по шинку.

Широкі штани заправлені у зморшкуваті жовті чоботи, попід широким розстібнутим сердаком підперезаний крайкою, на голові — хутряна шапка. Він нагадував тих старих й мудрих бояр, які радили раду з Володимиром та Ярославом, йшли в походи з Ігорем та Романом.

Для жінок він міг таїти в собі небезпеку, тут я євреєві охоче вірю. Він ходив туди й сюди, усміхаючись, а я з цікавістю його розглядав З'явилася єврейка з вином, поставила пляшку на стіл, а сама знову примостилася за піччю, не зводячи з мого співрозмовника погляду. Мій боярин саме проходив повз стіл, зиркнув на пляшку — і наче чогось чекав.

— Токай, — мовив він весело, — найкращий ерзац гарячої жіночої крові.

Він потер долонею груди. Мені здалося, що й нього щось лежить на серці.

— У вас, напевно...— я боявся видатись неделікатним, але він сам жваво закінчив речення.

— Побачення? Маєте рацію!

Чоловік примружив очі, випустив з люльки густу хмару диму і кивнув головою.

— Побачення. І що за побачення! Мені щастить на жінок, розумієте?

Незвичайно щастить. Пустіть мене у рай до святих жон та непорочних дів, і рай стане... борделем. Хай Бог простить мені цей гріх! Можете мені повірити.

— Охоче вірю.

— От бачите. Знаєте, говорять: «Те, чого не скажеш своєму найкращому другові і своїй дружині, скажеш чужакові на битій дорозі». Відкоркуй, Мошку, вино й принеси дві чарки, а ви зробіть мені ласку, випийте зі мною токаю та послухайте про мої любовні походеньки, вишукані, незвичайні походеньки, найдивовижніші з усіх любовних походеньок, раритети, скажу я вам, як-от наприклад, автограф Голіафа, даний філістерові, бо ж срібняки, за які Іуда Іскаріот продав свого учителя, — зовсім не рідкість. Я — можете повірити мені на слово — так уже багато побачив по церквах Галичини та по Русі, що направду, то був не такий уже й нездалий гендель. Агов, Мошку!..

Шинкар прибіг підстрибом, сплюнув кілька разів через плече, вийняв з кишені коркотяг, оббив із пляшки сургуч, здув крихти, а тоді взяв пляшку між свої худі коліна і, гучно крекчучи, витягнув корок. А на довершення ще раз подув на пляшку і налив золотистого токаю у дві найчистіші чарки, які тільки б могли знайтися в Ізраелі. Боярин підняв свою чарку.

— За ваше здоров'я.

Він бажав мені щиро, одним махом вихилив велику чарку. Гурманом він не був, мав би довше смакувати вино, взяти на язик, потім на піднебіння. Єврей, зазираючи йому в очі, вкрадливо говорив:

— Це честь мені, що пан благодійник знову завітав до мене у доброму здоров'ї.— Мошко при цих словах намагався стати у позу лева, ще й вважав за необхідне розчепірювати дряблі руки, що були, мов пощерблені вуха помпейських амфор, і переминатися з ноги на ногу, то вгору, то вниз, ніби рухаючи ножний млинок.

— А як почувається милостива пані благодійниця та любі дітки?

— Добре! Добре! — мій боярин налив собі другу чарку і вихилив її, але робив усе, потупивши очі, немов засоромившись. А коли єврея вже й слід простиг, він знічено глянув на мене, і я побачив, як він почервонів аж до кінчиків вух. Довго мовчав, довго курив, налив мені вина, а тоді ледь чутно сказав:

— Я, напевно, видаюся вам смішним. Гадаєте собі, мабуть, — має старий осел жінку й дітей удома, а мені збирається тут оповідати про свої романи, побачення та любовні листи. Будь ласка, нічого не кажіть, я й сам знаю. Але бачите, так приємно іноді порозмовляти з чужинцем, от я й подумав... а потім знову... вибачте... це й справді, дивно. Двоє людей зустрічаються, щоб ніколи уже більше не побачитись. Можна собі дозволити розкутість, мовляв, яке мені діло, що він собі про мене подумає. Але це не так. Принаймні у мене не так. Я не хочу виставляти себе у кращому світлі. Такий ось звабник завжди є поєднанням жаги та честолюбства. Якби про мої пригоди ніколи анічогісінько не було відомо, я почувався б найнещаснішою людиною на світі, тому й розповідаю про них кожному стрічному, і у с і мені заздрять, а сьогодні я виставив себе на посміховисько.

Я спробував заперечувати.

— Прошу вас, не треба, так воно є — на посміховисько, бо ж ви не знаєте

моєї історії. Увесь світ знає, що зі мною приключилося, а ви — ні. Коли подобаєшся жінкам, стаєш сміхотворно честолюбним, хочеш, щоб кожен був про тебе доброї думки, роздаєш гроші жебракам на вулиці, а свої історії — чужакам у шинку. О! Це, справді, смішно. Що ж, мушу вам усе розповісти по порядку. Тож будьте ласкаві вислухати мене. Не знаю чому, але маю до вас трохи довіри.

Я подякував.

— Ну, добре. З чого ж ми почнемо? Карт немає!.. Тож я хочу... але ні...

і все-таки... Подумайте лишень... «добра птиця ніколи не гидить у своєму гнізді», це скаже вам кожен селянин. Але я не добра птиця. Я така собі легка птиця, весела птиця! Гей, Мошку, ще пляшку токаю! Я хочу розповісти вам свою історію.

Він підпер голову руками й замислився. Стало тихо. Знову почулася моторошно-сумна пісня варти: то з далекої далечі — наче долинали стогони мерців, то зовсім близько й тихо, мов душа чужинця, що витає серед розпачливих, нестямно-солодких звуків.

— То ви жонаті? — спитав я нарешті.

— Так.

— Щасливо?

Він засміявся. Його сміх прозвучав невинно, наче сміх дитини, але мене він покоробив, сам не знаю чому.

— Щасливо? — перепитав він. — Що вам сказати? Подумайте, на милість Божу, що таке щастя? Ви маєте маєток?

— Ні.

— Але розумієтеся трохи на господарстві? Та певно ж. Ось бачите, щастя, скажу я вам, не село і не маєток, що належить комусь одному, це наче оренда.

Хто хоче влаштуватися в ньому навіки, той прагне внести в нього порядок. Хто угноює землю, хто береже ліс, чи плекає молоду поросль, чи прокладає дорогу, — він, немов у розпачі, обхопив голову руками, — той, о Боже, той вдає, ніби піклується про наступне покоління. Оренда ж означає — узяти все цього року, або й нині, тільки не потім, не завтра. Це означає: виснажити до решти поле, вирубати ліс, занехаяти пасовиська, дати дорогам зарости травою. Це означає — коли все висотане до краю, а стодоли та стайні кожної миті можуть завалитися, і тік також. Тим краще! І дім! Неперевершено! Неперевершено! Ось той мав насолоду, той торжествував! Ось і маєте щастя! Весело! Весело!

Відкоркували нову пляшку, мій співрозмовник зосереджено налив вино у чарки.

— Що таке щастя? — вигукнув він. — Це віддих. Погляньте! — І він видихнув повітря. — Ось воно! Дивіться! Бачите його? — Він простягнув розчепірені пальці. — Де воно тепер? Мить, секунда, на годиннику лише раз ворухнулася стрілка — і нема! Пісня, якої співають там селяни! Чуєте останній тремтливий звук, що він здіймається й лине, і пливе у повітрі. Здається не буде йому кінця й краю. Він відносить нас далі й далі, все далі! А потім його поглинає ніч, назавжди. Ось це і є щастя.

Ми помовчали.

Зрештою я запитав досить бадьорим тоном.

— Хотів би знати вашу думку, чому всі шлюби нещасливі? Принаймні більшість! Що ви мені на це скажете?

— Я? Нічого! Анічогісінько! Це факт! Але людина, якій самій так ведеться, приймає цей факт як належне, не замислюючись і не опираючись, людина — створіння слабке, у будь-якому стосунку. Я вважаю, що треба нести свій тягар, сприймати свою долю як неминучість, визначеність, як данність нам природою, сприймати так, як, скажімо, зиму або ніч, або смерть. Чому шлюби мають бути неминуче нещасливі? Чи є це — ви ж розумієте мене — неминучість, правило, чи — якщо можна так висловитися — це закон природи?

Чоловік говорив з пристрастю вченого, який розтлумачує свій предмет. Він, очевидно, досконало знав свій фах, але у погляді його не було й натяку на серйозність, натомість — люб'язна цікавість.

— Що ж робить більшість шлюбів нещасливими? — повторив він знову. — Чи розумієте ви мене, брате?

Я щось відказав, як то, звичайно, говориться у таких випадках. Він не дослухав мене, вибачився й продовжив свою розповідь далі.

— Даруйте, але цього ви набралися з німецьких книжок. Так, так. Ви

полюбляєте їх читати, охоче вірю. Я також. Власне, з них набираєшся всяких

ідей та сентенцій — ви ж розумієте мене? — на кшталт «своєї жінки мені було замало» або ж «вона мене не розуміла» і «як жахливо, коли не знаходиш порозуміння», а я такий незвичайний чоловік, і такому оригіналу, як я, властиві цілком оригінальні думки й небуденні почуття, я такий розчарований і ніяк не можу знайти жінки, яка б мене зрозуміла, ось і продовжую шукати свою мрію — усе це — вигадка, усе це — брехня! Та й, узагалі, любий мій друже, чи ви помітили, що кожна людина, власне кажучи, є брехуном? Тільки діляться брехуни на два різновиди — на тих, які дурять інших, матеріалістів (як їх називають у книжках), та на ідеалістів — так їх називають німці, — ці обдурюють самі себе.

Признаюся, що цей чоловік зацікавлював мене дедалі більше.

Він випив ще чарку токаю, і його вже понесло. Очі блукали, язик у роті теж заблукав, а слова лилися потоком.

— Ну, то що ж, пане, робить шлюб нещасливим? — спитав він і поклав

свою руку на моє плече так, ніби хотів пригорнути мене до свого серця. — Можете собі уявити... діти!

Я був приголомшений.

— Але, друже, — сказав я. — Погляньте на цього жида, який ледве

животіє, та на його жінку. Хіба ж би не розбіглися вони одне від одного, як скажені пси, якби не діти та не любов до них?

Чоловік завзято закивав головою і підняв угору руку, ніби збирався мене благословити.

— Усе це так, усе це так, брате. Тільки це їх тримає, тільки це! Але

вислухайте мою історію. Я був таким собі, як би то вам сказати, глупаком!

Я боявся жінок. От біля коней я почувався чоловіком. Або ж коли брав у руки рушницю і йшов у поле, у ліс чи в гори. Я зовсім не маю наміру розповідати вам тут побрехеньки про свої мисливські подвиги. Досить хіба сказати, що

зустрівши якось ведмедя, я підпустив його зовсім близько і тільки мовив «Гоп, братику!» Ведмідь звівся на задні ноги — я відчував його дихання — і я вистрілив йому прямісінько у білу латку на грудях. Та досить мені було уздріти жінку, і я втікав геть. Коли ж, траплялося, якась заговорювала до мене, я червонів, запинався, — отакий собі йолоп! Я тоді все ще думав, що жінка різниться від нас, чоловіків, довшим волоссям та ще довшим одягом, оце й уся відмінність. От дурень! Ви ж знаєте, як це у нас ведеться. Челядники часто базікають про такі речі, виростаєш собі, уже й вуса засіялись, а ти й не відаєш, чого це при зустрічі з жінкою у тебе шалено починає калатати серце.

Біографія

Твори

• Дон Жуан з Коломиї
• Місячна ніч
• Опришок

Критика

• Від коломийського Дон-Жуана до нового Іова (Образи українців у Леопольда фон Захер-Мазоха)
• Від ненависті до любові один крок: релігійна проблематика повісті Леопольда фон Захер-Мазоха «Єврейський Рафаель»
• Політична ситуація в Галичині середини XIX століття у творчій візії Леопольда фон Захер-Мазоха
• Рецепція Л. фон Захер-Мазоха в західноукраїнському літературному процесі XIX ст.
• Спроба виправдання невинного
• Феномен Леопольда фон Захер-Мазоха