Політична ситуація в Галичині середини XIX століття у творчій візії Леопольда фон Захер-Мазоха
Маркіян Нагірний
Політичне й соціальне життя Галичини, що з 1772 р. опинилася під короною габсбурзького дому, широко відображене в німецькомовній літературі. На цю тему писали історики, службовці, мандрівники, журналісти (М. Раппапорт, Р. Темпель, К. Францоз, Ф. Кайндль та ін.). Східна провінція цікавила метрополію з огляду на історичну та культурну самобутність її українських автохтонів, пильну увагу привертали також поляки, оскільки, змагаючись проти рядового засилля, вони чинили опір австрійській владі. З наближенням революційних подій «Весни народів» політична ситуація в Галичині постійно загострювалась. Повстання польської шляхти проти офіційної влади в лютому 1846 р. сколихнуло всю західну частину Галичини та викликало голосний резонанс у документальній, мемуарній і художній літературі. Спогади про нього залишили Я. Річнер, Ф. Шварцберґ, Й. Лоренсі, Л. Захер-Мазох, М. Заля та ін. Події цього революційного періоду віддзеркалились у художній спадщині передусім у романі «Галицька історія з 1846 року») сина директора галицької крайової поліції, відомого австрійського прозаїка Леопольда фон Захер-Мазоха 1836-1895). Письменник був свідком цих подій, знав опінію представників різних прошарків населення краю - як польських шляхтичів, австрійських урядових службовців (до яких належав його батько), професорів Львівського університету, де працював його улюблений дідусь Франц фон Мазох, так і українських селян. Як син місцевої українки й прибулого із Заходу богемця, в жилах якого текла іспанська кров, малий Леопольд зазнав чималого впливу оточення матері - не одне його дитяче літо минуло під наглядом няні українки Гандзі серед зелених винниківських гаїв. Там він мав можливість спілкуватися з однолітками - сільськими й міськими хлопчаками - рідною материнською або польською мовами.
В 1848 p., у зв’язку зі службовим переміщенням батька, сім’я Захер-Мазохів переїхала до Праги. Тут обдарований юнак закінчив гімназію, вивчив німецьку мову, записався в університет. Перейшовши згодом до університету в Граці, студіював історію та юридичні науки. Здобувши ступінь доктора історії, Л. Захер-Мазох певний час працював університетським приват-доцентом, а тоді повністю присвятив себе літературній діяльності. І хоч він проживав до кінця своїх днів далеко від України (Відень, Будапешт, Ляйпціґ, Ліндгайм), завжди згадував її з почуттям синівської любові.
На жаль, будучи надзвичайно продуктивним і обдарованим, володіючи хистом майстерно й цікаво розвивати фабулу літературного твору, Л. Захер-Мазох захопився вченням А. Шопенгауера про сильну й сліпу волю та виявив надмір прихильності до теорії соціального дарвінізму, яку зробив філософською основою окремих новел і повістей. Дотримуючись переконання, що серед людей, як і у світі тварин і рослин, постійно ведеться жорстока боротьба за виживання, письменник прагнув показати, як у погоні за реалізацією егоїстичних інтересів людина здатна на підступні й жорстокі вчинки, навіть на братовбивство. Не випадково серію видань своїх найдосконаліших творів Л. Захер-Мазох назвав «Заповітом Каїна». У деяких новелах цього багатотомника («Венера у хутряному пальто» та ін.) автор переніс ідеї А. Шопенгауера в контекст родинного життя, потрактував кохання й інтимні стосунки як сліпу жорстоку доцільність (коли він і вона, реалізуючи себе в потомстві як заповідь і волю природи, не перестають водночас вести війну один проти одного, намагаються зробити партнера рабом власної примхи). Це дало нагоду віденському психіатру Р. Краффт-Ебінґу, який тоді видавав монографію «Psychopatia sexualis» (1886), запровадити в обіг термін «мазохізм», що закріпився в науці для окреслення негативних перверсійних проявів у взаєминах чоловіка і жінки. Цей термін завдав чималої шкоди престижу Л. Захер-Мазоха.
Велика за обсягом художня спадщина Л. Захер-Мазоха в радянському літературознавстві, як правило, замовчувалася, оскільки її персонажами виступають найчастіше люди непролетарського походження - графи, барони, російські цариці Єлизавета і Катерина II, і оскільки з книг письменника струмує симпатія до України та українства. Згадки про автора мали тільки критичний негативний характер - як про далекого від потреб життя буржуазного белетриста - автора дешевого бульварного чтива, проповідника аморальності, шукача екзотики. Однак таке трактування, зрозуміло, необ’єктивне і несправедливе, бо творча спадщина Л. Захер-Мазоха не позбавлена соціального забарвлення і має чимале історико-пізнавальне значення. Насамперед у ній відображена політична дійсність Галичини середини XIX ст., коли у краю проживали представники різних національностей (німці, австрійці, вірмени, євреї, українці, поляки, чехи та ін.). Як реаліст Л. Захер-Мазох вважав, що навіть витвір його фантазії «має бути правдивим» (Wahr und Echt), відбиватись у його творах, як у «дзеркалі душі». Письменник мав представляти речі, обставини та людей такими, якими вони є в реальному житті, з їхніми перевагами та вадами. Що ж до політичних переконань автора, то вони випливають із контексту його творів. В оповіданнях про Галичину він відкрито підтримував прагнення українських селян, співчував єврейській бідноті та, як австрійський патріот, виступав захисником цісарського правління і противником польських шляхтичів як ворогів Габсбурзької корони. Ця тенденція яскраво простежується в новелі «Гайдамака», яка, незважаючи на хронологічне зміщення на ціле століття діяльності Олекси Довбуша - перенесення її з першої половини XVIII ст. у першу половину XIX ст., - дає чітке уявлення про антагонізм між шляхтою і мешканцями прикарпатського села. Герой цієї новели, колишній опришок Микола Оброк під час мандрівки на Чорногору розповідає туристам-полякам про причини зародження руху «чорних хлопців». З його розповіді постає вся трагічна історія краю від тих часів, коли він був ще вільним і незалежним, підкорявся тільки «князям у Києві, Володимирі та Галичі», аж до середини XIX ст. Найбільшим лихом для народу оповідач називає експансію польської шляхти на Русь, що загарбала «нашу землю, наші ліси й ниви», перетворила селян на рабів, а потім закріпила такий стан законодавчо. «Що ж було робити покривдженій людині в таких умовах, коли в неї не залишилося клаптика землі, тоді як граф, відібравши її у предків, мав землі стільки, що насаджував на ній цілі парки?» - запитує Микола своїх слухачів. Оповідач висловлює переконання, що «гайдамаками були люди мужні, для них, як і для козаків, свобода була дорожчою, ніж смужка батьківського поля, дружина або й дитина, їхня війна в горах була війною селянина проти шляхтича, бідного проти багатого і щасливого, пригнобленого проти гнобителя». А згодом Микола додає: «[...] до революції [...] вважалося ганьбою, якщо ти не був гайдамакою, не був розбійником». Отже, Л. Захер-Мазох виправдовував опришківський рух у Галичині за умов панщини як форму боротьби народу за свої соціальні права, вказував на його спорідненість із козацтвом, з війною під проводом Б. Хмельницького проти шляхетського засилля та з Коліївщиною. Суспільно-політичні реалії Східної Галичини, бажання її автохтонних мешканців - українців розвивати національну культуру та мову, їхнє прагнення до світла й науки відображені також у новелі «Саша і Сашко» (1885), сюжет якої віддзеркалив драматичну історію видання в 1830-х роках «Русалки Дністрової» заходами «Руської трійці».
Але повернемося до роману «Галицька історія з 1846 року» ( 1868) - першого великого твору автора, написаного в час, коли він ще не здобув слави «мазохіста», дотримувався засад реалістичної естетики. Роман відзначається художньою досконалістю, живою образною мовою, багатою метафоричністю. Через декілька років він був перевиданий під заголовком «Граф Донський» (1863). У романі йдеться про польське повстання в лютому 1846 p., яке спрямовувалося проти австрійської влади. Його ініціював польський екзильний уряд, який після поразки революції 1830-1831 pp. розташувався в Парижі й через агентів готував підпільні патріотичні сили до чергової спроби відновити Річ Посполиту. Ряд важливих подій цього повстання відбулося на Львівщині, зокрема в домінії мандатора Фердінанда Чаплицького в Горожані (нині Пустомитівський район). Там 21 лютого 1846 р. мала місце кривава сутичка мешканців тодішнього Самбірського округу з краще озброєними шляхетськими повстанцями-«інсурґентами». В ній загинуло четверо селян і п’ятеро шляхтичів, а також згоріла панська економія. В інших громадах здебільшого обходилося без пролиття крові. Тільки в містечку Нараєві (нині Тернопільська обл.) польські повстанці атакували військовий гарнізон, убили двох гусарів, однак відмовилися від наступу на Бережани, де стояла більша військова залога. Так виглядала історична реальність, з якою знайомлять ретельні дослідження І. Франка, М. Герасименка, Ф. Стеблія та ін.
Щодо висвітлення цих подій у творі Л. Захер-Мазоха, то мусимо враховувати, що маємо справу не з істориком, а з художником, не з історичною реєстрацією фактів, а з романічною фабулою, де присутні елементи письменницького вимислу. На цю особливість вказував сам автор, попереджуючи у передмові до роману: «Моя історія - не відтворення подій галицького повстання 1846 р. Вона повинна відтворити [...] тодішні соціальні обставини в Галичині як цілісність». Однак тут він також наголосив: «Але моя історія правдива - все, що в ній відбувається з моєї волі, відбулося насправді, хоч [...] в дещо іншій послідовності. А тому було б марно намагатися відшукати за допомогою вказівного пальця місцевість на карті. Цей палець дуже сильно втомився б, як і рука того, кому захотілось би, користуючись [...] метричними книгами, знайти дані про людей, які тут згадуються».
Л. Захер-Мазох змінив не тільки імена персонажів - учасників повстання, а й назви населених пунктів, де воно відбувалося. Горожанська домінія охоплювала села Ричагів, Новосілка, Саска і Підвисоке. У романі, за винятком номінації «Говожана», яка, незважаючи на незначну фонологічну відмінність, збігається з історичною назвою епіцентру подій, всі інші села подані на польсько-німецький лад: Айшина, Вороня, Дембіна, Лішки, Паниця. Ім’я мандатора Фердинанда Чаплицького замінено на Вінцента Качуровського, а сільського війта громади в Горожані названо Мартином Сподариком, тоді як насправді в 1846 р. війтом був Митро Кухар.
Сюжетна фабула роману досить прямолінійна й розвивається динамічно. Сповнені ненависті до цісарської влади й місцевих німецьких урядовців польські дідичі за інструкціями екзильного революційного комітету таємно від селян готують повстання за відродження польської держави. Між Варшавою, Краковом, Львовом і графськими фільварками постійно курсують емісари. Вони організовують наради, обговорюють плани повстання. Остання напередодні збройного зриву нарада проводиться у домі Феліціана Розмінського. Її учасники - граф Станіслав Донський, шляхтичі Юліан Міслецкий і Вінцент Качуровський, студент зі Львова юрист Казимир Карський, який представляє революційний галицький комітет, а також емісар закордонного центру францісканець Флоріан Сірлецький. Надихають революціонерів на подвиги доньки власника Дембіни - демонічна княгиня Ванда фон Сольніков та її незаміжня сестра Мінія. Нарада проходить під патріотичними гаслами «Vivat Polska!», «Jeszcze Polska nie zginela!», «Niech zyje Ojczyzna!» тощо. Представник закордонного центру сповіщає революціонерам день виступу - 19 лютого, інсургенти вирішують залучити до участі у повстанні селян і залишають на розсуд кожного зокрема, як це зробити. Збір призначають у Говожані о 9 годині ранку. Щоб вберегти повстанців від небезпеки зіткнення з гусарами, графу Донському та його людям доручено попередньо атакувати військовий гарнізон з Айшині. Операція була дуже успішною, і це підняло дух повстанців.
Настав фатальний ранок 19 лютого. За наказом мандатора на засніженій толоці перед економією, захопивши із собою коси, вила та ціпи, зібралась говожанська громада. Поки селяни жартували над тим, що ж їм доведеться косити й молотити серед білої зими, перед натовпом з’явилися шляхтичі - всі святково одягнені, при зброї, дехто на конях, попереду вони несли великого одноголового польського орла й червоно-білий прапор. Останні сумніви в душах людей розвіяли виступи мандатора і францісканця, які відверто закликали селян підтримати повсталих проти цісаря шляхтичів. Однак, зрозумівши намір інсургентів, громада одностайно виступила проти них. Військовик Кирило Костка накинувся на Карського, щоб вирвати з його рук польський прапор, але постріл Качоровського з рушниці збив юнака з ніг. У цю хвилину Онуфрій помахом коси розрубав мандаторові голову, Карський вихопив пістолет, але вистрелити не встиг - вила й ціпи повалили його, непритомного, на землю. Почалася паніка. Шляхтичі відступили. Граф Донський скерував коня у двір економії. Розігнала вороного і княгиня Ванда, але на повороті вона вилетіла з сідла й розбилася насмерть. «Революціонери» заховалися за огорожею фільзарку. Розгнівана громада підпалила економію. Інсургенти виривалися з полум’я назовні, а селяни добивали їх косами та ціпами.
Такий зміст цієї першої художньої книги австрійського автора. Якщо співставимо його художній нарратив зі студіями сучасних вітчизняних дослідників, побачимо, що в романічному відтворенні розвитку подій, незважаючи на зміну назв населених пунктів і персонажів, принципових відхилень немає. Письменник-реаліст не відступив від історичної правди, яка йому, синові австрійського службовця, мабуть, неабияк імпонувала. Зазнавши багатовікового шляхетського гноблення, відчуваючи страх перед поверненням старого польського напівфеодального режиму, українське село у двобої між інсургентами й цісарською владою стало на бік останньої.
Доцільно також порівняти роман з мемуарами про ці події тодішнього директора галицької крайової поліції Л. Захер-Мазоха - старшого, батька письменника, який залишив працю «Польські революції. Спогади про Гали-чину» (1863). Безсумнівно Л. Захер-Мазох-молодший, працюючи над романом, використовував записки, документи й інші матеріали, зібрані для батькових мемуарів. Можемо припустити, що він, як літератор і досить вправний стиліст, був їхнім редактором, оскільки в текстах обидвох праць зустрічаються вислови та речення подібні як змістовно, так і синтаксично. До того ж у текстах обидвох книг натрапляємо на інформацію, яку в час, коли писався роман, могло знати дуже обмежене коло людей (повідомлення про те, як львівська поліція нейтралізувала підпільний революційний штаб шляхтичів, що складався з 35 осіб, і як вона не допустила пролиття крові у місті).
Щоправда, зустрічаються й певні невідповідності романічної фабули реальному стану речей. Для опису нападу на гарнізон в Айшині використано, очевидно, епізод з історії Нараєва. Але якщо насправді в Бережанському окрузі від куль інсургентів загинуло фактично лише 2 військовики, то граф Донський зі своєю челяддю нарахували після операції 44 убитих, що є безпідставним вимислом автора. Однак такі відхилення не вплинули на об’єктивність відтворення загальної політичної ситуації в Галичині середини XIX ст., зокрема соціальних антипатій між українським селянством і польською шляхтою, суспільного й національного антагонізму, який нагадує про себе майже на кожній сторінці роману Л. Захер-Мазоха. Про нього свідчить виступ Донського проти конституційної рівності прав шляхтича і селянина, анекдот Качоровського про «галицьких коней», яких «називають хлопами», розпорядження мандатора Говожани «всипати» без будь-якої вини частині мужиків «по п’ятдесят буків», «щоб інші боялися», тощо. Годі дивуватися, що зазнавши такого знущання і приниження, український селянин виступив проти польської шляхти.
У середині XIX ст. галицькі українці переживали процеси національного відродження. Ще до появи «Русалки Дністрової» революційний романтик Маркіян Шашкевич закликав своїх краян-одноплемінників:
Відкинь той камінь, що ти серце тисне!
Дозволь - в той сумний тин
Най свободоньки сонечко заблисне:
Ти не неволі син!..
Одвічне прагнення галицьких українців до свободи не залишилося поза увагою Л. Захер-Мазоха. Як наголошувала польська дослідниця М. Кланська, він підтримував їхні національні стремління до самостійності, тому що українці в той час - на відміну від поляків - «ще не прагнули створити власну державу, обмежувалися лише автономією у складі Австрійської монархії [...] Л. Захер-Мазоху, як прихильникові австрійської ідеї, їхні прагнення були ближчими». З цим не можна не погодитися. Так само важко приєднатися до однобічного трактування спадщини романіста в дослідженнях Р. Краффт-Ебінґа. Автор галицьких історій безумовно був соціальним письменником, у творах якого віддзеркалилася драматична історія галицького краю та селянства.
Л-ра: Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2001. – Вип. 9. – С. 181-187.
Твори
Критика
- Від коломийського Дон-Жуана до нового Іова (Образи українців у Леопольда фон Захер-Мазоха)
- Від ненависті до любові один крок: релігійна проблематика повісті Леопольда фон Захер-Мазоха «Єврейський Рафаель»
- Політична ситуація в Галичині середини XIX століття у творчій візії Леопольда фон Захер-Мазоха
- Рецепція Л. фон Захер-Мазоха в західноукраїнському літературному процесі XIX ст.
- Спроба виправдання невинного
- Феномен Леопольда фон Захер-Мазоха
