Від коломийського Дон-Жуана до нового Іова (Образи українців у Леопольда фон Захер-Мазоха)
Марія Кланська
У «галицьких» оповіданнях і романах Захер-Мазоха, сина львівського поліційного комісара часів перед революцією 1848 p., образи українців, поряд із образами євреїв та поляків, відіграють досить помітну роль. Часом їх змальовано як мало диференційовану народну масу, східно-галицьке селянство, що не хоче коритися польським поміщикам, і взагалі не любить поляків, але є вірними підданими австрійських Габсбургів. В освіченого оповідача з ліберальними поглядами вони викликають симпатію і співчуття. Є в Захер-Мазоха й кілька оповідань, де українці становлять не лише тло оповіді, а й виступають як головні герої. Спробуємо стисло схарактеризувати основні їх типи, що мають кілька варіацій.
Одразу ж слід зауважити, що сам Захер-Мазох ототожнював себе з українцями. Однак при цьому він не користувався ні поширеною в тодішній імперії назвою «рутени», ні нинішньою «українці», яка стала вживаною вже у XX ст. Здебільшого він писав про «малоросіян» чи й просто про «росіян», хоча з контексту видно, що він аж ніяк не ототожнював обидві національності й не схвалював російських зазіхань на Україну. Автор-оповідач, від чийого імені ведеться розповідь (часом він так і зветься Мазох) часто вживає вирази «у нас» (тобто у східній Галичині)», «наш селянин», «ми, малоруси» і навіть «ми, росіяни», в чому відбивається автобіографічний зв’язок із зображуваним . Пізніше, живучи в Австрії, Франції та Німеччині, Захер-Мазох настійливо підкреслював своє слов’янське походження. Коли ж заходила мова про його українське коріння, він покликався на материнську лінію, зокрема на ректора Львівського університету, медика Франца Мазоха, чиє українське, південнослов’янське чи угорське походження однозначно встановити не вдається. Важливо, що перші 12 років свого життя він прожив серед українців, у селі Винниках та у Львові. З особливою теплотою згадував він свою годувальницю Ганджу, яка була для нього тоді ближчою від батька, матері й усього оточення.
Першим головним героєм-українцем, через якого німецькомовний читач відкрив для себе екзотичний світ Східної Галичини, був Коломийський Дон-Жуан в однойменній повісті, написаній 1864 р. Захоплення, яке ця повість викликала у німецькомовної літературної критики (Кюрнбергера, Германа Бара, братів Гарт) пояснюється новизною зображеного світу, яскравою постаттю головного героя, а також сміливістю автора у змалюванні делікатної ситуації подружньої невірності. Прізвисько «Коломийський Дон-Жуан» — єдине, під яким ми знаємо героя — вказує на його літературний прототип. На думку героя, кохання в сім’ї, як правило, не переживає появи першої дитини; повсякденна рутина, нудості сімейного життя вбивають любов.
В усьому ж іншому Коломийський Дон-Жуан у змалюванні Захер-Мазоха є збірним образом українського поміщика. Будуючи свій опис його зовнішності й манери поведінки, письменник протиставить їх як західноєвропейським, так і польським. Якщо ж додати, що після дружньої бесіди й кількох розпитих з оповідачем пляшок токайського герой іде посеред шинку в запальний танець, ще й приспівуючи буйну, тужну мелодію — портрет українського шляхтича, змальований Захер-Мазохом, буде досить повним.
Леопольд фон Захер-Мазох охоче змальовував портрети українських шляхтичів, хоча вони становили чисельно незначну верству: за підрахунками дослідника Вольфдітера Біля в Галичині налічувалося близько десяти тисяч сільських шляхетських сімей, які мало чим різнилися від селян. Однак Захер-Мазох добре знав цю верству й любив повторювати, що в Галичині є й поміщики-русини. У багатьох своїх творах він згадує, що колись у Червоній Русі існувало боярство, яке оточувало княжий трон у Володимирі та Галичі . Але пізніше вони або зазнали полонізації, або ж декласувалися. Хто ж не хотів полонізуватися, мусив або ставати селянином, або, в кращому (Мізі, уніатським священиком; навіть купці й ремісники змушені були переймати польські звичаї.
З другого боку, тим українським шляхтичам, які ще не мали розвинутої політичної свідомості або обмежувалися лише її культурними аспектами, була притаманна глибока антипатія й недовіра до поляків. Коли Коломийський Дон-Жуан помітив гарячкову діяльність польських поміщиків, які майже не криючись готувалися до визвольного повстання, він так само, як і селяни, розцінив це як цілковиту катастрофу. Отже, з антипольськими настроями поєднується лояльність до Австрії, яка в розумінні автора, прихильного до габсбурзької універсальної монархії, тотожна патріотизмові.
Посередині поміж шляхтою та селянами стоїть духовенство. Це єдині освічені люди в сільській місцевості, єдиний моральний авторитет, бо ж польська шляхта вороже ставиться до сільського населення. Щоправда, в багатьох оповіданнях Захер-Мазоха йдеться про те, що чимало священиків немилосердно визискують селян, хтиве духовенство спокушує жінок і замість служби божої базікає з панами. Підкреслюється, що верства «інтелігенції» поповнюється лише з числа уніатського духівництва, бо серед українців лише воно мало можливість вчитися в духовній семінарії і нести освіту в селянські маси.
Суть цього процесу показано в прекрасному оповіданні «Саша і Сашко» (1885) на прикладі двох поколінь попівської сім’ї Хомутовків. Батько й син символізують єдність і водночас прогрес в українському національному русі в Галичині першої половини XIX ст. Батько походив з греко-католицької родини священиків і продовжив сімейну традицію. В юності він плекав дві благородні мети: досягти високого духовного сану і сприяти звільненню свого бідного, пригніченого народу. Однак, закохавшись у гарну й енергійну попівну Спиридію, він змушений був відмовитися від мрії про високий сан, і, подібно до своїх попередників, піти на сільську парафію, ставши спершу дяком, а потім і священиком. «...У ті часи малоруський священик був усім і вчителем, і лікарем, і адвокатом, а як треба було, то й державним діячем або солдатом», — зазначає оповідач. Нерідко йому доводилося й господарювати на землі, бо парафіяльних прибутків не вистачало, щоб прожити й прогодувати сім’ю. Освічена людина, що володіла кількома мовами й цікавилася різними галузями науки, у провінційній глушині почувалася самотньою. Але священик не забув своїх мрій, перенісши їх на свого улюбленого сина Сашка.
Однак той вирішив порвати з родинною традицією й поїхати до Львова студіювати право. Цей свій вибір вій обгрунтовує тим, що для молодого покоління настала пора покинути той прихисток, що його давали українському духівництву польські власті, й опановувати суспільно корисні світські професії вчителів, лікарів, юристів, службовців, щоб у такий спосіб служити своєму народові. Адже народ, який складається лише з селян та священиків, не може заявити про себе на повну силу. Якщо молодь проявить свої здібності в різних галузях, вона зможе спростувати закиди в неповноцінності українського народу. Отже, Сашко дуже сумлінно взявся до науки, однак казенне викладання в умовах меттерніхівського режиму розчаровує його. Відповідь на питання, які його мучили, він шукає в таємному науковому гуртку, у творчості видатних українських письменників Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Гоголя, з якими його знайомить дівчина високого роду, яка порвала зі своїм середовищем. Разом зі своїми однодумцями Сашко збирає український фольклор, видає збірки.
Поряд з образами народних просвітителів та порадників з числа духівництва Захер-Мазох змальовує також відставних солдатів, дрібних писарів, які намагаються прищепити забитому селянству почуття власної гідності, роз’яснювати їм їхні людські права. Як один з багатьох прикладів можна навести образ збіднілого поміщика Василя Гимена з однойменного оповідання.
У власне селянському середовищі Захер-Мазох виділяє два основних типи, другий з яких він вважає особливо характерним: бунтарів і страждальців. Як зазначає письменник, більшість галицьких селян належить саме до другого типу; разом із тим він нерідко змальовує образи героїв незламного, гайдамацького типу, можливо, тому, що вони були більш драматичними й становили більший інтерес для читачів. Карпатські опришки, яких Захер-Мазох та інші тогочасні німецькомовні письменники помилково називали «гайдамаками», виступають у його оповіданнях як народні месники за всі ті знущання й кривди, що їх завдавали селянам польські пани, їхні службовці, багаті євреї та деякі прихильні до них священики. Це так звані «справедливі», розбійники, які грабують багатих, і не чіпають бідних, а також австрійських державних урядовців, часом навіть допомагають їм. Найвиразніша серед цих опришківських постатей історично-легендарний ватажок Довбуш.
Захер-Мазох чітко розмежовує дії карпатських опришків до і після 1848 року. До цієї дати він вважав їхню боротьбу проти панів на захист кріпаків справедливою і поділяв народний погляд на опришків як на месників, що ведуть справедливу, мало не священну війну. Письменник вказує на її спадкоємний зв’язок з козацькими війнами під проводом Богдана Хмельницького та з гайдамацьким повстанням XVIII ст. Однак, Захер-Мазох вважав, що коли 1848 р. панщину було скасовано, австрійська влада мала можливість залагодити всі конфлікти, отже тих, хто не припинив збройних виступів, слід вважати ворогами держави, з якими слід чинити за всією суворістю закону. Як йому було відомо з сімейних переказів, чимало опришків покинули тоді розбійництво й стали (як Григорій в оповіданні «Гайдамака»), лісовими охоронцями, які добре знали місцевість, і навіть провідниками для іноземців.
В романі «Новий Іов» (1878), дія якого відбувається між 1794 та 1872 p., протиставлено два типи селянства. Бурлака з дитинства був настроєний проти панської сваволі. Він краде фрукти з поміщицьких садів, бо вважає, що господь Бог не створював жодних меж й огорож і що кожен повинен мати стільки, скільки необхідно для прожитку. На думку Захер-Мазоха, всяка власність грунтується на крадіжці, започаткованій ще на межі первісного та рабовласницького суспільства, бо ж спочатку все було спільною власністю і кожен міг посідати стільки, скільки він виробляв і «•кільки йому було треба. Щоправда, це здебільшого люди суспільного дна.
Герой «Нового Іова» Теофіл Писаренко натомість уособлює фаталістичні погляди селян Східної Галичини, їхні сподівання на бога, покірність долі. Оповідач так пояснює це в романі: наш (тобто східногалицький, отже, здебільшого український) селянин «філософ» (в даному разі — стоїк). Його мудрість грунтується на вірі в Бога, через те він не боїться ні смерті, ні життєвих знегод, і як ніхто інший підкоряється необхідності. «Він ніколи не сперечається із своєю долею. Що є, те має бути, отож добре, що воно є, навіть якщо це неможливо пояснити. Сумніватися й доскіпуватися здається йому так само зайвим, як і скаржитися на свою долю; однак на цій підставі він не впадає у бездіяльність, йому однаково чужа інертність та пустопорожні роздуми, він не обтяжує Бога проханням про допомогу замість того, щоб самому хоч пальцем поворухнути. Якщо ж його праця, всі турботи й старання виявляються даремними, він покладається на волю Божу, не клянучи свого життя й нічого не діючи супроти того, що він вважає незбагненним». На долю Писаренка випадають, як на Іова в Біблії, незліченні випробування письменник навіть нагромаджує їх більше й менш вірогідніше., І сам письменник дивується цій селянській витривалості, багатостраждальності.
З другого боку, слід наголосити, що під цим письменник розуміє детерміністську позицію, що грунтується на вірі в Бога та повсякденному селянському досвіді переконаності, що треба підкорятися вимогам природи, оскільки їх все одно неможливо змінити. Однак наслідком цього зовсім не повинна бути пасивність і знеохочення до дії. У нарисі «Обжинки» Захер-Мазох прямо (а в інших творах опосередковано) полемізує з поширеними уявленнями про галицьких селян, як нібито ледачих, нерозумних і схильних до пияцтва. Вустами одного з оповідачів-селян він пояснює, що в умовах кріпаччини й підневільної праці селянин не міг ані любити землю, ані ефективно працювати на ній. Коли ж 1848 р. панщину було скасовано й оброблювана селянами земля стала їхньою власністю, вони почали працювати дуже старанно. Оповідач — а разом із ним і автор — покладає безмежні надії на громадське самоврядування, яке існувало у слов’ян із незапам’ятних часів первісного суспільства. Якби вдалося ще більше поширити його права, відповідно обмеживши цісарську бюрократію, це пішло б на користь і селянству, й габсбурзькій монархії. Роман «Новий Іов» закінчується картиною процвітаючого, добре поставленого господарства старого Теофіла Писаренка, в якому він разом зі своїм освіченим сином запроваджує нові машини та всілякі вдосконалення. Отже, Захер-Мазох вірив в енергійність, обдарованість, старанність і почуття справедливості селян Східної Галичини — за умови, якщо дати їм можливість застосувати всі ці якості.
В оповіданні «Гайдамака» Захер-Мазох протиставить незіпсовану, самобутню натуру Сходу міській цивілізації Західної Європи. «Там ми бачимо втомлену Європу, вичовгану, немов каміння, що вгрузає в землю під нашими ногами, хворі, народи, обтяжені всіма недугами, які несе з собою старість і багатство, там не лишилося нічого, що не було б виміряно й вираховано, зважено й визначено... Тут же, навпаки, по-юнацькому висхідні нації, які з дитячою безпосередністю приглядаються до таємниць світу, що з любов’ю пригортає їх до свого серця, сповнені почуття природної доцільності, не обтяжені жодними спогадами про тяжке минуле; вони вдивляються у майбутнє без нерозумних сподівань, але й без остраху й сумнівів». У цих словах засаднича концепція письменника, ключ до його поглядів на українське і взагалі слов’янське селянство. (Адже, повторюємо, образи українців у творах Захер-Мазоха часто виступають без національно-релевантних рис), їхня національна приналежність здебільшого розкривається лише у протиставленні польській шляхті, від якої вони відрізняються своїм ущемленим економічним та соціальним становищем та яку ненавидять, як своїх гнобителів. Оскільки ж дія його «галицьких оповідань» здебільшого розгортається у Східній Галичині, соціальні суперечності збігаються з національними. Постаті дрібних українських поміщиків чи духовенства цьому не суперечать.
Симпатії автора явно на боці українських селян, дрібних поміщиків та священиків. Можливо, тут позначилася й певна «фамільна солідарність» письменника. Однак і соціальне та політичне бачення обумовлює таку його позицію. Як буржуазний ліберал, він обурюється тим, що селян було підкорено владі землевласників і чиновництва, особливо в часи до 1848 р. Те, що в суперечці між поляками та українцями він стає на бік останніх, пов’язане, мабуть, також і з тим, що українців він вважав лояльними підданими габсбурзької імперії. Він підтримував їхні культурно-національні прагнення до самостійності, бо на той час вони — на відміну від поляків — ще не прагнули створити власну державу, й обмежувалися лише автономією в складі австрійської монархії. Тому Захер-Мазохові, як прихильникові австрійської ідеї їхні прагнення були ближчими.
З боку світоглядного селяни Східної Галичини були йому особливо симпатичними завдяки їхньому спокійному фаталізмові, який однак аж ніяк не призводив до бездіяльності, а навпаки, давав їм можливість зосередитися на потребах сьогодення, не впадаючи в розпач від завданих їм кривд і не тішачи себе безплідними надіями на майбутнє. Він вбачав їхню глибинну мудрість у тому, що вони спокійно сприймають невідворотний перебіг подій. Адже й сам Захер-Мазох дотримувався детерміністської засади, згідно з якою життя — це гака боротьба, в якій не буває перемог. Тим не менше він виступав проти соціальних зловживань і був прихильником селянського самоврядування.
З його описів Поділля можна відчути, що він сприймав цю місцевість як рідну йому, любив її, вважав своєю батьківщиною. Це й створювало те відчуття спільності між ним та українцями Східної Галичини, наголосити на якому було метою нашої доповіді.
Л-ра: Українська література в Австрії, австрійська – в Україні. – Київ, 1994. – С. 117-122.
Твори
Критика
- Від коломийського Дон-Жуана до нового Іова (Образи українців у Леопольда фон Захер-Мазоха)
- Від ненависті до любові один крок: релігійна проблематика повісті Леопольда фон Захер-Мазоха «Єврейський Рафаель»
- Політична ситуація в Галичині середини XIX століття у творчій візії Леопольда фон Захер-Мазоха
- Рецепція Л. фон Захер-Мазоха в західноукраїнському літературному процесі XIX ст.
- Спроба виправдання невинного
- Феномен Леопольда фон Захер-Мазоха
